Дніпровський гуманітарний фронт: інтерв'ю з Мариною Передерій з Помогаєм
Метью Періш
Вівторок, 3 листопада 2026 року
«Львівський вісник» поспілкувався з одним із провідних гуманітарних організаторів на сході України про боротьбу з евакуацією цивільного населення, недоліки міжнародної допомоги, відповідальність української держави та надзвичайну стійкість міста, яке постійно перебуває під російськими атаками.
Дніпро займає особливе місце в географії війни в Україні. Це одночасно місто, що перебуває під атакою, притулок для людей, які тікають від наступаючих російських збройних сил, та один з головних центрів, з якого організовується гуманітарна допомога для спустошених громад східної та південно-східної України. Його лікарні приймають поранених, залізничні станції – переміщених осіб, а благодійні організації розвинули надзвичайну здатність реагувати на людські страждання в масштабах, які перевантажили б соціальні служби більшості європейських міст.
Серед цих організацій – благодійний фонд «Помагаємо» (Благодійний фонд «Помагаємо»), заснований у 2009 році та розташований у Дніпрі. Спочатку зосереджуючись на дітях, людях з інвалідністю та інших вразливих групах, фонд перетворився на значну гуманітарну організацію, яка надає допомогу в евакуації, екстрене житло, підтримку переміщеним сім’ям, медичну та психологічну допомогу, а також гуманітарні постачання громадам, яким загрожує війна.
Однією з провідних фігур цієї організації є Марина Передерій, її програмний директор та визначна учасниця координації гуманітарної діяльності на сході України. Вона є співголовою Східної регіональної гуманітарної оперативної координаційної групи разом із представником Організації Об’єднаних Націй, об’єднуючи українські та міжнародні організації з метою зробити гуманітарне реагування більш узгодженим та ефективним.
Її розуміння переміщення не є суто професійним. Родом з Донецька, вона була змушена покинути свій дім у 2014 році з новонародженою дитиною. З власного досвіду вона знає приниження від відмови в житлі, невизначеність втрати житла та постійну надію, що, здавалося б, тимчасова катастрофа незабаром закінчиться. Більше половини її колег у «Помогаєм» самі пережили переміщення, а деякі жили під російською окупацією.
«Львівський вісник» взяв інтерв’ю у Марини Передерій українською мовою. Наступне інтерв’ю відредаговано для ясності та читабельності, зберігаючи при цьому суть її відповідей.
Метью Паріш, «Львівський вісник»: «Помогаєм» працює ще задовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як змінилася його місія з лютого 2022 року, і чим фонд переважно займається сьогодні?
Марина Передерій: Наша місія залишилася незмінною. Ми допомагаємо покращити життя людей, які потребують підтримки, зберігаючи їхню гідність. Історично ми багато працювали з дітьми, людьми з інвалідністю та іншими вразливими групами.
Лютий 2022 року докорінно змінив масштаби та характер нашої роботи. Ми перейшли від переважно програмної та соціальної підтримки до широкомасштабного гуманітарного реагування, включаючи евакуацію, допомогу внутрішньо переміщеним особам, підтримку громад на передовій та допомогу тим, хто втратив свої домівки та засоби до існування.
Сьогодні ми поєднуємо екстрену допомогу з довгостроковою підтримкою. Війна стала не короткостроковою кризою, а новою реальністю для мільйонів людей. Наша реакція мала відповідно розвиватися.
Метью Паріш: Які найнагальніші гуманітарні потреби у Дніпрі та навколишньому регіоні? Чи змінилися ці потреби за останній рік?
Марина Передерій: Найнагальніші потреби – це безпечне та доступне житло, працевлаштування, фінансова допомога, опалення, електроенергія, вода, ліки та доступ до медичних послуг.
Ті, хто є особливо вразливими, часто стикаються з кількома труднощами одночасно. До них належать внутрішньо переміщені особи, мешканці прифронтових територій, люди похилого віку, які потребують постійного догляду, люди з інвалідністю, багатодітні сім'ї, неповні сім'ї та сім'ї, які втратили основного годувальника.
