Коли розум залишає поле бою: психологічна трагедія українських солдатів
Метью Періш
Неділя, 4 жовтня 2026 року
Серед солдатів в Україні іноді можна почути вислів, що людина «збожеволіла». Це не медичний вислів, і він може охоплювати майже все: солдата, який раптово відмовляється виходити зі свого бліндажа; чоловіка, який п'є до втрати свідомості щоразу, коли повертається з позиції; ветерана, який не може заснути, якщо за вікном не чути шуму; іноземного добровольця, який прибув сповнений ентузіазму та красномовства, але через місяці став замкнутим, підозрілим та непередбачуваним; досвідченого піхотинця, який починає неконтрольовано тремтіти перед черговою ротацією на нульову лінію. Іноді трапляються галюцинації, вибухи гніву або, очевидно, ірраціональна поведінка. Іноді просто тиша.
Нам слід бути обережними зі словами, які ми використовуємо. Більшість солдатів, які перебувають у тривалих бойових діях, буквально не «божеволіють», а психологічна травма може приймати різні форми. Посттравматичний стресовий розлад — лише одна з них. Існують гострі стресові реакції, депресія, тривога, травматичне горе, зловживання психоактивними речовинами, розлади сну та те, що стало називатися моральною травмою: психологічна шкода, пов’язана не лише зі страхом, а й зі свідком, стражданням або участю в подіях, які порушують наші найглибші уявлення про те, як повинні поводитися люди. Сучасні дослідження окопної війни в Україні визначають тривалий бойовий стрес, травматичний вплив та моральну травму як психологічні тягарі, що перетинаються, а не як окремий розлад.
Однак, за клінічною термінологією криється жорстока правда. Люди не були створені для того, щоб жити вічно під артилерійським вогнем.
Відмінним жахом сучасного українського поля бою є його невблаганність. У попередніх війнах були жахливі бомбардування, снайпери, міни та авіація, але були також і проміжки відносної невидимості. Солдат міг би принаймні уявити себе тимчасово прихованим від ворога. Війна з використанням дронів глибоко підірвала це психологічне святилище. Десь над лінією лісу може бути розвідувальний дрон; десь за ним оператор FPV може шукати рух. Транспортний засіб, сигарета, подорож дорогою, доставка їжі чи боєприпасів і навіть евакуація пораненого товариша можуть привернути смертельну увагу.
Психологічні наслідки важко осягнути цивільним особам. Страх перестає бути подією та стає середовищем. Нервова система залишається пильною, бо залишатися пильною є раціональним. Кожен незнайомий дзижчачий звук має значення. Кожна зміна в звукі артилерії має значення. Кожен рух по відкритій місцевості має значення. Сон стає фрагментарним, бо глибокий сон може бути небезпечним. Ті самі характеристики, які зберігають солдата на фронті — гіперпильність, швидка агресія, підозрілість, миттєва реакція на шум — згодом можуть стати руйнівними, коли він повернеться до звичайного суспільства.
Один надзвичайний приклад, про який повідомлялося у 2026 році, — це випадок українського солдата Сергія Криницького, який вижив 346 днів на невеликій підземній позиції поблизу Часового Яру. Війна з використанням дронів розпорошила війська на крихітні групи, оскільки концентрація призводила до виявлення та атаки. Він пережив морозні умови, неодноразові атаки дронів та піхоти, а зрештою смерть свого напарника, що залишився, перш ніж покинути позицію. Такий досвід демонструє майже неймовірний термін, протягом якого люди в цій війні можуть перебувати в умовах смертельної небезпеки.
Потім є мертві.
Бойова травма – це не просто страх власної смерті. Солдати неодноразово втрачають друзів, з якими вони їли, спали, жартували та переживали жах. Цивільна особа може пережити смерть близького друга кілька разів протягом усього життя. Солдат у нещасному передовому підрозділі може переживати це неодноразово протягом місяців. Звичайні процеси горя стають неможливими, оскільки є ще одна посада, яку потрібно обійняти, ще одна ротація, яку потрібно пройти, і ще один померлий друг, чиї речі потрібно забрати.
Почуття провини того, хто вижив, може посилити шкоду. Чому дрон врізався в інший бліндаж? Чому одному чоловікові наказали сісти в машину, а іншому залишитися позаду? Чому один солдат нахилився саме в той момент, коли уламки перетнули траншею? Війна сповнена довільних розмежувань між виживанням і смертю, проте люди інстинктивно шукають причини. Тому солдат, який вижив, може витратити роки, намагаючись нав'язати моральну логіку подіям, які значною мірою зумовлені випадковістю.
