Втомлена армія: виснаження, відновлення та людські межі війни в Україні
Метью Періш
Субота, 24 жовтня 2026 року
Існує своєрідна міфологія, яка оточує армії у стані війни. Солдатів уявляють як резервуари мужності, з яких держава може черпати енергію нескінченно. Вони можуть бути налякані, поранені чи вбиті, але якимось чином вони не повинні втомлюватися. Військові комюніке говорять про стійкість, моральний дух, бойову ефективність та ротацію. Вони рідко використовують простішу лексику, яку можна почути серед самих солдатів: «З мене досить»; «Я не можу спати»; «Я не можу думати»; «Мені більше байдуже»; «Я хочу додому».
Україна зараз достатньо глибоко занурена у війну з Росією, щоб ця відмінність мала величезне значення. Повномасштабне вторгнення розпочалося в лютому 2022 року, але багато українських військовослужбовців вже накопичили військовий досвід протягом попередніх восьми років бойових дій на Донбасі. До кінця 2026 року Збройні сили України стикаються з чимось історично знайомим, але інституційно важким для визнання: армія може залишатися мужньою, водночас глибоко втомлюючись. Дійсно, мужність і виснаження цілком можуть співіснувати в одній особі.
Це не просто психологічна проблема. Це стратегічна проблема. Нестача боєздатного особового складу в Україні дедалі більше ускладнює належну ротацію, а в останніх звітах описується, що солдати залишаються на фронті або поблизу нього протягом надзвичайних періодів, оскільки заміни просто не вистачає. Аналітики також пов'язують виснаження, погану організацію, невизначену тривалість служби та недостатню підготовку з несанкціонованою відсутністю та дезертирством. Тому проблему краще розуміти як систему взаємопідсилюючих тисків, ніж як свідчення того, що українське суспільство раптово втратило волю до опору.
Ця відмінність є важливою, оскільки втомлений солдат не обов'язково є деморалізованим солдатом, а деморалізований солдат не обов'язково є боягузом. Людська нервова система має межі, і жодні патріотичні заклики не можуть їх скасувати.
Фізіологія нескінченної війни
Бойове виснаження іноді розглядається як питання головним чином ставлення до справи. Але це зовсім не так, адже тіло бере участь у війні так само, як і інтелект.
Солдат, який неодноразово стикається з артилерією, безпілотниками, вибухами, смертю, перерваним сном та очікуванням раптового насильства, живе в середовищі, в якому звичайні механізми людського стресу постійно активуються. Гіперпильність, яка надзвичайно корисна, коли безпілотник FPV може з'явитися без попередження, стає руйнівною, якщо її підтримувати безстроково. Сон стає поверхневим. Концентрація погіршується. Дратівливість підвищується. Пам'ять стає ненадійною. Емоційні реакції можуть бути сплющеними. Рішення, які колись були б очевидними, стають складними.
Зрештою може статися щось більш дивне. Сам страх може зменшитися не тому, що солдат став сміливішим, а тому, що він виснажився. Нервова система не може безкінечно залишатися в стані максимальної тривоги, і те, що ззовні виглядає як надзвичайна самовладання, іноді може бути чимось ближчим до емоційного виснаження.
Цей стан особливо небезпечний, оскільки в результаті цього солдат може продовжувати функціонувати. Він ходить, розмовляє, чистить зброю та виконує свої обов'язки, проте його судження може погіршитися. Він може стати безтурботним щодо ризиків, які колись його лякали. Невеликі розчарування можуть викликати непропорційний гнів. Він може перестати ретельно доглядати за спорядженням або стати байдужим до власної безпеки. Тому виснажений солдат може зовні здаватися компетентним, тоді як його право на помилку поступово зникає.
Це явище навряд чи є унікальним для України. Кожна промислова війна перевідкривала його під іншою термінологією. Те, що колись називалося контузійним шоком, бойовою втомою або бойовим виснаженням, згодом було розділено на більш точні психіатричні та фізіологічні категорії. Проте військові організації неодноразово перевідкривають той самий фундаментальний факт: люди не можуть безкінечно перебувати під смертельною небезпекою без наслідків.
