Корупція в Україні: пострадянська спадщина та боротьба за реформи

З моменту проголошення незалежності від Радянського Союзу в 1991 році Україна зіткнулася з тривалою та важкою боротьбою за подолання системної корупції. Ця боротьба була глибоко сформована спадщиною радянського правління, потрясіннями посткомуністичного переходу та вкоріненими інтересами олігархів, які стали домінувати в більшій частині економічного та політичного життя України. Незважаючи на те, що було досягнуто значного прогресу — особливо з 2014 року та з більшою терміновістю після повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році — корупція залишається поширеною проблемою. Інституції країни, зокрема суди та органи місцевого самоврядування, все ще страждають від глибокої несправності, а реформи виявляються складними в умовах війни.

Радянська спадщина: непрацюючі суди та надмірне регулювання

Коріння проблеми корупції в Україні лежить в інституційних структурах, успадкованих від Радянського Союзу. За радянської влади судова система не слугувала для вирішення цивільних чи комерційних спорів, як у західних демократіях; радше, він існував здебільшого для того, щоб підтверджувати рішення державних обвинувачів і виносити вироки обвинуваченим у кримінальних справах. Судді підпорядковувалися політичній владі і не були навчені вирішувати договірні, нормативні чи майнові питання, які є центральними для капіталістичної економіки. Під час переходу України до незалежності її судова система була погано підготовлена до своїх нових обов’язків, і їй було важко пристосуватися до потреб ринкового суспільства, де бізнес мав суперечки один з одним або з державою.

Крім того, радянське управління відзначалося жорсткою централізацією та надмірним регулюванням практично всіх аспектів суспільного та приватного життя. Розпад СРСР звільнив адміністративний апарат України від Москви, але не відразу замінив його цілісними національними структурами. За відсутності функціонуючого приватного сектору — що на той час було мало зрозуміло — бюрократичні посади в роздутих державних установах стали одним із небагатьох джерел стабільного доходу. Ці державні функції стали можливостями для отримання ренти: посадовці брали хабарі просто для виконання завдань, яких вимагала їхня робота, або щоб прискорити чи обійти важкий тягар застарілих правил.

Демократія без демократичної культури

У перші роки незалежності ідея демократії була незнайомою для більшості українців. Вибори перетворилися на комерційну операцію, під час якої голоси купувалися, а місця в парламенті прямо купувалися особами, які прагнули отримати політичний імунітет від судового переслідування — найцінніший привілей членства в парламенті. Таким чином, Верховна Рада (український парламент) наповнилася корисливими депутатами, головною метою яких був захист особистого багатства та впливу, а не репрезентація виборців чи ухвалення законодавства про дерегулювання економіки чи проведення вільних ринкових реформ.

Піднесення олігархів

Можливо, найбільш руйнівною спадщиною пострадянського перехідного періоду в Україні був процес ваучерної приватизації в 1990-х роках. З розпадом радянської командної економіки та гіперінфляцією, яка зробила український купон (перша валюта України після проголошення незалежності) майже безцінною, громадянам видавали ваучери, які мали відображати частку власності в державних активах. Проте, мало розуміючи ринкову економіку та стикаючись з економічними труднощами, багато людей продавали свої ваучери за їжу чи готівку. Потім ці ваучери були консолідовані жменькою радянських менеджерів та інсайдерів, які придбали контрольні пакети акцій у найдорожчих підприємствах — гірничодобувній, енергетичній, виробничій та ЗМІ.

Результатом стало піднесення українських олігархів: невеликого класу надзвичайно багатих осіб, які контролювали величезні частини економіки та маніпулювали політичною системою, щоб зберегти свої інтереси. Вони купили суддів, бюрократів і навіть цілі політичні партії. Конкуруючі олігархічні клани боролися за контроль над стратегічними активами, ще більше порушуючи верховенство права та підриваючи державні інститути. Судова система, і без того слабка, була зведена до знаряддя багатства та влади.

Культура уникнення

В умовах такої дисфункції пересічні українці навчилися максимально уникати взаємодії з державою. Виникла жвава неформальна економіка, що рухалася необхідністю та недовірою. Українці часто вели бізнес не за протоколом, щоб уникнути хабарів і бюрократичного втручання. Цей дух підприємництва процвітав у тіні, але це ще більше зменшувало здатність держави збирати податки та ефективно функціонувати. Корупція була не просто політичною проблемою; це стало способом життя.

