Рятування життів під вогнем: Надзвичайна подорож українського водія медичної евакуації

Метью Періш

Неділя, 8 листопада 2026 року

Від бомбосховищ Харкова до полів битв на сході України, де домінують дрони, Артем розповідає «Львівському віснику» про мужність, виживання та боротьбу за порятунок кожного можливого життя.

Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Артем працював на заводі в Чеській Республіці. Як і мільйони українців, він раптово зіткнувся з рішенням, яке змінило його життя. Він міг залишитися за кордоном, де мав роботу та відносну безпеку, або повернутися до рідного Харкова, міста, яке вже зазнавало руйнівного нападу з боку Росії. Він вирішив повернутися додому, взявши з собою гуманітарні вантажі, зібрані за допомогою його чеських колег.

Далі він пережив одні з найважчих випробувань війни в Україні. Починаючи з роботи водієм-волонтером Українського Червоного Хреста, Артем доставляв їжу та ліки цивільним особам, які переховувалися під землею, допомагав евакуювати людей з небезпечних районів та надавав першу медичну допомогу. Згодом він вступив до лав Збройних Сил України, спочатку служачи в медичній службі Міжнародного легіону, а сьогодні працює водієм медичної евакуації у Першому окремому медичному батальйоні.

Його досвід охоплює разючу трансформацію характеру конфлікту. Відчайдушна імпровізація перших тижнів вторгнення поступилася місцем полю бою, де дедалі більше домінують дрони, де традиційний медичний ідеал евакуації пораненого солдата протягом так званої золотої години став майже неможливим. Нові роботизовані технології пропонують перспективу зменшення небезпеки для евакуаційних команд, але основне людське завдання залишається незмінним: дістатися до поранених, лікувати їхні травми та доставляти їх у безпечне місце.

В цьому інтерв'ю для «Львівського вісника» Артем розповідає про свої спогади про Харків у березні 2022 року, практичні та психологічні виклики військової медичної евакуації, важливість сучасних технологій на полі бою та надзвичайний емоційний тягар, який несуть ті, чия професія — рятувати життя. Його розповідь часом гумористична, іноді болісна та постійно скромна щодо мужності, якої вимагає його робота.

Перерване життя

Метью Паріш: Артеме, розкажіть нам трохи про себе. Де ви виросли, чим займалися до повномасштабного вторгнення Росії та яким було ваше життя до війни?

Артем: Я народився і виріс у Харкові. До війни працював техніком з висотних монтажів. У мене є чудова маленька донечка, якій разом з колишньою дружиною та мамою довелося переїхати за кордон на початку війни.

Яким було життя до російського вторгнення? Це було найкраще життя в найкращому місті!

Метью Паріш: Ви почали працювати водієм у підрозділі швидкого реагування Червоного Хреста України в Харкові 5 березня 2022 року, лише через дев'ять днів після початку повномасштабного вторгнення. Що спонукало вас прийняти це рішення саме в той момент?

Артем: Коли почалася війна, я був у Чехії, в Яблонці-над-Нисою, працював на заводі Vinolock.

Я надзвичайно вдячний пані Бурянковій та всій команді. Вони допомогли мені зібрати ліки, обладнання та все інше, що нам було потрібно для доставки гуманітарної допомоги до Харкова.

Вже тоді я вирішив, що хочу вступити до армії, але доля мала на мене інші плани.

Коли я доставив гуманітарну допомогу до Харківського відділення Товариства Червоного Хреста України, я запитав, чи потрібна їм додаткова допомога. Вони відповіли, що їм потрібен водій із власним автомобілем, який міг би доставити гуманітарні вантажі до найнебезпечніших районів міста.

З того моменту ми разом з моїм близьким другом Андрієм почали доставляти гуманітарну допомогу, надавати першу медичну допомогу та евакуювати людей.

Харків під бомбардуванням

Метью Паріш: Як ви пам’ятаєте Харків перших тижнів війни? Що відбувалося на вулицях міста та як змінилося повсякденне життя його мешканців?

Артем: У перші тижні війни всі були жахливо налякані. Ніхто не знав, що робити. Більшість населення жила на станціях метро, у підвалах та бомбосховищах.

Вихід на вулиці був смертельною лотереєю.

Метью Паріш: Якими були ваші перші завдання в Червоному Хресті? Чи почувалися ви готовими до того, що вам доведеться побачити та зробити?

Артем: Моє перше завдання було в районі Роган у Харкові. Нам потрібно було доставляти їжу людям, які переховувалися в бомбосховищі на території заводу. Там було близько 50 людей.

