Ейпріл Хаггетт: канадка, яка обрала Україну

Метью Періш

П'ятниця, 2 жовтня 2026 року

У воєнній Україні є багато різних типів іноземців. Є дипломати, які прибувають до Києва з охороною та ретельно підготовленим графіком. Є журналісти, які подорожують на схід на кілька днів, перш ніж повернутися до Варшави, Берліна чи Лондона. Є гуманітарні працівники, волонтери, шукачі пригод, а іноді й люди, мотиви яких важко зрозуміти. Потім є набагато менша кількість іноземців, для яких Україна перестає бути справою, за якою спостерігають з-за кордону, і стає особистим зобов'язанням, навколо якого перебудовується їхнє життя.

Ейпріл Хаггетт однозначно належить до останньої категорії. Канадка з Британської Колумбії, вона не мала українського походження та жодних особливих зв'язків з Україною до повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. У неї було троє дітей, комфортний дім та антикварний бізнес. Фотографії, які вона побачила в Бучі, змінили напрямок її життя. Те, що починалося як гуманітарна подорож, розрахована на лише 18 днів, зрештою привело її до лав Збройних сил України.

Ця трансформація не сталася за одну ніч, і це важлива частина історії Хаггетт. Іноді виникає спокуса романтизувати іноземців, які приїжджають до України під час війни, уявляючи драматичний момент, коли звичайний цивільний раптово вирішує стати солдатом. Досвід Хаггетт був більш поступовим і тому, можливо, більш повчальним. Вона почала з найменш гламурної роботи, яку тільки можна уявити: збирала гроші, купувала припаси та доставляла їх людям, які їх потребували.

Вона організувала збір коштів у Канаді, зокрема гаражний розпродаж, на якому, як повідомляється, було зібрано близько 7000 доларів, і поїхала до України з гуманітарною допомогою. Згодом вона почала доставляти їжу, воду та інші речі у дедалі небезпечніші райони країни. Протягом наступних років її робота привела її до таких місць, як Бахмут, Оріхів, Зарічне, Сіверськ та Куп'янськ. Вона також долучилася до евакуації тварин з прифронтових районів. Frontliner повідомив у березні 2025 року, що її збір коштів на гуманітарну допомогу, військове спорядження та транспортні засоби зрештою наблизився до 1 мільйона доларів.

Ці цифри вражають, але насправді цифри не головне. Визначною рисою такої роботи є наполегливість. Україна отримує надзвичайні міжнародні співчуття з лютого 2022 року, але співчуття неминуче коливається. Цикли новин переміщуються в інші місця, донори втомлюються, і вчорашня надзвичайна ситуація поступово стає звичною фоновою трагедією сьогодні. Люди, які живуть у Сіверську чи Куп'янську, не можуть дозволити собі нудьгувати через війну.

Хаггетт залишився.

До січня 2024 року вона доставляла воду до Сіверська, де вже зникла електроенергія, а мирні жителі залишалися в дедалі складніших умовах. Вона також підтримувала українські військові підрозділи, що діяли в Харківській та Донецькій областях, серед яких 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр». Її гуманітарна робота дедалі частіше дозволяла їй безпосередньо стикатися з наслідками бойових дій та з людьми, чиє життя не можна було від них ізолювати.

З цього випливає неприємний урок про гуманітарну роботу в умовах тривалої війни. Гуманітарна допомога рятує життя, але сама по собі вона не може усунути причину, чому ці життя потребують порятунку. Їжу можна доставити до міста, що піддається бомбардуванню, а воду можна доставити до місця, інфраструктура якого зруйнована, але жодна з цих дій не запобігає наступному бомбардуванню. Зрештою, Хаггетт дійшла власного висновку щодо цієї дилеми. Втративши знайомих і спостерігаючи, як громади, які вона намагалася підтримувати, поступово руйнуються, вона вирішила, що однієї лише гуманітарної роботи їй більше недостатньо.

У серпні 2024 року вона почала обговорювати можливість вступу до лав української армії. 9 грудня 2024 року, за даними Frontliner, вона підписала контракт і вступила до медичної служби батальйону «Алькатрас» 93-ї бригади. Жінка, яка колись продавала антикваріат у тихому канадському гірському містечку, стала бойовим медиком в одному з найдосвідченіших механізованих формувань України.

Її український позивний — «Бабця». Це ласкаве та трохи комічне ім'я, яке, здається, відображає щось важливе в ролі, яку вона обрала. Військові організації потребують зброї, боєприпасів та тактичної компетентності, але вони також залежать від незліченних заходів турботи, які рідко згадуються в описах битв. Солдатам потрібні медичні записи, медичні огляди, чистий одяг, засоби гігієни, транспорт та хтось, хто помічає забуте. Хаггетт привнесла щось зі своїх гуманітарних інстинктів у військову службу, а не відмовилася від них, коли одягла форму.

«Фронтлайнер» спостерігав за її медичною підготовкою та повідомив, що вона допомагала вести медичні записи та регулярно обстежувати здоров’я у своєму батальйоні. Таким чином, її робота ілюструє те, що легко не помічати в сучасних арміях. Ефективність військового формування залежить не лише від людей, які стріляють на передовій. За ними існує величезна людська інфраструктура з медиків, механіків, логістів, водіїв, фахівців зі зв’язку та організаторів, чия робота підтримує життя солдатів та дозволяє бойовим підрозділам функціонувати.

