Цифрові фортеці Кремля: війна України проти російських центрів обробки даних
Метью Періш
Середа, 4 листопада 2026 року
Сучасна держава дедалі більше стає електронною конструкцією. За її міністерствами, банками, залізничними системами, комерційними підприємствами та військовими штабами стоїть величезна та значною мірою невидима архітектура комп'ютерів, серверів, баз даних та комунікаційних мереж. Це інструменти, за допомогою яких уряди здійснюють владу, підприємства здійснюють транзакції, а звичайні люди організовують своє життя. Країна може мати тисячі танків, сотні бойових літаків та потужний ядерний арсенал, але якщо її цифрова інфраструктура перестане працювати, значна частина її економіки та адміністрації може бути паралізована, і жодний солдат не перетне її кордони.
Україна почала використовувати цю вразливість у Росії, що може мати далекосяжні наслідки. Протягом жовтня 2026 року українські далекобійні безпілотники вразили низку великих російських центрів обробки даних, що належать деяким з найбільших технологічних корпорацій країни. Атаки порушили банківську діяльність, електронні платежі, комерційні операції, хмарні обчислення та навіть елементи російської судової системи. Що ще важливіше, вони загрожували інфраструктурі, необхідній для амбіцій Росії стати провідним розробником штучного інтелекту. Кремль відповів надзвичайною програмою надзвичайних заходів, кульмінацією якої став указ президента Володимира Путіна від 2 листопада 2026 року, який вимагає від приватних центрів обробки даних надавати частину своїх обчислювальних потужностей державі.
Ці події являють собою значну еволюцію у веденні сучасних війн. Протягом більшої частини конфлікту далекобійні удари України проти Росії були зосереджені на нафтопереробних заводах, сховищах палива, військових аеродромах, складах боєприпасів та заводах з виробництва військової техніки. Такі атаки мали очевидні військові чи економічні цілі. Знищення центру обробки даних, навпаки, може мати наслідки, які менш помітні одразу, але потенційно набагато більш розсіяні, поширюючись на тисячі підприємств та мільйони окремих транзакцій.
Основне стратегічне питання полягає в тому, чи Україна відкрила особливо ефективний спосіб нав'язування економічних та технологічних витрат Росії, чи Москва зможе достатньо адаптувати свою цифрову архітектуру, щоб поглинути збитки. Відповідь має значення не лише для безпосереднього перебігу війни. Вона може розповісти нам щось фундаментальне про вразливість сучасних суспільств до тривалих військових атак на технологічні системи, від яких вони стали залежними.
Жовтневі напади
Основний український наступ на російські центри обробки даних розпочався в ніч з 7 на 8 жовтня 2026 року, коли дрони вразили об'єкт, що експлуатується компанією «Яндекс» у Сасово, Рязанська область Росії. Атака спричинила пожежу та змусила об'єкт призупинити роботу. Згодом «Яндекс» визнав, що пошкодження були значними і що він не може одразу визначити, чи можна відновити пошкоджене обладнання.
9 жовтня було здійснено напад на ще один центр обробки даних Яндекса, цього разу в Калузькій області. Третій об'єкт у Володимирі було атаковано 11 жовтня. Протягом чотирьох днів Україна пошкодила три з шести публічно визначених великих центрів обробки даних Яндекса, змусивши два з них повністю призупинити роботу. Яндекс був змушений перевести робочі навантаження на альтернативну інфраструктуру та експлуатувати частини своєї мережі в надзвичайних умовах.
Кампанія на цьому не закінчилася. 14 жовтня українські дрони атакували великий центр обробки даних Ощадбанку в Балаково, Саратовська область. Ощадбанк — це не просто найбільший банк Росії, а й одна з її головних технологічних компаній, зі значними інвестиціями у штучний інтелект та передові обчислення. Його керівництво підтвердило атаку, стверджуючи, що банківські послуги продовжують працювати в звичайному режимі.