Було важко підготуватися психологічно, але коли ти чогось не бачив на власні очі, твоя уява вигадує щось ще гірше.

Від гуманітарного волонтера до солдата

Метью Паріш: Ви працювали в Червоному Хресті більше року, перш ніж вступити до армії 10 липня 2023 року. Чому ви вирішили проміняти гуманітарну роботу на військову службу?

Артем: Дедалі більше людей почали долучатися до гуманітарної діяльності, і я відчував, що моя допомога тепер більше потрібна у війську. Тож я вирішив прийняти пропозицію свого друга Дениса та вступити до медичної служби Міжнародного легіону.

Метью Періш: Які принципові відмінності між керуванням автомобілем у команді швидкого реагування Червоного Хреста та керуванням транспортними засобами медичної евакуації у військово-медичному батальйоні? Що залишилося незмінним?

Артем: Бронежилет важчий, і в тебе є зброя. В іншому все точно так само!

Перший окремий медичний батальйон

Метью Паріш: Розкажіть нам про Перший окремий медичний батальйон. Яка його головна місія і що, на вашу думку, вирізняє людей, які в ньому служать?

Артем: Головне завдання батальйону — рятувати життя людей, надавати їм якісну медичну допомогу та забезпечувати отримання ними подальшої допомоги після цього.

Для евакуації поранених солдатів з поля бою ми використовуємо наземну роботизовану систему під назвою Maul.

Кожен, хто працює в Першому медичному батальйоні, – це волонтер, який прийшов сюди за власним бажанням, бо хотів рятувати життя.

Метью Періш: Для цивільної особи медична евакуація часто здається простою: зібрати пораненого та якомога швидше доставити його до лікарні. Наскільки ця картина відповідає реаліям сучасної війни?

Артем: Ну, простіше кажучи, саме так і є. Але тут набагато більше: планування, координація, зв'язок, зміни тактичної обстановки та надання медичної допомоги під час подорожі.

Зникнення золотої години

Метью Періш: Медичні працівники часто говорять про так звану «золоту годину» – критичний період для порятунку пораненої людини після травми. Наскільки ця концепція застосовна до війни в Україні, де евакуація іноді може бути надзвичайно складною та тривалою?

Артем: В Україні ми не маємо можливості так швидко евакуювати поранених, і, на жаль, за нинішніх обставин ми не можемо цього зробити.

Сучасна війна з її широким використанням безпілотників робить існування золотої години неможливим.

Але технології розвиваються, і я сподіваюся, що ми знайдемо спосіб вирішити цю проблему.

Метью Періш: Як змінилася медична евакуація з розвитком безпілотників та інших сучасних військових технологій? Чи стало порятунок поранених солдатів складнішим, ніж раніше?

Артем: Відправлення безпілотного наземного транспортного засобу для збору пораненого бійця однозначно безпечніше. Це спрощує нашу роботу та робить її значно безпечнішою.

Метью Періш: Які фізичні та психологічні якості потрібні хорошому водієві медичної евакуації? Чи є речі, яких не можна навчитися під час навчання, а можна набути лише з досвідом?

Артем: Тобі потрібна міцна нервова система та добра фізична підготовка. Також потрібна базова військова підготовка.

І крові не треба боятися.

Рішення під вогнем критики

Метью Періш: Чи стикалися ви з ситуаціями, коли вам доводилося приймати надзвичайно складні рішення за обставин небезпеки, обмеженого часу чи обмежених ресурсів? Як ви вирішуєте, що потрібно зробити в першу чергу?

Артем: У нас є усталений протокол для таких ситуацій, і саме ним ми керуємося у своїх рішеннях. Це стандартна процедура в армії. Ми намагаємося бути готовими до будь-якого можливого розвитку подій.

Двоє врятованих життів біля палаючого автомобіля

Метью Періш: Якщо вам зручно обговорювати це, чи є якась конкретна історія про порятунок пораненого солдата, яка особливо яскраво запам'яталася вам? Чому саме ця історія?

Артем: Насправді їх досить багато.

Один з останніх інцидентів стався, коли ми поверталися з місії до місця служби. Ми побачили на дорозі палаючий автомобіль, в який збив дрон FPV.

Під ним лежали двоє поранених чоловіків. Ми з товаришем швидко витягли їх і завантажили в нашу машину.

Поки мій колега надавав їм медичну допомогу, я відвіз їх до стабілізаційного пункту нашого батальйону.

Обидва чоловіки вижили.