Протягом минулого року ці потреби стали дедалі складнішими. Проблема переміщення населення посилюється постійними обстрілами, пошкодженням інфраструктури, втратою доходів, зростанням бідності та загальним виснаженням. З наближенням зими енергетична безпека та опалення стають особливо критичними.
Метью Паріш: Дніпро став одним із найважливіших гуманітарних центрів на сході України. Як би ви описали роль міста?
Марина Передерій: Дніпро – це не просто місто, яке приймає внутрішньо переміщених осіб. Це також важливий логістичний, медичний, гуманітарний та координаційний центр для східної України.
Люди, що прибувають сюди, можуть отримати початкову допомогу після евакуації, медичне обслуговування, тимчасове житло та допомогу у відновленні документів та соціальних зв’язків. Дніпро також прийняв громади, переміщені з Донецької та Дніпропетровської областей.
Водночас, з Дніпра організовується допомога громадам, які залишаються поблизу лінії фронту. Фактично, місто пов’язує потреби тих, хто був змушений покинути територію, з потребами тих, хто продовжує жити в небезпечних районах.
Метью Паріш: Ваш фонд працює в кількох прифронтових регіонах. Які умови в громадах, яким ви намагаєтеся допомогти?
Марина Передерій: Ситуація суттєво різниться, але ці території постійно перебувають у небезпеці, мають пошкодження цивільної інфраструктури та обмежений доступ до основних послуг.
У Дніпропетровській області умови особливо складні в Нікопольському та Синельниківському районах. У Донецькій області безпекова ситуація продовжує погіршуватися, триває евакуація та руйнується інфраструктура. На жаль, через ризики для безпеки та брак бронетехніки ми були змушені призупинити прямі операції в Донецькій області.
Багато громад у Запорізькій та Харківській областях також живуть під постійною загрозою обстрілів, тоді як гуманітарний доступ до певних населених пунктів стає дедалі складнішим.
Однак наші програми географічно поширюються значно ширше. Наприклад, ми надаємо цілеспрямовану допомогу тяжкохворим дітям на всій території, контрольованій Україною. Минулої зими до нас звернулися родини з Хмельницької та Чернігівської областей, щоб придбати портативні електростанції EcoFlow, оскільки життя деяких дітей залежить від безперебійного постачання електроенергії.
Завдяки нашим партнерам, цього року ми змогли забезпечити цими пристроями понад 100 сімей, зокрема сім'ї у Сумській, Одеській та Запорізькій областях.
Ми також повинні враховувати особливі обставини кожного регіону, включаючи кількість громад, баланс між міським і сільським населенням, а також можливості та залученість місцевої влади. Ці фактори безпосередньо впливають на те, як може бути організована гуманітарна допомога.
Метью Паріш: Чи спостерігаєте ви чергову хвилю евакуацій, оскільки російські війська загрожують більшій кількості громад? Хто найменше хоче залишати свої домівки?
Марина Передерій: З серпня 2025 року ми координуємо роботу Транзитного центру, через який пройшло понад 16 000 людей, переважно з громад Дніпропетровської області.
Ми бачимо постійну потребу в евакуації та, що не менш важливо, безперервній підтримці на кожному етапі після того, як хтось залишив свій дім. Особливої уваги потребують ізольовані люди з обмеженою мобільністю, люди з інвалідністю, включаючи психосоціальні та психічні розлади, а також ті, хто не має родичів, соціальних зв’язків чи заощаджень.
Ті, хто залишається до останнього моменту, часто є людьми похилого віку, людьми з інвалідністю та тими, хто доглядає за родичами. Їхні причини різні: відсутність альтернативного житла, страх втратити домівки, прив’язаність до звичного середовища, домашніх тварин, брак грошей та невизначеність щодо того, що їх чекає після від’їзду.
