День захисників України: люди, які тримають країну разом
Метью Періш
П'ятниця, 2 жовтня 2026 року
Існують національні свята, які набувають свого значення ретроспективно. Вони вшановують давно здобуті перемоги, революції, учасники яких зникли в історії, або жертви, настільки далекі, що їх можна перетворити на статуї, церемонії та зручну патріотичну міфологію. День захисника України, який відзначається 1 жовтня, належить до зовсім іншої категорії. У сучасній Україні люди, яких країна вшановує цього дня, – це не переважно постаті з історичних підручників. Вони всюди навколо нас. Вони сидять у львівських кафе між ротаціями, ходять залізничними станціями з військовими сумками, одужують у лікарнях, їздять на розбитих автомобілях на схід дорогами, які стають дедалі небезпечнішими, або відповідають на повідомлення з окопів та командних пунктів. Деякі зникли безвісти. Деякі – полонені. Деякі поховані під синьо-жовтим прапором. Тому День захисника у воєнній Україні є не стільки звичайним національним святом, скільки щорічним визнанням надзвичайного соціального факту: подальше існування української держави залежить від того, чи звичайні люди приймають тягарі, які до 2014 року і особливо до лютого 2022 року більшість європейців уявляли собі як такі, що належать до іншої епохи.
Саме свято відображає відновлення специфічної української історичної традиції. Воно було встановлено як державне свято у 2014 році, після початку війни Росії проти України, спочатку 14 жовтня. Його символіка була навмисно пов'язана зі святом Покрови Божої Матері, або Покровою, яке традиційно асоціюється з українським козацтвом. У 2021 році його офіційну назву було змінено на День захисників — чоловічих та жіночих — України, визнаючи те, що сучасні Збройні Сили не можуть ігнорувати: захист країни — це не виключно чоловіча справа. У 2023 році дату перенесено на 1 жовтня після прийняття Православною Церквою України та Українською Греко-Католицькою Церквою переглянутиго юліанського календаря. Історичні асоціації, проте, залишилися. Покрова, козацька військова традиція, боротьба за українську державність у ХХ столітті та сучасні Збройні Сили стали складовими національної історії про захист політичної незалежності, що розвивається.
Однак важливість Дня захисника у 2026 році полягає не стільки в історичній символіці, скільки в тому, що сталося з українським суспільством протягом понад чотирьох з половиною років повномасштабної війни. Україна пережила один з найглибших процесів мілітаризації, який пережило європейське суспільство з 1945 року, але саме слово «мілітаризація» може вводити в оману. Воно викликає образи парадів, уніформ та авторитарних соціальних структур. Український досвід часто був прямо протилежним. Оборона країни розвинулася в результаті надзвичайно децентралізованої мобілізації суспільства. Професійні солдати воюють пліч-о-пліч з людьми, які колись працювали програмістами, вчителями, механіками, юристами, будівельниками, музикантами, бізнесменами та журналістами. Волонтери купують дрони та транспортні засоби. Інженери переробляють цивільні технології для військових цілей. Сім'ї організовують збори для підрозділів, в яких служать родичі чи друзі. Ресторани збирають гроші для бригад. Невеликі майстерні виготовляють комплектуючі. Громадянське суспільство виконує функції, які в інших місцях вважалися б повністю державними.
Це створило своєрідні стосунки між українськими цивільними особами та їхніми військовими. У багатьох країнах збройні сили становлять окрему професійну касту, можливо, шановану, але з якою можна зіткнутися переважно через телебачення, церемонії чи віддалені закордонні місії. В Україні межа між солдатом і цивільною особою стала непроникною. Майже кожен знає когось, хто служить. Майже кожен знає когось, хто був поранений. Величезна кількість людей знає когось, хто загинув. Цивільна розмова може легко перейти від ціни на каву чи стану доріг до радіоелектронної боротьби, частот дронів, мобілізації, евакуації поранених чи місцезнаходження друга, чий підрозділ раптово замовк. Війна увійшла до словника повсякденного життя.
