Закони та правові системи Китаю та Росії

Правові системи Китаю та Росії мають спільне коріння в авторитарному управлінні, кодифікованому праві та складних взаємозв'язках між політичною владою та судовою незалежністю. Однак, незважаючи на певну поверхневу схожість — обидві країни є континентальними державами з постреволюційними правовими традиціями — їхні сучасні правопорядки розвивалися за різними філософськими, інституційними та практичними напрямками. Щоб зрозуміти ці відмінності, необхідно дослідити їхнє походження, політичні цілі та практичне застосування права в межах двох найгрізніших автократій світу.

Історичні та ідеологічні основи

Сучасна правова система Росії виникла з кодифікацій пізньоцарської епохи та подальшої радянської правової традиції, в якій право розглядалося переважно як інструмент державної політики, а не як її обмеження. Радянська юриспруденція відкидала ідею автономної правової системи, що регулюється такими принципами, як поділ влади або верховенство права. Натомість законність підпорядковувалася директивам Комуністичної партії, яка стояла вище за суди та законодавчу владу. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Російська Федерація номінально прийняла ліберальну конституцію, обіцяючи незалежну судову систему, ієрархію судів та захист прав людини. Однак політична культура домінування виконавчої влади залишилася незмінною. За Володимира Путіна право знову стало інструментом контролю: воно служить для легітимізації центральної влади, придушення інакомислення та регулювання економічної діяльності у спосіб, що відповідає політичним цілям Кремля.

Правова еволюція Китаю йшла дещо паралельною, але складнішою траєкторією. Після 1949 року Комуністична партія Китаю (КПК) спочатку відкинула формальні правові структури як буржуазні пережитки. Під час Культурної революції більшість судів повністю припинили функціонувати. Лише наприкінці 1970-х років, під керівництвом реформістів Ден Сяопіна, Китай розпочав відбудову правової системи, призначеної для підтримки економічної модернізації та іноземних інвестицій. Таким чином, китайське правове відродження було радше технократичним, ніж ідеологічним. Хоча партія зберегла верховенство, вона прагнула керувати за допомогою системи передбачуваних правових норм, особливо в комерційних та адміністративних питаннях, щоб забезпечити соціальну стабільність та довіру інвесторів. Це дало Китаю більш розвинену та професійну судову систему, ніж російська, хоча й твердо перебуває під контролем партії.

Інституційна структура та незалежність судової влади

Формально обидві країни мають ієрархію судів, що завершується вищими судовими органами: Верховним народним судом у Китаї та Верховним судом Російської Федерації. В обох також є конституційні суди, уповноважені перевіряти законність законів та дій уряду. Однак їхня практична незалежність відрізняється за тоном та ступенем.

У Росії судова система інституційно підпорядковується виконавчій владі. Президент призначає суддів, а термін їхньої повноважень залежить від політичної прихильності Кремля. Конституційний Суд, який колись був осередком помірного опору в 1990-х роках, поступово нейтралізувався. Зараз він функціонує радше як інструмент для надання юридичних обґрунтувань виконавчим указам, таким як анексія Криму чи придушення опозиційних ЗМІ. Суддів, які виносять рішення, що суперечать державним інтересам, швидко притягують до дисциплінарної відповідальності або звільняють. Результатом є судова система, яка зберігає процесуальні формальності, але функціонує як політичний аксесуар, а не як справжній контроль над владою.

У Китаї підпорядкування судів ще більш чітке, але менш свавільне. Сама конституція проголошує керівництво Комуністичної партії основою будь-якого управління. Судді призначаються через партійні структури, і кожна важлива справа, особливо та, що стосується політики, корупції чи соціальних заворушень, підлягає керівництву Комуністичної комісії з політико-правових питань. Проте суди Китаю демонструють більший рівень передбачуваності у цивільних та комерційних справах. Партія зацікавлена у збереженні правової визначеності для залучення інвестицій та стимулювання економічного розвитку. Таким чином, китайські суди можуть бути політично залежними, але процесуально компетентними, тоді як російські суди є політично залежними та часто процедурно примхливими.

Кримінальне право та застосування примусу

Ці дві держави різко розходяться у своїй культурі кримінального права. Система кримінального правосуддя Росії зберігає багато радянських рис: презумпцію вини, опору на зізнання, отримані під тиском або тортурами, та домінування обвинувачення над захистом. Рівень обвинувальних вироків перевищує 99 відсотків, що відображає ступінь, до якої судові процеси слугують формальним підтвердженням поліцейських розслідувань, а не неупередженим встановленням фактів. Кримінальне переслідування часто використовується як зброя в політичних цілях: опозиційні діячі, журналісти та бізнес-лідери, які втрачають прихильність, стають обвинуваченими у шахрайстві, екстремізмі або державній зраді. Справа Михайла Ходорковського, колись найбагатшої людини Росії, залишається показовим прикладом того, як кримінальне право використовується для усунення політичних та економічних суперників.

