Міротворець: таємничий сайт ворогів України
Метью Періш
Четвер, 12 листопада 2026 року
В Україні існує своєрідний вебсайт, який стверджує, що ідентифікує ворогів української держави, публікує їхні особисті дані та іноді оголошує про їхню смерть. Він називається «Миротворець», що зазвичай перекладається англійською як «Mirotvorets», що означає «Миротворець». Назва є іронією, навмисною чи ні, оскільки вебсайт став однією з найсуперечливіших інституцій в інформаційній війні України проти Росії. Він займає неоднозначну територію між журналістськими розслідуваннями, збором розвідувальних даних, політичним активізмом та публічним засудженням осіб, підозрюваних у нелояльності. Ніхто поза його внутрішнім колом не може з упевненістю сказати, хто здійснює над ним остаточний контроль, хто фінансує його діяльність або які саме стосунки він підтримує з українськими розвідувальними та правоохоронними органами.
Вебсайт позиціонує себе як неурядова організація, що займається виявленням доказів злочинів проти національної безпеки України, міжнародного миру та людства. Його головна база даних, дещо зловісно названа «Чистилище», містить записи про російських військовослужбовців, підозрюваних у колаборації, сепаратистів, політиків, журналістів та багатьох інших осіб, яких, на думку її адміністраторів, вони діяли проти інтересів України. Деякі записи містять фотографії, дати народження, адреси, номери телефонів, паспортні дані та звинувачення у кримінальних правопорушеннях. Вебсайт запрошує громадськість робити внески та чітко передбачає використання своєї інформації правоохоронними та розвідувальними органами.
Для країни, яка веде екзистенційну війну проти потужного агресора, привабливість такої інституції неважко зрозуміти. Росія проводить військові операції проти України з 2014 року, окуповуючи Крим, підтримуючи сепаратистські рухи на Донбасі та зрештою розпочавши повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року. Виявлення російських офіцерів, колаборантів та осіб, причетних до воєнних злочинів, є законним завданням національної безпеки. Служби безпеки України не можуть розслідувати кожну підозрілу особу без допомоги цивільних осіб, журналістів та чудової мережі волонтерів, які стали невід'ємною частиною українських воєнних зусиль.
Тим не менш, законність збору доказів проти підозрюваних у скоєнні злочинів не вирішує питання про те, що робити з цими доказами. Існує суттєва різниця між конфіденційною передачею інформації компетентним слідчим органам та публікацією звинувачень проти особи на вебсайті, що може призвести до переслідування, погроз чи насильства. Ця відмінність лежить в основі суперечок навколо «Миротворця» та порушує питання про взаємозв’язок між патріотизмом та верховенством права, які залишатимуться важливими ще довго після закінчення нинішньої війни.
Загадкові засновники
«Миротворець» виник у 2014 році, під час хаотичних перших місяців російської інтервенції на сході України. Однією з особистостей, пов’язаних із його створенням, був Георгій Тука, волонтер-активіст, який згодом став губернатором Луганської області, а потім заступником міністра, відповідальним за окуповані території. Тука публічно представив проєкт як базу даних, що виявляє терористів та зрадників, наголошуючи на його потенційній цінності для розвідувальних служб, військових формувань та прикордонників. Проєкт належав до ширшого явища волонтерського збору розвідувальних даних, за допомогою якого українські цивільні особи намагалися компенсувати слабкі місця в державних інституціях безпеки.
Ще однією відомою фігурою був Антон Геращенко, колишній український парламентарій і радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який згодом обійняв посаду заступника міністра внутрішніх справ. Геращенко був палким прихильником проєкту, і різні розслідування пов'язують його з його раннім створенням. Однак точний обсяг його управлінської відповідальності залишається суперечливим. У 2016 році, коли Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода запитали, чи є «Миротворець» його творінням, він відмовився визнати право власності, тоді як президент Володимир Зеленський згодом розповів, що Геращенко сказав йому, що раніше працював над проєктом, але покинув його.