Для багатьох людей евакуація – це не просто переміщення з одного місця в інше. Це означає втрату всього звичного існування. Саме тому важливо не просто вивести людей з небезпеки, а й забезпечити їм всебічну підтримку після цього.
Метью Періш: Що насправді відбувається з людиною після евакуації? Чи існує ефективна система допомоги переміщеним особам у створенні нового життя?
Марина Передерій: Україна розробила систему евакуації та первинного прийому, до якої залучаються державні установи, місцеві органи влади, організації громадянського суспільства та міжнародні партнери. Але найбільший виклик починається після евакуації: забезпечити людину не просто тимчасовим житлом, а чітким шляхом до відновлення свого життя.
Наш фонд координує роботу Транзитного центру в селі Волоське, який працює з серпня 2025 року. Через нього пройшло понад 16 000 людей. Вони можуть отримати тимчасове житло, гуманітарну допомогу, соціально-психологічну підтримку та допомогу у визначенні своїх подальших потреб.
Тим не менш, існують суттєві прогалини в довгостроковому житлі, доступному житлі та соціальній підтримці. Координація із системою охорони здоров’я є особливо недостатньою, і існує нестача відповідного житла для людей з обмеженою мобільністю.
Війна також виявила глибші соціальні проблеми: нестачу персоналу, недостатній потенціал соціальних служб, обмеження безпеки та надмірний психологічний тиск на фахівців. Усі ці проблеми впливають на якість та безперервність допомоги після евакуації.
Метью Паріш: Які основні перешкоди заважають переміщеним особам відновити своє життя після прибуття до Дніпра?
Марина Передерій: Житло — це перша проблема. Людям часто нікуди повернутися, а оренда житла може створювати непосильний фінансовий тягар.
Потім виникають труднощі з пошуком роботи, відновленням документів та доступом до медичного обслуговування та освіти. Для людей похилого віку та людей з інвалідністю ці проблеми є значно серйознішими.
Існує ще один важливий вимір: втрата звичного середовища, соціальних зв'язків та відчуття стабільності. Тому інтеграція переміщених осіб вимагає не лише одноразової доставки гуманітарної допомоги. Вона вимагає всебічної підтримки та створення умов, у яких люди можуть жити самостійно.
Міжнародна гуманітарна система
Метью Паріш: Наскільки ефективно співпрацюють українські благодійні організації, міжнародні неурядові організації, агентства Організації Об'єднаних Націй та урядові установи? Де система працює добре, а де їй бракує?
Марина Передерій: Координація значно розвинулася за останні роки. Сьогодні існують гуманітарні кластери, регіональні координаційні групи, платформи неурядових організацій, консорціуми, спільні оцінки потреб та механізми співпраці з державними установами.
Я співголовую Східну регіональну гуманітарну оперативну координаційну групу (СРГГ) разом із представником Організації Об’єднаних Націй. Я бачу справжню цінність у цьому механізмі, зокрема у виявленні прогалин у реагуванні, координації діяльності та пошуку спільних рішень.
Тим не менш, проблеми залишаються. Обмін інформацією на рівні громади є недостатнім, процедури затвердження складними, географічне охоплення нерівномірним, а механізми фінансування недостатньо гнучкими.
Координація повинна бути не просто форумом для обміну інформацією. Вона також має бути інструментом для спільного прийняття рішень.
Метью Паріш: Моє враження від відвідування гуманітарних організацій на сході України таке, що значну частину практичної роботи виконують місцеві українські організації та волонтери. Чи відповідає це вашому досвідом?
Марина Передерій: Значною мірою так, особливо коли йдеться про безпосередню роботу з людьми та підтримку присутності у громадах, що знаходяться на передовій.
Місцеві організації розуміють контекст, знають потреби людей, користуються довірою громад і можуть швидко реагувати на зміну обставин. Часто саме вони продовжують працювати там, де інші гуманітарні організації стикаються з обмеженнями.
Однак я б не протиставляв місцеві та міжнародні організації одна одній. Нам потрібні партнерства, в яких міжнародні установи надають ресурси та досвід, а місцеві організації мають реальний вплив на планування, прийняття рішень та надання допомоги.
