Реконструкція руїн: повоєнний урбанізм та майбутнє українських міст

Від промислового скелета Маріуполя до понівечених кратерами дворів Бахмута та випаленого горизонту Харкова, українські міста зазнали основного тягаря війни, яка ведеться не лише з використанням бомб та безпілотників, а й спрямована проти самої концепції міського життя. Російська кампанія спрямована на інфраструктуру, житло, транспортні вузли, школи, лікарні та культурні пам'ятки з такою навмисною точністю, що реконструкцію тепер потрібно розглядати не просто як відбудову, а як переосмислення. Питання, що стоїть перед Україною, полягає не в тому, як відтворити зруйноване, а в тому, як створити щось нове з попелу: міста, які будуть безпечнішими, зеленішими, стійкішими та більш інклюзивними, ніж раніше.

Тут ми досліджуємо виклики та можливості повоєнного урбанізму в Україні, враховуючи фізичні руйнування, спричинені війною, громадянські та соціальні зміни, спричинені переміщенням, а також дебати щодо планування, що вже тривають — як в Україні, так і серед її міжнародних партнерів — щодо того, як має виглядати, відчуватися та функціонувати повоєнне міське майбутнє.

Міста в облозі: міські втрати тотальної війни

З лютого 2022 року українські міста не просто зазнали побічної шкоди — їх систематично демонтували. Російські ракетні, артилерійські та повітряні атаки спустошили цілі райони в міських центрах на сході та півдні. Маріуполь, де колись проживало понад 400 000 людей, перетворився на навіжену оболонку з багатоквартирних будинків, братських поховань та зруйнованого громадського простору. Бахмут, Авдіївка, Попасна та Сєвєродонецьк здебільшого непридатні для життя. Харків втратив цілі райони. Навіть Київ, Львів та Дніпро — хоча й менш фізично пошкоджені — зазнавали постійних авіаударів, спрямованих проти інфраструктури та енергомереж.

За оцінками уряду, внаслідок цих руйнувань понад 1,5 мільйона будинків пошкоджено або зруйновано, а понад 6 мільйонів українців переміщено всередині країни, а ще мільйони – за кордоном. Школи, університети, медичні клініки, фабрики, системи водопостачання, каналізації – все це перебуває в різному стані руйнування.

Урбанізм в Україні став питанням не лише планування, а й виживання. Як перезапустити громадське життя в місті без водопроводу? Як навчати дітей у місті без шкіл? Як дати надію міському пейзажу з порожнистими вежами та обваленими сходовими клітками?

Політика руїн: Реконструкція як націєтворення

Після таких руйнувань реконструкція міст України стане одним із найбільших проектів цивільної інфраструктури в Європі з часів Другої світової війни. Вона також матиме політичне забарвлення. Кожен відбудований міст, парк чи муніципальна будівля – це не просто елемент інфраструктури, а твердження про суверенітет, пам’ять та сучасну ідентичність.

Уряд України, через Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури, розпочав підготовку генеральних планів реконструкції. Місцеві органи влади, зокрема у Києві, Харкові та Львові, також замовили власні бачення відновлення, часто за підтримки європейських урбаністів та архітекторів.

Але в основі цих планів лежить центральна суперечність: хто вирішує, яким має стати місто? Чи має реконструкція бути спрямована на відтворення довоєнних міських форм? Чи варто скористатися цією можливістю, щоб радикально змінити пострадянську міську структуру, яку давно критикують за неефективність, відчуження та деградацію навколишнього середовища?

Ця напруженість поширюється і на символічні питання: чи слід відновлювати, замінювати або зносити пошкоджені житлові блоки радянської епохи? Чи слід відбудовувати або переосмислювати пам'ятники, зруйновані обстрілами? Як міста можуть вшанувати травму воєнного часу, не будучи нею визначеними?

Переосмислення форми: від радянського масового житла до міст людського масштабу

Значна частина міського ландшафту України, особливо на сході, є спадщиною планування радянських часів: розлогі мікрорайони (житлові масиви), що характеризуються бетонними вежами, поганою ізоляцією, неадекватним громадським простором та інфраструктурою, орієнтованою на автомобілі. Хоча ці зони були функціональними свого часу, вони застаріли, стали неефективними та непопулярними в десятиліття після здобуття незалежності.

Реконструкція пропонує унікальну можливість порвати з цією моделлю. Українські та міжнародні планувальники зараз говорять про «відбудову заради гідності» — уявляючи міста, які надають пріоритет пішохідній доступності, розвитку змішаного використання, зеленим зонам, стійкості до зміни клімату та згуртованості громади.