Ще більш загадковою особистістю є чоловік під ім'ям Роман Зайцев, якого публічно ідентифікували як директора центру «Миротворець». Зайцев стверджував про зв'язки з українськими силовими структурами та описував персонал проекту як працівників Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України (СБУ). В інтерв'ю 2015 року він говорив про співпрацю між «Миротворцем» та державними установами. Однак СБУ офіційно заперечила свою причетність до створення або роботи веб-сайту та навіть заперечила заявлену історію зайнятості особи, яка називає себе Зайцевим. Його особа та точна інституційна приналежність ніколи не були задовільно встановлені публічно.
Невизначеність на цьому не закінчується. Розслідування, проведене Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода у 2016 році, виявило зв'язки між «Миротворцем» та київською PR-компанією, пов'язаною з Ігорем Савчуком. Подальше українське розслідування, опубліковане «Межею» у червні 2026 року, досліджувало ролі Савчука, його колеги-волонтера Ярослава Бондаренка та блогера Мирослава Олешка, який раніше виступав у ролі представника проєкту громадськості. У цьому розслідуванні описані внутрішні розбіжності та припущено, що персонал та політичні відносини організації з часом змінювалися, хоча й не встановлено, хто зрештою контролював веб-сайт чи його фінансування.
Цікавою особливістю «Миротворця» є те, що на його вебсайті є географічні посилання на Ленглі, штат Вірджинія, де розташована штаб-квартира Центрального розвідувального управління США, та Варшаву, Польща. Ці посилання сприяють припущенням, що вебсайт управляється або фінансується американськими чи іншими західними розвідувальними службами. Немає достовірних публічних доказів, що підтверджують такі твердження. Технічні розслідування, опубліковані в жовтні 2026 року, виявили комерційні мережеві сервіси, пов’язані з інфраструктурою сайту, включаючи Cloudflare, але наголосили, що реєстрація в Інтернеті та домовленості про хостинг не розкривають, хто контролює основну організацію.
Це створює незвичайну інституційну структуру. «Миротворець» публічно заявляє про повноваження організації, яка допомагає державі захищати національну безпеку, водночас заперечуючи, що сама є державною установою. Ця відмінність важлива, оскільки державні органи підлягають юридичним зобов'язанням щодо доказів, кримінального процесу, захисту персональної інформації та інституційної підзвітності. Приватна організація може стверджувати, що виконує роботу держави, не обов'язково погоджуючись на обмеження, які зазвичай супроводжують здійснення державної влади.
Скандал за участю журналістів
Перша велика міжнародна суперечка навколо «Миротворця» виникла у травні 2016 року, коли хакери оголосили, що отримали інформацію з адміністративних систем підтримуваної Росією сепаратистської влади на сході України. Інформація містила записи журналістів, які подали заявки на акредитацію для репортажів з території, контрольованої сепаратистами. «Миротворець» опублікував базу даних, що містить інформацію про понад 7000 осіб, включаючи 4508 українських та іноземних журналістів та працівників ЗМІ, згідно з даними Комітету захисту журналістів.
Проблема полягала в тому, що отримання акредитації від сепаратистської адміністрації не обов'язково означало свідчення симпатії до сепаратизму. Міжнародні журналісти, які висвітлюють конфлікти, зазвичай отримують дозволи від будь-яких військових чи політичних органів влади, що контролюють територію, на яку їм потрібно в'їхати. Репортер, який подорожував до Донецька у 2016 році, міг потребувати акредитації від сепаратистської влади лише для того, щоб брати інтерв'ю у цивільних осіб, розслідувати зловживання або документувати умови життя людей. Дійсно, ці органи могли затримувати або висилати журналістів, які намагалися вести репортаж без їхнього дозволу.
Попри це, «Миротворець» представив записи про акредитацію таким чином, що пов’язував журналістів зі співпрацею з терористичними організаціями. Видання розкрило особисту інформацію, включаючи контактні дані, а журналісти повідомляли про залякування та погрози. Комітет захисту журналістів засудив це розкриття інформації, як і представники міжнародних медіаорганізацій. Суперечка стала особливо серйозною, оскільки вона стосувалася журналістів, які потрапили на небезпечну територію саме для того, щоб повідомити зовнішній світ про наслідки втручання Росії.