18 жовтня відбулася чергова атака на об'єкт, пов'язаний з VK, технологічною компанією, відповідальною за «ВКонтакте», провідну російську платформу соціальних мереж. VK також повідомила про відсутність перебоїв у роботі своїх основних послуг. Тим не менш, сукупний ефект продемонстрував, що головні цифрові корпорації Росії більше не можуть вважати, що їхня найцінніша фізична інфраструктура знаходиться поза досяжністю української зброї.
Кампанія, очевидно, вийшла за межі комерційних технологічних компаній. 23 жовтня українські моніторингові канали повідомили про атаку безпілотника на центр обробки даних, пов'язаний з Федеральною податковою службою Росії, у Городці, Нижегородської області. Повідомляється, що об'єкт був частиною розподіленої інфраструктури, що підтримує федеральні податкові бази даних та урядові записи. Однак незалежне підтвердження збитків та їх наслідків залишається обмеженим.
Значення цих атак полягає не лише в кількості уражених об'єктів, а й у їхніх взаємопов'язаних функціях. Сучасний центр обробки даних – це не просто величезна електронна шафа. Він містить обчислювальну техніку, яка дозволяє тисячам організацій працювати одночасно, часто виконуючи функції, настільки невід'ємні для повсякденного життя, що їхня залежність від віддалених серверів навряд чи усвідомлюється, доки ці сервери не стають недоступними.
Наскільки ефективними були атаки?
Існують вагомі докази того, що атаки на «Яндекс» призвели до суттєвих негайних порушень. «Яндекс» керує надзвичайно різноманітною екосистемою російських електронних послуг, включаючи пошук в Інтернеті, цифрові карти, замовлення таксі, доставку їжі, обробку платежів, хмарне сховище та додатки штучного інтелекту. За повідомленнями, його комерційна хмарна інфраструктура обслуговує приблизно 64 000 клієнтів, від невеликих технологічних компаній до великих фінансових установ та роздрібних торговців.
Коли центри обробки даних компанії перестали нормально функціонувати, наслідки поширилися на ці залежні підприємства. Російські споживачі зіткнулися з труднощами із замовленням таксі, доступом до цифрових документів, здійсненням платежів та отриманням товарів, придбаних онлайн. Кілька банків та великих комерційних підприємств повідомили про перебої, тоді як російські арбітражні суди, як повідомляється, відклали слухання або тимчасово втратили доступ до електронних баз даних. Навіть деякі програми, що використовуються для медичного моніторингу, постраждали, що демонструє, як перебої в, здавалося б, звичайній комерційній інфраструктурі можуть мати наслідки для вразливих осіб.
Тим не менш, нам слід розрізняти тимчасові незручності, тривале переривання та постійне знищення обчислювальних потужностей. Це три зовсім різні речі, і наявні докази не виправдовують їхнього взаємозамінного ставлення.
«Яндексу» вдалося відновити більшість своїх основних хмарних сервісів, перенісши робочі навантаження на альтернативні російські об’єкти. Сучасна хмарна інфраструктура навмисно розроблена з резервуванням, що дозволяє реплікувати дані між кількома місцями та продовжувати роботу програм у разі збою окремих серверів. Однак не всі клієнти обов’язково користуються однаковим захистом. Деякі несуть відповідальність за організацію власних резервних копій, а збереження збережених даних не означає, що залишається достатньо обчислювальних потужностей для їх ефективної обробки.
Сбербанк і ВК стверджували, що їхні основні послуги не були порушені внаслідок атак на їхні об'єкти. Ці твердження не можуть підтвердити відсутність фізичної шкоди, але вони демонструють, що знищення або пошкодження центру обробки даних не обов'язково призводить до краху послуг, пов'язаних з ним. Російський інтернет зазнав значних збоїв, але повідомлення про його неминучий повний збій були б передчасними.
Також лунали припущення, що українські удари спричинили різке скорочення кількості російських ботів у соціальних мережах та організованої онлайн-пропаганди. Такі твердження мають значну політичну привабливість, оскільки вони означають, що знищення фізичних комп'ютерів може одночасно порушити міжнародні інформаційні операції Кремля. Однак розслідування широко поширених доказів цих тверджень виявили серйозні проблеми, зокрема сфабриковані або неправильно інтерпретовані графіки. Поки що немає достовірної публічної оцінки, яка б підтвердила, що атаки суттєво зменшили можливості Росії проводити онлайн-кампанії впливу.
