Організація проти хаосу: Євген Коляда та гуманітарний апарат Харківського координаційного центру допомоги

Метью Періш

Неділя, 4 жовтня 2026 року

Розмірковуючи про гуманітарну роботу у воєнній Україні, ми схильні уявляти собі драматичний момент. Фургон мчить побитою дорогою до села, що піддається бомбардуванню. Літній жінці, яка несе поліетиленовий пакет із залишками її речей, допомагають залізти всередину. Волонтери в бронежилетах грюкають дверима, і машина мчить назад до Харкова. Фотографії переконливі, бо небезпека видима, а моральна мета зрозуміла одразу.

Однак Євген Коляда, голова Центру координації допомоги (ЦКД), більшу частину останніх чотирьох років провів, розмірковуючи про все, що відбувалося до і після цієї фотографії. Хто знає, що літню жінку потрібно евакуювати? Хто відповідає на її телефонний дзвінок? Хто вирішує, чи дорога залишається прохідною? Хто знає, чи може вона ходити, чи потрібні їй ліки, чи є в неї кішка, яку вона відмовляється покидати, чи чекає на неї ліжко в Харкові чи Лозовій і куди вона має піти потім?

Це адміністративні питання, але на війні адміністративні питання можуть стати питаннями життя і смерті. Королівська радикальна рада (RCC) виникла з відкриття, що мужність і добра воля, хоч і незамінні, самі по собі не можуть функціонувати в гуманітарній системі.

«Головним уроком 2022 року, – розповідає Коляда « Львівському віснику », – було розуміння того, що у воєнний час добрих намірів недостатньо. Потрібна система, яка дозволяє швидко приймати рішення, забезпечує чітке уявлення про реальні потреби та розподіляє ресурси там, де вони можуть мати найбільший вплив».

П'ять автомобілів, дамба та зачатки системи

Витоки RCC лежать у надзвичайній імпровізації перших місяців після повномасштабного вторгнення Росії. Навесні 2022 року Коляда та його колеги діяли як волонтерська ініціатива навколо Печенігської греблі в Харківській області. Вона стала одним з небагатьох маршрутів, доступних цивільним особам, які намагалися втекти з небезпечних територій.

Протягом кількох місяців уздовж маршруту було евакуйовано близько 16 000 людей. Але цей досвід виявив проблему, більшу, ніж саме транспортування. Людей потрібно було приймати після того, як їх евакуювали, розміщували, надавали допомогу та допомагали продовжувати шлях. Тим часом численні організації намагалися виконувати гуманітарні функції, що дублювали одне одного, не обов'язково знаючи, що роблять інші.

Рішенням була координація.

До осені 2022 року Коляда та його колеги почали створювати організацію, призначену не просто для проведення гуманітарних місій, а для їхньої організації як системи. Те, що починалося як жменька людей та транспортних засобів, перетворилося на щось значно складніше.

«Ми фактично будували інституцію, одночасно виконуючи операції», – згадує Коляда. «Ми починали з семи волонтерів у підвалі, з одним столом та кількома старими комп’ютерами. Сьогодні RCC співпрацює з 800 організаціями та працює не лише в Харкові, а й по всій Україні».

Цей перехідний період створив дилему, знайому успішним волонтерським організаціям по всій Україні. Хаотична винахідливість 2022 року спрацювала саме тому, що ніхто не чекав на комітети, політичні документи чи складні командні ланцюги. Якщо когось потрібно було рятувати, хтось знаходив машину та йшов рятувати. Однак те, що працює серед семи людей, не обов'язково спрацює серед сотень організацій, які працюють з тисячами цивільних осіб.

Планування, управління персоналом, фінансова підзвітність, захист даних, операційна безпека та стандартизовані процедури поступово стали неминучими. Тим не менш, Коляда остерігається плутати професіоналізацію з бюрократією. Його мета — зберегти швидкість розвитку українського волонтерства, додавши водночас «системності, передбачуваності та підзвітності».

