Театри військових дій: як українські драматурги протистоять вторгненню

Посеред артилерійського вогню та сирен повітряної тривоги, на сценах, поспішно відбудованих у підвалах або прикрашених свічками в культурних центрах, українські драматурги пишуть сценарії іншого виду опору. З моменту російського вторгнення у 2022 році український театр став життєво важливою силою в артикуляції національної травми, хроніці героїзму та дослідженні приватних і публічних вимірів війни, яка не оминула й сферу мистецтва. Новий український театр одночасно інтимний і зухвалий, політичний і глибоко особистий — простір, де горе, лють, абсурд і надія ставляться як для внутрішньої аудиторії, так і для світу за її межами.

Тут ми досліджуємо, як українські драматурги та режисери реагують на повномасштабну війну з Росією, які форми та теми виникли, а також як цей театральний рух формує не лише культурний дискурс, а й саму мову національної ідентичності.

Театр у часи тотальної війни

Театр у воєнний час в Україні не зник — він адаптувався. У містах, що перебували під обстрілами, таких як Харків та Миколаїв, театри були закриті або перепрофільовані під укриття. У Києві та Львові вистави відновилися з комендантською годиною та перервами через повітряні нальоти. Гастрольні трупи почали їздити до укриттів для переміщених осіб та населених пунктів на лінії фронту. Тим часом поширилися цифрові вистави, що дозволило п'єсам охопити глядачів у Польщі, Німеччині, Великій Британії та Канаді.

Для багатьох драматургів війна принесла ясність уявлення про мету. Центральне питання не лише в тому, як розповісти історію війни, а й чию історію розповідати. Дехто зосереджується на солдаті, медику, добровольці. Інші зосереджуються на бабусі, яка відмовляється тікати, дитині, яка дивиться мультфільми в укритті метро, російськомовній українці, змушеній переосмислити себе перед обличчям руйнування.

П'єси, що з'явилися в цей період, — це не просто репортажі. Це художні відповіді — багатошарові, незручні, часто нерозв'язні. Гумор присутній, іноді темний і їдкий, іноді абсурдистський. Так само і мовчання: невисловлене, невимовне, моменти, коли горе переважає артикуляцію.

Видатні голоси та нові теми

З 2022 року на перший план вийшло нове покоління українських драматургів, спираючись на фундамент, закладений під час культурного відродження після Майдану. Серед них Наталка Ворожбит, Саша Денісова, Павло Ар'є та Людмила Тимошенко, кожен з яких має особливий стиль, але спільну актуальність. Ворожбит, чия попередня робота «Погані дороги» була визнана за зображення конфлікту на Донбасі 2014 року, продовжує писати про емоційну фрагментацію стосунків воєнного часу та абсурдні ритуали виживання. Денісова, яка втекла до Польщі в перші місяці вторгнення, пише з еміграції, перетворюючи досвід переміщення на іронічні, зворушливі роздуми про приналежність та відчуженість.

Одна з повторюваних тем у цьому новому театрі воєнного часу — це крах визначеності — мови, ідентичності, безпеки. У багатьох п'єсах персонажі борються з руйнуванням особистих історій: «Звідки я, якщо моє село тепер кратер?» «Що означає моя російська рідна мова, коли російські бомби падають на мій дах?» Ця криза ідентичності розгортається не як полеміка, а як тиха дезорієнтація.

Ще одна тема — пам’ять — як війну пам’ятають, неправильно пам’ятають або замовчують. Деякі п’єси переосмислюють епізоди з радянської історії чи попередніх вторгнень, неявно протиставляючи українську стійкість російській імперській ностальгії. Інші зображують банальність військової бюрократії: втрачені документи, кафкіанські черги на військовий облік, раптова нормалізація повідомлень про смерть.

Мабуть, найпотужнішим є те, що існує запеклий опір жалю. Ці п'єси не шукають співчуття західної аудиторії — вони вимагають уваги, розуміння та солідарності. Вони стверджують свободу дій навіть у горі, творчість навіть у руїнах.

Нові форми та гібридні простори

Український театр під час вторгнення змінився не лише за змістом, а й за формою. Традиційні просценіуми поступилися місцем мінімалістичним постановкам, постановочним читанням та документальним дослівним п'єсам. Останні створюються на основі інтерв'ю з солдатами, переміщеними особами, лікарями чи волонтерами та зберігають свою безпосередність. Вони виконують подвійну функцію: свідчать та протистоять стиранню.

Інші постановки експериментують із цифровими форматами. Українські режисери ставили вистави у прямому ефірі на YouTube та Zoom із субтитрами для міжнародної аудиторії. Ці постановки, часто створені у співпраці з закордонними театрами, знайшли резонанс у Польщі, Німеччині, Великій Британії та за її межами. Вони зробили театр портативним, безкордонним, інструментом культурної дипломатії, а також самовираження.

Яскравим прикладом є постановка Павла Ар'є « На початку і в кінці часів» у берлінському підземному паркінгу, де глядачі слухали в навушниках, імітуючи розлад та клаустрофобію воєнного укриття. В іншому випадку виставу Саші Денісової « Моя мама та повномасштабне вторгнення» було поставлено в лондонському театрі «Роял-Корт», поєднуючи сатиру та свідчення у протистоянні з психологічними наслідками війни.

Театр як свідок, скорботний і зброя

Театр у воєнній Україні відіграє кілька ролей, що перетинаються. По-перше, він є свідком. Надаючи форму емоційному та емпіричному хаосу війни, драматурги зберігають те, що в іншому випадку могло б зникнути в оніміння чи абстракції. У міру того, як Україна стикається з масовим переміщенням, травмами та втратами, сам акт оповіді стає непокорою — твердженням, що життя мають значення, що історії виживають.

По-друге, театр — це скорботний театр. Багато п'єс мають елегійний тон, особливо ті, що зосереджені на загиблих солдатах або зруйнованих громадах. Вони чинять опір санітарній обробці героїзму, наполягаючи на горі, що стоїть за медалями, на тиші після пострілів.

По-третє, і це дедалі частіше, театр є зброєю — не в сенсі пропаганди, а як моральний та інтелектуальний контрнаступ. Він кидає виклик спрощеним наративам, чи то російським міфам про братерство, чи західним кліше про роль жертви. Він також протистоїть темним куточкам українського суспільства: корупції, упередженням, насильству, спричиненому травмами, і навіть виснаженню віри.

Міжнародний прийом

Міжнародні фестивалі та театри сприйняли українські п'єси із сумішшю солідарності та захоплення. Однак залишається ризик того, що українську творчість буде зведено до «воєнного змісту» – цінуватиметься лише за її актуальність, а не за художню цінність. Самі українські митці чинили опір такому формулюванню, наполягаючи на тому, що театр їхньої країни не є побічним ефектом війни, а центральним вираженням національної свідомості.

Багато п'єс зараз з'являються в перекладах, а українські культурні інститути за кордоном активно їх просувають. Війна парадоксально надала українському театру безпрецедентної світової видимості, але також поставила його під тиск постійної актуальності — напруги, з якою митці повинні обережно справлятися.

Етап виживання

Перед обличчям руйнування український театр не зазнав краху. Він розмножився. Від переобладнаних сховищ до прямих трансляцій монологів, від чорних комедій про переміщення до особистих свідчень з фронту, українські драматурги відповіли на війну з шаленою креативністю та моральною ясністю.

Їхні роботи не просто описують війну, а формують те, як її пам’ятають, розуміють та як їй протистоять. Поки Україна бореться за свою територію та майбутнє, її митці борються за душу свого досвіду. На театрі воєнних дій сцена — це не втеча. Це лінія фронту.