Тому найпереконливіший висновок є більш виваженим. Україна продемонструвала, що вона може порушити роботу важливих елементів цифрової економіки Росії, спричинити значні витрати на ремонт і змусити великі технологічні компанії проводити екстрену реорганізацію. Чи стануть ці перебої стійким обмеженням для економічної діяльності Росії, залежить від масштабів фізичних пошкоджень, наявності запасного обладнання та успіху Росії в реорганізації своєї інфраструктури.
Вимір штучного інтелекту
Наслідки для російських досліджень штучного інтелекту зрештою можуть виявитися більш серйозними, ніж негайне порушення роботи звичайних електронних послуг. «Яндекс» значно інвестував у розробку великих мовних моделей та інших передових систем штучного інтелекту, прагнучи конкурувати з технологічними досягненнями американських та китайських корпорацій.
Такі амбіції вимагають величезної обчислювальної потужності. Навчання складних моделей штучного інтелекту передбачає координацію тисяч спеціалізованих процесорів протягом тривалого часу, виконання обчислень у майже неймовірних масштабах. Обладнання дороге, споживає значну кількість електроенергії та вимагає ретельно контрольованих умов навколишнього середовища. Його заміна значно складніша, ніж придбання звичайних комп'ютерів.
На об'єктах «Яндекса» в Сасово та Володимирі розміщено три найважливіші суперкомп'ютери компанії. Два, відомі як «Ляпунов» і «Червоненкіс», знаходилися в Сасово, тоді як система «Галушкіна» була пов'язана з Володимиром. Комп'ютери підтримували розвиток технологій штучного інтелекту «Яндекса» та являють собою значні інвестиції в спеціалізоване обчислювальне обладнання.
Точний стан цих машин після українських атак публічно не встановлений. Тим не менш, супутникові знімки вказують на серйозні пошкодження об'єктів, і аналітики попереджають, що високопродуктивні процесори, включаючи чіпи Nvidia A100, могли бути пошкоджені або знищені.
Саме тут західні економічні санкції стають особливо актуальними. Росія вже стикається зі значними перешкодами у придбанні найсучасніших напівпровідників західного виробництва. Хоча різні міжнародні торговельні угоди можуть дозволити санкційним технологіям досягти російських покупців, отримання складних процесорів у достатніх кількостях, їх інтеграція в працюючі суперкомп'ютери та забезпечення необхідної технічної підтримки є значними зобов'язаннями.
Знищення вже встановленого та функціонуючого обладнання може призвести до витрат, які значно перевищують його номінальну вартість заміщення. Комп'ютер, який неможливо відремонтувати або замінити, може затримати всю дослідницьку програму, тоді як вчені та інженери, які звикли мати потужні обчислювальні ресурси, можуть опинитися в ситуації, коли конкурують за суттєво зменшені потужності.
Різниця між дослідженнями штучного інтелекту та звичайними електронними послугами є фундаментальною. Порушену роботу програми таксі можна відновити протягом кількох днів, перенісши її робоче навантаження в інше місце. Заміна пошкодженого суперкомп'ютера може вимагати місяців дорогої реконструкції, за умови, що необхідне обладнання взагалі можна отримати.
Військові наслідки також потенційно значні. Штучний інтелект дедалі більше сприяє аналізу розвідувальних даних, автономним системам, інтерпретації супутникових знімків та іншим застосуванням, що стосуються сучасної війни. Однак було б неправильно вважати, що кожна російська комерційна система штучного інтелекту має військову функцію, або що знищення обчислювальної інфраструктури Яндекса обов'язково погіршило операції Росії на полі бою. Наявні публічні докази не дозволяють зробити такий остаточний висновок.
Можна сказати, що атаки України виявили вразливість технологічних амбіцій Росії. Немає сенсу прагнути стати світовим лідером у сфері штучного інтелекту, якщо фізична інфраструктура, необхідна для навчання та експлуатації складних моделей, не може бути надійно захищена.