Сучасне українське поле бою додає своїх особливих тягарів. Дрони розширили психологічну географію небезпеки. Місця, які колись могли бути впізнаваним тилом, тепер можна спостерігати або атакувати. Саме пересування може бути небезпечним, і, як наслідок, розмежування між перебуванням «в бою» та «поза межами бою» стає менш чітким. Генерал Олександр Сирський визнав, що домінування дронів змінило поняття лінії фронту, тилу та глибини, а також значно ускладнило логістику та пересування на полі бою.
Відпочинок, виміряний лише кілометрами від фронту, може, таким чином, взагалі не бути відпочинком. Солдат, який відійшов на двадцять кілометрів назад, але залишається в зоні досяжності безпілотників, ракет та тривожних сигналів, змінив своє географічне положення, не обов'язково залишаючи психологічне поле бою.
Проблема нескінченності
Існує ще одна форма виснаження, яка мало пов'язана зі сном. Це виснаження, спричинене невизначеністю, і в умовах тривалої війни воно може стати майже таким же руйнівним, як і сама фізична небезпека.
Людина може витримати неймовірні труднощі, коли знає, коли вони закінчаться. Можна пережити десять днів. Можна порахувати шість місяців. Навіть рік можна позначити в календарі. Безстрокова служба психологічно відрізняється, тому що немає числа, за яким можна виміряти страждання.
Протягом більшої частини війни це було однією з найбільш руйнівних рис української військової служби. Мобілізований військовослужбовець може знати, чому він воює, і залишатися повністю відданим незалежності України, проте не маючи надійної відповіді на дуже елементарне питання: коли мені дозволять зупинитися? Це питання не слід плутати з боягузтвом.
Сорокарічний чоловік може одночасно вірити, що Росію потрібно перемогти, любити свою країну, бажати захистити своїх дітей і відчайдушно бажати знову побачити цих дітей. Люди зазвичай дотримуються кількох істин одночасно, тоді як військова пропаганда, на жаль, має схильність допускати лише одну.
Україна почала вирішувати саме цю проблему. Реформи Міністерства оборони 2026 року запровадили контракти з визначеними термінами служби та гарантованими періодами поза військовою службою після неї. Основний принцип — передбачуваність: ті, хто виконує довшу або більш небезпечну службу, все ж повинні мати змогу бачити певний горизонт за її межами.
Це може виявитися психологічно майже таким же важливим, як і підвищення заробітної плати. Гроші компенсують труднощі, тоді як дата в календарі їх обмежує, і люди переносять обмежені труднощі інакше, ніж труднощі, які здаються потенційно нескінченними.
Ротація – це психологічний метод лікування
Найефективнішим методом лікування надмірного впливу бойових дій не обов'язково є психотерапія. Іноді це виведення солдата з бою, дозвіл йому спати та розміщення його в місці, де ніхто не намагатиметься його вбити.
Це звучить майже до незручності очевидно, проте армії, які переживають тиск у сфері людських ресурсів, мають потужні стимули приховувати це. Коли немає достатньої кількості нових солдатів, програми стійкості стають інституційно привабливими, оскільки вони обіцяють, що існуючий солдат буде витривалішим. Медитацію, консультування, психоосвіту та дихальні вправи значно легше забезпечити, ніж ще один навчений піхотний батальйон. Вони мають своє місце, але жоден психологічний метод не скасовує біологію.
Україна зробила важливий крок у квітні 2026 року, коли Сирський наказав, що особовий склад на передових бойових позиціях зазвичай повинен залишатися там не більше двох місяців, а потім протягом наступного місяця проходити обов'язкову ротацію. Наказ також вимагав медичних оглядів та відпочинку після виконання бойових завдань. Значення такого наказу виходить за рамки управління персоналом, оскільки він визнає, що ротація сама по собі є медичним та психологічним втручанням.
Складність полягає в реалізації. Командир не може проводити ротацію батальйону з уявними солдатами. Якщо формування недостатньо укомплектовані, кожен бійець, виведений з лінії фронту, створює ще одну проблему деінде. В результаті Україна стикається із замкненим колом: нестача людських ресурсів перешкоджає ротації; недостатня ротація призводить до виснаження; виснаження сприяє відсутності та дезертирству; це ще більше скорочує людські ресурси; а солдати, що залишаються, повинні нести ще більший тягар.
Розірвання цього кола вимагає більше, ніж просто набір додаткових людей. Це вимагає розумного використання існуючих людей та відмови від припущення, що максимальне негайне використання кожного доступного солдата обов'язково призводить до максимальної довгострокової військової ефективності.