Метью Паріш: Чи отримують українські організації справедливу частку міжнародного гуманітарного фінансування, чи забагато залишається у великих міжнародних інституціях?
Марина Передерій: На мою думку, вони не отримують справедливої частки. Незважаючи на постійні дискусії щодо локалізації гуманітарної допомоги, між деклараціями та реальною практикою залишається значна відстань.
Дослідження локалізації в Україні за 2024 рік показало, що менше одного відсотка відстежуваного гуманітарного фінансування надійшло безпосередньо місцевим та національним організаціям. Це означає, що організації, які часто відповідають за фактичне надання допомоги, не мають пропорційного доступу до ресурсів або процесів прийняття рішень.
Водночас я бачу позитивні зрушення. Міжнародні партнери все частіше включають до своїх бюджетів непрямі операційні витрати та витрати на виконання обов’язків з турботи — заходи, що захищають безпеку та благополуччя гуманітарних команд.
Але локалізація — це не просто передача частини роботи місцевим партнерам. Вона означає справедливий доступ до фінансування, повноважень, відповідальності та можливостей впливати на рішення.
Метью Періш: Що міжнародні гуманітарні організації роблять добре в Україні, а що вони могли б покращити?
Марина Передерій: Міжнародні організації надали Україні значні фінансові ресурси, досвід, гуманітарні стандарти та можливості координації. Це важливий внесок, без якого багато програм були б неможливими.
Водночас, їм слід більше довіряти українським партнерам, спрощувати адміністративні процедури, забезпечувати багаторічне та інституційне фінансування і залучати місцеві організації до прийняття рішень з самого початку.
Я також бачу значний потенціал в обміні досвідом. Міжнародні організації можуть ділитися досвідом у сфері управління, адміністрування, фінансового контролю, людських ресурсів та операційних процедур. Але це не має бути одностороння передача знань. Це має зміцнити потенціал обох сторін.
Метью Паріш: Коли гуманітарні потреби перевищують наявні ресурси, як Помогаєм вирішує, кому допомагати?
Марина Передерій: Ми приймаємо рішення на основі оцінки потреб, умов безпеки, вразливості людей, наявності іншої допомоги та власних ресурсів.
Ми приділяємо особливу увагу дітям, людям з інвалідністю, людям похилого віку, малозабезпеченим сім'ям та тим, хто живе в ізоляції або має обмежений доступ до послуг.
Важливо не просто реагувати на найбільш помітну кризу, а й виявляти людей, яких в іншому випадку гуманітарна система могла б ігнорувати. Ми координуємо свою діяльність з гуманітарними кластерами та іншими організаціями, щоб зменшити дублювання та спрямувати ресурси тим, хто їх найбільше потребує.
Метью Періш: Прозорість є важливим питанням у благодійній діяльності. Як донори та журналісти можуть перевірити, як «Помогаєм» витрачає довірені їй кошти?
Марина Передерій: Ми розглядаємо прозорість не як формальну вимогу, що висувається донорами, а як основу довіри між благодійною організацією та суспільством.
Інформація про доходи та витрати фонду публікується на нашому вебсайті. Ми проходимо щорічні аудиторські перевірки, ведемо фінансовий та програмний облік, а також документуємо закупівлі, розподіл допомоги та результати проектів.
Ми звітуємо перед донорами відповідно до умов фінансування та готові відповідати на конкретні запитання журналістів і благодійників. Водночас ми повинні дотримуватися конфіденційності та захищати персональні дані тих, хто отримує допомогу.
Метью Періш: Чи стає все складніше отримати фінансування? Чи стикаєтеся ви з тим, що іноді називають міжнародною втомою від України?
Марина Передерій: Так, залучення фінансування стає дедалі складнішим. Міжнародні донори мають обмежені ресурси, конкуруючі глобальні кризи та зростаючі вимоги щодо ефективності програм.