Парадокс суверенного інтернету Росії
Мабуть, найцікавішим аспектом цих подій є те, як власна політична філософія Росії сприяла її вразливості.
Протягом понад десяти років Кремль прагне того, що він називає цифровим суверенітетом. Основною метою було зменшення залежності Росії від іноземної технологічної інфраструктури, зокрема тієї, що експлуатується американськими компаніями, одночасно посилюючи можливості держави контролювати та контролювати електронні комунікації.
Законодавство, прийняте у 2015 році, вимагало зберігання персональних даних громадян Росії в Росії. Подальші заходи сприяли створенню суверенного російського Інтернету, широко відомого як Рунет, та розширили повноваження державного регулятора зв'язку, Роскомнагляду. Російським підприємствам ставало дедалі складніше користуватися іноземними хмарними сервісами, особливо після повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року та запровадження широких західних санкцій.
Наслідком стала зростаюча концентрація російської електронної інфраструктури на території самої країни.
З точки зору Кремля, такий підхід мав політичний сенс. Держава, яка прагне широкого контролю над інформацією, природно, віддає перевагу тому, щоб відповідні комп'ютери, засоби зв'язку та бази даних залишалися в межах її юрисдикції. Це також зменшує певну вразливість до іноземних санкцій, комерційного виведення та зовнішнього політичного тиску.
Однак це створює ще одну категорію вразливості. Комп'ютери, розташовані в Росії, піддаються тим самим військовим загрозам, що й інша російська інфраструктура, тоді як комп'ютери, розподілені по численних іноземних юрисдикціях, Україні може бути значно складніше атакувати фізично.
Україна обрала зовсім інший підхід після початку повномасштабного вторгнення. За допомогою міжнародних технологічних компаній та іноземних урядів вона перенесла значну частину своєї критично важливої електронної інфраструктури до хмарних сервісів за межами своїх кордонів. Таке географічне розпорошення сприяло стійкості українських державних служб, незважаючи на неодноразові атаки Росії на вітчизняну цифрову інфраструктуру.
Атаки Росії на українські центри обробки даних у вересні та жовтні 2026 року є важливою частиною цієї історії. Російські війська пошкодили кілька телекомунікаційних та обчислювальних об'єктів, порушивши роботу інтернет-сервісів та завдавши шкоди інфраструктурі українських комерційних провайдерів. Згодом уряд України виділив додаткове фінансування на географічно розділені системи резервного копіювання та альтернативні обчислювальні потужності.
Таким чином, українські атаки на російські центри обробки даних відбулися після періоду посилених російських атак на аналогічну українську інфраструктуру. Президент Володимир Зеленський зазначив, що Україна відповідає взаємністю на дії Москви. Однак контрастні наслідки підкреслюють важливість різних технологічних стратегій двох країн.
Головна іронія полягає в тому, що політика, спрямована на захист технологічної незалежності Росії, збільшила її вразливість до фізичних атак. Кремль прагнув зменшити залежність від зовнішнього світу, зберігаючи російську інформацію всередині Росії, але виявив, що така домовленість створила концентровану колекцію цінних та потенційно вразливих активів.
Відповідь Кремля: підземні центри обробки даних
Москва почала реагувати на ці події програмою, спрямованою на захист своїх обчислювальних потужностей від фізичних атак.
Наприкінці серпня 2026 року Путін підписав указ, що дозволяє владі тимчасово взяти під контроль певні об'єкти критичної інфраструктури, якщо оператори не забезпечили належного захисту. Ці заходи охоплювали кілька важливих секторів економіки, а згодом, як стало зрозуміло, застосовувалися до центрів обробки даних, що підтримують державні установи, банківські системи та інші важливі послуги. Оператори вже розглядали можливість посилення фізичного захисту, додаткового резервування зв'язку та вдосконалення заходів кібербезпеки.
