«Я не хоробрий»: американський солдат про війну, самопожертву та українців, які врятували йому життя
Інтерв'ю Метью Паріша для «Львівського вісника»
Є молоді чоловіки, які мріють стати солдатами, а є молоді чоловіки, які все своє життя готуються до моменту, коли вони нарешті відчують війну. Р., 27-річний американець з Монтани, який воює в лавах Збройних сил України з серпня 2025 року, міцно належить до другої категорії. Він присвятив практично все своє доросле життя військовій службі, і більшу частину свого дитинства він провів, занурений у історію та філософію війни.
Надзвичайно вдумливий солдат, Р. почувається так само комфортно, як і обговорюючи Фукідіда, Макіавеллі та Клаузевіца, описуючи жорстокі реалії сучасного піхотного бою. Він провів вісім років в армії Сполучених Штатів, перш ніж піти звідти в січні 2025 року, сповнений рішучості боротися за Україну. Його уявлення про військове життя пов'язане з ідеями чоловічого обов'язку, особистої жертви, історичної долі та морального зобов'язання захищати те, що він вважає західною цивілізацією.
Однак його досвід в Україні поставив під сумнів деякі з його найглибших уявлень про війну, героїзм та цінність людського життя. Під час штурму російських позицій Р. був тяжко поранений вибуховим пристроєм. Далі відбулося надзвичайне порятунок, під час якого українські солдати, ризикуючи власним життям, перенесли важкопораненого американця через кілометри небезпечної місцевості до безпечного місця.
Р. описує цей досвід дивовижними словами. Він вважає поранення та подальше порятунок найпрекраснішим досвідом у своєму житті, бо це навчило його чогось про людську доброту та мужність, чого не змогли передати всі роки військового навчання та вишколу.
Ми домовилися називати його лише як R, щоб захистити його конфіденційність та конфіденційність його товаришів. У цьому письмовому інтерв'ю, відредагованому для ясності та читабельності, він розповідає про своє незвичайне виховання, складні стосунки з американськими військовими, своє розуміння страху та хоробрості, а також глибоке почуття вдячності до українців, які врятували йому життя. Деякі оперативні деталі були опущені з міркувань безпеки.
Становлення солдата
Метью Періш: Почнемо з вашого дитинства. Ви виросли в Монтані, на американському Заході. З якої родини ви походите, і які цінності вам прищепили батьки?
Р: Я виріс у родині, яку можна назвати вищою буржуазією . Мої батьки були власниками бізнесу. Мій батько помер, коли я був ще малим, але від нього я навчився важливості наполегливої праці та енергії.
Він був фанатиком роботи. Він зневажав будь-яку форму ліні, дуже мало спав і завжди був у русі. Він нагадував мені одного з великих людей античності, про якого писав Плутарх. Але, як і багато великих людей, він не обов'язково був хорошою людиною.
Моя мати, навпаки, — свята жінка. Хоча вона не релігійна, вона завжди прагнула чинити морально правильно. Їй дуже важко негативно говорити про іншу людину. З моїм значним небажанням вона навчила мене розвивати совість, ставати самосвідомою та рефлексивною, а також любити собак.
Метью Періш: Ви захопилися військовим життям у надзвичайно молодому віці. Що привабило вас до професії зброї, і чому вона стала настільки важливою для вашої ідентичності?
Р: Після смерті батька мої старші брати переїхали, і я опинилася оточена жінками. Різні діти по-різному справляються з таким досвідом. У моєму випадку я активно шукала чоловічих взірців для наслідування.
Це було приблизно в період американського вторгнення в Ірак у 2003 році. Я був надто малий, щоб зрозуміти суперечки чи політичні наслідки, але я розумів, що відбувається щось дуже важливе. Я майже одразу почав обожнювати солдатів, які воюють на війні, чоловіків і жінок, які ризикували своїм життям за свою країну.
Я дійшов висновку, що найважливішим аспектом людського суспільства є політика, а найважливішою частиною політики є війна. Так багато чого визначається результатом війн: географія, політичні партії, ідеології, технології та навіть мова. Сама англійська мова — це історія вторгнень римлян, саксів, вікінгів та норманів.