Співпраця через консорціумні угоди стає дедалі важливішою. Це створює можливості для більш комплексних програм, але вимагає часу для пошуку партнерів, узгодження спільного бачення та встановлення довіри.
Я б не назвав це просто втомою від України. Це радше питання зміни пріоритетів та скорочення доступного фінансування на тлі тривалої війни. Але потреби людей не зменшуються пропорційно до бюджетів донорів.
Особливо важливо зменшити розриви між окремими проектами, коли організації змушені переходити від одного короткострокового гранту до іншого. Нам потрібне більш стабільне та передбачуване фінансування, яке дозволить нам підтримувати безперервність допомоги та розвивати інституційний потенціал місцевих організацій.
Діти, переміщення та особистий досвід
Метью Паріш: «Помогаєм» традиційно багато працює з дітьми та людьми з інвалідністю. Як війна вплинула на дітей з інвалідністю та їхні сім'ї?
Марина Передерій: Для цих сімей війна часто є подвійною або навіть потрійною кризою. Вони стикаються не лише з небезпекою та переміщенням, а й з перебоями в реабілітації, освіті, медичному нагляді та інших послугах, які є критично важливими для дітей з інвалідністю.
Евакуація особливо складна, оскільки необхідно знайти відповідний транспорт, житло, спеціалістів та середовище, здатне задовольнити індивідуальні потреби дитини. Часто один з батьків не може працювати, оскільки він повністю зайнятий доглядом.
Ми також повинні визнати погіршення психологічного та емоційного благополуччя дітей та їхніх сімей. Постійний стрес, порушення звичного розпорядку дня та втрата доступу до спеціалістів можуть призвести до втрати дітьми вже набутих навичок.
Іноді сім'ї роками допомагають дитині розвиватися, але війна змушує їх починати частину цього процесу спочатку.
Ми вважаємо, що інклюзія має бути частиною кожної гуманітарної допомоги, а не розглядатися як окрема додаткова програма.
Метью Паріш: Ви самі були змушені покинути Донецьк у 2014 році. Як цей досвід вплинув на ваш підхід до людей, яких евакуюють сьогодні?
Марина Передерій: Цей досвід дозволяє мені розуміти людей зсередини, не засуджуючи їхні рішення та не втрачаючи з поля зору окрему людину, яка є центром гуманітарної допомоги.
Я була змушена покинути Донецьк у 2014 році з новонародженою дитиною. Я пережила пошуки житла, зокрема отримувала відмови через мою зареєстровану адресу, наявність маленької дитини та кота.
Деякий час я також жив з ілюзією, що все скоро закінчиться і ми повернемося до нормального життя. Мої родичі залишаються на окупованій території, і цей розрив сімейних стосунків продовжує бути болісним.
Мабуть, найважливіший урок, який я виніс з цього досвіду, полягає в тому, що людина, яка залишає свій дім, не повинна також втрачати почуття особистої гідності чи права приймати самостійні рішення.
Я хочу, щоб ми сприймали евакуйованих не просто як одержувачів гуманітарної допомоги, а як людей з власною історією, досвідом, потребами та планами на майбутнє.
Більше половини нашої команди також пережили переміщення, деякі з 2014 року, а інші – з 2022 року. Деякі колеги пережили окупацію. Це, безсумнівно, впливає на нашу організаційну культуру та нашу здатність розуміти людей, з якими ми працюємо.
Обов'язки Української держави
Метью Періш: Які основні системні проблеми не може вирішити жоден окремий благодійний фонд?
Марина Передерій: Перш за все, це доступне житло для переміщених осіб, довгострокова інтеграція, соціальний захист людей з інвалідністю, доступ до медичних та реабілітаційних послуг і відновлення інфраструктури у прифронтових громадах.
Ще однією проблемою є відсутність комплексного шляху підтримки після евакуації, від початкового прийому до постійного житла, працевлаштування та соціальної інтеграції.
Участь у гуманітарній координації дозволяє мені побачити, наскільки важливо, щоб державні установи, місцеві громади, міжнародні організації та українські організації функціонували як єдина система.
