Радянські тіні: Довга війна проти історичного стирання в Україні

Війну в Україні часто описують у територіальних, політичних чи військових термінах. Однак під ударами безпілотників та танковими наступами лежить інше поле битви, яке оскаржується століттями: боротьба за історичну пам'ять. Для України захист національної ідентичності невіддільний від акту повернення свого минулого — минулого, яке давно спотворювалося, придушувалося або привласнювалося імперськими силами, найбільш стійко — Радянським Союзом. Тут ми досліджуємо, як спадщина радянських історичних маніпуляцій продовжує формувати сучасну українську державу, як нинішня війна посилила кампанію проти стирання історії, і чому правда сама по собі є формою опору.

Радянська машина забуття

Радянський Союз контролював Україну не лише за допомогою танків та комісарів. Він також правив, замовчуючи історію. Ключові епізоди в українській пам'яті навмисно замовчувалися або перетворювалися:

• Голодомор, організований державою голод 1932–1933 років, який забрав життя мільйонів людей, офіційно заперечувався. Архіви були опечатані, а будь-яка спроба задокументувати цю катастрофу каралася ув'язненням або смертю. Радянська історіографія згадувала лише про «продовольчі труднощі», наполягаючи на наративі про колективне нещастя, а не про навмисний геноцид.

  
  

• Український національний опір, від недовговічної Української Народної Республіки (1917–1921) до антирадянських партизанів Української повстанської армії (УПА), був переписаний як державна зрада або фашизм. Національні герої, такі як Симон Петлюра та Степан Бандера, перетворилися в радянській уяві на лиходіїв.

  
  

• Мова та культура були підірвані. Українську мову терпіли лише в жорстко контрольованих межах, тоді як російську було піднесено до рівня мови прогресу та влади. Історичних постатей перейменовували, пам'ятники переносили, архіви змінювали. Централізований радянський наратив наполягав на тому, що доля України завжди була частиною більшого російського цілого.

Через підручники, музеї, пропагандистські фільми та таємну поліцію радянська влада закріпила не лише політичний контроль, а й епістемічне панування — монополію на те, що можна було знати, пам’ятати та навчати.

Незалежність без історичного суверенітету?

Коли Україна проголосила незалежність у 1991 році, вона успадкувала не лише зруйновану економіку та крихкі інституції, а й глибоко поранену історичну свідомість. У пострадянський період було зроблено деякі спроби відродити пригнічені наративи, але прогрес був нерівномірним та політично складним.

Протягом понад двох десятиліть Україна залишалася розділеною між конкуруючими баченнями свого минулого. На сході та півдні багато хто продовжував розглядати Червону Армію як визволителів, а радянський період – як період стабільності. На заході та в центрі пам'ять про репресії та опір залишалася яскравішою. Москва, через вплив ЗМІ та політичних посередників, активно заохочувала цю історичну неоднозначність, використовуючи ностальгію за імперією для підриву суверенітету України.

Навіть в українських академічних колах доступ до архівів був обмежений, а історики, які отримали радянську освіту, часто зберігали свої посади. Незалежність не привела автоматично до дерадянізації. Привид СРСР залишався вкоріненим у назвах вулиць, пам'ятниках, навчальних програмах та свідомості.

Поворотний момент 2014 року: революція та відродження

Євромайдан 2014 року ознаменував вирішальний зсув. Це був не просто бунт проти корупції та авторитаризму. Це також було культурне пробудження — масове твердження, що Україна не є Росією і ніколи нею нею не була. Анексія Криму та вторгнення на Донбас кристалізували це відчуття. Коли російські війська перетнули кордони України, українське суспільство почало перетинати психологічний кордон історичного самовизначення.

Одним із найпомітніших результатів стала програма декомунізації, запущена у 2015 році. Тисячі пам'ятників радянської епохи були демонтовані, вулиці перейменовані, архіви відкриті. Файли агентства, що стало наступником КДБ, стали доступними для громадськості. Реформа освіти почала замінювати радянські міфи більш збалансованими, часто болючими історичними правдами.