Сьогодні я бачу всі ці безглузді відео про так званих альфа-самців та сигма-самців. Я сам не користуюся соціальними мережами, але все одно стикаюся з ними. Я думаю, що наше сучасне розуміння маскулінності занадто сильно змінилося з часів Нормандії. Для мене бути чоловіком – це обов'язок і самопожертва.
Після 2003 року мене майже нічого не хвилювало, окрім військових справ. Я перестав дивитися мультфільми та почав дивитися канали History та Military. Коли я почав читати серйозно, то віддавав перевагу Фукідіду, Ксенофонту та Плутарху, а не книгам, які мені задавали в школі. Пізніше я перейшов до Йоміні, Клаузевіца та фон Мольтке.
Метью Періш: Це досить незвичайний список для читання школяра. Чи ваші інтелектуальні інтереси допомогли вашій освіті, чи ваша одержимість військовою історією відволікала вас від звичайних шкільних занять?
Р: Це дуже негативно вплинуло на моє навчання. Хоча я завжди мав хороші результати тестів, я ніколи не виконував домашніх завдань і часто відмовлявся докладати будь-яких зусиль з предметів, які мене не цікавили. Я був порушником спокою і мене кілька разів відсторонювали від навчання.
У 16 років мені запропонували пройти шестимісячну дисциплінарну програму у військовому училищі. Це виявився найкращий досвід у моєму житті. Я одразу закохався в це училище, мене обрали командиром взводу, і мої оцінки покращилися з одних двайок до одних п'ятірок.
Коли я повернувся до звичайної школи, мої оцінки залишалися прийнятними, але вони були далеко не такими, як у військовому училищі. У 17 років я спробував кинути навчання, щоб вступити до армії. Вербувальники відмовилися приймати тих, хто кинув школу, тому я провів ще рік, поки не зміг взяти участь у армійській програмі розділеного навчання.
Ця програма дозволила мені пройти базову підготовку під час літніх канікул, одночасно закінчуючи середню школу. Після цього я міг відвідувати розширені індивідуальні тренування та приєднатися до свого підрозділу. Я вступив до армії у 18 років.
Метью Періш: У що ви вірили щодо Америки в ті роки становлення? Чи була ваша мотивація переважно патріотичною, чи ви розглядали військову службу як щось пов'язане з ширшою політичною філософією?
Р: Я дуже люблю свою країну, як ідею, так і як велику державу. На мою політичну філософію сильно вплинули «Міркування» Макіавеллі . Я дивлюся на політику та історію крізь призму гегемонії та конкуренції між великими державами.
Завжди існуватимуть могутні держави, які змагатимуться за верховенство. Це завжди існувало і завжди буде. Мій погляд на світ прагматичний, а не сліпо націоналістичний. Я б волів бачити Сполучені Штати, попри всі їхні недоліки, домінуючою державою, ніж бачити, як цю позицію займуть Китай чи Росія.
В Америці багато проблем, але ми маємо інструменти для покращення нашої країни. Тим не менш, я дуже розчарований багатьма своїми співвітчизниками. Вони часто незрілі, розпещені та не усвідомлюють, наскільки щасливе їхнє життя.
Ті, хто має політичну владу, повинні нести відповідальність за проблеми, які вони створюють, але я також вважаю, що люди, які за них голосують, несуть моральну відповідальність. Шекспір багато в цьому розумів. Багато з того, що мене непокоїть в американському суспільстві, пояснюється у вступній сцені «Коріолана» .
Вісім років в американській армії
Метью Періш: Згодом ви провели вісім років в армії Сполучених Штатів. Чи виправдало військове життя очікування, які ви мали в дитинстві?
Р: Спочатку це було величезне розчарування. Я опинився на роботі в галузі, яку ненавидів, і все ще був солдатом мирного часу. Для мене бути солдатом мирного часу здавалося приниженням. Мені було дуже важко дивитися на себе в дзеркало.
Протягом кількох років я був надзвичайно злий на світ. Я відштовхував друзів і проводив більшу частину часу на самоті у своїй квартирі, товстішав і забагато пив. Мої командири настільки занепокоїлися моїм самопочуттям, що відправили мене на терапію.
Але ці чотири роки виявилися найважливішим періодом дорослішання в моєму житті. Я зрозумів, що ніщо не дається легко. Треба наполегливо працювати, і навіть тоді може не вийти з того, чого хочеш.