Існує також проблема вбивств. Публічне обговорення питань психічного здоров'я військовослужбовців іноді настільки зосереджується на тому, від чого страждають солдати, що нехтує тим, що саме солдати повинні робити. Піхотна війна вимагає від людей вбивати інших людей. Це може бути юридично виправданим, морально необхідним і важливим для захисту своєї країни, але жодне з цих тверджень не гарантує, що розум залишиться неушкодженим. Порядна людина не обов'язково перестає відчувати психологічні розлади, вбиваючи лише тому, що вбивство було виправданим.
Це особливо важливо в Україні, оскільки до лютого 2022 року дуже багато військовослужбовців Збройних сил були цивільними особами. Вони були інженерами, власниками магазинів, юристами, електриками, вчителями, водіями, програмістами та батьками. Професійні солдати принаймні потрапляють у культуру, покликану психологічно підготувати їх до насильства, хоча жодне навчання не усуває його наслідків. Мобілізований цивільний може зазнати надзвичайно різкої трансформації зі звичайного життя в середовище, в якому розчленовані тіла, насильницька смерть та постійна смертельна небезпека стають буденністю.
Трагедія має ще один вимір, оскільки до складу Збройних сил України входять іноземці. Міністерство оборони України стверджує, що з початку повномасштабного вторгнення разом з українцями служили добровольці з понад 50 країн. Деякі прибувають з великим військовим досвідом. Інших приваблюють політичні переконання, солідарність з Україною, особисті пригоди або складне поєднання мотивів. Якими б не були їхні причини, національність не захищає від бойової травми.
Дійсно, іноземні волонтери можуть зіткнутися з додатковою проблемою після закінчення служби. Дослідження 2026 року, проведене серед британських та американських ветеранів, які служили волонтерами в Україні, виявило високий рівень ймовірного посттравматичного стресового розладу, поширених психічних розладів, зловживання алкоголем та стресу, пов'язаного з моральною травмою, серед невеликої вибірки. Учасники описували надзвичайно інтенсивний вплив бойових дій, включаючи окопну війну та використання безпілотників, тоді як психологічну допомогу часто було важко отримати як в Україні, так і після повернення додому. Дослідники попереджали, що ці ветерани можуть опинитися між військовою та цивільною системами догляду.
Ця остання проблема заслуговує на особливу увагу. Український ветеран, який повертається до Києва, Харкова чи Львова, принаймні повертається до суспільства, яке знає, що йде війна. Сирени продовжують вити, солдати всюди, і практично кожен розуміє щось про втрату, переміщення чи страх. Іноземний волонтер може натомість повернутися до Манчестера, Стокгольма, Торонто чи Х'юстона, де люди обговорюють іпотеку, офісну політику та що їсти на вечерю. Вчора він спостерігав за дронами над окопом. Сьогодні хтось скаржиться, бо поїзд запізнюється на десять хвилин.
Психологічна відстань між цими світами може бути величезною.
Алкоголь забезпечує один очевидний, і небезпечний, місток. Він може викликати сон там, де інакше сон не настав би, тимчасово придушити спогади та дозволити спілкування без розмови про те, що сталося. Інші солдати відступають в ізоляцію. Дехто неодноразово прагне повернутися на війну, бо війна, як не парадоксально, стала середовищем, яке має сенс. На фронті є місія, ієрархія та товариші, які розуміють без пояснень. Цивільне життя може здаватися тривіальним, заплутаним і дивно нереальним.
Це не робить травмованих солдатів небезпечними людьми. Цьому стереотипу слід рішуче протистояти. Переважна більшість ветеранів, які страждають від психологічних травм, не стають жорстокими злочинцями чи психіатричними карикатурами. Багато хто продовжує працювати, любити свої сім'ї та ефективно функціонувати, несучи при цьому тягарі, непомітні для всіх навколо. Психологічна травма може проявлятися менш яскраво через розірвані стосунки, безсоння, нездатність зосередитися, емоційне оніміння або постійне відчуття, що звичайне життя втратило свій сенс.