Ця відмінність важлива. Гуманітарний сектор України значною мірою народився з імпровізації. Його майбутнє залежить від інституціоналізації цієї імпровізаційної геніальності, не придушуючи її.

Місто, яке рятує інших, коли саме піддається нападу

Харків має своєрідну гуманітарну географію. Це мегаполіс з лікарнями, транспортною інфраструктурою, урядовими установами, волонтерами та значними гуманітарними ресурсами. Проте він розташований надзвичайно близько до Росії та громад, де безпекова ситуація може погіршуватися з тривожною швидкістю.

«Харків одночасно є великим містом, логістичним і гуманітарним центром, а також територією, яка постійно перебуває під загрозою», – зазначає Коляда. Ресурси зосереджені там, тоді як саме місто має бути постійно готовим до чергової надзвичайної ситуації.

Отже, евакуйованого можуть забрати з прифронтової громади на броньованому транспортному засобі, доставити до Харкова чи Лозової, пройти через транзитний центр, а потім продовжити рух до центральної чи західної України. Сама РКЦ зараз працює за межами Харківської області, координуючи громади, державні установи, волонтерські групи та міжнародні гуманітарні організації по всій Україні.

Таким чином , очевидна простота слова «евакуація» приховує цілий ланцюг рішень.

«Евакуація починається задовго до того, як транспортний засіб виїжджає, щоб когось забрати», – пояснює Коляда.

Перше завдання – це інформування. Цивільне населення повинно знати, що евакуація можлива, як її запросити та що буде після цього. RCC використовує інформаційні кампанії та загальнонаціональну цілодобову гарячу лінію 203. Після надходження запиту співробітники встановлюють обставини особи: стан здоров'я, склад сім'ї, мобільність та потреби в транспорті. Водночас хтось повинен оцінити маршрут та визначити, чи можна безпечно дістатися до населеного пункту. В особливо небезпечних районах використовується броньована техніка.

Однак виведення когось із небезпеки — це лише половина евакуації.

Після евакуації евакуйований потрапляє до транзитного центру, де йому може знадобитися їжа, ліки, психологічна підтримка, юридична консультація, фінансова допомога або заміна документів, що посвідчують особу. Потім — проживання або транспортування в іншому місці. Країна евакуації описує це як «повний цикл евакуації»: інформація, евакуація, транзит, подальше проживання, інтеграція та подальший моніторинг.

Ця відмінність може здатися технічною. Насправді вона є суттю того, чому деякі цивільні особи відмовляються залишати небезпечні місця.

«Де я житиму?»

З безпечної Західної Європи може здатися незбагненним, що хтось може залишатися в селі, яке піддається обстрілу, коли евакуація можлива. Виникає спокуса уявити собі впертість, фаталізм чи політичні симпатії. Коляда пропонує більш гуманне пояснення.

Часто люди чудово розуміють небезпеку. Що їх лякає, так це невизначеність.

«Люди запитують: Де я житиму? Що буде з моїм будинком? Чи можу я взяти з собою домашнього улюбленця? Чи буде де жити моя мама? Чи зможе моя дитина продовжити навчання? Чи буде доступна медична допомога?»

Будинок у прифронтовому селі може бути небезпечним, але він залишається будинком. Альтернативою може здаватися невідома подорож до невідомої установи в невідомому місті. Тому RCC намагалася перетворити евакуацію на щось, що люди можуть зрозуміти, перш ніж погодитися на неї.

Цифрова система «Поруч», яка проходить пілотне тестування в Харківській області, дозволяє потенційним евакуйованим переглядати фотографії та інформацію про тимчасове житло, зокрема про доступність для людей з обмеженою мобільністю та про те, чи дозволено перебування з тваринами. Місця потім можна забронювати через гарячу лінію 203. Замість того, щоб казати комусь піти та обіцяти, що питання якось вирішаться потім, Коляда каже, що РЦЦ може показати їм, куди вони прямують і які умови на них чекають.

Іноді цього достатньо, щоб змінити думку людини.