Реформи після 2014 року: Поворот на Захід

Революція Гідності 2014 року (або «Революція Майдану»), яка відбулася після усунення проросійського президента Віктора Януковича, стала переломним моментом у боротьбі України з корупцією. Поворот України до Заходу та її зростаюча залежність від політичної, фінансової та військової підтримки Заходу чинили тиск на її лідерів, щоб вони очистили державні інституції. Західні уряди та міжнародні кредитори зробили антикорупційні заходи умовою постійної підтримки, і реформи почалися — хоча й повільно.

Одна з центральних змін стосувалася видимих аспектів державного управління. Прикордонники та офіцери поліції, давно відомі тим, що вимагали готівкові хабарі, потрапили під пильну увагу, і було вжито заходів для моніторингу та реформування їхньої поведінки. Було створено нові антикорупційні агентства, чиновники зобов’язані декларувати майно, а організації громадянського суспільства отримали повноваження контролювати державні витрати.

Після 2019 року: прискорення змін за Зеленського

Коли Володимира Зеленського було обрано президентом у 2019 році, він приніс реформаторський меседж і широкий громадський мандат. Визнаючи, що шлях України до євроінтеграції залежатиме від боротьби з корупцією, Зеленський ініціював більш агресивну антикорупційну кампанію. Високопоставлені посадовці були звільнені або притягнуті до відповідальності, а також були докладені зусилля для очищення секторів, з якими мали взаємодіяти іноземці та інвестори — купівля власності, реєстрація бізнесу та сплата податків стали менш сприйнятливими до хабарництва чи затримок.

Війна та реформи: наслідки вторгнення 2022 року

Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року дало новий поштовх антикорупційній діяльності України. Корупцію почали розглядати не лише як внутрішню проблему, а як частину російського способу ведення справ, корозійну силу, яка підриває національну стійкість. Централізація політичної влади під час президентства Зеленського означала, що парламент дедалі більше функціонував як продовження виконавчої гілки влади, ухвалюючи закони з невеликим опором. Це зменшило можливості для законодавчої корупції та обмежило роль олігархічного впливу в національній політиці — принаймні тимчасово.

Проте корупція залишається присутньою у значних сферах. Цивільні суди залишаються неефективними, мають повільні процедури та низьку довіру громадськості. На місцевому рівні, особливо в регіонах із слабким центральним контролем, зберігається корупція. Найкритичнішим є те, що системи закупівель Збройних сил України, які зараз є одним із найбільших економічних двигунів країни через мобілізацію під час війни, стикалися з неодноразовими звинуваченнями в неефективному управлінні та корупції із завищенням цін, фантомними контрактами та інсайдерськими угодами.

Індекс сприйняття корупції (CPI) Transparency International за 2023 рік , який оцінював 180 країн за шкалою від 0 («дуже корумпований») до 100 («дуже чистий»), дав Україні оцінку 3: трохи гірше, ніж Білорусь, 37, але набагато краще, ніж Росія, 26.

Висновок: корупція все ще існує, але зміни можливі

Україна досягла значного прогресу в боротьбі з корупцією, особливо в державному управлінні та політиці на національному рівні. Епоха, коли кожна зустріч з чиновником включала хабар, для багатьох залишилася в минулому. Тепер можна купити будинок, зареєструвати автомобіль, відкрити бізнес або подати заявку на проживання, не орієнтуючись у корупційному лабіринті. Але глибокі структурні проблеми залишаються.

Щоб повністю відповідати європейським стандартам, Україна повинна впровадити або продовжувати впроваджувати такі заходи:

1. Судова реформа, включаючи створення справді незалежної цивільної судової системи.

2. Повна прозорість оборонних закупівель під контролем як громадянського суспільства, так і міжнародних партнерів.

3. Антикорупційна реформа на рівні місцевого самоврядування, зокрема в децентралізованих регіонах.

4. Захист і розширення можливостей журналістських розслідувань і наглядових псів громадянського суспільства.

5. Цифровізація державних послуг, зменшення людського розсуду та можливостей для хабарництва.

Головною проблемою для цих реформ є триваюча війна. Поки Україна перебуває в стані екзистенційного конфлікту, національні пріоритети будуть домінувати виживання, а нагляд буде послаблений імперативами швидкого реагування та секретності військового часу. Але навіть попри ці труднощі Україна показала, що рішуче лідерство, тиск громадянського суспільства та зовнішня підтримка можуть призвести до реальних змін.

Шлях до того, щоб стати повністю прозорою, демократичною європейською державою, ще далекий від завершення, але сьогодні Україна пройшла цей шлях далі, ніж будь-коли у своїй пострадянській історії.