Психологія, близька до солдата
Тим не менш, Україна розробила дедалі складніший психологічний апарат під час війни. Це важливо, оскільки військова психологія найбільш корисна до того, як військовослужбовець переживе повний психічний колапс, а не після нього, коли пошкодження може бути набагато важче виправити.
Програма Міністерства оборони з питань психічного здоров'я на 2025–2030 роки передбачає єдину систему підтримки, збільшення штату кваліфікованих військових психологів, навчання військових лікарів, нові посади психотерапевтів та клінічних психологів, заходи щодо запобігання самогубствам, навчання взаємодопомогі та методи раннього виявлення психологічних розладів. Подальші реформи дозволили цивільним психологам безпосередньо брати участь у підтримці військовослужбовців та формалізували втручання, включаючи кризову допомогу, консультування, декомпресію, взаємодопомогу та психоосвіту. Вони також поклали на командирів відповідальність за розпізнавання ознак психологічної дезадаптації та отримання своєчасної допомоги.
Це загалом правильний напрямок, оскільки солдати часто не звертаються до психіатрів, кажучи, що у них розвинувся психічний розлад. Натомість вони скаржаться, що не можуть спати. Вони п'ють. Вони зляться. Вони сваряться з командирами або подружжям. Вони перестають розмовляти. Вони ризикують зайво. Вони фізично виснажуються завданнями, які раніше виконували легко.
Звідси цінність підтримки з боку колег. Товариш-солдат може помітити погіршення стану ще до того, як його побачить лікар, саме тому, що він знає, як людина поводилася до того, як щось почало змінюватися. Відповідно, система, що розвивається в Україні, починається із самодопомоги та підтримки з боку колег, продовжується через психологічний персонал у підрозділах і, за необхідності, переходить до спеціалізованого лікування. Програми, що підтримуються НАТО та діють в Україні, також зосереджені на бойовому стресі, психологічному відновленні та відновленні готовності підрозділів.
Існує також специфічно українська методика, відома як «Дебрифінг бойового шляху», розроблена для того, щоб допомогти особовому складу опрацьовувати бойовий досвід та відновити готовність перед поверненням до операцій. Її розробники вписують її в ширшу традицію контролю бойового та оперативного стресу, а не розглядають кожну нормальну реакцію на екстремальні обставини як психіатричне захворювання.
Ця відмінність важлива. Горе після споглядання смерті друзів – це не божевілля. Безсоння після місяців, проведених під дронами, не є доказом дефектного характеру. Страх після того, як тебе ледь не вбили, не є психіатричним відхиленням. Небезпека надмірної медикалізації бойового виснаження полягає в тому, що медицину можуть ненавмисно попросити створити терпимі обставини, які натомість слід змінити.
Іноді правильним рецептом є сон, а іноді – три тижні вдома. Іноді це переведення на інше чергування, а іноді просто усвідомлення того, що служба закінчується. Вишукана військова установа повинна вміти розрізняти ці можливості, а не прописувати стійкість без розбору.
Адміністрування як засіб охорони психічного здоров'я
Це призводить до менш модного твердження: деякі з найважливіших психологічних реформ Збройних Сил України не мають нічого явно психологічного в собі. Компетентний відділ кадрів іноді може зробити більше для морального духу, ніж психолог, оскільки багато форм військових страждань є адміністративними, перш ніж вони стануть психіатричними.
Солдати виснажуються не лише від російської артилерії, а й від безглуздої бюрократії, свавільних рішень, некомпетентного начальства, незрозумілих переведень, затримок у відпустках, невизначеності щодо оплати праці та відчуття, що ніхто в установі не знає і не переймається тим, що з ними відбувається. Військові організації неминуче обмежують індивідуальну автономію, але вони не зобов'язані повністю її ліквідовувати.
Тому система «Армія+» України є цікавою з психологічною точки зору. Електронні заяви дедалі більше замінюють шари паперової бюрократії з питань, таких як відпустки та переведення. До кінця 2025 року через систему було подано понад мільйон електронних звітів, серед яких найпоширенішими були щорічні відпустки, питання охорони здоров’я та зміна місця служби. Реформи 2026 року пішли далі, дозволивши кваліфікованому персоналу отримувати певні переведення в межах корпусу за допомогою більш автоматизованого процесу та створивши чіткіші шляхи для особового складу, відсутнього без відпустки, повернутися до служби в новому підрозділі.
