Майбутнє Трансатлантичного альянсу: кінець американського століття чи початок європейського?
Метью Періш
Понеділок, 9 листопада 2026 року
Протягом майже вісімдесяти років трансатлантичний альянс був одним із головних організуючих принципів міжнародної політики. Він забезпечив Західній Європі безпеку, Сполученим Штатам — мережу надійних союзників, а міжнародній спільноті — рівень стабільності, який здавався немислимим на тлі руїн Другої світової війни. Альянс пережив холодну війну, розпад Радянського Союзу, розбіжності щодо В'єтнаму та Іраку, розширення НАТО у Східній Європі та неодноразові прогнози щодо його неминучого краху. Однак політичні потрясіння сучасного десятиліття оголили фундаментальне питання, якого більше не можна уникнути: чи може стратегічний альянс вижити, коли його члени дедалі більше розходяться в думках щодо того, що вони захищають, від кого вони захищають і на які жертви вони готові піти?
Трансатлантичні відносини ніколи не були просто військовою домовленістю. Це було грандіозне політичне врегулювання, засноване на особливому розумінні сучасної цивілізації. Сполучені Штати, рішуче втрутившись у дві європейські війни, дійшли висновку, що їхня власна безпека невіддільна від стабільності європейського континенту. Уряди Західної Європи, виснажені двома катастрофічними конфліктами та зіткнувшись із зростанням могутності Радянського Союзу, визнали, що їхня безпека більше не може бути гарантована їхніми власними військовими установами. Результатом стала безпрецедентна домовленість, за якою надзвичайно потужна країна добровільно зобов'язалася захищати групу менших країн через океан, тоді як ці країни визнали американське політичне та військове лідерство в обмін на захист.
Північноатлантичний договір 1949 року формалізував цю домовленість, але її інтелектуальні основи були значно ширшими. План Маршалла допоміг відбудувати економіку Західної Європи, американська ядерна зброя стримала радянську експансію, а інститути європейської інтеграції поступово перетворили континент, який раніше характеризувався періодичними війнами, на дедалі процвітаючу спільноту демократичних держав. Визначним досягненням цієї системи було те, що європейці зрештою почали розглядати міжнародний мир не як виняткове досягнення, а як нормальну умову політичного життя. Для поколінь, народжених після 1945 року, можливість великої європейської війни стала чимось, що зустрічалося переважно в підручниках з історії.
Російське вторгнення в Україну в лютому 2022 року зруйнувало цю самовдоволеність. Європа раптово зіткнулася з війною, що вела звичайну боротьбу, в якій брали участь сотні тисяч солдатів, величезна кількість артилерійських боєприпасів, систематичне знищення цивільної інфраструктури та територіальні амбіції, що нагадували найпохмуріші епізоди ХХ століття. Війна також показала, що трансатлантичний альянс став небезпечно незбалансованим. Сполучені Штати все ще постачали багато критично важливих військових можливостей, від яких залежала європейська безпека, тоді як європейські уряди десятиліттями скорочували свої збройні сили та перенаправляли державні витрати на внутрішні пріоритети. Дивіденди миру після Холодної війни використовувалися з ентузіазмом, але його основні припущення ніколи не були належним чином вивчені.
Повернення Дональда Трампа на посаду президента США у січні 2025 року прискорило фундаментальну переоцінку цієї домовленості. Трампа часто зображують у Європі як відхилення від норми, тимчасовий відхід від інакше стабільної традиції американського інтернаціоналізму. Таке тлумачення заспокійливе, але, ймовірно, помилкове. Його політичний успіх відображає глибші зміни в американському суспільстві, включаючи зниження довіри до міжнародних інституцій, невдоволення економічними наслідками глобалізації та зростаюче обурення союзниками, яких сприймають як тих, хто користується американським захистом, не вносячи пропорційного внеску в її покриття. Трамп висловлював ці настрої з незвичною прямотою, але він їх не вигадав, і немає підстав вважати, що вони зникнуть, коли він врешті-решт покине Білий дім.