Ось чому вираз «захисник» набув ширшого значення, ніж просто професія. Український солдат – це не обов’язково той, хто у вісімнадцять років вирішив, що військова служба стане його кар’єрою. Солдатом може бути людина, чиє попереднє життя було перервано історією. Однією з визначних особливостей Збройних сил України є величезне розмаїття цивільного досвіду, який вони містять. Це породжує розчарування та суперечності, оскільки величезні інституції, що швидко створюються у воєнний час, неминуче є бюрократичними, нерівномірними та часом погано керованими. Однак це також пояснює значну частину їхньої стійкості. Українські військові не стоять осторонь від українського суспільства. Надзвичайною мірою це українське суспільство, яке носить камуфляж.
Цей момент важливий, оскільки романтизація солдатів – це, зрештою, ще один спосіб їх не помітити. Захисник, зображений на плакаті з набору, неминуче чистий, рішучий та героїчний. Справжній захисник може бути виснаженим, наляканим, роздратованим своїм командиром, стурбованим грошима, відчайдушно бажати побачити своїх дітей, страждати від поранень, які не одразу помітні, або просто розмірковувати, як довго ще може тривати війна. Мужність не полягає в тому, щоб бути невразливим до цих почуттів. Мужність існує саме тому, що вони присутні. Суспільство не робить своїм солдатам жодної послуги, перетворюючи їх на міфічних істот, які не відчувають ні страху, ні втоми. Моральна вага їхньої служби полягає в тому, що вони звичайні люди, які роблять те, чого звичайні люди переважно воліли б ніколи не робити.
Є ще одна група, для якої День захисника неминуче має інше значення: родини тих, хто не повернувся. По всій Україні військові кладовища розширюються з жахливою швидкістю. Фотографії загиблих з'являються на вулицях міст. Прапори позначають могили в містах і селах. Стіна пам'яті в Києві стала однією з найболючіших неофіційних хронік війни. Цього року в День захисника президент Володимир Зеленський відвідав цю стіну та вшанував пам'ять загиблих хвилиною мовчання, назвавши захисників країни стовпом, на якому продовжує стояти Україна. Ці церемонії мають свою офіційну мову, як і державні церемонії, але за кожною фотографією стоїть приватна катастрофа: батьки, які втратили дитину, діти, що ростуть без батьків, шлюби, розірвані снарядом, безпілотником чи міною, та дружба, яка тепер живе лише на фотографіях та повідомленнях, що зберігаються в телефонах.
Тому День захисника ніколи не повинен ставати просто фестивалем військових символів. Його найглибша тема — це обов'язок. Солдат бере на себе зобов'язання перед цивільним населенням: захищати його з надзвичайним особистим ризиком. Але цей обов'язок діє і в протилежному напрямку. Країна, яка просить своїх громадян воювати, винна їм більше, ніж просто оплески раз на рік. Вона винна пораненим надати серйозне медичне лікування та реабілітацію. Вона винна ветеранам шляхи повернення до цивільного життя. Вона винна родинам загиблих — гідність та практичну підтримку. Вона винна військовополоненим невпинні зусилля щодо забезпечення їхнього повернення. Вона винна військовослужбовцям — компетентне керівництво, функціонуючі установи та необхідне обладнання, щоб дати їм найбільший можливий шанс повернутися додому живими. Понад усе, вона винна їм суспільство, яке варто захищати.
Цей останній пункт може бути найважливішим. Україну захищають не просто шляхом збереження території, позначеної на карті. Якби це було все, що означав суверенітет, величезні жертви цієї війни було б важко осягнути. Країна, яку захищають, — це ідея політичної спільноти: недосконала, суперечлива, часом хаотична та уражена корупцією та інституційною слабкістю, проте це суспільство, в якому уряди можна критикувати, газети можуть сперечатися, громадяни можуть організовуватися, а окремі особи можуть уявляти собі життя, яке не призначене їм державою. Вторгнення Росії перетворило те, що колись могло здатися абстракціями — суверенітет, конституційний уряд, європейська ідентичність та політична свобода — на питання, які щодня вирішуються артилерійськими позиціями, піхотними окопами та безпілотниками.