Я завжди закликаю наших гуманітарних партнерів не плутати обов'язки та не підміняти собою державу. Ми повинні стояти поруч із державою, а не замінювати її. Жоден благодійний фонд не може замінити державну політику чи муніципальну відповідальність.
Метью Періш: Як змінилася роль української держави з 2022 року? Чи повинні деякі функції, які зараз виконують благодійні організації, зрештою стати обов'язками уряду?
Марина Передерій: З 2022 року роль держави суттєво змінилася. Вона одночасно надає базові соціальні послуги, організовує евакуацію, координує гуманітарну допомогу та співпрацює з міжнародними партнерами.
Тим не менш, існує проблема з інституційною пам'яттю. Зміни вищих посадовців часто означають, що певні процеси мають починатися спочатку, тоді як попередній досвід, домовленості та рішення не завжди зберігаються. У гуманітарній роботі, де безперервність і швидкість мають вирішальне значення, це є серйозним викликом.
Я вважаю, що основні гарантії — житло, соціальний захист, доступ до охорони здоров'я та освіти — повинні залишатися відповідальністю держави.
Водночас, я не вважаю, що функції благодійного сектору слід просто передати уряду. Громадянське суспільство, бізнес, ЗМІ та держава повинні діяти скоординовано, доповнюючи одне одного, не дублюючи діяльність та не витісняючи обов'язки одне одного.
Метью Паріш: Якщо війна триватиме ще кілька років, який найбільший гуманітарний виклик зіткнеться з Дніпром та сходом України?
Марина Передерій: Найбільшим викликом будуть не лише масштаби фізичних руйнувань, а й накопичення наслідків тривалої війни: втрата житла та засобів до існування, виснажені сім'ї, погіршення психічного здоров'я та зростання потреб у реабілітації, соціальній підтримці, освіті та соціальній інтеграції.
Ситуація буде особливо складною для дітей, які значну частину свого дитинства проведуть під час війни, людей з інвалідністю та тих, хто не має ресурсів для самостійного відновлення свого життя.
Ми ризикуємо створити покоління, чиї можливості для розвитку та самореалізації суттєво обмежені війною.
Ось чому ми повинні вже зараз почати переходити від короткострокових заходів реагування на надзвичайні ситуації до довгострокових рішень, що поєднують гуманітарну допомогу, реконструкцію та соціальну інтеграцію.
Життя під ракетами
Метью Паріш: І насамкінець, що б ви найбільше хотіли, щоб міжнародні читачі «Львівського вісника» зрозуміли про гуманітарну ситуацію в Дніпрі, чого вони зазвичай не бачать у міжнародних новинах?
Марина Передерій: Сьогодні моя родина та я могли загинути внаслідок ракетного обстрілу. Під загрозою було моє власне життя, життя мого сина, який хворий на аутизм, мого чоловіка та його батьків, яких ми евакуювали з Донецької області.
Щодня ми, дніпряни та українці, демонструємо, що навіть у стані хронічної кризи можна знайти сенс, підтримувати одне одного, працювати, навчати, допомагати та координувати гуманітарну допомогу. Є своєрідне вперте лідерство та рішучість діяти.
Я хотів би, щоб іноземні читачі зрозуміли, що Дніпро — це не просто місто в тилу, куди прибувають переміщені особи. Це місто, де небезпека може чатувати будь-де: у кафе, в перукарні, на заправці чи під час сніданку вдома. Ми живемо щодня з усвідомленням цієї реальності.
Сам Дніпро залишається під загрозою ракетних атак та атак безпілотників. Він приймає людей з найнебезпечніших територій, водночас продовжуючи підтримувати прифронтові громади.
Тут є люди, які двічі втрачали свої домівки, сім'ї, які роками жили в невизначеності, і діти, чиє дитинство проходить під звуки сирен повітряної тривоги.