Значення цього зрушення стало безпомилковим в американській стратегічній доктрині. Національна оборонна стратегія Вашингтона на 2026 рік чітко визначає Китай та захист американської батьківщини як вищі пріоритети, ніж європейська безпека, водночас характеризуючи Росію як постійну, але керовану загрозу. Очікується, що європейські держави візьмуть на себе основну відповідальність за свою звичайну оборону, а Сполучені Штати надаватимуть більш обмежену підтримку. Це не обов'язково є декларацією американського ізоляціонізму. Швидше, це спроба переосмислити альянс як партнерство між державами, які повинні дедалі більше забезпечувати власну безпеку, замість того, щоб покладатися на американські гарантії безпеки, політичні основи яких стали невизначеними.
За цією позицією Америки стоїть законний стратегічний аргумент. Європейські члени НАТО разом володіють значно більшими економічними ресурсами, ніж Росія, незважаючи на готовність Кремля витрачати непропорційно велику частку свого національного доходу на військові витрати. Немає жодної очевидної причини, чому заможні європейські суспільства повинні залишатися постійно залежними від американських платників податків у питанні їхнього звичайного військового захисту. Більше того, Сполучені Штати стикаються зі все більш грізним стратегічним конкурентом у особі Китаю, чий економічний масштаб, технологічні можливості та військово-морські амбіції створюють виклики, принципово відмінні від тих, що створює Росія. Американські політики слушно запитують, чому оборона Європи має залишатися головним закордонним військовим зобов'язанням їхньої країни, коли центр глобальної економічної та стратегічної конкуренції змістився в бік Індо-Тихоокеанського регіону.
Однак складність полягає в тому, щоб відрізнити законну вимогу європейської відповідальності від потенційно катастрофічної відмови від інституцій, які зробили можливим європейський мир. НАТО — це не просто угода про витрати. Це надзвичайно складна система військового планування, співпраці в галузі розвідки, зв'язку, командних структур, логістики та політичних консультацій. Американська військова міць вбудована в альянс таким чином, що її неможливо легко замінити збільшенням європейських оборонних бюджетів. Стратегічна розвідка, супутникова розвідка, інтегрована протиповітряна оборона, дозаправка в повітрі, військові транспортні засоби та ядерне стримування — все це залежить, різною мірою, від можливостей, які Сполучені Штати розвивали протягом десятиліть. Тому різке виведення американських військ створить вразливості, які навіть значні європейські витрати не зможуть негайно усунути.
Європейські уряди почали усвідомлювати масштаб цієї проблеми. На Гаазькому саміті НАТО у 2025 році держави-члени домовилися про цільовий показник витрат у розмірі п'яти відсотків валового внутрішнього продукту до 2035 року, включаючи 3,5 відсотка на основні оборонні потреби та до 1,5 відсотка на ширші інвестиції, пов'язані з обороною та безпекою. Саміт в Анкарі в липні 2026 року згодом підтвердив відданість альянсу колективній обороні. Тим часом Європейський Союз розпочав амбітну програму оборонної готовності, спрямовану на посилення військового виробництва, покращення закупівель та подолання критичних слабких місць до 2030 року. Ці події свідчать про те, що трансатлантичний альянс не стільки руйнується, скільки переживає надзвичайно незручний перерозподіл відповідальності.
Проблема, однак, полягає в тому, що витрачання грошей та розвиток військової потужності – це не одне й те саме. Європа вже має вражаючу колекцію складних систем озброєння, військово-дослідних установ та виробників оборонної продукції, але її військові установи залишаються розділеними між національними бюрократіями, методами закупівель та стратегічними пріоритетами. Франція зберігає незалежний ядерний стримуючий потенціал та значний експедиційний потенціал. Німеччина володіє вражаючими промисловими ресурсами, але має труднощі з військовою готовністю. Польща провела масштабне переозброєння звичайними зброєю, тоді як країни Балтії розвинули гостре розуміння російських військових намірів. Ці національні сильні сторони не поєднуються автоматично в ефективну європейську армію, а політичні розбіжності можуть перешкоджати практичній військовій співпраці, необхідній для їх використання.