Український парламент визнав цю проблему. 13 травня 2016 року Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики оголосив розкриття персональних даних журналістів неприйнятним і наголосив, що звинувачення у співпраці вимагають належної доказової бази. Комітет стверджував, що влада повинна захищати журналістів, які виконують законну професійну роботу, а не піддавати їх звинуваченням, заснованим лише на їхній присутності на окупованій території.
Наслідки були значними. Одна з характеристик, що відрізняє демократичне суспільство від авторитарного, полягає в тому, що журналістам має бути дозволено розслідувати обидві сторони конфлікту, навіть коли одна сторона явно відповідальна за агресію. Від журналістів не можна вимагати прийняття урядової інтерпретації подій як умови особистої безпеки, а також не можна ставитися до них як до зрадників лише тому, що вони розмовляють з людьми, яких уряд вважає ворогами. Такі принципи особливо важливі під час війни, коли незалежна перевірка конкуруючих військових та політичних претензій стає надзвичайно складною.
Скандал також виявив ширшу проблему з онлайн-доносами. Після того, як інформація була розміщена у відкритому доступі, її можна копіювати, відтворювати та поширювати необмежений час. Навіть якщо оригінальний видавець згодом відкличе інформацію, звинувачення можуть продовжувати впливати на репутацію та безпеку суб'єкта. Тому практичні наслідки можуть пережити політичну суперечку, яка призвела до оригінальної публікації.
База даних ворогів чи щось більш зловісне?
Найсерйозніші звинувачення щодо «Миротворця» стосуються смерті осіб, чиї дані з’явилися на вебсайті. У квітні 2015 року в Києві протягом кількох днів поспіль було вбито колишнього народного депутата України Олега Калашникова та журналіста Олеся Бузину. Обидва були пов’язані з політичними позиціями, що симпатизували Росії або вороже ставилися до постмайданної української влади, а їхня особиста інформація з’явилася на «Миротворці».
Їхні вбивства призвели до звинувачень у тому, що вебсайт функціонував як список для вбивств. Російські чиновники та ЗМІ згодом розвинули це звинувачення в ширший наратив, який припускав, що «Миротворець» визначав осіб для фізичного знищення. Практика організації позначення певних померлих як «ліквідованих» посилила суперечки, створюючи враження, що включення до бази даних може являти собою щось більш загрозливе, ніж публічний засуд.
Однак існує суттєва доказова різниця між встановленням того, що дані вбитої особи з'явилися на вебсайті, та доведенням того, що адміністратори вебсайту організували, заохочували або сприяли вбивству. Цю відмінність було розглянуто Європейським судом з прав людини у справах Україна та Нідерланди проти Росії. У своєму рішенні від 30 листопада 2022 року Суд розглянув звинувачення Росії щодо «Миротворця» та дійшов висновку, що наявні у нього докази не встановлюють контроль уряду України над сайтом та не демонструють причинно-наслідковий зв'язок між включенням до бази даних та вбивствами, на які посилається Росія. Суд оцінював заяви у цьому конкретному судовому процесі, а не проводив всебічне розслідування кожної діяльності вебсайту.
Це судове рішення заслуговує на увагу, оскільки заяви російського уряду щодо «Миротворця» іноді подавалися як встановлені факти, хоча такими вони не є. Немає жодного продемонстрованого загального механізму, за допомогою якого адміністратори веб-сайту обирають осіб для вбивства, а також немає достатніх доказів, щоб називати всю базу даних офіційним списком смертей уряду України. Той факт, що деякі особи, зазначені на «Миротворці», згодом померли, сам по собі не демонструє зв'язку між цим списком та їхньою смертю.