Кримінальне законодавство Китаю, навпаки, діє в більш структурованих рамках, але ґрунтується на ідеологічних пріоритетах партії. КПК здійснює власну дисциплінарну юрисдикцію через Центральну комісію з перевірки дисципліни (ЦКДІ), яка може затримувати членів партії поза судом згідно з процедурами «лючжи», що дозволяють затримувати посадовців Комуністичної партії на строк до восьми місяців за підозру у скоєнні правопорушення без доступу до адвоката. Публічні судові процеси часто слугують інструментами політичного театру, зміцнюючи авторитет партії через ритуалізовані прояви зізнання та каяття. Тим не менш, Китай виявив певну готовність удосконалювати кримінальну процедуру, наприклад, кодифікувавши правила доказування та обмеживши терміни утримання під вартою в поліції. Проблема полягає в тому, що ці реформи залишаються підпорядкованими імперативам партії: той самий апарат, який їх забезпечує, може призупинити їх дію, коли це політично доцільно.

Цивільне та комерційне право

Мабуть, найбільша відмінність спостерігається у цивільному та комерційному праві. Китай значно інвестував у створення цілісного та сучасного корпусу приватного права, що завершилося Цивільним кодексом 2021 року — монументальною кодифікацією, що об'єднує майнове, договірне, деліктне та сімейне право. Ці реформи не є переважно ліберальними за духом, але мають інструментальне значення: вони забезпечують правову інфраструктуру для ринкової економіки та глобальних комерційних амбіцій Китаю. Забезпечення виконання контрактів та захист прав власності, особливо для іноземних інвесторів, значно покращилися. Хоча корупція та місцевий протекціонізм зберігаються, китайські суди розвинули певний рівень професіоналізму, який дозволяє досягати відносно передбачуваних результатів у неполітичних спорах.

Росія, навпаки, коливається між кодифікацією та хаосом. Хоча її цивільний кодекс є всеохоплюючим, його правозастосування страждає від корупції, непослідовного тлумачення та слабкої поваги до судових рішень. Економічні спори часто вирішуються через неформальні мережі, насильство або прямі звернення до політичних покровителів, а не через суди. Результатом є подвійна система: формальний закон для видимості та тіньове управління через патронаж та залякування. Це стримує іноземні інвестиції та сприяє хронічній невизначеності в російському бізнес-середовищі.

Верховенство права проти верховенства закону

Філософське розмежування між «верховенством права» та «верховенством закону» відображає суттєву розбіжність між цими системами. Як у Китаї, так і в Росії закон існує не для того, щоб обмежувати державу, а для того, щоб служити їй. Однак китайська модель «верховенства закону» є більш систематичною та дисциплінованою, спрямованою на управління через передбачуваність та бюрократичний порядок. Російська ж, навпаки, є більш персоналістською та примусовою, що відображає культуру свавільної влади та неформального впливу.

Лідери Китаю розглядають правовий порядок як механізм підтримки легітимності партії та підтримки соціальної гармонії. Верховенство партії не підлягає обговоренню, але в її межах правова аргументація заохочується і навіть винагороджується, коли вона підвищує адміністративну ефективність. Керівництво Росії розглядає законність як фасад для виправдання рішень правлячої еліти, легітимність якої залежить не від раціонального управління, а від контролю над силою примусу та проекції національної сили.

Висновок

І Китай, і Росія представляють світові вигляд сучасних держав, що керуються складними правовими кодексами та судовими інституціями. Однак, під поверхнею, кожна з них трактує закон як інструмент політичної влади. Китай створив технократичну та бюрократизовану систему, яка надає пріоритет стабільності та економічному розвитку в рамках абсолютної влади партії. Росія створила персоналізовану систему контролю, в якій закон діє як мова послуху волі правителя.

Отже, різниця полягає не між автократією та свободою, а між дисциплінованим авторитаризмом та хижацьким авторитаризмом. У Китаї закон є слугою порядку; у Росії він слугує страху. Обидва відкидають західне уявлення про закон як оплот проти тиранії, але Китай принаймні прагне послідовності, тоді як Росія залишається загрузлою у свавіллі. Наслідком цього є те, що правова система Китаю, хоча й не вільна, є функціональною; російська, хоча й кодифікована, є порожньою.