Дійсно, найважливішою слабкістю європейської оборони може бути радше політична, ніж технологічна. Європейські суспільства розходяться в думках щодо характеру російської загрози, належних відносин з Китаєм та ступеня, до якої військові витрати повинні витісняти соціальні програми. Країни на східному фланзі НАТО схильні розглядати Росію як безпосередню екзистенційну загрозу, тоді як деякі суспільства далі на захід сприймають конфлікт в Україні як віддалену трагедію з порівняно обмеженими наслідками для їхньої власної безпеки. Ці розбіжності посилюються зростанням націоналістичних та популістських рухів, політичні програми яких часто поєднують підозру до європейських інституцій з бажанням зменшити міжнародні зобов'язання. Континент, який не може дійти згоди щодо значення своєї спільної безпеки, буде мати труднощі з організацією своєї оборони, якою б досконалою не була його зброя.
Особливої уваги заслуговує взаємозв'язок між політичним популізмом і трансатлантичним альянсом. У Сполучених Штатах рух MAGA поставив під сумнів традиційну відданість республіканців американському лідерству в західному альянсі. У Франції політичні сили, пов'язані з Марін Ле Пен, поставили під сумнів важливі елементи європейського інтеграційного проекту. У Німеччині піднесення партії «Альтернатива для Німеччини» продемонструвало силу невдоволення усталеним політичним консенсусом, тоді як аналогічні рухи здобули вплив в інших частинах Європи. Ці рухи не є ідентичними, і їхнє ставлення до Росії, НАТО та національного суверенітету значно відрізняється.
Тим не менш, вони мають тенденцію ставити безпосередні національні інтереси вище за інституційні компроміси, на яких було побудовано повоєнне трансатлантичне врегулювання.
Тут є іронія. Трансатлантичний альянс був створений для захисту ліберально-демократичних суспільств від авторитарної експансії, проте деякі політичні рухи, що ставлять під сумнів його єдність, виникли саме всередині цих суспільств. Ліберальна демократія дозволяє виборцям відкидати стратегічні припущення своїх попередників, навіть коли ці припущення суттєво сприяли їхньому процвітанню та безпеці. Тому альянс, заснований на демократичних цінностях, повинен враховувати можливість того, що демократичні електорати періодично обиратимуть уряди, ворожі до елементів самого альянсу. Це не обов'язково є фатальною суперечністю, але це означає, що трансатлантична співпраця більше не може залежати виключно від відносно вузького консенсусу серед політичних еліт.
Велика Британія займає особливо цікаве становище в цьому мінливому ландшафті. Історично вона служила головним посередником між континентальною Європою та Сполученими Штатами, підтримуючи надзвичайно тісні розвідувальні та військові відносини з Вашингтоном, водночас маючи значний вплив на європейські справи. Брекзит зашкодив цій позиції, усунувши Британію від політичних інституцій, через які формується значна частина колективної економічної та стратегічної політики Європи. Якими б не були початкові наміри її прихильників, вихід з Європейського Союзу не перетворив Британію на незалежну світову наддержаву. Натомість він ускладнив її відносини з найбільшим сусіднім економічним блоком саме в той момент, коли європейська співпраця стала дедалі важливішою.
Існує вагомий аргумент на користь того, що історія зрештою поверне Британію до європейської інтеграції. Географічні, економічні та стратегічні реалії, що лежать в основі членства Британії в Європейському Союзі, не зникли лише тому, що референдум призвів до іншого політичного результату. Дійсно, зростаюча невизначеність навколо американських зобов'язань робить британську співпрацю з континентальною Європою важливішою, ніж будь-коли з часів Холодної війни. Партнерство у сфері безпеки та оборони, встановлене між Британією та Європейським Союзом у травні 2025 року, стало визнанням цих реалій, хоча воно значно не дотягнуло до інституційної реінтеграції. Повернення до повноцінного членства в ЄС залишається політично невизначеним і вимагатиме суттєвих змін у британській громадській думці, але тіснішої економічної та стратегічної співпраці, здається, дедалі важче уникнути.
