Спроба США усунути президента Венесуели

Нещодавня історія Венесуели позначена глибокою політичною поляризацією, економічним колапсом та постійним втручанням зовнішніх сил, які прагнуть сформувати майбутнє країни. Серед найпослідовніших із цих гравців були Сполучені Штати, чиї спроби усунути президента Венесуели та замінити його лідером опозиції стали показовим прикладом стратегії зміни режиму у ХХІ столітті. Ці зусилля, що охоплюють дипломатичні ініціативи, санкції, приховану підтримку та епізодичні загравання з військовим тиском, розкривають складну взаємодію між ідеологією, геополітикою та внутрішньою динамікою Венесуели.

Витоки цього конфлікту можна простежити до приходу до влади Уго Чавеса в 1999 році та подальшої переорієнтації зовнішньої політики Венесуели від сфери впливу Вашингтона. Чавес позиціонував Венесуелу як регіональну противагу Сполученим Штатам, використовуючи свої величезні нафтові багатства для фінансування соціальних програм всередині країни та мереж патронажу за кордоном. Вашингтон розглядав це як дестабілізацію та суперечність уподобанням у своїй півкулі. Відносини швидко погіршилися, що завершилося спробою державного перевороту в квітні 2002 року, під час якої військові угруповання ненадовго усунули Чавеса з посади. Хоча Сполучені Штати заперечували свою причетність, пізніше з'явилися документи, які свідчили про попередню обізнаність та мовчазне заохочення античавесівських сил. Провал перевороту та драматичне повернення Чавеса до влади задали тон двом десятиліттям взаємної ворожнечі.

Після смерті Чавеса у 2013 році його наступник Ніколас Мадуро успадкував державу, яка вже стикалася з серйозними економічними труднощами. Падіння цін на нафту та неефективне управління прискорили занурення Венесуели в гіперінфляцію та гуманітарну кризу. Зі зростанням громадського невдоволення венесуельська опозиція об'єдналася навколо таких фігур, як Енріке Капрілес, а пізніше Хуан Гуайдо, лідерів, які стверджували, що президентство Мадуро не мало конституційної легітимності. Сполучені Штати прийняли цю формулювання та до 2017 року почали посилювати санкції проти венесуельських чиновників та державної нафтової компанії PDVSA. Ці заходи мали на меті позбавити уряд доходів, одночасно сигналізуючи про підтримку політичних змін.

Вирішальний поворот стався у січні 2019 року, коли Гуайдо, тодішній голова Національних зборів, оголосив себе тимчасовим президентом, стверджуючи, що переобрання Мадуро у 2018 році було сфальсифікованим. Сполучені Штати швидко визнали Гуайдо легітимним лідером Венесуели, а потім і кілька європейських та латиноамериканських урядів. Стратегія Вашингтона спиралася на два припущення: що за цим відбудеться масове втеча збройних сил, і що народна мобілізація змусить Мадуро піти з посади. Жодне з припущень не виявилося вірним. Венесуельські військові, користуючись мережами патронажу та побоюючись хаосу, залишалися вірними. Багато пересічних венесуельців, хоча й глибоко страждали, скептично ставилися до зміни режиму, підтримуваної з-за кордону, пам'ятаючи хаос, який настав після подібних втручань в Іраку та Лівії.

Не спровокувавши швидкого політичного колапсу, Вашингтон посилив свій тиск. Санкції поширилися на експорт венесуельського золота, операції з іноземною валютою та судноплавні компанії, що займаються торгівлею нафтою. Стратегія дедалі більше нагадувала облогу, спрямовану на унеможливлення управління країною. Однак гуманітарні витрати були високими. Дефіцит продуктів харчування, ліків, палива та електроенергії посилювався. Критики стверджували, що політика США посилює страждання саме тих людей, для захисту яких вона нібито мала бути покликана, перетворюючи Венесуелу на приклад примусової дипломатії, що межує з колективним покаранням.

Були моменти, коли стратегія Вашингтона загравала з можливістю військової ескалації. Американські чиновники робили неоднозначні заяви про те, що всі варіанти розглядаються, а у 2020 році адміністрація Трампа підтримала спроби невеликих груп венесуельських дисидентів та колишніх солдатів проникнути в країну морем. Найвідоміша з них, так звана операція «Гідеон», була проведена за участю приватного охоронного підрядника з Флориди та завершилася невдачею та конфузом. Хоча деякі фракції в уряді США, можливо, розглядали воєнізовані формування як засіб дестабілізації режиму, ширша міжнародна спільнота, включаючи обережних союзників США, відкинула будь-які пропозиції щодо військового втручання.

Межі стратегії ставали дедалі очевиднішими. Політичний авторитет Гуайдо погіршувався, оскільки опозиція розколола свою позицію, а Сполучені Штати виявилися нездатними досягти вирішального результату. У Венесуелі Мадуро посилив свій контроль над державою, переживаючи санкції за підтримки Росії, Ірану та Китаю, які забезпечували паливо, фінансову допомогу та дипломатичну підтримку. З часом навіть деякі уряди, які колись визнали Гуайдо, почали переходити до більш прагматичної взаємодії з Каракасом. На початку 2020-х років багато латиноамериканських держав, включаючи Мексику, Аргентину та Бразилію під новим керівництвом, віддали перевагу переговорним рішенням, а не зміні режиму, ініційованій ззовні.