У 2020 році мене на рік відрядили до Східної Європи в рамках американських військових навчань «Захисник 2020», метою яких було продемонструвати можливості НАТО. Я все ще був незрілим і сварливим, але зрештою вирішив, що мені потрібно самовдосконалюватися.
Я почав ходити до спортзалу, правильно харчуватися та робити конструктивний внесок у роботу. Після того, як мене підвищили до сержанта, я все більше зосереджувався на солдатах під моїм командуванням. Я отримував багато похвали за свою роботу, але залишався глибоко незадоволеним.
Історія не пам'ятає солдатів мирного часу. Мої останні оцінки як унтер-офіцера були настільки позитивними, що командир бригади зателефонував мені та запропонував переведення та інші можливості, щоб переконати мене залишитися в армії.
Я сказав йому, що залишуся лише тоді, коли нарешті зможу стати тим, ким я вважаю справжнім солдатом. Зрештою, я залишив армію США у січні 2025 року, після восьми років служби.
Метью Періш: Озираючись назад, чи шкодуєте ви про ті роки розчарувань і нещастя, чи вважаєте, що вони були необхідні, щоб стати тією людиною, якою ви є сьогодні?
Р: Зараз я згадую той досвід більш зріло і без особливого жалю. Він навчив мене урокам, які мені, мабуть, потрібно було засвоїти.
Сьогодні я почуваюся впевнено та комфортно з собою. Я більше не відчуваю, що щось мене стримувало, або що мені є чого соромитися. Я щасливий та впевнений у собі, і ніхто не може цього в мене забрати, бо я боровся за це.
Чому саме Україна?
Метью Паріш: Ви прибули до України в липні 2025 року та вступили до лав Збройних сил України наступного місяця. Що спонукало американського солдата з Монтани ризикувати своїм життям у європейській війні?
Р: Я стежив за подіями в Україні з 2014 року. Я був добре знайомий з Будапештським меморандумом 1994 року і розумів, що Путін намагався втримати те, що залишилося від його вмираючої імперії.
Я завжди уявляв, що довгострокове геополітичне протистояння буде між Сходом і Заходом. Я просто не очікував, що це станеться так швидко. Я розглядаю війну Росії в Україні як спробу протистояти Заходу за допомогою військової сили.
Ця війна — проблема Європи, але вона також значною мірою проблема Америки. Мій інтерес до цього конфлікту завжди був надзвичайно сильним.
Я намагався раніше залишити армію США, щоб мати змогу воювати тут, але ці спроби були невдалими. Зрештою, я пішов у січні 2025 року, прибув до України на початку липня та підписав контракт на початку серпня.
Приїхати сюди битися ніколи не було для мене питанням. Це було просто те, що я мусив зробити.
Метью Періш: Як ваша родина та друзі відреагували на ваше рішення? Чи розуміли вони, чому ви хотіли боротися за країну так далеко від дому?
Р: Більшість моїх друзів підтримували мене, як і члени родини моєї матері. Деякі інші мої родичі є відданими прихильниками руху MAGA, і були розбіжності в думках.
Але всі знали, що це був шлях, який я обрав. У мене ніколи не було проблем із подорожами чи тривалим перебуванням поза домом. У цьому сенсі приїзд до України був продовженням того життя, яким я вже жив.
Метью Періш: Якими були ваші перші враження від України, і як українська армія порівнюється з американською армією, в якій ви провели так багато свого життя?
Р: Деякі речі були саме такими, як я очікував інтелектуально, але неможливо передбачити емоційний вплив від їхнього спостереження. Ви подорожуєте селами та містами та натрапляєте на меморіали, на яких зображені обличчя полеглих. Ви бачите людей, які втратили кінцівки. Ці речі дуже сильно вражають вас.
Різниця між американською та українською арміями величезна. Українська армія не стандартизована так само, як армія США. Американська військова культура регулюється суворими правилами та нормами. В Україні є правила, але такої ж комплексної регуляторної культури не існує.
Деякі українські підрозділи проходять чудову підготовку та розвинули дуже ефективну військову культуру. Інші мають значно гіршу підготовку. Ставлення до цього значно відрізняється між підрозділами та окремими особами, але є одна спільна риса практично для всіх: виснаження.