Однак відсутність доказів програми вбивства не усуває законних побоювань щодо публікації потенційно конфіденційної особистої інформації. Організації не потрібно активно замовляти насильство для своєї діяльності, щоб створювати ризики. Публікація домашньої адреси суперечливого журналіста, політичного діяча або підозрюваного колабораціоналіста може наразити цю особу на ризик помсти з боку людей, абсолютно не пов'язаних з початковим видавцем. Різниця між наміром заподіяти шкоду та передбачуваним збільшенням ризику заподіяння шкоди знайома як юристам, так і всім, хто розглядає відповідальність журналістських розслідувань.
Коли публічна незгода перетворюється на нелояльність
З часом «Миротворець» розширився за межі виявлення російських бойовиків та підозрюваних колабораціоністів. Його база даних включала міжнародно відомих осіб, чия діяльність або публічні заяви вважалися ворожими до українських інтересів. Серед них були музикант Pink Floyd Роджер Вотерс та американський телевізійний коментатор Такер Карлсон, які обидва робили суперечливі заяви про війну Росії проти України.
Вотерса додали у 2018 році, а Карлсона — у 2023 році. Коли Карлсон брав інтерв'ю у Володимира Путіна у лютому 2024 року, поширювалися заяви, що українська влада відреагувала, внісши його до списку на страту. Ці заяви вводили в оману: його публікація передувала інтерв'ю, і не було жодних доказів того, що український уряд наказав його вбити. Тим не менш, його включення продемонструвало, наскільки веб-сайт відійшов від своєї початкової мети документування осіб, ймовірно причетних до конкретних злочинів проти безпеки.
Існує очевидна різниця між ідентифікацією російського військового офіцера, підозрюваного у наказі нападів на цивільне населення, та засудженням іноземного коментатора за висловлення думок, які вважаються образливими або помилковими. Перше може стосуватися доказів, що стосуються кримінального провадження. Друге порушує складні питання щодо свободи слова, політичного плюралізму та прав осіб за межами України, які можуть висловлювати погляди, що не відповідають політиці українського уряду. Людина може глибоко помилятися щодо війни Росії, не вчиняючи тим самим кримінального злочину.
Один показовий приклад стосується журналіста-розслідувача Дениса Бігуса, чия журналістська організація розслідувала звинувачення в корупції в оборонних закупівлях України за часів президентства Петра Порошенка. Згідно з розслідуванням Межі від червня 2026 року, Бігуса було додано до «Миротворця» після судового розгляду, що виник у результаті його розслідування, зі звинуваченням у маніпуляції інформацією та підриві довіри до державних інституцій. Початкове судове рішення проти журналістів згодом було скасовано, але, як повідомляється, запис у «Миротворці» залишився.
Такі випадки ілюструють небезпеку дозволу політично свідомим особам вирішувати без прозорого нагляду, де закінчується законна незгода і починається нелояльність. Розслідування корупції можуть поставити українську державу в незручне становище, особливо коли вони стосуються військових закупівель у воєнний час. Однак виявлення та викриття корупції також може зміцнити обороноздатність держави, покращивши підзвітність та зменшивши можливості для перенаправлення державних ресурсів. Патріотизм і критика уряду не обов'язково є протилежностями.
Участь Української держави
Взаємовідносини між «Миротворцем» та українськими державними установами, мабуть, є найскладнішим питанням для вирішення. Вебсайт так і не встановив переконливо особи всіх своїх керівних співробітників, а його зв'язки з політичними діячами та колишніми співробітниками служб безпеки викликають обґрунтовані питання. Водночас, наявні докази не дають підстав вважати, що він діє під безпосереднім командуванням адміністрації президента, СБУ чи іноземної розвідувальної служби.
Державний департамент США у своїй доповіді про стан прав людини в Україні за 2022 рік описав «Миротворець» як такий, що, як повідомляється, підтримує тісні стосунки зі службами безпеки країни. Це формулювання є суттєвим, але з певними умовами. Воно говорить про те, що повідомлення про зв'язки заслуговують на ретельну перевірку, не підтверджуючи при цьому перевіреного визначення власності, фінансування чи відповідальності командування.