Цей акцент на тому, що відбувається після, стає ще важливішим, якщо врахувати, кого евакуюють. Оперативні дані RCC показують, що приблизно 30 відсотків евакуйованих потребують житла. З них близько 60 відсотків – це люди з обмеженою мобільністю або інвалідністю. Тому ліжко-місце десь не обов'язково є адекватним рішенням. Житло має відповідати потребам людини, яка в ньому проживатиме.

«Евакуація не може закінчуватися словами: «Ми вас евакуювали, тепер ви самі», — каже Коляда.

Важко сформулювати гуманітарну проблему більш лаконічно.

Дані як гуманітарна інфраструктура

Існує й інший бік діяльності RCC, якому бракує емоційної сили фотографії евакуації, але зрештою може бути не менш важливим: бази даних.

Уявіть собі 100 благодійних організацій, які намагаються допомогти 100 громадам. Без координації п'ять організацій можуть надавати однакову допомогу одному селу, тоді як інше не отримує нічого. Кожна організація може поводитися щедро та компетентно, тоді як колективний результат залишається ірраціональним.

RCC намагається вирішити це питання за допомогою інформації, а не командування. Коляда наголошує, що його організація не керує своїми партнерами. Натомість вона намагається встановити, що потрібно конкретним громадам, які організації там працюють, які ресурси існують і що вже було надано. Потреби потім можна зіставити з можливостями.

Його платформа BRIDGE стала центральною в цьому процесі. За словами Коляди, зараз вона об’єднує 1064 місцеві організації, 90 міжнародних організацій та 112 громад. Її мета — дозволити учасникам зрозуміти гуманітарні потреби та наявні ресурси, не перетворюючи RCC на командну структуру.

«Дані — це не технічне доповнення до гуманітарної роботи», — каже мені Коляда. «Це її інфраструктура».

Це, мабуть, найпоказовіше речення в інтерв'ю. BRIDGE намагається надати огляд організацій, потреб, ресурсів та результатів, тоді як Poruch вирішує проблему невизначеності з протилежного боку, надаючи окремим евакуйованим змістовну інформацію про доступні їм варіанти. Технології, за формулюванням Коліади, не повинні замінювати людське судження, а повинні дозволяти людям приймати кращі рішення.

Звичайно, гуманітарні дані самі по собі можуть бути небезпечними. Списки переміщених осіб, місць проживання та переміщень могли б становити очевидний інтерес для ворожих розвідувальних служб. Тому RCC намагається мінімізувати особисту інформацію, доступну окремим користувачам, обмежити конфіденційні матеріали та використовувати узагальнену інформацію там, де ідентифікація особи не потрібна. Точні адреси місць проживання, зазначені через Poruch, публічно приховуються.

Коліада стверджує, що кібербезпеку слід розуміти як гуманітарну безпеку. У воєнний час скомпрометована база даних — це не просто незручність для ІТ. Вона може наражати на небезпеку вразливих людей.

Українці та міжнародні гравці

Відносини між вітчизняним гуманітарним сектором України та величезним міжнародним гуманітарним апаратом, що з'явився після лютого 2022 року, не завжди були однозначними. Міжнародні організації мають гроші, інституційний досвід, складні процедури дотримання вимог та глобальні мережі. Українські організації мають дещо інше: знання.

Місцева команда може знати село, дороги, людей і кому телефонувати. Вона може прийняти рішення за лічені години, замість того, щоб пропонувати рішення через кілька рівнів затвердження.

Коляда опирається спрощеному висновку про те, що одна модель є кращою. «Міжнародні організації мають значні ресурси, досвід, стандарти, доступ до глобальних мереж і здатність масштабувати рішення. Місцеві організації мають швидкість, знання контексту та довіру». Відповідь, стверджує він, полягає в партнерстві.

Однак партнерство означає більше, ніж просто використання українських неурядових організацій як механізмів реалізації програм, розроблених в інших країнах. Коляда хотів би, щоб українські організації брали участь у розробці цих програм з самого початку. Міжнародні організації повинні більше покладатися на місцеві дані та досвід громад, скорочувати процеси затвердження, коли обставини вимагають швидких дій, та надавати українським партнерам більш передбачувану підтримку.