Це була дуже довга війна. Українці пережили дванадцять років цього божевілля.
Метью Періш: Чи навчилися ви чогось від українських солдатів, чого не змогла б навчити вас ваша американська військова підготовка?
Р: Один важливий урок полягає в тому, скільки тренувань можна досягти, якщо відмовитися від американської військової концепції «поспішай і чекай». В армії США навіть відносно прості навчальні навчання можуть зайняти цілий день через супутні адміністративні процедури.
В Україні таку ж роботу іноді можна виконати за лічені хвилини. Американська армія навчає багатьом добрим принципам, але також заохочує людей надмірно обмірковувати речі.
Ще однією суттєвою відмінністю є важливість дронів. Американська військова підготовка, принаймні з мого досвіду, мало що підготувала до надзвичайної ролі, яку дрони зараз відіграють у сучасній війні.
Що таке хоробрість?
Метью Паріш: Ви майже все своє життя присвятили вивченню та практиці військової справи. Що для вас означає хоробрість, і чи вважаєте ви себе хороброю людиною?
Р: Моє визначення хоробрості дуже просте: ризикувати своїм життям заради інших. Люди називають забагато вчинків хоробрими, здебільшого тому, що самі ніколи по-справжньому не відчували хоробрості.
Я не вважаю себе хоробрим. Я ніколи не діяв далі, ніж від мене очікували в бою.
Для мене страх — це добре. У мене багато розбіжностей з людьми щодо страху. Деякі відкидають страх і переконують себе, що їх ніколи не вдарять. Якщо це їм підходить, то добре. Але для мене страх заважає самовдоволенню.
Я постійно аналізую все, що може мене вбити. Щоразу, коли я перетинаю відкрите поле, я уявляю, як мене влучає FPV-дрон. Щоразу, коли я чую артилерійський снаряд, що наближається, я уявляю, що він влучить прямо в мене і випарує мене.
Найважливіше — це контролювати себе заради всіх інших. Якщо одна людина починає панікувати, паніка може поширитися, як чума. Я намагаюся приймати найбезпечніші можливі рішення, бо розумію, наскільки небезпечним є середовище.
Якщо біля мого будинку бомбардування, я всіх буджу, і ми спускаємося вниз. Щоразу, коли ви стикаєтеся із загрозою, ви повинні усвідомлювати, що вона дійсно може вас убити. Дурість називати когось боягузом за те, що він ховається від чогось, що може його вбити.
Страх іноді може заплутувати мої думки. Зізнаюся, що іноді я справляюся з ним за допомогою випивки, що, мабуть, нездорово. Чарка горілки може притупити страх настільки, щоб він не став непереборним.
Але загалом я вважаю свій підхід прагматичним. Використовуйте страх, щоб розпізнавати небезпеки та запобігати небезпечним рішенням, і тримайте себе в руках заради своїх чоловіків.
Світ повний мертвих «крутих хлопців». Ця війна і так досить небезпечна, але водночас вона не робить її ще небезпечнішою, ніж потрібно.
Метью Періш: Чи вважаєте ви, що мужність — це вроджена якість, чи люди можуть навчитися бути мужніми завдяки досвіду та труднощам?
Р: Я думаю, що мужність може виникнути або через незнання небезпеки, або через свідоме прийняття небезпек, що стоять перед тобою. Це дві дуже різні речі.
Я не народився і не виріс, щоб бути мужнім. Але під час цієї війни я стикався з актами хоробрості, які щиро показали мені красу життя.
Метью Періш: Що зрештою мотивує вас у боротьбі? Це місія, ваші товариші, ваші політичні переконання чи просто бажання вижити?
Р: Причини мого перебування в Україні особисті, історичні, моральні та політичні. Але коли я справді перебуваю на місії, мої пріоритети стають набагато нагальнішими.
Моя мотивація — це безпека моїх людей і моя сама, а також необхідність виконати місію. Загалом я більш схильний ставити своїх людей вище за саму місію.
Ця війна й так достатньо кривава. Я не вірю в те, що потрібно без потреби ризикувати життям інших людей.
Метью Періш: Чи змінило вбивство, або можливість вбивства, ваше розуміння цінності людського життя?