Після жовтневих атак Міністерство цифрового розвитку Росії схвалило подальші рекомендації щодо фізичного захисту центрів обробки даних. Ці пропозиції поділяють об'єкти на три категорії відповідно до їхньої важливості, розрізняючи стратегічно важливу інфраструктуру від об'єктів, що підтримують важливі регіональні або комерційні послуги, та тих, порушення роботи яких вплинуть насамперед на їхніх власних операторів.
Найбільш вражаючою рекомендацією є будівництво стратегічно важливих нових центрів обробки даних під землею або всередині посилених споруд бункерного типу. Інші запропоновані заходи включають зменшення їхньої видимості з повітря, посилення захисних споруд та поєднання фізичних бар'єрів з електронними системами, призначеними для протидії повітряним загрозам.
Ці рекомендації відображають трансформацію у розуміння російською владою цифрової інфраструктури. До порівняно недавнього часу проектування центрів обробки даних було зосереджено головним чином на безперебійному електропостачанні, регулюванні температури, надійності зв'язку, фізичному захисті від зловмисників та захисті від випадкового пожежі. Можливість атаки військових дронів на комерційні обчислювальні об'єкти загалом не розглядалася як центральний фактор.
Росія зараз намагається інтегрувати принципи військової фортифікації в цивільну технологічну архітектуру. Це являє собою суттєву зміну інженерних пріоритетів з відповідним збільшенням витрат на будівництво та експлуатацію.
Вже є ознаки того, наскільки дорогою може стати така адаптація. 2 листопада з'явилися повідомлення про те, що російська телекомунікаційна компанія «Ростелеком» веде переговори з гірничодобувною корпорацією «Норнікель» щодо будівництва підземних центрів обробки даних. За галузевими оцінками, ці об'єкти можуть коштувати приблизно на 30-40 відсотків дорожче, ніж аналогічні наземні установки.
Підземне будівництво не є універсальним рішенням. Центри обробки даних потребують значного електропостачання, систем охолодження, комунікаційних з'єднань, засобів протипожежного захисту та фізичної доступності для технічного обслуговування. Посилені або підземні споруди можуть забезпечити більшу стійкість до деяких форм атак, але вони не усувають експлуатаційні ризики чи необхідність резервної інфраструктури.
Більше того, витрати на захист існуючих об'єктів можуть бути особливо обтяжливими. Нові будівлі можуть бути спроектовані з урахуванням високих вимог безпеки, тоді як модифікація великих існуючих центрів обробки даних може передбачати значні інженерні роботи та порушення роботи. Російські технологічні компанії вже стикаються з фінансовим тиском, пов'язаним із санкціями, дорогими позиками та обмеженим доступом до спеціалізованого імпортного обладнання.
Таким чином, Кремль стикається зі звичною економічною проблемою воєнного часу. Ресурси, що виділяються на захист існуючої інфраструктури, не можуть одночасно спрямовуватися на розширення виробничих потужностей або інвестування в технологічні інновації.
Указ від 2 листопада: екстрена мобілізація обчислювальних потужностей
Найважливішим нещодавнім заходом є Указ Президента № 802, підписаний Володимиром Путіним 2 листопада 2026 року. Він встановлює надзвичайну систему для підтримки роботи російських інформаційних систем у разі порушення роботи звичайної обчислювальної інфраструктури.
Згідно з указом, власники недержавних центрів обробки даних повинні зарезервувати 10 відсотків своєї доступної площі та обчислювальної потужності протягом десяти днів з моменту набрання ним чинності. Ці ресурси можуть продовжувати використовуватися в комерційних цілях, доки вони не будуть потрібні уряду. За вказівкою спеціально створеної урядової підкомісії оператори повинні надати виділені ресурси протягом 24 годин.
Органи влади також визначать максимальну винагороду, що підлягає виплаті за реквізовані потужності. Міністерство цифрового розвитку Росії має провести інвентаризацію відповідних потужностей та визначити доступні обчислювальні ресурси, тоді як уряд повинен розробити подальші заходи щодо забезпечення надійності інформаційних систем.