Ці реформи відновлюють невелику кількість свободи дій, а свобода дій має величезне значення для виснажених людей. Однією з найбільш психологічно руйнівних рис тривалої військової служби є відчуття, що ніщо, що людина робить, не впливає на її обставини. Якщо військовослужбовець знає, що він може подати заяву на відпустку, змінити невідповідний підрозділ, оскаржити адміністративне рішення, отримати лікування та зрештою залишити військову службу за зрозумілими правилами, тоді армія стає інституцією, в якій він бере участь, а не машиною, в якій він потрапив у пастку.
Цю різницю неможливо легко виміряти в електронній таблиці, але вона може визначити, чи продовжує людина служити. Тому адміністративна реформа не є допоміжною для морального духу; у тривалій війні вона може бути однією з його основ.
Україна також надає щорічну основну відпустку за умов воєнного стану, яка неминуче залежить від оперативних обмежень, а ветерани бойових дій, які відповідають вимогам, можуть отримати додаткову відпустку. Проблема, як завжди, полягає не лише у створенні прав на папері, а й у забезпеченні того, щоб підрозділи мали достатню кількість особового складу для їх дотримання. Теоретична відпустка не лікує виснаження, оскільки право, яке ніколи не може бути реалізоване на практиці, зрештою може посилити, а не зменшити розчарування.
Командир як ліки чи хвороба
Є ще одна незручна тема. Солдати не сприймають «Збройні Сили України» як абстракцію; вони сприймають свого командира, свого сержанта, свою роту та жменьку людей, з якими вони щодня ділять небезпеку.
Гарний командир може зробити жахливі умови стерпними, тоді як поганий командир може зробити стерпні умови нестерпними. Тому військове керівництво в умовах тривалої війни частково стає вправою зі збереження людської гідності.
Командири повинні знати, які солдати досягають межі своїх можливостей, розумно розподіляти небезпечні обов'язки, запобігати непотрібному викриттю, дозволяти відпочинок, де дозволяють обставини, придушувати знущання та дрібні приниження, слухати досвідчених сержантів та відрізняти тимчасове психологічне погіршення від недисциплінованості. Понад усе, командири повинні протистояти спокусі розглядати людей як взаємозамінні записи у штатному розкладі.
Це стає складніше, оскільки втрати накопичуються. Прибувають нові солдати, зникають старі дружні стосунки, а підрозділи втрачають інституційну пам'ять. Самі командири виснажуються, тому офіцер, який вирішує, чи потрібен солдату відпочинок, також може не виспатися як слід тижнями. Відповідно, психологічна підтримка повинна надаватися як зверху, так і знизу вгору.
Право втомлюватися
Мабуть, найбільша психологічна зміна, яка потрібна, — це культурна. Україна, зрозуміло, прославляла своїх солдатів як героїв, і героїзм був незамінним у 2022 році, коли виживання держави було невизначеним, а надзвичайна кількість пересічних громадян здійснювала надзвичайні речі. Але героїзм має небезпечний побічний ефект: герої не повинні скаржитися.
Справжні солдати справді скаржаться, бо справжні солдати — це люди, а не фігури в патріотичних скульптурах. Вони відчувають страх, нудьгу, лють, самотність і втому. Вони сумують за своїми дружинами та чоловіками. Вони хвилюються, що їхні діти ростуть без них. Вони обурюються тим, що цивільні п'ють каву в Києві чи Львові, поки самі сидять у багнюці. Вони можуть водночас чудово розуміти, що саме за збереження цивільного життя вони борються.
Жодне з цих почуттів не є зрадою. Зріла військова культура дозволяє солдатам говорити про своє виснаження, перш ніж виснаження проявиться в алкоголізмі, насильстві, дезертирстві, психологічному зриві чи самогубстві. Це робить звернення за допомогою свідченням професійної самопідтримки, а не слабкості, і навчає солдатів елементарним методам емоційної регуляції та підтримки однолітків, а також навчає командирів, що психологічна стійкість є обмеженим оперативним ресурсом.