Однак майбутнє трансатлантичного альянсу неможливо зрозуміти без розгляду позиції України. Для українців ці дебати не є абстракціями, що обговорюються на комфортних конференціях у Брюсселі, Мюнхені чи Вашингтоні. Вони стосуються щоденного виживання суверенної країни, що зазнає російської агресії. Україна стала головним випробувальним майданчиком для твердження, що європейські держави мають як політичну волю, так і практичні можливості, необхідні для захисту міжнародного порядку, від якого залежить їхня безпека. Якщо Європа виявиться нездатною підтримувати опір України без постійної невизначеності щодо американської допомоги, то її претензії на стратегічну автономію залишатимуться принципово непереконливими.
Існує ще один парадокс у позиції України. Хоча Україна не є членом НАТО, її збройні сили накопичили оперативний досвід сучасних високоінтенсивних бойових дій, з яким мало хто з військових НАТО може зрівнятися. Українські солдати та інженери розвинули вражаючий досвід в операціях з безпілотниками, радіоелектронній боротьбі, адаптації до бойових умов та інтеграції відносно недорогих технологій у складні військові системи. Європейські уряди дедалі більше визнають, що українські військові інновації можуть безпосередньо сприяти їхній власній безпеці. Країна, яку колись вважали потенційним одержувачем західного захисту, стає незамінним джерелом європейських військових знань. Ця трансформація може виявитися одним із найважливіших стратегічних подій, що виникли в результаті війни.
Для майбутнього альянсу остаточний результат російсько-української війни буде вирішальним. Врегулювання, яке залишить Україну назавжди вразливою до поновлення російської агресії, підірве довіру до гарантій безпеки Заходу та спонукатиме Кремль перевірити межі європейської політичної рішучості. І навпаки, результат, який збереже український суверенітет, встановить надійне стримування та інтегрує українські військові можливості в ширшу європейську архітектуру безпеки, може забезпечити основу для значно стійкішої континентальної оборонної системи. Іншими словами, мир не можна вимірювати виключно припиненням військових операцій. Його також необхідно оцінювати за тим, чи зменшують отримані політичні домовленості ймовірність подальшої агресії.
Тим не менш, існує небезпека, що європейці інтерпретуватимуть нинішню кризу як вимогу повного стратегічного відокремлення від Сполучених Штатів. Такий підхід був би економічно дорогим, військово небезпечним та політично непотрібним. Сполучені Штати продовжують отримувати величезні переваги від своїх європейських союзів, включаючи доступ до військових баз, співпрацю в розвідувальній сфері, дипломатичний вплив, економічні відносини та здатність проектувати силу на стратегічно важливі регіони. Європа залишається основним торговельним та інвестиційним партнером, чиї технологічні та промислові можливості значною мірою сприяють процвітанню Америки. Повний трансатлантичний розрив зменшить американську могутність, а також європейську безпеку, навіть якщо його безпосередні військові наслідки будуть більш серйозними для Європи.
Кращою альтернативою є реконструкція альянсу на більш збалансованій основі. Європа повинна взяти на себе основну відповідальність за свою звичайну оборону, розробити достатньо інтегровану військово-промислову систему та набути оперативних можливостей, необхідних для реагування на регіональні надзвичайні ситуації без автоматичної потреби втручання Америки. Сполучені Штати повинні залишатися важливим стратегічним партнером, забезпечуючи ядерне стримування, співпрацю в галузі розвідки та допомогу в обставинах, коли інтереси безпеки обох континентів збігаються. Це означатиме перехід від залежності Європи від американського захисту до більш зрілого партнерства між стратегічно спроможними союзниками.