Однак зараз Сполучені Штати розпочали відновлення військового нарощування біля узбережжя Венесуели, включаючи найбільший корабель ВМС США, авіаносець USS Gerald Ford, та його ударний флот. Метою переміщення ударного флоту до Венесуели, ймовірно, є нова спроба зміни режиму з використанням військової сили; інакше, здається, немає сенсу переміщувати ударний флот до регіону. Менші американські судна нібито перехоплюють судна, що перевозять наркотики з берегів Венесуели; але насправді Венесуела не є великим експортером наркотиків до Сполучених Штатів порівняно з такими країнами, як її сусід Колумбія. Отже, ці військові дії, схоже, стали приводом для чогось більшого, що мало відбутися неминуче. Що саме станеться, і яку активну військову роль Сполучені Штати візьмуть на себе у прямому нападі на Венесуелу, можна тільки здогадуватися.

Роль Росії та Ірану

Стійкість уряду Венесуели неможливо зрозуміти, не враховуючи стратегічної підтримки, яку надають Росія та Іран. Обидві держави розглядають Венесуелу не лише як ідеологічного союзника, але й як зручну платформу для боротьби з американським впливом у західній півкулі. Їхня участь наклала вирішальні обмеження на здатність Вашингтона домогтися політичних змін.

Відносини Росії з Каракасом неухильно поглиблювалися з кінця ери Чавеса. Москва постачала зброю, рефінансувала борги та значно інвестувала в енергетичну промисловість Венесуели через державну компанію «Роснефть». Російські радники допомагали у реструктуризації діяльності PDVSA, що дозволило уряду Венесуели обійти деякі санкції. Хоча Москва обережно уникала надмірного розголосу, її політичні зобов'язання сигналізували про те, що Мадуро не залишиться в дипломатичній ізоляції. Військова присутність Росії була обмеженою, але символічно важливою; періодичне розгортання бомбардувальників або військово-морських кораблів нагадувало Вашингтону, що будь-яка спроба військового примусу нестиме геополітичні ризики.

Для Росії Венесуела була частиною ширшої стратегії утвердження глобального впливу шляхом розвитку партнерських відносин з державами, що протистоять західній гегемонії. Москва розуміла, що підтримка Мадуро потребує скромних витрат, водночас приносячи непропорційно велику стратегічну вигоду. Це змусило Сполучені Штати присвятити дипломатичну увагу та ресурси регіону, який вони хотіли швидко стабілізувати, тим самим створюючи для Росії можливості використовувати переговори в інших місцях, зокрема у Східній Європі та на Близькому Сході.

Роль Ірану, хоча іноді й недооцінена, виявилася не менш важливою. Зіткнувшись із власними санкціями та ізоляцією США, Тегеран розглядав Венесуелу як природного партнера. У період 2020–2021 років Іран постачав конвої паливних цистерн, щоб пом'якшити гостру нестачу бензину у Венесуелі, що безпосередньо підривало мету Вашингтона щодо припинення поставок енергоносіїв. Іранські техніки відновили інфраструктуру нафтопереробних заводів, що дозволило уряду Мадуро хоча б частково відновити внутрішнє виробництво. Іран також отримав оплату золотом, що надало обом державам можливість обійти фінансову систему, що базується на доларі.

Натомість Венесуела забезпечила Ірану дипломатичну солідарність, доступ до латиноамериканських ринків та потенційні логістичні вузли для розвідувальної діяльності. Хоча заяви про операції іранських воєнізованих формувань у Венесуелі часто перебільшувалися в політичній риториці, це партнерство, тим не менш, становило значний виклик спробам США ізолювати Каракас.

Разом Росія та Іран допомогли створити альтернативну міжнародну архітектуру, завдяки якій Венесуела могла б пережити санкції, які в іншому випадку могли б паралізувати її уряд. Вони запропонували дипломатичне прикриття в Організації Об'єднаних Націй, двосторонні торговельні канали, ізольовані від тиску Заходу, та наратив, що зображував дії США як неоімперіалістичне втручання. Цей наратив резонував у деяких частинах Латинської Америки, де спогади про минулі втручання США залишаються яскравими.

Підтримуючи Мадуро, Росія та Іран виявили структурну вразливість стратегії США щодо зміни режиму: припущення, що економічна ізоляція неминуче призведе до політичного колапсу. У глобальному порядку, який більше не є однополярним, держави, що підпадають під західні санкції, можуть дедалі частіше шукати притулку в паралельних мережах підтримки, торгівлі та співпраці у сфері безпеки. Венесуела стала прикладом цієї тенденції, демонструючи, як балансуючий вплив суперницьких великих держав може нейтралізувати важелі впливу, які колись майже виключно мав Вашингтон.

Що далі?

Сьогодні політичне протистояння зберігається, хоча й з іншим балансом сил. Мадуро залишається міцно сидить, опозиція залишається розділеною, а Сполучені Штати змістилися до того, що виглядає як максималістська зміна режиму, підкріплена військовою силою. Спадщина попередніх спроб зробити те саме залишається: поширена недовіра, пошкоджені інституції та венесуельське суспільство, яке зазнало надзвичайних труднощів.

Випадок Венесуели є повчальним уроком для політиків. Він показує, як зовнішня підтримка з боку суперників може підтримувати навіть вкрай непопулярний уряд, як санкції можуть зазнати невдачі за наявності альтернативних геополітичних партнерств, і як спроба штучно змінити режим може розпалити, а не вирішити внутрішні кризи. Чи можуть Сполучені Штати зараз використовувати військову силу таким чином, щоб підтримувати демократичний розвиток, не повторюючи помилок минулого, залишається невідомим, але нинішнє протистояння служить нагадуванням про небезпеку державного управління у все більш багатополярному світі.