Ось чому включення навчання психологічній стійкості до базової військової підготовки є важливим концептуальним зрушенням. Психологічна підготовка стає частиною військової служби так само, як перша допомога чи влучність. Однак стійкість ніколи не повинна ставати евфемізмом для безкінечної витривалості, оскільки метою стійкості має бути збереження людей у труднощах, а не надання адміністративного виправдання для нав'язування їм безмежних труднощів.
Армія повинна зберігати те, що витрачає
Збройні Сили України досягли чогось надзвичайного. Вони витримували опір більшій державі протягом років промислової війни, одночасно трансформуючи доктрину, технології, організацію та навчання. Однак сама тривалість цього досягнення створює наступну небезпеку, оскільки Україна не може виробляти досвідчених солдатів так, як виробляє безпілотники.
Військовослужбовець, який пережив два-три роки війни, володіє знаннями, яким не можна швидко навчити. Він інстинктивно розпізнає звуки, візерунки та небезпеки. Він розуміє, коли позиція стає нестійкою. Він знає, що роблять недосвідчені солдати, коли їх лякає. Він засвоїв своєрідну екологію сучасного поля бою.
Допускати психологічно знищення такої людини через виснаження, якого можна уникнути, є не просто жорстоким; це військово марнотратне. Демографічні та стратегічні обставини України роблять збереження досвідченого персоналу особливо важливим, оскільки країна не може розраховувати на необмежений запас нових співробітників.
Відповідно, майбутнє українське військо повинно дедалі більше думати про людську стійкість. Вплив на передову має бути виміряним та обмеженим, де це можливо з оперативної точки зору. Ротація має бути спланована до того, як підрозділи досягнуть руйнування. Відпустки мають стати передбачуваними. Особовий склад повинен мати більший контроль над переведеннями та кар'єрними шляхами. Психологічна підтримка повинна надаватися поблизу підрозділів та користуватися конфіденційністю. Командирів слід оцінювати частково за тим, наскільки ефективно вони зберігають свій особовий склад, а не лише за тим, чи утримують вони місцевість.
Солдатів, які проявляють ранні симптоми бойового виснаження, також слід лікувати, перш ніж ці симптоми стануть інвалідними, а сім'ї необхідно залучати до процесу відновлення. Мабуть, найголовніше, що військова служба повинна мати зрозумілі горизонти. Це не сентиментальна справа; це арифметика довгої війни.
Росія має набагато більше населення. Україна не може дозволити собі кадрову філософію, засновану на твердженні, що виснажених солдатів можна просто замінити іншими виснаженими солдатами. Її порівняльна перевага має частково полягати у ставленні до навчених військовослужбовців як до дефіцитного людського капіталу, досвід якого слід зберегти.
Існує давня військова спокуса уявляти моральний дух як щось, що командири вселяють у солдатів промовами, прапорами та закликами. Насправді моральний дух значною мірою виникає з довіри: довіри, що людина поруч з вами залишиться на своїй позиції; довіри, що ваш командир не витрачатиме ваше життя даремно; довіри, що боєприпаси прибудуть; довіри, що якщо ви поранені, хтось прийде за вами; довіри, що якщо ви почнете розпадатися, хтось це помітить; і довіри, що держава, за яку ви воюєте, пам'ятає, що ви залишаєтеся людиною.
Розвиток в Україні системи ротацій, визначених періодів служби, психологічної підтримки, взаємодії з колегами, відпусток, адміністративної цифровізації та більшого вибору персоналу свідчить про те, що цей урок поступово інституціоналізується. Реформи залишаються обмеженими жорстокою математикою людських ресурсів та війною, оперативні вимоги якої не завжди можуть відповідати гуманним адміністративним ідеалам, але напрямок важливий.
Кінцева мета військової психології не повинна полягати в тому, щоб навчити людину терпіти нескінченно те, чого жодна людина не може терпіти нескінченно. Вона має полягати в тому, щоб достатньо рано розпізнати межі витривалості, щоб мужність не витрачалася даремно. Україні потрібні солдати, які можуть продовжувати воювати, і для досягнення цього вона також повинна періодично і без сорому дозволяти їм зупинятися.
Отже, найсильніша армія — це не та армія, яка ніколи не втомлюється, бо такої армії ніколи не існувало. Це армія, яка розпізнає виснаження, не плутаючи його з боягузтвом, оберігає свій народ, перш ніж він буде зламаний, і знає, що робити, коли він втомлюється.