Звернення президента Зеленського до Дня захисника цього року було виголошене з фронту, а не з одного з монументальних місць Києва. Він описав нічим не примітні командні пункти та позиції фронту як місця, де зараз пишеться українська історія та де здобувається незалежність. Якими б не були погляди на будь-який уряд чи політика, фізичне спостереження важко заперечити. Виживання України зараз визначається місцями, які рідко з'являються на листівках: лісосмуги, зруйновані села, підвали, брудні дороги, приховані командні пункти та імпровізовані майстерні, в яких солдати ремонтують машини, виробники яких ніколи не уявляли собі, для чого їх використовуватимуть.
Існує спокуса, особливо з точки зору безпеки Західної Європи, зрозуміти українську війну крізь геополітичні абстракції. Аналітики говорять про архітектуру безпеки, сфери впливу, управління ескалацією, переговорні позиції та територіальні поступки. Ці концепції мають своє місце, але День захисника нагадує нам, що геополітика зрештою зводиться до окремих людей. Десь двадцятитрирічний солдат о третій годині ночі дивиться на екран тепловізора. Десь медик вирішує, кого лікувати першим. Десь пілот безпілотника намагається зберегти життя піхотного підрозділу. Десь мати чекає на повідомлення, відсутність якого стає все страшнішою з кожною годиною. Грандіозну стратегію держав окремі люди переживають у моменти дивовижної близькості.
Захисники України також змінюють країну, яку вони захищають. Коли ця війна врешті-решт закінчиться, коли б і як би це не сталося, сотні тисяч ветеранів назавжди повернуться до цивільного суспільства. Вони принесуть із собою досвід, очікування, дружбу та рани, які впливатимуть на українську політику та культуру протягом десятиліть. Країна, яка вижила завдяки тому, що так багато її громадян взяли на себе відповідальність за її оборону, може виникнути з сильнішим очікуванням, що самі державні інституції повинні поводитися відповідально. Люди, які ризикували своїм життям заради держави, навряд чи будуть нескінченно терплячими до держави, яка погано до них ставиться. У цьому сенсі захисники України можуть зрештою змінити українську демократію так само глибоко, як вони зберегли український суверенітет.
Для сторонніх людей найпростішою відповіддю на День захисника є «дякую». Для українців ці слова мають більшу вагу, оскільки борг є безпосереднім та особистим. Однак вдячність має сенс лише тоді, коли вона супроводжується пам’яттю та відповідальністю. Загиблих потрібно пам’ятати як людей, а не як статистику. Живих потрібно підтримувати, а не ідеалізувати та забувати. Поранені не повинні зникати з-під уваги громадськості після виписки з лікарні. Ветерани повинні мати місце в країні, за яку вони воювали. Сім’ї не повинні залишатися наодинці з бюрократією.
Сподіваємося, що настане час, коли 1 жовтня відчуватиметься інакше. Солдати повертатимуться додому, не замислюючись, коли розпочнеться їхня наступна ротація. Діти знатимуть, що їхні батьки не повернуться на фронт. Військові кладовища перестануть розширюватися. Заявки на повітряну тривогу зникнуть з телефонів, а розмови про дрони знову стосуватимуться іграшок, фотографії та сільськогосподарської техніки, а не виживання. У той майбутній День захисника Україна зможе озирнутися на сучасну епоху з відстанню, яка зазвичай супроводжує національну пам'ять.
Цей день ще не настав. 1 жовтня 2026 року свято залишається болісно сучасним. Україну все ще захищають у реальному часі, реальні люди, ціною, яка вимірюється не головним чином зброєю, бюджетами чи кілометрами території, а людськими життями. Відповідно, належною відповіддю не є ні тріумфалізм, ні відчай. Це визнання.
Україна існує сьогодні ввечері, тому що є українці, які стоять між їхньою країною та тими, хто хоче зруйнувати її незалежність. Дехто пішов добровольцем. Дехто був мобілізований. Дехто служить роками. Дехто вже віддав усе, що мав. Вони недосконалі люди, які захищають недосконалу країну, і, можливо, саме тому їхні досягнення такі важливі. Нації виживають не тому, що люди, які їх захищають, є міфічними героями. Вони виживають, тому що звичайні люди, зіткнувшись з обставинами, яких вони ніколи не хотіли, вирішують, що є деякі речі, які вони не віддадуть.
У День захисників України цього достатньо, щоб згадати їх.