Одночасно відбулося відродження історичних досліджень, літератури та документального кіно. Українські письменники, науковці та митці з новою гостротою почали переосмислювати 20-те століття — від Голодомору до дисидентських рухів, від козацької спадщини до Голодомору в Україні.

Однак цей процес не обійшовся без суперечок. Критики звинувачували державу у заміні однієї догми іншою, у просуванні націоналістичного міфотворення замість радянської пропаганди. Дебати щодо спадщини таких постатей, як Бандера, залишалися суперечливими. Тим не менш, фундаментальна траєкторія була чіткою: Україна активно будувала власну історичну свідомість, що корениться в плюралізмі, стражданнях та волі, а не в підпорядкуванні.

Війна за знищення Росії

Повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році загострило боротьбу за пам'ять. Війна Росії була не лише територіальною; вона була відверто ревізіоністською. Володимир Путін представив вторгнення як виправлення історичних «помилок», стверджуючи, що Україна не має власної легітимної національної історії, і що вона існує лише завдяки радянському державному управлінню.

На місцях ця ідеологія була використана як зброя. На окупованих територіях російські війська відновили контроль над освітою та ЗМІ радянського зразка. Українські книги спалювали або забороняли, вчителів замінювали або перепрограмовували, а також розповсюджували нові підручники з «історії», які заперечували існування Голодомору та прославляли російський імперіалізм. Пам'ятники українським діячам були знесені, тоді як пам'ятники Катерині Великій та Сталіну були відновлені.

Цей систематичний наступ на пам'ять відбувається паралельно з попередніми епізодами культурного руйнування: царськими русифікаційними кампаніями 19 століття, радянськими чистками української інтелігенції в 1930-х роках та придушенням інакодумців у 1970-х роках. Не випадково деякі з найжорстокіших актів цієї війни — від зруйнування Маріуполя до обстрілу бібліотек Харкова — спрямовані як проти людей, так і проти їхньої колективної пам'яті.

Роль історії в українському опорі

Сьогодні українці не просто борються за територію. Вони захищають історичний наратив, за який боролися століттями — бачення себе як окремого, гідного народу, право якого пам’ятати невіддільне від права на існування.

Ця війна призвела до сплеску історичної свідомості. Солдати називають свої бригади на честь середньовічних князів та національних поетів. Цивільні особи несуть із собою фрагменти сімейної пам'яті — про голод, депортацію чи опір — як частину своєї мотивації до боротьби. Українські музеї оцифрували свої колекції, щоб захистити їх. Місцеві громади по всій країні досліджують власну історію, відроджують забуті імена та відновлюють меморіали, стерті радянською владою.

Відродження української мови, вибух історичних подкастів та популярність авторів, які раніше піддавалися цензурі, – все це сигналізує про те, що суспільство повертається до себе не через вигадані міфи, а через конфронтацію зі своїм складним минулим.

Історія як суверенітет

Історична пам'ять не є просто академічною. Для України вона екзистенційна. Радянські зусилля стерти, спотворити та поневолити українську ідентичність були одним із найстійкіших інструментів імперського правління. Сучасна російська війна продовжує цю спадщину, прагнучи знищити не лише міста, а й історії, які надають їм сенсу.

Однак історію не можна поховати назавжди. В Україні архівісти, письменники, вчителі та звичайні громадяни воскрешають минуле — не для того, щоб створювати героїв, а щоб зрозуміти себе. Цей процес часто складний, іноді болісний, але завжди життєво важливий.

Довга війна проти історичного стирання ще не закінчена. Але кожне відновлене ім'я, кожна розкопана правда, кожен відбудований пам'ятник — це перемоги, такі ж реальні, як і будь-які на полі бою. Вони стверджують, що Україна — це не радянський пережиток, а суверенна нація, майбутнє якої починається з чесної розповіді про її минуле.