Також існує різниця між організацією, яка контролюється приватним чином, та її інформацією, яку використовують державні посадовці. Українські військовослужбовці та правоохоронці можуть звертатися до приватно зібраних баз даних для отримання інформації про підозрюваних колаборантів або російських військовослужбовців. Дійсно, дослідження, опубліковане Lawfare у квітні 2024 року, описувало взаємодію між «Миротворцем» та українськими добровольчими операціями кіберрозвідки, які отримували інформацію про російських військовослужбовців та інших осіб. У ньому задокументовано випадки, коли інформація, отримана в результаті кібероперацій, згодом була включена до записів «Миротворця», включаючи особисті дані дітей, пов’язаних з однією з осіб, щодо яких проводилося розслідування.
Ця відмінність має практичні наслідки. Розвідувальна інформація, отримана з приватного джерела, може слугувати законною відправною точкою для розслідування, але вона не може автоматично набувати доказової надійності лише тому, що вона з'являється в загальнодоступній базі даних. Звинувачення у співпраці не є еквівалентним доказу співпраці, а звинувачення, опубліковане анонімними особами, не є адекватною заміною незалежного розслідування.
Інцидент, що стався в листопаді 2026 року, демонструє незмінну важливість цих питань. Після заворушень біля об'єкта Національної гвардії України під Києвом, військовий командир, інтерв'ю якого дала «Українська правда», згадав про появу військовослужбовця в базі даних «Миротворець», пояснюючи підозри щодо його попередніх переміщень між територією, контрольованою Україною, та окупованими Росією районами. Окремо, 14-річного хлопчика, який брав участь у заворушеннях, як повідомляється, було додано до бази даних після звинувачень у тому, що він втручався у справи військовослужбовців. Ці інциденти не доводять, що база даних використовувалася незаконно, але вони демонструють, як її вміст може стати релевантним для реальних військових та безпекових рішень, і як навіть неповнолітні можуть стати об'єктом публічного осуду.
Демократична держава повинна бути особливо обережною, дозволяючи звинуваченням, опублікованим анонімними приватними суб'єктами, впливати на рішення щодо прав осіб. Кримінальні розслідування повинні відрізняти звинувачення від доказів, надавати підозрюваним можливості оскаржувати звинувачення та покладати відповідальність на ідентифікованих державних посадовців. «Миротворець» не пропонує еквівалентної системи процесуальних гарантій, незважаючи на можливість того, що деяка інформація, що міститься в його базі даних, може бути точною та справді цінною.
Міжнародна правова суперечка
Організація Об'єднаних Націй неодноразово висловлювала стурбованість щодо «Миротворця» та захисту персональної інформації в Україні. У звіті про моніторинг дотримання прав людини, що охоплював період з листопада 2017 року по лютий 2018 року, Управління Верховного комісара з прав людини зазначило продовження публікації персональних даних журналістів, активістів та інших осіб, включаючи домашні адреси та паспортну інформацію. Воно також висловило занепокоєння щодо порушень недоторканності приватного життя та презумпції невинуватості й закликало до ефективного розслідування діяльності сайту.
Ці занепокоєння не зникли. У документі Комітету ООН з прав людини, опублікованому 11 травня 2026 року, зафіксовано інформацію, надану Україною у листопаді 2024 року, щодо кримінального провадження за фактом ймовірного незаконного збору та поширення персональної інформації компанією «Миротворець». Згідно з заявою України, об’єднане провадження на той час перебувало на стадії досудового розслідування. У звіті не встановлювалася кримінальна відповідальність, не визначалися вироки та не підтверджувався статус розслідування станом на листопад 2026 року.
Тут існує ширше юридичне питання. Правовий порядок України визнає права на приватність, свободу слова та презумпцію невинуватості, і ці права також захищені міжнародними документами з прав людини. Воєнні обставини можуть виправдовувати обмеження прав особи, якщо вони є законними, необхідними та пропорційними, але вони не скасовують різницю між підозрою у правопорушенні та встановленою виною. Держава, яка захищає свій суверенітет, повинна продовжувати визначати, як заходи національної безпеки можуть співіснувати з правами, які вона зобов'язалася поважати.
