Напружена довіра: антикорупційна реформа в Україні, проросійські чистки та боротьба за інституційну незалежність

Боротьба України з корупцією є такою ж важливою для її національного відродження, як і її боротьба з російською агресією. З часів Революції Гідності 2014 року було створено значний корпус інституційної архітектури для протистояння давно вкоріненій культурі клептократії в країні. Такі органи, як Національне антикорупційне бюро (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) та Вищий антикорупційний суд (ВАКС), стали важливими символами зусиль України щодо побудови прозорої та демократичної держави. Однак нещодавні зусилля українського уряду щодо реструктуризації елементів цієї архітектури, зокрема через суперечливу пропозицію передати ці антикорупційні органи під управління Генеральної прокуратури, викликали запеклі дебати як всередині країни, так і серед міжнародних партнерів України.

В основі реформи лежить запропонований законодавчий пакет, внесений до Верховної Ради (національного парламенту України) та підтриманий адміністрацією президента Володимира Зеленського. Законопроекти спрямовані на централізацію нагляду за основними антикорупційними інституціями під керівництвом Генеральної прокуратури (ГПУ), що урядовці виправдовують як необхідний крок для «очищення» цих органів від залишкових проросійських впливів, деякі з яких нібито сягають призначень, здійснених до 2014 року або під час похмурого перехідного періоду після Майдану. Прихильники стверджують, що деякі посадовці НАБУ та САП діяли з непрозорою лояльністю, підриваючи правову цілісність України зсередини.

Однак ці заходи викликали негайну реакцію громадськості. Громадські групи, правоохоронні органи та пересічні громадяни вийшли на вулиці Києва та інших міст навесні 2025 року, стурбовані тим, що ці реформи можуть поставити під загрозу ту саму незалежність, яка зробила антикорупційні органи авторитетними. Протестувальники звинуватили уряд у використанні проблем національної безпеки для зміцнення політичного контролю над судовими процесами, особливо напередодні складних рішень щодо післявоєнної відбудови та іноземних інвестицій.

Критики стверджують, що, передаючи НАБУ та САП під управління Генпрокуратури — інституції, яка історично підлягала впливу виконавчої влади, — реформи ризикують перетворити боротьбу з корупцією на політичний інструмент, а не на нейтральний захист верховенства права. Хоча сам нинішній Генеральний прокурор, Руслан Кравченко, призначений президентом (за схваленням Парламенту), НАБУ та САП були створені з певним ступенем ізоляції від політичного та прокурорського втручання, частково через умови фінансової підтримки, нав'язані західними партнерами України та такими інституціями, як МВФ та Європейський Союз.

Суперечка стосується не лише правової архітектури. Вона відображає глибшу боротьбу між різними баченнями демократичного майбутнього України: одним, в якому виконавчій владі доручено проводити швидкі, орієнтовані на безпеку реформи навіть ціною інституційної автономії; та іншим, в якому верховенство права має переважати незалежно від гостроти війни. Критики зазначали, що уряд не зміг прозоро залучити громадськість до просування запропонованих законів, що дозволило процвітати підозрам та дезінформації. У нинішньому кліматі воєнної нестабільності та громадянської мобілізації, нездатність уряду чітко пояснити свої мотиви – або належним чином проконсультуватися з громадянським суспільством та міжнародними партнерами України – могла завдати більше шкоди, ніж користі, яку самі реформи прагнули досягти.

Визнаючи негативну реакцію, високопосадовці в адміністрації президента та Раді з того часу намагалися відмовитися від початкових законодавчих пропозицій або переглянути їх. Було запропоновано замінити законопроект, який частково відновить інституційну автономію НАБУ та САП, зберігаючи при цьому розширені механізми перевірки та реформовані процедури нагляду для виявлення проникнення або неправомірного впливу. Деталі залишаються рідкісними, але інсайдери припускають, що розробляється компромісна структура, яка дозволить Генеральній прокуратурі здійснювати зовнішній моніторинг без прямого підпорядкування чи командних повноважень.

Такий двосторонній підхід — прагнення позбутися зловмисного впливу та водночас зберегти незалежність — має свої переваги, але також створює ризики. Переваги поточної стратегії включають потенційне зміцнення інституційної лояльності до держави, усунення давніх вразливостей у сфері безпеки та сигналізацію про рішучість України протистояти внутрішньому саботажу. Це також допомагає запевнити скептично налаштованих українських громадян, що корупція в секторах безпеки та правосуддя не буде терпітися у воєнний час.

Але недоліки є вагомими. Навіть тимчасове руйнування автономії антикорупційних органів підриває довіру громадськості та ризикує завдати шкоди репутації за кордоном. Донори та фінансові установи залишаються глибоко зацікавленими в антикорупційній інфраструктурі України. Будь-яке відчуття того, що політичний вплив проникає в їхню діяльність, може поставити під загрозу фінансування або затримати інтеграцію з Європейським Союзом. Більше того, такий підхід створює прецедент: як тільки незалежність скомпрометована з будь-якої причини — якою б терміновою вона не була — її пізніше стає важче відновити.

Найбільше цей епізод показує делікатний баланс, який Україна має знайти між воєнною необхідністю та демократичною цілісністю. Боротьба з корупцією та опір російській підривній діяльності не є взаємовиключними; насправді, це часто одна й та сама битва. Але спосіб, у який ці реформи виконуються, має велике значення. Погана комунікація, поспішне законодавство та зневажливе ставлення до громадської незгоди загрожують відчужити саме тих суб'єктів громадянського суспільства, які провели Україну через її найважчі моменти.

Зрештою, успіх антикорупційних реформ в Україні залежатиме не лише від їхніх правових результатів, а й від їхньої політичної легітимності. Якщо адміністрація Зеленського сподівається зберегти довіру своїх громадян та союзників, вона повинна забезпечити, щоб кожен крок, зроблений в ім'я безпеки, ґрунтувався на прозорості, консультаціях та був обрамлений непохитним принципом, що правосуддя в Україні має залишатися незалежним, неупередженим та непідкупним — навіть у війні.