Україна дедалі більше усвідомлює масштаб проблеми. У жовтні 2025 року Міністерство оборони затвердило принципи та план впровадження комплексної системи психічного здоров'я військових, включаючи розширені структури психологічної підтримки та кваліфікованих військових психологів. Міжнародні партнери також розвивають передовий потенціал: наприклад, Велика Британія розширила навчання українського персоналу з надання першої психіатричної допомоги в бойових умовах. Це важливі заходи, але масштаби та тривалість війни означають, що психологічну реабілітацію не можна розумно розуміти як периферійну програму соціального забезпечення. Вона стає одним із центральних національних викликів України після війни.
Існує також культурна перешкода. Армії обов'язково відзначають витривалість. Солдати повинні продовжувати функціонувати, коли відчувають страх, виснаження, голод і горе, бо інакше військові організації припиняють свою діяльність. Однак та сама культура може заохочувати чоловіків і жінок приховувати психологічний колапс, доки це не стане неможливим. Перелом ноги очевидний і почесний. Розум, який більше не може терпіти чергову ротацію, все ще може інтерпретуватися, як потерпілим, так і будь-ким іншим, як слабкість.
Таке розмежування є ірраціональним. Якщо слух солдата може бути пошкоджений повторюваними вибухами, немає підстав вважати, що його нервова система не може бути пошкоджена через постійну думку, що він за лічені секунди від смерті. Мозок – це орган людського тіла. Вплив має наслідки.
Проблема виходить за рамки самих солдатів. Дружини та чоловіки можуть виявити, що людина, яка повертається з фронту, не зовсім та, яка пішла. Діти можуть навчитися не будити батьків раптово. Сім'ї можуть жити в умовах непередбачуваного режиму сну або емоційної замкнутості. Друзі можуть розчаруватися, оскільки ветеран відмовляється розмовляти, а ветеран може бути не менш розчарований, оскільки не може пояснити переживання, для яких звичайна цивільна лексика здається недостатньою.
Тому Україні знадобляться не лише психіатри, а ціла екосистема реінтеграції: психологи, сімейні лікарі, ветеранські організації, реабілітаційні центри, мережі взаємодопомоги, роботодавці, готові зрозуміти колишніх солдатів, та громади, здатні прийняти той факт, що відновлення може тривати роками. ВООЗ вже описує мільйони українців, які стикаються з проблемами психічного здоров'я на тлі перевантаження системи охорони здоров'я нападами, переміщенням та воєнними травмами. Коли сотні тисяч військовослужбовців зрештою пройдуть демобілізацію, психологічні наслідки війни не зникнуть разом з їхньою формою.
Також не слід просто забувати про іноземців, які воювали за Україну, на кордоні. Їхні уряди, можливо, ніколи не просили їх їхати, а їхні військові установи можуть вважати їх такими, що не входять до традиційних систем ветеранів. Однак, якщо вони законно служили в Збройних силах України та отримали через це психологічну травму, гуманітарна проблема залишається навіть там, де бюрократична відповідальність незрозуміла. Нові дані свідчать саме про цю прогалину.
У воєнній журналістиці є спокуса писати про солдатів виключно мовою героїв. Україна, безумовно, має надзвичайних героїв, і її подальше існування залежить від них. Але героїзм і психологічний крах не є протилежностями. Людина могла поводитися з винятковою мужністю протягом двох років, а потім зрозуміти, що не може терпіти ще один вибух. Іноземний доброволець може перетнути континент, щоб захищати країну, яка не є його рідною, і повернутися додому не в змозі заснути. Піхотинець, що отримав нагороди, може невпинно плакати в супермаркеті, бо щось видало саме той звук, який не підходив.
Ніщо з цього не применшує того, що зробили ці люди. Це показує ціну.
Пам'ятники цій війні зрештою матимуть імена загиблих. Лікарні прийматимуть людей з ампутованими кінцівками та видимо поранених. Ще одне населення пройде українськими містами та містами далеко за межами України з пораненнями, які неможливо сфотографувати. Дехто швидко одужає. Дехто боротиметься десятиліттями. Дехто ніколи повністю не повернеться з поля бою, навіть якщо їхні тіла повернуться додому.
Це може виявитися однією з найдовших трагедій війни. Артилерія зрештою замовкає. Безпілотники зрештою зникають з неба. Траншеї поступово обвалюються назад під землю. Але в свідомості деяких людей, які там жили, битва триває.