Також відповідальність не обов'язково повністю лежить на уряді. Якщо приватна організація публікує особисту інформацію особи без належного обґрунтування, організація може нести пряму відповідальність згідно з чинним законодавством. Держава може окремо мати зобов'язання розслідувати ймовірні незаконні дії та забезпечувати ефективні засоби правового захисту. Це окремі правові питання, і жодне з них не може бути остаточно вирішене заявою веб-сайту про те, що він працює відповідно до законодавства України.
Парадокс патріотичного докору
«Миротворець» відображає ширше явище в сучасній Україні: мобілізацію приватних громадян та установ для здійснення діяльності, яка раніше вважалася виключною прерогативою держави. Волонтерські організації надавали необхідну гуманітарну допомогу, закуповували військове спорядження, розслідували злочини Росії та розвивали надзвичайні можливості розвідки з відкритих джерел. Ця діяльність значною мірою сприяла стійкості України, особливо коли формальні інституції не мали ресурсів або боролися з корупцією та неефективністю.
Тим не менш, успішна мобілізація добровольців породжує власні інституційні проблеми. Діяльність, яка є цінною, коли здійснюється неформально, може вимагати дедалі більшої формальної відповідальності, оскільки її наслідки стають серйознішими. Ідентифікація російських військових частин за загальнодоступними фотографіями – це одне; складання досьє на підозрюваних у нелояльності громадян, публікація конфіденційних особистих даних та заохочення громадської підозри до осіб, чия поведінка ніколи не перевірялася в суді, – це зовсім інше.
Спокуса розширити таку діяльність стає особливо сильною під час тривалого конфлікту. Війна розділяє суспільства на тих, кого вважають захисниками нації, і тих, кого підозрюють у її підриві. Люди звикають оцінювати публічну поведінку мовою лояльності та зради. Категорія ворога може поступово розширюватися від солдата, який носить російську зброю, до цивільного, підозрюваного у колабораціонізм, потім до журналіста, звинуваченого у поширенні пропаганди, і зрештою до осіб, головним злочином яких є висловлення небажаних політичних поглядів.
Ця небезпека не є унікальною для України. Багато демократичних суспільств пережили періоди, коли патріотизм використовувався для виправдання нав'язливого стеження, публічного внесення до чорних списків або придушення інакомислення. Американський досвід маккартизму є одним із історичних прикладів. Окремих осіб публічно пов'язували з комуністичними симпатіями або ймовірною нелояльністю через процедури, які часто не дозволяли відрізнити достовірні докази від підозр, особистої ворожості чи політичного опортунізму.
Ця аналогія має межі. Україна стикається з реальним іноземним вторгненням, а не просто обговорює вплив ідеологічного супротивника. Російські розвідувальні операції, політична підривна діяльність та колабораціонізм не є уявними загрозами. Тим не менш, фундаментальне питання схоже: як суспільство може захистити себе від справжніх ворогів, не дозволяючи механізму підозри порушувати права невинних людей?
Також існує важлива відмінність між заявленими цілями організації та її фактичними наслідками. «Миротворець» може справді допомогти у виявленні осіб, причетних до російських військових операцій, але деякі з його публікацій також викликали законні побоювання щодо безпеки журналістів та особистої недоторканності приватного життя. Обидва твердження можуть бути правдивими одночасно. Було б спрощено або відкинути всю його базу даних як російську пропаганду, або припустити, що все, що там з’являється, є достовірним доказом правопорушень.
Що має статися з Міротворцем?
Очевидним інституційним рішенням було б розділення функцій, які зараз поєднує «Миротворець». Інформація, що свідчить про причетність до воєнних злочинів, шпигунства чи колабораціонізм, могла б збиратися та конфіденційно надаватися компетентним українським слідчим з дотриманням процедур, що регулюють походження, достовірність та законне отримання доказів. Суспільна журналістика щодо ймовірних правопорушень могла б залишатися доступною за умови, що звинувачення були належним чином підтверджені, конфіденційність поважалася, а особи мали б вагомі можливості оскаржувати суттєво неточну інформацію.