Наприклад, у Харкові міжнародний конкурс під керівництвом архітектора Нормана Фостера та українських фахівців з міського дизайну досліджує, як відбудувати зруйновані бомбами райони, використовуючи сучасні принципи сталого дизайну. У Бучі та Ірпіні муніципалітети вже пілотують методи партисипативного проектування, щоб забезпечити, щоб нові райони відображали потреби мешканців.

Цей зсув не лише естетичний. Людиноцентричний міський дизайн, який поєднує зелені коридори, захист від повеней та децентралізовані державні послуги, є важливим для країни, яка стикається як з війною, так і з довгостроковими загрозами зміни клімату.

Розумні міста для суверенного майбутнього

Цифрова інфраструктура України надзвичайно добре зарекомендувала себе в умовах воєнного часу. Додаток «Дія» , через який громадяни отримують доступ до документів, що посвідчують особу, соціальних послуг і навіть військових реєстрів, є символом відданості України електронному урядуванню. Відбудова міст пропонує можливість поширити цей цифровий успіх на фізичне середовище.

«Розумні міста» в Україні, ймовірно, пріоритетними будуть:

• Цифрові енергетичні мережі з моніторингом у режимі реального часу.

  
  

• Громадський транспорт на основі сенсорів для ефективності та безпеки.

  
  

• Стійкі комунікаційні мережі, включаючи захищені підземні оптоволоконні лінії.

  
  

• Моделювання цифрових двійників для управління реконструкцією та стрес-тестуванням інфраструктури.

  
  

• Платформи залучення громадян для партисипативного бюджетування та зворотного зв'язку.

Однак існує ризик того, що це бачення може стати технократичним або несправедливим, якщо не буде ґрунтуватися на місцевих потребах. Справді розумне місто має служити всім мешканцям, а не лише тим, хто має смартфони та швидкий Wi-Fi.

Житло та рівність: Реконструкція не повинна відтворювати нерівність

Одним із найбільших викликів, що стоять перед нами, є відбудова доступного та гідного житла. Війна посилила існуючий дефіцит житла, і багато тих, хто вижив, зараз живуть у тимчасових притулках, переповнених квартирах або аварійних модульних будинках.

Без ретельного планування реконструкція може поглибити нерівність — надаючи перевагу багатшим містам над бідними або пропонуючи елегантні комерційні вежі там, де колись були житлові блоки комунального житла. Спекулятивні забудовники вже оточують зруйновані центри міст, пропонуючи рішення «швидкого будівництва», які можуть бути структурно безпечними, але соціально катастрофічними.

Україна має шанс стати лідером в інноваціях у сфері державного житла: модульні будинки, що зростають з часом, моделі кооперативної власності, зелене будівництво, що субсидується державою, та захист орендної плати для вразливих верств населення. Міжнародні донори повинні встояти перед спокусою фінансувати лише фотогенічні пам'ятки та натомість пріоритезувати скромну, але важливу роботу з будівництва житла.

Пам'ять і травма в забудованому середовищі

Міста — це не просто машини для життя, вони є сховищами колективної пам'яті. Питання про те, як включити травму у відбудовану міську тканину, визначатиме душу повоєнного українського урбанізму.

Чи повинні міста зберігати руїни як військові меморіали? Чи слід реконструювати зруйновані театри та пологові будинки такими, якими вони були, чи переосмислити їх як громадські простори для пам'яті та примирення?

У таких місцях, як Маріуполь, на відбудову якого можуть знадобитися десятиліття, на ці питання ще немає відповідей. Але досвід України після революції Майдану, де громадський простір став центром політичної скорботи та громадянської солідарності, пропонує певний прецедент. Міське планування тепер має боротися з увічненням пам'яті не лише через пам'ятники, а й через школи, бібліотеки, транспортні вузли та сади: простори, які тихо говорять про виживання.

Міста як інструменти відновлення та опору

Відбудова українських міст вимагатиме більше, ніж просто крани та контракти. Вона вимагатиме бачення, довіри та відданості справедливості. Міська форма ніколи не буває нейтральною. Кожна перебудована вулиця, кожна знову відкрита школа, кожен відбудований притулок – це політичний акт, який стверджує майбутнє суверенної, демократичної України на руїнах імперського насильства.

Війна зруйнувала міста. Але вона також розбила ілюзії — про незмінність поганого (радянського) задуму, неминучість занедбаності та неможливість змін. Натомість з'являється рідкісний шанс будувати заново: не просто відтворити втрачене, а й побудувати те, що так і не було повністю реалізовано.

Роблячи це, Україна не лише поверне свої міста після війни. Вона може, водночас, запропонувати світові нову модель післявоєнного відновлення міст: таку, що пам’ятає минуле, служить сьогоденню та рішуче готується до майбутнього, в якому варто жити.