Це важливий момент для майбутнього гуманітарної допомоги Україні. Країна накопичила те, чого ніхто б не хотів, щоб вона мала: величезний обсяг місцевого гуманітарного досвіду. Українці роками навчалися евакуації цивільного населення під бомбардуваннями, експлуатації транзитних центрів, управління переміщенням, підтримки постраждалих громад та імпровізації логістики поблизу сучасного поля бою. Невизначене ставлення до цих людей як до молодших партнерів-виконавців означало б марнування знань, придбаних за жахливу ціну.

Гроші, відповідальність та довіра

Однак успіх створює свої ризики. Жменька волонтерів, які працюють з підвалу, можуть функціонувати переважно на особистій довірі. Національна організація, що займається фінансуванням донорів та має сотні партнерів, – ні.

Коляда визнає, що фінансова підзвітність стала дедалі важливішою з розширенням RCC. Окремі проекти повинні відповідати вимогам донорів щодо витрат, закупівель, планування та звітності. RCC також публікує програмні та фінансові звіти, включаючи детальну звітність за 2023–2024 роки, тоді як Коляда каже, що організація пройшла зовнішній аудит через платформу «Благодійність в Україні».

Ця тема заслуговує на увагу, оскільки гуманітарні установи воєнного часу мають значну владу. Вони розподіляють ресурси, обирають партнерів та накопичують інформацію про надзвичайно вразливі верстви населення. Чим більша їхня важливість, тим сильніші аргументи для ретельного розгляду.

Відповідь Коліади полягає в тому, що сама прозорість є частиною гуманітарної довіри: довіри між організацією та донором, між партнерами та, зрештою, між гуманітарною системою та особою, якій вона допомагає.

Система, яка не може покладатися на героїв

Мабуть, найвдумливіша частина нашої розмови стосується виснаження.

Міфологія українського опору, зрозуміло, прославляє надзвичайних людей, які роблять надзвичайні речі. Однак надзвичайну ситуацію, що триває кілька тижнів, можна підтримувати адреналіном. Надзвичайну ситуацію, що триває роками, – ні.

«У 2022 році багато людей працювали на межі своїх можливостей, бо всі розуміли, що їм потрібно пережити кілька місяців, можливо, рік», – каже Коляда. «Але коли надзвичайна ситуація триває роками, постійна робота в стані мобілізації ресурсів стає виснажливою».

Його висновок вражає: «Ми намагаємося не будувати систему навколо героїзму окремих людей».

У цілодобовому транзитному центрі в Лозовій RCC запровадила додаткові ротації, щоб персонал міг відновитися. За словами Коляди, протягом чотирьох років організація надала страхування від нещасних випадків та воєнних ризиків 12 000 волонтерам, одночасно розробляючи навчання та інші заходи щодо забезпечення належної турботи.

Але страхові поліси та графіки вирішують лише частину проблеми. Також має бути інституційна культура, в якій хтось може визнати виснаження, не вважаючи себе слабким.

«Стійкість гуманітарного сектору починається зі стійкості людей, які в ньому працюють», – каже Коляда.

Україні, можливо, доведеться пам’ятати про цей принцип далеко за межами гуманітарного сектору. Країна не може нескінченно функціонувати, керуючись винятковими жертвами. Героїзм безцінний під час катастрофи; саме функціонуючі інституції дозволяють суспільствам переживати катастрофи роками.

Від надзвичайної ситуації до відновлення

Також зараз неможливо провести чітку межу між екстреною гуманітарною допомогою та відбудовою. У громадах, близьких до фронту, обидва ці питання надаються одночасно. Селу може знадобитися питна вода та екстрена медична допомога, водночас він намагається знову відкрити школи, відремонтувати електромережі, створити робочі місця та переконати сім'ї не виїжджати назавжди.