Емоційна ціна порятунку життів

Метью Періш: Що відчуває водій медичної евакуації, коли йому вдається врятувати чиєсь життя? І як ви справляєтеся з випадками, коли, незважаючи на всі зусилля всіх, людину не вдається врятувати?

Артем: Ми робимо все можливе і боремося за кожне життя. Тож, коли нам це вдається, відчуваєш полегшення. Можеш трохи розслабитися.

Коли ми не досягаємо успіху, виникає жахливе емоційне напруження. Ви намагаєтеся знайти помилки у власній роботі, навіть якщо їх не було.

Втрачати когось дуже важко. Це наші люди.

Метью Періш: Ви пережили війну як гуманітарний працівник, так і військовослужбовець. Як цей досвід змінив ваше ставлення до людського життя, смерті, страху та особистої відповідальності?

Артем: Життя – це найцінніше, що в нас є. Страх приходить, коли ти не знаєш, що робити.

Я став психологічно стійкішим та краще підготовленим до реагування на надзвичайні ситуації.

Значення мужності

Метью Паріш: Чи змінилося ваше розуміння мужності за роки війни? Хто, на вашу думку, сьогодні є справжнім героєм?

Артем: Мужність означає подолання свого страху та захист України.

Герої – це ті, хто пожертвував своїм життям, здоров’ям чи часом, проведеним із родиною та друзями, щоб захистити майбутнє України.

Важливість психологічної стійкості

Метью Паріш: Як ви психологічно відновлюєтеся після особливо складних евакуацій? На вашу думку, чи достатньо уваги приділяється психічному здоров’ю військових медиків та водіїв-евакуаторів?

Артем: Так, у нас достатньо можливостей відновитися та відпочити, бо, на щастя, у нас є інші люди, які можуть зайняти місце після закінчення наших змін.

Звичайно, іноді роботи буває величезна кількість, але загалом кажучи, все добре!

Мужність тих, хто рятує життя

У розповіді Артема є щось особливо зворушливе, оскільки він описує надзвичайні обставини з такою очевидною простотою. Коли почалося російське вторгнення, він працював у Чехії, де міг би залишатися у відносній безпеці. Натомість він зібрав медикаменти, повернувся до міста, яке перебувало під бомбардуванням, і зголосився допомогти тим, хто не міг допомогти собі сам. Його першим завданням було доставити їжу приблизно 50 наляканим людям, які переховувалися під землею на заводі. Три з половиною роки потому він все ще виконує по суті те саме моральне завдання, хоча обставини та технології змінилися майже до невпізнання.

Еволюція його роботи відображає трансформацію українського поля бою. У березні 2022 року надзвичайно важливою проблемою стала безпосередня гуманітарна катастрофа, з якою зіткнулося цивільне населення Харкова. Вулиці були небезпечними, магазини були закриті або недоступні, сім'ї шукали притулку під землею, а основні життєві потреби більше не можна було сприймати як належне. Артем та його друг Андрій їздили в небезпечні райони, щоб привезти людям їжу та медичну допомогу. Їхня робота вимагала мужності, а також практичних чеснот надійності, імпровізації та здатності функціонувати в умовах невизначеності.

Сьогоднішні виклики інші, хоча й не менш серйозні. Поширення російських розвідувальних та ударних безпілотників змінило характер медичної евакуації на полі бою, зробивши пересування звичайних транспортних засобів надзвичайно небезпечним. Медичний принцип золотої години, прагнення надати термінову допомогу якомога швидше після серйозного поранення, був витіснений оперативними обставинами, за яких допомога пораненому солдату сама по собі може призвести до додаткових жертв. Проблема не в тому, що швидке медичне втручання стало менш важливим, а в тому, що поле бою дедалі більше ускладнило його своєчасне надання.

Батальйон Артема реагує на ці виклики за допомогою безпілотних наземних транспортних засобів, зокрема роботизованої системи Maul. Такі технології можуть дозволити евакуювати поранених солдатів з місць, куди відправка додаткового особового складу наражала б їх на неприйнятний ризик. Є певна іронія в тому, що один вид безпілотних технологій зробив медичну евакуацію на полі бою більш небезпечною, тоді як інший може допомогти зробити її безпечнішою. Це нагадування про те, що технологічні інновації у війні служать суперечливим цілям: розробці ефективніших засобів ураження та не менш нагальному пошуку ефективніших засобів збереження життя.