Р: Я розглядаю вбивство на війні як колективну діяльність. Я рідко кажу, що якась конкретна людина вбила конкретного ворожого солдата. Зазвичай я б сказав, що ми вбили певну кількість росіян.
У багатьох бойових ситуаціях кілька солдатів ведуть вогонь у напрямку одних і тих самих позицій, і може бути неможливо встановити, хто спричинив смерть. Багато солдатів, які йдуть на війну, насправді ніколи нікого не вбивають, і ще менше з упевненістю знають, чи вбивали вони це.
Я дуже скептично ставлюся до людей, які впевнено вихваляються тим, що вбили певну кількість ворожих солдатів. Багато з цього — нісенітниця.
Але цінність людського життя зараз для мене означає набагато більше, ніж раніше. Довгий час я боровся з питанням, чи справді життя є чимось цінним. В Україні я побачив його красу.
Я зустрів тут кількох надзвичайних людей, зокрема тих, за яких я б охоче віддав життя. На жаль, я також зустрів людей, до яких ставлюся з абсолютною зневагою. Війна розкриває як найкращі, так і найпотворніші сторони людської природи.
Чоловіки, які його винесли
Метью Паріш: Я розумію, що ви були серйозно поранені під час штурму російських позицій, і що група українських солдатів згодом ризикувала своїм життям, щоб врятувати вас. Чи можете ви розповісти мені, що сталося?
Р: Це сталося на другий день штурму. Ми зачищали позиції російських окопів, коли я помітив кілька вибухових пасток і крикнув попередження іншим солдатам.
Коли я повертався назад, я активував те, що, як я вважаю, було прихованою гранатою. В одну мить я розмовляв з другом, а наступної все потемніло.
Я пам'ятаю, як запитував себе, що сталося. Чи мене підірвали? Чи я помер? Чи це відчуття смерті?
Потім я побачив червоний спалах і почав приходити до тями. Я лежав на правому боці, і більшу частину мого спорядження знесло. Через мою медичну освіту я одразу спробував з'ясувати, чи пошкоджені мої легені.
Потім я оглянув свої руки та праву ногу. Коли я підняв ногу, то побачив, що моя стопа звисає, без жодної видимої структурної опори.
Мені вдалося виповзти з траншеї. Двоє наших чоловіків затягли мене в кущі та наклали джгути на ногу та руку.
Потім шок почав стихати, і з'явився біль. Я провів, мабуть, двадцять чи тридцять хвилин, перевертаючись, стогнучи та плачучи від болю. Єдиний спосіб заспокоїти себе — це перевернутися та впитися в землю.
Потім на допомогу прийшли два українські гіди, які працювали з нами попереднього дня. Вони віднесли мене назад до позицій, які ми вже зайняли.
Спочатку я позначив свій стан як жовтий, тобто не вважав себе таким, що потребує найтерміновішої категорії медичної евакуації. Але коли медики побачили кількість втраченої крові та симптоми гіпотермії, вони перевели мій стан на червоний.
Протягом наступних восьми чи дев'яти годин шестеро українців несли мене приблизно п'ять кілометрів через надзвичайно небезпечну місцевість, поки мене нарешті не евакуювали в безпечне місце.
Метью Періш: Ті українські солдати ризикували власним життям, щоб врятувати американця, якого вони ледве знали. Що це для вас означало, особливо враховуючи ваше довічні захоплення військовим героїзмом?
Р: Ці українці були справжніми героями. Я не герой. Ці чоловіки ризикували своїм життям заради когось, хто навіть не розмовляє їхньою мовою.
Багато солдатів, особливо американців, виростають з фантазіями про те, щоб стати героями війни. Вони уявляють себе штурмуючими кулеметні позиції під вогнем, здійснюючи надзвичайні подвиги мужності та отримуючи Медаллю Пошани.
Але коли ситуація зворотна, і саме тебе рятують, це неймовірно зворушливий досвід.
Ти усвідомлюєш, що ти абсолютно безпорадна. Інші чоловіки наражають себе на небезпеку заради тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, окрім як довірити їм своє життя.
В якийсь момент у лікарні я дуже розчулився, коли згадав, що ці чоловіки зробили для мене.
Метью Періш: Ви сказали щось надзвичайне про цей досвід: поранення було найпрекраснішим, що коли-небудь з вами траплялося. Як досвід, пов'язаний з таким жахливим болем і стражданнями, може бути також прекрасним?