На практиці Кремль намагається створити національний резерв обчислювальних потужностей для надзвичайних ситуацій. Замість того, щоб покладати на окремі компанії повну відповідальність за пошук альтернативних серверів після атаки, держава хоче мати повноваження перерозподіляти ресурси від одного оператора до іншого.
У такому підході є очевидна логіка. Під час серйозних збоїв здатність визначати доступні потужності та координувати їх використання може сприяти безперервності роботи важливих урядових та комерційних систем. Існування національного інвентаризації також може допомогти владі зрозуміти, де зосереджені російські обчислювальні потужності та де виникає дефіцит.
Однак, указ не може створювати додаткові сервери, спеціалізовані процесори чи надійні електричні потужності, просто доручаючи їхнім власникам надавати ресурси. Також не можна миттєво передавати всі обчислювальні навантаження між різними апаратними та програмними середовищами. Практична цінність нових домовленостей залежатиме від того, чи існують відповідні вільні потужності, чи можна безпечно перенести системи та чи володіють залучені оператори досвідом та комунікаційною інфраструктурою, необхідними для здійснення таких передач.
Також постає питання економічних стимулів. Приватні компанії, які інвестують значні суми в центри обробки даних, можуть неохоче розширювати свої потужності, якщо вважатимуть, що уряд може реквізувати потужності на порівняно невигідних фінансових умовах. Тому негайна стійкість, отримана завдяки надзвичайним державним повноваженням, може бути забезпечена за рахунок приватних інвестицій у довгостроковій перспективі.
Станом на 3 листопада указ було видано нещодавно. Його виконання та ефективність ще належить продемонструвати.
Чудова поступка іноземній обчислювальній інфраструктурі
Мабуть, найпоказовішим положенням листопадового указу є його чіткий дозвіл, за умови схвалення Федеральною службою безпеки, на тимчасове використання обчислювальних ресурсів, розташованих за межами Росії.
Це суттєве відхилення від безкомпромісної внутрішньої орієнтації кремлівської програми цифрового суверенітету. Хоча дозвіл є умовним та обмеженим, він визнає, що Росії може знадобитися доступ до іноземних обчислювальних потужностей для забезпечення безперервності власних інформаційних систем.
Це положення не означає відмову від російського законодавства про локалізацію даних або загального дозволу на передачу конфіденційної інформації за кордон. Воно також не демонструє, що велика кількість російських урядових систем вже була переміщена за кордон. Тим не менш, воно створює правовий механізм, за допомогою якого Москва може розглядати домовленості, які її попередня політична риторика, як правило, не схвалювала.
Наслідки є суттєвими. Країна, яка прагне технологічної незалежності, може виявити, що стійкість вимагає взаємозалежності, оскільки інформаційні системи, розподілені по кількох юрисдикціях, не піддаються тим самим фізичним ризикам, як ті, що зосереджені в межах однієї держави.
Росія може отримати допомогу від іноземних постачальників комп'ютерних послуг, які бажають та мають законне право обслуговувати її організації. Однак залишатимуться труднощі щодо санкцій, безпеки конфіденційної інформації, продуктивності мережі, комерційної надійності та готовності іноземних урядів враховувати діяльність російської держави.
Обов'язкова участь ФСБ є особливо цікавою. Це свідчить про те, що Москва розглядає можливість передачі обчислювальних ресурсів за кордон як питання національної безпеки, а не як звичайне комерційне рішення. Кремль хоче скористатися перевагами географічного розподілу, не відмовляючись від централізованого політичного контролю.
Тут існує суперечність, яку може виявитися важко вирішити. Ефективна технологічна стійкість часто вимагає комерційної гнучкості, децентралізації та швидкого самостійного прийняття рішень. Реакція російського уряду, навпаки, покладає додаткові обов'язки на центральні органи влади, схвалення яких може знадобитися, перш ніж комерційні оператори зможуть прийняти рішення, які в іншому випадку були б технічно простими.
Правові та гуманітарні питання
Розширення конфлікту на цивільну обчислювальну інфраструктуру також ставить складні питання міжнародного гуманітарного права.