Для Коляди відновлення починається, коли громада переходить від постійної реакції на катастрофу до планування власного майбутнього. Тому Харківській області потрібно набагато більше, ніж просто відбудовані будівлі. Їй потрібна безпека, житло, охорона здоров'я, освіта, функціонуюча інфраструктура, робочі місця, психологічна підтримка, життєздатний бізнес та спроможні місцеві установи. Відповідно, Харківська районна рада проводить оцінки потреб громади, спрямовані на розробку короткострокових, середньострокових та довгострокових планів відновлення.

Зрештою, це може стати найбільшим перехідним періодом, з яким зіткнуться такі організації, як RCC. Інституції, створені тому, що людей потрібно було рятувати від безпосередньої небезпеки, повинні зрештою допомогти громадам досягти точки, коли вони більше не потребуватимуть порятунку.

Повсякденне життя в умовах війни

Наприкінці нашого інтерв'ю я запитую Коляду, що сторонні люди неправильно розуміють щодо Харкова та східної України.

Його відповідь повертається від організацій, баз даних та гуманітарних систем до окремих осіб.

Українське суспільство, за його словами, є більш стійким, ніж можуть передати телевізійні репортажі про війну. Однак стійкість не слід плутати з безстрашністю чи невичерпністю. Люди, які роками жили під загрозою, все ще ходять на роботу, виховують дітей, піклуються про батьків, ремонтують будинки та допомагають своїм сусідам. Деякі люди, які самі були евакуйовані, зрештою стають волонтерами, допомагаючи іншим.

«Для цивільної людини війна — це середовище, в якому вона живе роками», — каже він.

Це спостереження пояснює дещо про Харків, що відвідувачам може бути важко зрозуміти. Попередження про повітряні тривоги, ракетні атаки та близькість до російського кордону існують поряд із кав'ярнями, офісами, сім'ями, супермаркетами, стосунками, сварками, днями народження та звичайними амбіціями. Війна не замінила цивільного життя. Вона стала небезпечним середовищем, у якому триває цивільне життя.

Те саме пояснення пояснює, чому деякі люди відмовляються від евакуації. Дім — це не просто географічна координата, розташована занадто близько до фронту. Він уособлює пам'ять, сім'ю, майно, роботу та ідентичність. Виїзд може бути раціональним з точки зору фізичної безпеки, проте він означає відмову майже від усього, під чим людина розуміє своє життя.

Завдання гуманітарних організацій, підсумовує Коляда, полягає не в тому, щоб засуджувати людей, які вагаються. Воно полягає в тому, щоб зробити їхній вибір безпечнішим і гіднішим.

Це повертає нас до літньої жінки та евакуаційного фургона. Важливий транспортний засіб, як і волонтер, достатньо сміливий, щоб ним керувати. Але так само важливі телефонний оператор, який прийняв дзвінок, база даних, що показує, де є житло, людина, яка перевіряла, чи підійде її інвалідний візок, організація, яка оплачує пальне, працівник транзитного центру, який шукає її ліки, та людина деінде в Україні, яка готує кімнату, в якій вона спатиме.

Історія РКЦ є певною мірою історією українського громадянського суспільства з 2022 року, стиснутого в єдину організацію: волонтери стають професіоналами, імпровізація стає процедурою, особисті контакти стають мережами, а екстрені заходи стають інституціями. Ніщо з цього не применшує людського фактору. Якщо правильно зрозуміти, то він існує для того, щоб його захищати.

Тому останнє спостереження Коляди також є найпростішим. Гуманітарна допомога працює найкраще, каже він, коли вона розглядає когось не просто як «одержувача допомоги», а як особу, яка має «власну свободу дій, досвід, страхи та право формувати власне майбутнє».

Серед величезної статистики воєнної України — жертви, переміщені особи, зруйновані будинки, кілометри лінії фронту, мільярди допомоги — це елементарний принцип, який легко забути. За кожною цифрою стоїть людина, яка вирішує, залишатися чи їхати, що можна врятувати, кому довіряти і де її життя може початися спочатку.

Мета гуманітарної організації зрештою полягає в тому, щоб забезпечити, щоб посеред воєнної машини ця людина не зникла.

---

Щоб дізнатися більше про Харківський центр координації допомоги, відвідайте веб-сайт https://rcc-ua.org .