Досвід Хаггетт також дав їй надзвичайно глибокий погляд на технологічну трансформацію поля бою в Україні. Коли вона вперше подорожувала прифронтовими районами у 2022 році, дрони були набагато менш домінуючими, ніж вони стали згодом. До 2024 та 2025 років дрони FPV змінили розрахунки щодо пересування, евакуації та виживання. Вона описала, як людям, які працюють поблизу фронту, все частіше доводиться думати про дальність дії ворожих дронів і про те, як швидко, здавалося б, звичайні подорожі можуть стати небезпечними.

Однак, мабуть, найважливішим аспектом роботи Хаггетт є не технологічний і не військовий. Річ у тім, що їй не довелося нічого з цього робити.

Канада знаходиться за тисячі кілометрів від Донецька. Хаггетт могла б обґрунтовано зробити висновок, що трагедія України жахлива, але належить комусь іншому. Вона могла б зробити пожертву, відвідати благодійний захід або вивісити український прапор, і ніхто б не зміг її справедливо критикувати. Натомість вона їздила до України, неодноразово входила до небезпечних районів, збирала значні суми грошей, постачала цивільних осіб та солдатів і зрештою підкорилася українській військовій дисципліні як бойовий медик.

Ця відмінність важлива, оскільки слово «солідарність» легко вживати, а принцип — складний для практики. Міжнародна солідарність з Україною зазвичай обговорюється в мільярдах доларів, артилерійських снарядах, пакетах санкцій та дипломатичних комюніке. Ці речі є незамінними, але вони можуть зробити міжнародну підтримку абстрактною. Зрештою, будь-які міжнародні відносини складаються з рішень, прийнятих окремими людьми. Рішення Хаггетта полягало в тому, щоб просто продовжувати робити більше.

У символіці її присутності також є щось особливо канадське, хоча, можливо, не в очевидному сенсі. Канада має одну з найбільших українських діаспор у світі та підтримує тісні стосунки з незалежною Україною протягом десятиліть. Однак Хаггетт не приїхала через українське сімейне походження. Коли вона подорожувала до небезпечних громад, словом, яке долало мовний бар'єр, було «Канада». Її присутність стала, в мініатюрі, вираженням стосунків між двома країнами.

Це одна з причин, чому іноземці, які служать Україні, можуть мати значення, непропорційне їхній кількості. Канадська медичка не може визначити результат війни, в якій беруть участь сотні тисяч солдатів. Але вона може продемонструвати українцям у пошарпаному східному місті, що хтось з іншого кінця світу вирішив, що те, що з ними відбувається, має значення. У воєнний час, коли ізоляція та виснаження самі по собі є зброєю, це не мало значення.

Нічого з цього не вимагає романтизації війни. Сама Хаггетт відкрито говорила про її особисту ціну, включаючи розлуку з дітьми, смерть друзів та психологічний тягар постійного спостереження за тим, як люди, які їй небайдужі, потрапляють у небезпеку. У більш пізніх інтерв'ю вона описувала Україну не просто як місце, куди вона прийшла допомогти, а як дім, який вона не бажає залишати. Її задоволення вимірюється не стільки абстрактними військовими досягненнями, скільки тим, що солдати повертаються живими.

Можливо, це зрештою найвидатніша риса її історії. Це не історія про пошуки пригод чи слави. Це про відповідальність, яка крок за кроком зростає. Спочатку були українці, яким потрібні були гуманітарні постачання. Потім були громади, з якими вона познайомилася. Потім були солдати, яким вона допомагала. Зрештою, були солдати, за медичне благополуччя яких вона взяла на себе пряму відповідальність.

З лютого 2022 року Україна створила безліч подібних історій серед своїх громадян. Вчителі стали солдатами, бухгалтери – пілотами дронів, програмісти – військовими інженерами, а звичайні сім'ї спрямовували свої автомобілі, будинки та заощадження на підтримку життя своєї країни. Історія Ейпріл Хаггетт незвичайна, оскільки вона не мала жодних національних зобов'язань брати участь у цій надзвичайній мобілізації. Вона вирішила стати її частиною.

Одного дня війна закінчиться, і іноземним добровольцям, які приїхали до України, доведеться вирішити, що для них означає Україна в мирному житті. Дехто повернеться додому. Інші залишаться. Усі вони понесуть із собою досвід, який буде важко пояснити людям, які його не пережили.

Який би шлях зрештою не обрала Ейпріл Хаггетт, Україна винна таким людям, як вона, щось простіше, ніж міфологію. Вона винна їм визнання. Не тому, що іноземці, які служать Україні, мужніші за українців, які переважним чином винесли тягар цієї війни, а саме тому, що вони добровільно вирішили розділити невелику частину цього тягаря.

Ейпріл Хаггетт приїхала з Канади з наміром допомогти Україні протягом 18 днів. Роками пізніше вона все ще там, одягнена в українську форму та піклується про українських солдатів. В епоху, ряснію деклараціями солідарності, навряд чи можна дати чіткіші визначення того, що насправді означає солідарність.