Центри обробки даних не є автоматично законними військовими цілями лише тому, що вони підтримують економіку країни, що веде війну. Згідно з правом збройного конфлікту, цивільні об'єкти можуть стати військовими цілями, якщо їхній характер, розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у військові дії, а їх знищення або нейтралізація забезпечує певну військову перевагу.
Об'єкт, що підтримує системи військового командування, обробки розвідувальних даних або штучного інтелекту, пов'язаного зі зброєю, може кваліфікуватися як військовий об'єкт за обставин, коли звичайний комерційний центр обробки даних не підпадає під нього. Навіть якщо об'єкт є військовим об'єктом, принципи пропорційності та запобіжних заходів під час нападу залишаються застосовними.
В аналізі, опублікованому 29 жовтня, вчені-міжнародники Марко Міланович та Майкл Шмітт дослідили виправдання, публічно висунуті Росією та Україною для відповідних атак на центри обробки даних. Вони зазначили, що Росія загалом заявляла про військове використання атакованих нею українських об'єктів, хоча фактична точність цих заяв залишалася невстановленою. Натомість, публічно озвучені пояснення України часто наголошували на відплаті та зриві російських інформаційних операцій, аргументи, які самі по собі не встановлюють законної військової мети.
Автори дійшли висновку, що Україна може мати вагоміші правові підстави, ніж ті, які вона публічно розкрила, але її публічні заяви не підтверджують їх належним чином. Їхній аналіз ілюструє, чому взаємні напади на цивільну інфраструктуру не можна вважати законними лише тому, що протилежна сторона раніше проводила аналогічні операції.
Ці відмінності заслуговують на особливу увагу, оскільки цифрова інфраструктура виконує функції, необхідні для добробуту цивільного населення. Медичні системи, мережі електронних платежів, державне управління, транспортні послуги та екстрений зв'язок можуть залежати від об'єктів, які одночасно обслуговують комерційних або військових клієнтів.
Успішний напад на обчислювальний центр може спричинити відносно незначні негайні фізичні травми, водночас маючи суттєві непрямі наслідки для людей, які залежать від послуг, що надаються ним. До гуманітарних ризиків, що виникають у результаті цього, слід ставитися серйозно незалежно від того, яка з воюючих сторін здійснює напад.
Існує додаткова небезпека того, що обидві країни дедалі більше інтегруватимуть свої військові та цивільні обчислювальні потреби в рамках спільної інфраструктури. Такі домовленості можуть бути комерційно ефективними, але вони ускладнюють юридичне та практичне завдання захисту цивільного населення від наслідків військових операцій. Розмежування між цивільними та військовими технологіями не можна просто так відмовитися, оскільки сучасні обчислювальні системи взаємопов'язані.
Чи може Росія адаптуватися?
Було б помилкою недооцінювати можливості Росії реагувати на ці атаки. Країна має значний технологічний сектор, досвідчених інженерів та розгалужену мережу існуючих центрів обробки даних. Вона також зберігає значні промислові ресурси та можливість запроваджувати надзвичайні регуляторні вимоги для приватного бізнесу.
Докази того, що «Яндекс» відновив значну частину своєї звичайної комерційної інфраструктури після жовтневих атак, самі по собі є важливими. Цифрова економіка Росії не зазнала краху, а існуючі домовленості про скорочення штатів вже продемонстрували свою цінність.
Тим не менш, адаптація матиме свою ціну. Додатковий фізичний захист, географічно розподілені обчислювальні потужності, резерви на випадок надзвичайних ситуацій, більш масштабні механізми резервного копіювання та можливе переміщення цінного обладнання – все це передбачає значні витрати. Чим більше ресурсів Росія виділяє на захист своєї цифрової інфраструктури, тим менше ресурсів залишається для її подальшого розвитку.
Це особливо важливо в контексті штучного інтелекту, де міжнародна конкуренція залежить від сталого інвестування у дедалі складніше обчислювальне обладнання. Труднощі Росії з доступом до найсучасніших напівпровідників роблять втрату існуючих високопродуктивних систем особливо проблематичною.