Але також існує величезна сила місцевих громад, волонтерів, медичних працівників, соціальних працівників та організацій громадянського суспільства.
Важливо бачити не лише руйнування та злидні, а й людей, які, попри все, продовжують жити, працювати, допомагати один одному та будувати майбутнє.
Місто, яке відмовляється відмовлятися від своєї людяності
Розповідь Марини Передерій про гуманітарну роботу в Дніпрі розкриває реальність, складнішу за звичний міжнародний наратив про благодійні пожертви, що надходять до України, та гуманітарну допомогу, яка розподіляється між вдячними одержувачами. Система, яку вона описує, являє собою щільну та часом недосконалу мережу місцевих організацій, міжнародних установ, урядових відомств, муніципальних органів влади та окремих волонтерів, які намагаються реагувати на гуманітарну катастрофу, масштаби якої продовжують зростати.
Існує важлива різниця між наданням екстреної допомоги та відновленням життя. Україна має значний досвід у виведенні цивільного населення з небезпеки, створенні транзитних пунктів та наданні негайної гуманітарної допомоги. Набагато складніше питання полягає в тому, що відбувається потім, коли літня людина з обмеженою мобільністю, сім'я з дитиною-інвалідом або особа без заощаджень чи родичів повинні знайти постійне місце для проживання. Тимчасове ліжко та пакет продуктів харчування можуть врятувати когось від негайної злиднів, але вони не можуть відновити соціальні зв'язки, економічну незалежність та особисту гідність, які зруйновано переміщенням.
Спостереження Передерій щодо міжнародного гуманітарного фінансування є не менш важливими. Українські організації часто мають місцеві знання, особисті зв'язки та готовність працювати в небезпечних умовах, що робить гуманітарну допомогу можливою. Однак, як вона зазначає, розподіл міжнародного фінансування та повноважень щодо прийняття рішень не обов'язково відображає ці реалії. Локалізація гуманітарної допомоги не може просто означати використання українських організацій для реалізації програм, розроблених в інших місцях. Вона повинна передбачати надання цим організаціям можливості змістовно брати участь у визначенні того, яка допомога потрібна та як її слід надавати.
Однак, мабуть, найвражаючою особливістю інтерв'ю є відсутність чіткого поділу між людьми, які надають допомогу, та тими, хто її отримує. Більше половини команди Помогаєм самі пережили переміщення. Власна родина Передерії залишається розділеною російською окупацією, тоді як вона та її найближчі родичі продовжують жити під загрозою ракетних атак. Це не гуманітарні фахівці, які спостерігають за катастрофою з безпечної відстані. Вони є учасниками тієї ж національної трагедії, що й люди, яким вони прагнуть допомогти.
Отже, гуманітарні установи Дніпра являють собою щось глибше, ніж просто реагування на надзвичайні ситуації. Вони є вираженням рішучості українського громадянського суспільства зберегти основи звичайного людського життя за обставин, спрямованих на їх знищення. Вони демонструють, що гідність, незалежність, солідарність та особиста відповідальність – це не розкіш, яку потрібно відновити після війни, а цінності, які необхідно захищати протягом усієї війни.
Отже, кінцевий меседж інтерв'ю Марини Передерій полягає не лише в тому, що Дніпро потребує більшої міжнародної допомоги, хоча це, безсумнівно, так. Він полягає в тому, що дніпряни вже розвинули надзвичайні здібності підтримувати одне одного протягом років небезпеки, переміщення та втрат. Від зовнішнього світу їм потрібні не просто співчуття, а й ресурси, інституційна довіра та довгострокова відданість, необхідні для забезпечення продовження їхніх зусиль.
Для міста, де сім'я може загинути від ракети під час сніданку, рішення продовжувати допомагати іншим саме по собі є надзвичайним проявом людяності.
Інтерв’ю було проведено українською мовою Метью Парішем для «Львівського вісника» та перекладено для публікації. Додаткову інформацію про «Помогаєм» та його гуманітарну діяльність можна знайти на сайті www.pomogaem.com.ua