Р: Отримати поранення було найпрекраснішим досвідом у моєму житті, бо я побачив справжню мужність і доброту. У лікарні я не отримав нічого, крім любові та поваги.
Це був момент, коли я нарешті зрозумів, що життя справді може бути чимось цінним.
Поранення робить тебе надзвичайно вразливим. Це не як у фільмах, де когось поранили, і він просто продовжує боротьбу. Твої кістки зламані, м’язи та органи можуть бути пошкоджені, а біль може бути нестерпним.
Одужання займає дуже багато часу. Як ви бачили, я все ще чекаю на операцію, щоб знову мати змогу бігати.
Мої рани впливатимуть на мене все життя, але я не витрачаю час на те, щоб плакати з цього приводу. У мене досі збереглися всі кінцівки, і я не мертвий.
Метью Періш: Раніше ви визначали хоробрість як ризик власним життям заради інших людей, і ви сказали мені, що не вважаєте себе хоробрим. Чи змінило ваше розуміння мужності те, що ви стали свідком того, як вас рятували українські солдати?
Р: Це показало мені, як виглядає справжня мужність. Цим чоловікам не потрібно було робити те, що вони зробили для мене, але вони все одно прийшли.
Я все своє життя захоплювався солдатами та вивчав видатних військових діячів історії. Однак деякі з найвидатніших актів хоробрості, з якими я коли-небудь стикався, були скоєні звичайними українськими солдатами, які просто були сповнені рішучості врятувати іншу людину.
Саме це я маю на увазі, коли кажу, що цей досвід відкрив мені красу життя. Я бачив людей, які виявляли мужність і доброту в обставинах, коли їм було б зрозуміло, якби вони спочатку подумали про власне виживання.
Значення жертвопринесення
Метью Періш: Переживши жорстокість війни та надзвичайну доброту чоловіків, які вас врятували, ви зараз більш оптимістично чи песимістично налаштовані щодо людської природи?
Р: Набагато оптимістичніший, але водночас дуже ґрунтовний на реальності. Гадаю, мене можна описати як циніка, який, тим не менш, сподівається на краще.
Є старе прислів'я: чекай на найгірше, сподівайся на краще. Це, мабуть, найкращий опис мого світогляду.
Метью Періш: Як ви розумієте жертви солдатів, які гинуть у цій війні? Чи вважаєте ви, що існують достатньо важливі причини, щоб виправдати віддачу життя за них?
Р: Мене не дуже цікавлять змагальні хвастощі та образи, які іноді трапляються між солдатами. Навіть коли хтось гине у спосіб, який можна вважати дурістю, я все одно вірю, що ця людина принесла жертву.
Я вважаю, що захист свободи країни та захист Заходу – це справи, за які варто померти. Це не означає, що кожна смерть необхідна або що кожне військове рішення є правильним. Але основна причина має величезне значення.
Майбутнє солдата
Метью Періш: Вам лише 27 років, хоча ви вже маєте достатньо військового досвіду для кількох звичайних кар'єр. Чи можете ви уявити собі майбутнє, в якому ви перестанете бути солдатом і продовжите жити звичайним цивільним життям?
Р: Ні. Я маю намір залишитися солдатом. Не можу уявити собі, що я буду робити щось, що вважав би нижчим за це покликання.
Я міг би мати комфортне цивільне життя та заробляти багато грошей. Але для мене обов'язок завжди має бути на першому місці.
Метью Періш: Де ви зараз вважаєте своїм домом? Це все ще Монтана, чи Україна стала для вас другою домівкою?
Р: Монтана — мій дім, а Харків — мій дім далеко від дому. Обидва місця важливі для мене, хоча й по-різному.
Мені не подобається надто довго залишатися на місці, і я не люблю будувати надто фіксовані плани на майбутнє. Як відомий зауваження фон Мольтке, жоден план не переживає першого контакту з ворогом. Я думаю, що в цьому є велика мудрість, як у військовій справі, так і в звичайному житті.
Метью Періш: Зрештою, уявіть, що ви могли б поговорити з 18-річною версією себе, яка щойно вступала до американської армії. Знаючи все, що ви зараз знаєте про війну, страждання, страх, мужність і людську природу, чи заохотили б ви його знову піти тим самим шляхом?