Також постає питання часу. Фізичний захист іноді можна посилити відносно швидко, але нові підземні центри обробки даних, заміна суперкомп'ютерів та географічно розподілені інформаційні системи вимагають значних періодів планування, будівництва та тестування. Кремль не може реалізувати ці проекти лише за допомогою адміністративних інструкцій.
Тому ефективність атак України слід розуміти з точки зору їхніх сукупних наслідків, а не їхньої негайної публічності. Знищення обчислювального центру може тимчасово порушити звичайні послуги, але також може призвести до тривалих витрат на заміну, перенаправлення інвестицій та змусити супротивника переглянути архітектуру всієї своєї технологічної економіки.
Майбутнє війни проти цифрових держав
З української кампанії проти російських центрів обробки даних можна винести ширший урок. Сучасні суспільства розвинули надзвичайні технологічні можливості, водночас стаючи дедалі залежнішими від порівняно невеликої кількості фізичних об'єктів, які їх підтримують.
Протягом десятиліть розвиток Інтернету супроводжувався припущенням, що розподілені комунікаційні мережі виявляться дуже стійкими до фізичних атак. Значною мірою це залишається правдою. Сам Інтернет — це не окрема машина, яку можна знищити, а вихід з ладу окремих центрів обробки даних не означає зникнення всієї національної мережі.
Однак комерційний розвиток хмарних обчислень створив концентрацію обчислювальної потужності та важливих послуг у межах величезних установок. Ці об'єкти генерують значну економію від масштабу, але вони також створюють залежності, що виходять далеко за межі їхніх фізичних меж.
Атаки України продемонстрували, що економічні та адміністративні наслідки пошкодження таких об'єктів можуть бути непропорційними до їх фізичних розмірів. Реакція Росії, що включає запропоноване підземне будівництво, посилення фізичного захисту, повноваження щодо реквізиції у надзвичайних ситуаціях та умовне послаблення обмежень на іноземні обчислювальні ресурси, свідчить про те, що Кремль усвідомлює серйозність проблеми.
Парадокс вражає. Росія роками намагалася побудувати технологічно суверенну державу, інформаційна інфраструктура якої залишається в межах досяжності її політичної влади. Українські дрони показали, що ця ж інфраструктура не обов'язково знаходиться поза межами досяжності військового нападу.
Немає переконливих доказів того, що Україна наблизила цифрову економіку Росії до повного колапсу. Ми також не можемо зробити висновок, що її удари остаточно паралізували російські програми штучного інтелекту, оскільки стан кількох критично важливих обчислювальних установок залишається невідомим. Але задокументовані збої, потенційно тривалі наслідки для спеціалізованого обладнання та надзвичайний характер нещодавньої регуляторної відповіді Москви свідчать про те, що кампанія мала наслідки, що виходять далеко за рамки фізичної шкоди, завданої окремим будівлям.
Найважливішим досягненням українських атак може зрештою стати стратегічна дилема, яку вони нав'язують Росії. Москва повинна вирішити, яку частину свого національного багатства виділити на захист технологічної інфраструктури, яка була розроблена переважно для комерційної ефективності та політичного контролю, а не для стійкості під час війни. Вона також повинна переглянути, чи може цифрова система, організована навколо централізації та внутрішнього суверенітету, забезпечити гнучкість, необхідну для виживання під тривалим військовим тиском.
Війна в Україні неодноразово демонструвала, що сучасні конфлікти виграються чи програються не виключно на полі бою. Вони також є змаганням між промисловими системами, економічними інституціями, технологічними можливостями та конкуруючими формами національної організації.
Росія виявила, що її центри обробки даних тепер є частиною цього змагання. Комп'ютери, від яких залежить її сучасна держава, стали ще однією вразливістю, на захист якої вона повинна витрачати ресурси, а готовність Кремля розглядати підземні бункери для свого найдосконалішого електронного обладнання ілюструє, наскільки глибоко ця війна змінює архітектуру сучасної цивілізації.
Фортеця майбутнього може не містити солдатів чи артилерії. Вона може містити комп'ютери, і боротьба за їхню функціональність може стати дедалі важливішою рисою війни двадцять першого століття.
