Україна та екзистенційна боротьба за свободу
Четвер, 6 серпня 2026 року
Австрійський невролог Зигмунд Фрейд, чиї роботи змінили розуміння людством прихованих мотивів розуму, колись зауважив, що «люди насправді не хочуть свободи, бо свобода передбачає відповідальність, а більшість людей бояться відповідальності». Цей оманливо простий афоризм, запозичений з психологічної архітектури, яку він розкопував усе своє життя, пропонує вражаючу призму, крізь яку можна розглянути війну в Україні — конфлікт, який по суті є боротьбою за значення та тягар самої свободи.
Інтелектуальна спадщина Фрейда ґрунтується на твердженні, що люди не є повністю раціональними суб'єктами. Під свідомими намірами криються страхи, нав'язливі бажання та глибока відразу до невизначеності. Його теорія несвідомого припускає, що люди часто тікають від тієї автономії, якої вони самі заявляють про бажання, оскільки автономія вимагає відповідальності — за вибір, за ризики та за наслідки. У суспільствах мирного часу це проявляється ледь помітними способами: перевага рутини над змінами, авторитету над неоднозначністю. Однак у воєнний час ці психологічні тенденції посилюються до питань життя і смерті.
Сучасну історію України, особливо з 2014 року, можна прочитати як стійке твердження, що свобода варта своєї ціни. Неодноразові акти політичного самовизначення країни, від революції на Майдані до опору після повномасштабного вторгнення 2022 року, демонструють колективну готовність взяти на себе саме ту відповідальність, якої, на думку Фрейда, більшість людей уникатимуть. Свобода в українському випадку — це не абстрактний ідеал, а щоденний тягар, який оплачується наказами про мобілізацію, економічними труднощами та повсюдним ризиком насильства.
У цьому відношенні Україна контрастує не лише зі своїм супротивником, а й із ширшою історичною моделлю. Спостереження Фрейда допомагає пояснити, чому авторитарні системи існують навіть тоді, коли вони накладають очевидні обмеження. Влада звільняє людину від відповідальності; вона пропонує ясність, навіть якщо ця ясність нав'язується через примус. У контексті сучасної Росії управління часто формулюється з точки зору стабільності, порядку та національної долі — концепцій, які замінюють індивідуальну свободу дій і таким чином зменшують психологічне напруження, пов'язане зі свободою. Населення не обов'язково позбавлене прагнення до автономії, але це бажання конкурує з потужним інстинктом уникати тягарів, які тягне за собою автономія.
Фрейд, ймовірно, інтерпретував би цю динаміку як форму колективного захисного механізму — відступ у структури, що пом'якшують тривогу. Його ширша теорія репресій припускає, що окремі особи, а отже, і суспільства, приховують незручні правди, щоб підтримувати психічну рівновагу. У воєнній Росії реалії конфлікту — втрати, економічна напруга, міжнародна ізоляція — часто опосередковуються через наративи, що зменшують когнітивний дисонанс. Держава бере на себе відповідальність за значення, тим самим позбавляючи окремих осіб від зіткнення з усіма наслідками їхнього політичного становища.
Однак песимізм Фрейда щодо людського прагнення до свободи не є абсолютним. Його робота також передбачає, що під достатнім тиском підсвідоме більше не може підтримувати свої ілюзії. Пригнічена напруга виходить на поверхню — іноді жорстоко — коли реальність стає надто наполегливою, щоб її ігнорувати. Тут війна в Україні може являти собою не лише геополітичну боротьбу, а й психологічний переломний момент. Чим довше триває конфлікт, тим важче будь-якому суспільству, яке в ньому бере участь, уникати відповідальності, яку він тягне за собою.
Для українців це зіткнення з відповідальністю було негайним і неминучим. Цивільне населення було втягнуте в механізм національного виживання, розмиваючи межу між приватним життям і громадським обов'язком. Рішення залишитися в місті під бомбардуванням, піти добровольцем на військову службу або продовжувати економічну діяльність у воєнних умовах – все це вираження свободи дій, а отже, і відповідальності. Розуміння Фрейда говорить про те, що таке широке прийняття відповідальності є радше винятковим, ніж типовим.
Парадокс, отже, полягає в тому, що боротьба України втілює форму психологічної зрілості, яку Фрейд вважав рідкісною. Це суспільство, яке під надзвичайним тиском вирішило прийняти тягар свободи, а не відступити від нього. Це не означає відсутність страху — справді, Фрейд наполягав би на тому, що страх присутній всюди — а радше свідоме рішення діяти попри нього.
Водночас, попередження Фрейда залишається застереженням на майбутнє. Свобода, досягнута через жертви, має бути збережена в мирному середовищі, де спокуси відмовитися від відповідальності можуть знову виникнути в більш витончених формах. Післявоєнна відбудова, демократичне управління та інтеграція в європейські інституції вимагатимуть постійної готовності нести тягар автономії. Небезпека полягає не лише в зовнішніх загрозах, а й у внутрішній втомі, яку може спричинити тривала відповідальність.
Зауваження Фрейда виходить за межі свого психологічного походження та стає політичним осяянням. Свободу не просто захоплюють; її потрібно підтримувати, а підтримка вимагає зусиль, пильності та відповідальності. Війна в Україні ілюструє як рідкість, так і необхідність суспільств, які беруть на себе цей тягар.
Фрейд, писав у зовсім іншу епоху, навряд чи міг уявити собі конкретні обставини Східної Європи двадцять першого століття. Однак його розуміння людської небажання залишається надзвичайно актуальним. Якщо більшість людей справді бояться відповідальності, то досвід України є потужним контрприкладом — демонстрацією того, що за певних умов нація може обрати не комфорт покори, а небезпечну гідність свободи.