Р: Здебільшого, так. Я б залишився на тому ж шляху.
Життя аж ніяк не просте, і я маю дещо чітко заявити: війна — це найважче, що ви коли-небудь зробите у своєму житті. Ніщо інше не зрівняється з цим.
Але я хотів такого життя тоді, і я хочу його зараз.
Я не розумію людей, які хочуть прожити життя, так і не дізнавшись, що насправді означають страх, жертва, голод, втрати, біль, страждання та мужність.
Для мене головне — заслужити своє місце за столом.
Я можу мати дуже щасливе життя. Я можу мати сім'ю та справжню кар'єру солдата. І зрештою, мені ніколи не доведеться сумніватися, чи заслужив я це.
Мужність незнайомців
У розповіді Р є щось глибоко зворушливе, не в останню чергу тому, що його досвід, здається, поставив під сумнів дуже романтичне уявлення про війну, яке вперше привабило його до військового життя. У дитинстві він поглинав праці класичних істориків та військових теоретиків. У молодості він прагнув військової професії з такою інтенсивністю, яку звичайне цивільне життя ніколи не могло задовольнити. Він хотів стати солдатом у найповнішому сенсі цього слова і був готовий пожертвувати комфортом і можливостями американського життя, щоб досягти цієї амбіції.
Однак, коли настав момент, який змінив його розуміння героїзму, Р. не очолював тріумфальний штурм і не здійснював якогось вражаючого подвигу бойової мужності. Він лежав тяжко поранений, не в змозі ходити, приголомшений болем і залежачи від милосердя та рішучості інших. Його виживання залежало від готовності шести українських чоловіків здійснити довгу та небезпечну евакуацію американського солдата, з яким вони не мали ні спільної мови, ні спільного виховання.
Контраст між класичними військовими героями дитячої уяви Р. та українськими солдатами, які допомогли йому врятуватися, навряд чи може бути більш разючим. Цих чоловіків не хвилювала військова слава, що заповнює сторінки давньої історії. Вони були зайняті виснажливим, небезпечним і глибоко гуманним завданням – запобігти смерті іншого солдата.
Мабуть, найцікавішим аспектом філософії Р є його наполягання на тому, що він сам не хоробрий. Він воював на війні, зазнавав катастрофічних поранень і пережив переживання, які більшість людей навіть не можуть собі уявити. Однак він висловлює свою повагу тим, хто добровільно наражав себе на небезпеку, щоб зберегти його життя, а не власній готовності наражати себе на небезпеку.
Його розповідь також розкриває складність життя молодого солдата, який поєднує майже безкомпромісну віру у військовий обов'язок із нещодавно набутим розумінням крихкості людського існування. Він залишається безкомпромісним віруючим у військову професію, скептично ставиться до цивільної самовдоволеності та переконаний, що захист України є невід'ємною частиною захисту західного світу. Але він також зрозумів, що військова мужність — це не обов'язково атака, подолання чи знищення. Іноді це означає перенести іншу людину в безпечне місце, коли кожен інстинкт самозбереження може радити зробити інакше.
Пережиті Р. безсумнівно залишать незворотні фізичні наслідки. Він все ще чекає на подальшу операцію та сподівається відновити здатність бігати. Його майбутнє залишається невизначеним, хоча він наполягає, що й надалі вважатиме себе солдатом, а Харків залишиться його другим домом.
Однак найбільше пам'ятає не його рішучість продовжувати боротьбу. Це його опис чоловіків, які його врятували, і разюча трансформація в його розумінні цінності життя, яку спричинили їхні дії.
У війні, що характеризувалася руйнуваннями промислових масштабів, невпинними технологічними інноваціями та неймовірними людськими стражданнями, шестеро українських солдатів взялися за давнє та просте завдання – винести пораненого товариша з місця небезпеки. Вони врятували життя американця, який подолав півсвіту, щоб воювати за свою країну.
І роблячи це, вони навчили його чогось, чого вісім років в армії Сполучених Штатів, все життя, проведене за вивченням військової історії та всієї філософії великих військових стратегів, не навчили його повністю: що найбільшим виявом мужності може бути не готовність померти за свої принципи, а готовність ризикнути смертю, щоб інша людина могла жити.