Досягнення цієї трансформації вимагатиме вирішення складних питань, яких європейські політики воліли уникати. Чи повинен Європейський Союз розробити більш масштабні спільні запозичення для фінансування військових закупівель? Чи можуть Франція та Велика Британія розширити свої ядерні засоби стримування, щоб забезпечити більш надійну європейську безпекову парасольку, якщо американські зобов'язання ослабнуть? Чи повинні європейські оборонні промислові підприємства консолідуватися через національні кордони, незважаючи на політичну чутливість, пов'язану з зайнятістю та технологічним суверенітетом? Чи може НАТО забезпечити більш автономне європейське військове командування, не створюючи конкуруючих бюрократій? Це не просто технічні питання. Вони стосуються готовності європейських держав відмовитися від елементів національної свободи дій в обмін на більшу колективну безпеку.
Фінансові наслідки є не менш глибокими. Європейські держави загального добробуту розвивалися в епоху, коли витрати на оборону могли поступово знижуватися відносно національного багатства, дозволяючи урядам виділяти все більше ресурсів на пенсії, охорону здоров'я, освіту та соціальні послуги. Зворотний процес вимагатиме складних політичних рішень, особливо у старіючих суспільствах зі стагнуючою продуктивністю та значними державними боргами. Військові витрати можуть стимулювати технологічні інновації та промислові інвестиції, але вони не можуть усунути основну нестачу державних ресурсів. Політичні лідери, які обіцяють як всебічне переозброєння, так і безстрокове збереження існуючих зобов'язань щодо витрат без додаткового оподаткування чи економічних реформ, можуть виявити, що арифметика менш гнучка, ніж виборча риторика.
Питання Китаю створює ще одне ускладнення. Європейські уряди мають широкі економічні відносини з Пекіном, тоді як Сполучені Штати дедалі більше розглядають китайську технологічну та військову міць як свій головний довгостроковий стратегічний виклик. Серйозна конфронтація щодо Тайваню може поставити європейські країни у вкрай незручне становище, особливо якщо Вашингтон очікує суттєвої європейської економічної чи військової підтримки, водночас продовжуючи скорочувати власні зобов'язання щодо європейської безпеки. Трансатлантичний альянс залишатиметься життєздатним лише за умови, що обидві сторони визнають, що їхні географічні пріоритети відрізняються, не роблячи висновку, що їхні стратегічні інтереси повністю окремі. Європейську безпеку не можна повністю відокремити від подій у Східній Азії, так само як американську безпеку не можна повністю ізолювати від російської експансії в Європі.
Також постає питання про те, що залишилося від спільних ідеологічних основ альянсу. Під час холодної війни контраст між західною ліберальною демократією та радянським комунізмом забезпечував відносно цілісну політичну ідентичність. Сьогоднішні західні суспільства набагато більше внутрішньо розділені щодо імміграції, національної ідентичності, економічної нерівності, регулювання навколишнього середовища та належних меж державної влади. Американський політичний дискурс стає дедалі більш поляризованим, тоді як європейська політика переживає власні перебудови. Ці події ускладнюють обґрунтування твердження, що атлантична спільнота має єдину цілісну політичну філософію. Тим не менш, спільна цивілізація не обов'язково вимагає повної ідеологічної згоди. Можливо, достатньо, щоб її члени продовжували визнавати важливість конституційного правління, політичного плюралізму, індивідуальної свободи та мирного врегулювання міжнародних спорів.
Основна відмінність полягає між спільними інтересами та спільними цінностями. Альянси, засновані виключно на спільних цінностях, можуть стати вразливими, коли внутрішні політичні культури розходяться. Альянси, засновані виключно на безпосередніх стратегічних інтересах, можуть розпастися, коли змінюється баланс сил. Трансатлантичні відносини історично досягли успіху, оскільки поєднували обидва елементи, створюючи інституції, здатні вирішувати розбіжності, не руйнуючи основоположного партнерства. Їхнє майбутнє залежатиме від відновлення цієї здатності до компромісу, водночас визнаючи, що відносний розподіл влади всередині альянсу змінюється.