Зовсім інша справа — невибіркове оприлюднення особистої інформації. Адреси, номери паспортів та особи дітей часто мають мало законного значення для громадської оцінки звинувачень, що стосуються національної безпеки. Їхня публікація може створювати ризики, не сприяючи досягненню жодної відповідної мети розслідування. Зокрема, діти не повинні піддаватися постійному публічному засудженню лише тому, що дорослі вважають їхню поведінку, сімейні зв'язки чи політичні заяви неприйнятними.
Більш прозора структура управління також вирішила б деякі питання, пов'язані з легітимністю організації. Громадськість повинна мати можливість встановити, хто несе остаточну редакційну відповідальність, як розглядаються суттєві звинувачення, чи існують конфлікти інтересів та які процедури існують для виправлення або видалення неточної інформації. Організація, яка висуває серйозні звинувачення проти ідентифікованих осіб, обов'язково бере на себе відповідальність, що виходить за рамки анонімного інтернет-форуму для обговорення.
Українська влада також повинна вирішити, яку вагу, якщо таку, державні установи повинні надавати записам у «Миротворці». Поява імені особи в приватній базі даних ніколи не повинна замінювати належним чином отриманих доказів. У випадках, коли державні посадовці звертаються до таких баз даних, їхні рішення повинні залишатися предметом встановлених правових процедур та індивідуальної відповідальності.
Ці питання важливі не лише для тих, хто з'являється на «Миротворці», а й для міжнародної репутації України. Країна, яка прагне зрештою членства в Європейському Союзі, повинна продемонструвати, що національна безпека та демократична підзвітність можуть співіснувати. Ефективність оборони України не залежить від прийняття кожної практики, що здійснюється в ім'я патріотизму, а критику приватної української організації не слід плутати з підтримкою російської агресії.
Майбутнє України та верховенство права
«Миротворець» зрештою є продуктом надзвичайного періоду в історії України, коли національне виживання вимагало широкої співпраці між державою та громадянським суспільством. Його поява є зрозумілою на тлі російської агресії, слабкості українських інституцій у 2014 році та подальшого розвитку мереж добровольчої розвідки. Його суперечлива діяльність також виявляє труднощі, що виникають, коли приватні суб’єкти беруть на себе квазідержавні функції без відповідних систем підзвітності.
Центральна невизначеність залишається невирішеною: хто зрештою керує «Миротворцем», хто за нього платить і хто вирішує, які особи повинні з’являтися в його базі даних? Публічні розслідування виявили низку особистостей, пов’язаних з організацією, але повна інституційна структура залишається неясною. Існують докази зв’язків між особами, пов’язаними з веб-сайтом, та елементами української держави, але немає переконливих публічних доказів того, що уряд керує його діяльністю. Цю відмінність повинні зберігати як ті, хто захищає організацію, так і ті, хто звинувачує її в дії як інструменту державних репресій.
Україна стоїть перед складним завданням побудови демократичного суспільства, водночас ведучи війну, в якій її супротивник постійно ігнорує найелементарніші принципи міжнародного права. Це створює зрозумілу спокусу розглядати правові гарантії як незручності, а публічне засудження – як необхідний інструмент національної оборони. Однак демократичні прагнення України частково залежать від збереження розмежування між законним розслідуванням і неформальним покаранням, між доказами і звинуваченням, а також між справжньою співпрацею і законною незгодою.
Здатність країни виявляти своїх ворогів безперечно важлива під час війни. Її здатність відрізняти цих ворогів від людей, які просто непопулярні, помиляються, суперечливі або незручні, може виявитися такою ж важливою, коли врешті-решт повернеться мир. Тому триваюча суперечка навколо «Миротворця» — це не просто суперечка про маловідомий вебсайт та його таємничих адміністраторів. Це дебати про те, які інституції Україна хоче побудувати, які обмеження мають застосовуватися до приватної влади, що здійснюється в ім'я національної безпеки, та як суспільство, що захищає свою свободу, може зберегти правові принципи, які надають цій свободі її значення.