Однак саме розповідь Артема про порятунок двох поранених чоловіків з-під палаючого автомобіля, мабуть, найяскравіше ілюструє характер його професії. Він та його колеги поверталися з бойового завдання, коли натрапили на автомобіль, в який врізався дрон FPV. Замість того, щоб продовжити шлях, вони зупинилися, витягли поранених з-під уламків та доставили їх у безпечне місце. Поки його товариш Алабай надавав медичну допомогу, Артем поїхав до стабілізаційного пункту свого батальйону. Обидва пацієнти вижили. Інцидент описано без прикрас, ніби порятунок двох поранених чоловіків з палаючого автомобіля – це просто чергова частина звичайного робочого дня.

Хочеться описати такі інциденти мовою героїзму, але сам Артем пропонує складніше розуміння того, що означає бути мужнім. Він не стверджує, що хоробрі люди не бояться. Навпаки: мужність, за його словами, полягає в подоланні страху заради вищої мети. Він також розуміє, що професійна компетентність є важливою для подолання страху. Знання того, що робити, дотримання встановлених процедур і готовність до надзвичайних ситуацій – це не просто адміністративні зручності. Це засоби, за допомогою яких люди вчаться ефективно функціонувати в обставинах, які в іншому випадку могли б бути для них нестерпними.

Його роздуми про смерть є не менш показовими. Коли пацієнт виживає, переважаючим почуттям є полегшення, а не тріумф. Коли пацієнт помирає, виникає страждання та схильність шукати помилки, навіть там, де їх, можливо, й не було. Така реакція свідчить про величезну особисту відповідальність, яку відчувають ті, чиє професійне життя присвячене порятунку інших. Медична евакуація — це не просто технічна вправа з транспортування поранених. Це постійна зустріч з людською вразливістю, стражданнями та межами того, чого можуть досягти навіть найрішучіші рятувальники.

Мабуть, найважливішими словами в усьому інтерв'ю є пояснення Артема, чому втрата пацієнта така важка: «Це наші люди». У цьому спостереженні немає жодної складної політичної теорії, ані спроби відрізнити життя однієї людини від іншої за військовим званням, соціальним становищем чи професійною важливістю. Воно виражає почуття солідарності, яке об'єднує націю, що перебуває під атакою, і особливо тих, хто добровільно присвятив себе порятунку життя інших.

Історія Артема має ще один особистий вимір. Його донька, колишня дружина та мати були змушені шукати безпеки за кордоном, тоді як він повернувся до міста свого народження та зрештою вступив на військову службу. Його розповідь пропонує лише короткий огляд особистих жертв, але цього достатньо, щоб нагадати нам, що українські військовослужбовці — це не абстрактні фігури в конфлікті, описаному картами та статистикою втрат. Це батьки, діти, друзі та колеги, чиє особисте життя було глибоко порушене війною, яку вони не обирали.

Прихильність Артема до Харкова безпомилкова. На запитання, яким було життя до вторгнення, він відповідає, що це було найкраще життя, у найкращому місті. Його відповідь може здатися легковажною, але вона передає емоційну правду про українську прив'язаність до дому. Харків був не просто географічним місцем чи промисловим центром поблизу російського кордону. Для Артема він уособлював цілий світ звичайного щастя, сімейного життя, дружби та професійних амбіцій, які вторгнення жорстоко перервало.

Сьогодні він працює у військово-медичному батальйоні, бійці якого, за його словами, пішли добровольцями, бо хочуть рятувати життя. Його опис відмінностей між гуманітарною евакуацією цивільного населення та військовою службою є характерно лаконічним: броня важча, і є зброя, але в іншому робота та сама. Під гумором ховається глибока спадкоємність мети. Чи то доставляючи їжу сім'ям, що опинилися в пастці під Харковом у березні 2022 року, чи евакуюючи поранених солдатів з поля бою, якому загрожували дрони, у листопаді 2026 року, Артем займається збереженням людського життя.

Його історія не потребує риторичних перебільшень. Рішення повернутися до України, перша гуманітарна доставка до бомбосховища на заводі, роки медичної евакуації та порятунок двох поранених чоловіків з-під палаючого автомобіля говорять самі за себе. Вони ілюструють внесок людей, чиї дії рідко згадуються у військових комюніке, але без яких людська ціна цієї війни була б незмірно більшою.

Зрештою, Артем пропонує визначення героїзму, яке є водночас простим і вимогливим. Герої – це ті, хто пожертвував своїм життям, здоров’ям і часом, проведеним з тими, кого любить, щоб захистити майбутнє України. Його власна робота присвячена тому, щоб, де це можливо, менше українців йшли на найвищу жертву. Це прагнення, гідне найвищої поваги, і воно нагадує нам, що навіть посеред надзвичайно руйнівної війни рішучість зберегти людське життя залишається одним із найпотужніших проявів людської мужності.