Можливі три широкі плани майбутнього. У першому випадку альянс поступово перетворюється на більш збалансовану структуру, де Європа бере на себе більшу військову відповідальність, тоді як Сполучені Штати залишаються стратегічно залученими. У другому випадку політичні розбіжності та конкуруючі пріоритети призводять до поступового послаблення американських зобов'язань, змушуючи Європу будувати суттєво незалежну систему безпеки під значним тиском. У третьому випадку велика міжнародна криза провокує раптовий розрив, потенційно руйнуючи інституційні відносини, відновлення яких займе десятиліття. Нещодавній аналіз європейської оборони показує, що всі три можливості заслуговують на серйозне розгляд, хоча надзвичайна глибина існуючої інституційної та військової співпраці робить поступову трансформацію більш правдоподібною, ніж негайний розпад.
Перший результат, безумовно, кращий, але його не слід плутати з легким продовженням минулого. Європа повинна продемонструвати, що вона здатна на стратегічну зрілість, тоді як Америка повинна визнати, що альянси – це не комерційні контракти, в яких кожне зобов'язання можна звести до фінансового розрахунку. Стратегічні переваги, накопичені протягом десятиліть співпраці, не можуть бути просто відновлені після їх втрати. Довіра – це нематеріальний військовий ресурс, і після руйнування її не можна легко відновити за допомогою президентських заяв чи збільшення витрат на оборону.
Тих із нас, хто спостерігає за цими подіями з України, особливо бентежить неквапливий темп, з яким деякі західні уряди продовжують вирішувати питання військової готовності. Українські міста безпосередньо відчувають наслідки російської агресії, тоді як європейські столиці обговорюють графіки закупівель, що тягнуться ще далеко за наступне десятиліття. Цей контраст ілюструє різницю між трактуванням безпеки як теоретичної проблеми державної політики та розумінням її як безпосередньої умови національного існування. Досвід України має стати нагальним уроком для країн, які звикли вважати, що їхній суверенітет захищений інституціями, ефективність яких їм рідко доводилося перевіряти.
Зрештою, трансатлантичний альянс навряд чи зникне, але історична епоха, в якій його функціонування залежало від беззаперечного лідерства Америки, наближається до кінця. Сполучені Штати залишатимуться надзвичайно потужною країною, але вони більше не будуть готові нескінченно нести основні витрати на європейську оборону. Європі все більше доведеться забезпечувати власну безпеку, чи то через НАТО, Європейський Союз, чи то через більш гнучкі домовленості між державами, які цього бажають. Ця трансформація може бути болісною, дорогою та політично суперечливою, але вона не обов'язково є трагедією. Зрештою, вона може призвести до сильнішої атлантичної спільноти, заснованої на взаємних зобов'язаннях, а не на інституціоналізованій залежності.
Найбільшим досягненням післявоєнного трансатлантичного альянсу було не те, що він дозволив європейцям залишатися слабкими у військовому плані. Річ у тім, що він створив політичні умови, за яких європейські держави могли перестати вважати одна одну природними ворогами. Це досягнення залишається величезним історичним значенням, і було б великою помилкою відкидати його серед турбулентності сучасної політики. Завдання зараз полягає в тому, щоб зберегти інститути співпраці, адаптуючи їх до світу, в якому європейська безпека більше не може бути гарантована лише американською доброзичливістю.
Американське століття, можливо, справді добігає кінця, принаймні в сенсі беззаперечного американського панування над політичними та військовими справами Європи. Але з цього не випливає, що атлантична спільнота має розвалитися разом з ним. Більш незалежна Європа, здатна захищати себе, зберігаючи при цьому зріле стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами, означатиме не провал трансатлантичного альянсу, а, можливо, його остаточний успіх. Після вісімдесяти років американського захисту Європа, можливо, нарешті стане тією стратегічною дорослою людиною, до якої альянс спочатку мав допомогти їй вирости.
А з точки зору України, де ціна європейської невпевненості розплачується щодня зруйнованими будинками та людськими життями, цей момент дорослого життя не може настати надто швидко.
