Гуманітарна криза в Україні: вирішення проблеми переміщення та потреб у підтримці

Російське вторгнення в Україну в лютому 2022 року спричинило гуманітарну катастрофу безпрецедентного масштабу в сучасній Європі. До середини 2025 року, за оцінками, 14 мільйонів українців були переміщені зі своїх домівок, понад 6 мільйонів шукали притулку за кордоном, а решта були внутрішньо переміщені в межах кордонів України. Цивільна інфраструктура була зруйнована в результаті цілеспрямованих атак, особливо на сході та півдні, а соціальні служби як у контрольованих урядом, так і в окупованих регіонах були доведені до межі. Війна не лише зруйнувала будинки та громади, вона порушила освіту, охорону здоров'я, засоби до існування та основні умови людської гідності.

Вирішення проблеми, що триває в Україні, вимагає складної взаємодії внутрішньої стійкості, міжнародної підтримки та довгострокового стратегічного планування. Тут ми оцінюємо масштаби переміщення, характер потреб вразливих груп населення, інституційні заходи реагування на цей час та постійні виклики, які формуватимуть відновлення України.

Закономірності переміщення

Найбільш інтенсивні хвилі переміщення людей спостерігалися на початкових етапах війни, коли російські війська просувалися до Києва та окупували частини Херсонської, Запорізької та Донецької областей. Мільйони людей втекли на захід до відносно безпечних міст, таких як Львів, Ужгород та Івано-Франківськ. Інші перетнули кордон до Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії та Молдови, часто маючи при собі лише необхідні документи та одяг, який вони носили.

Подальші фази війни, включаючи систематичні бомбардування Харкова, Одеси та Дніпра, а також неодноразові обстріли енергетичної інфраструктури взимку, спричинили нові моделі переміщення. На відміну від попередніх хвиль, багато з цих внутрішньо переміщених осіб (ВПО) зіткнулися з тривалим переміщенням без можливості передбачуваного повернення через руйнування або тривалу окупацію їхніх рідних міст.

Переміщення непропорційно сильно вплинуло на жінок, дітей, людей похилого віку та осіб з інвалідністю. Чоловіки призовного віку зазвичай не можуть покинути країну через обмеження воєнного стану, залишаючи жінкам тягар догляду за дітьми, ведення домашнього господарства та отримання доходу в незнайомому середовищі.

Негайні потреби в підтримці

Переміщене населення стикається з ієрархією нагальних та постійно мінливих потреб:

• Притулок та житло: Тимчасові притулки — школи, спортивні зали та церкви — швидко були перевантажені. З часом місцеві органи влади та неурядові організації побудували модульне житло, але воно часто не підходить для зимових умов або тривалого проживання.

  
  

• Охорона здоров'я: Доступ до медичної допомоги погіршився, особливо на прифронтовій лінії та в окупованих регіонах. ВПО часто не мають безперервності лікування хронічних захворювань, а потреби в психічному здоров'ї різко зросли.

  
  

• Освіта: Перебої в освіті були повсюдними, мільйони дітей пропускали місяці або роки навчання. Дистанційне навчання, хоча й інноваційне, залишається недоступним для багатьох сімей ВПО без стабільного інтернету чи пристроїв.

  
  

• Зайнятість: Економічна самозабезпеченість є серйозною проблемою. Багато ВПО не можуть знайти роботу в умовах і без того напруженої місцевої економіки, що призводить до залежності від допомоги та довгострокової вразливості.

  
  

• Правові та документальні проблеми: Багато переміщених осіб втратили паспорти, документи на власність та акти цивільного стану, що ускладнює їхній доступ до державних послуг, правового захисту та схем компенсації.

Інституційна та міжнародна відповідь

Уряд України вжив надзвичайних заходів для реєстрації, розміщення та підтримки переміщених осіб. Міністерство реінтеграції тимчасово окупованих територій координує допомогу з регіональними органами влади, а платформа цифрового громадянства та ідентифікації «Дія» дозволила ВПО реєструватися для отримання допомоги та отримувати доступ до ключових послуг дистанційно. Український Червоний Хрест та місцеві організації громадянського суспільства відіграли важливу роль у прямому розподілі допомоги, особливо у прифронтових зонах.

На міжнародному рівні установи ООН, зокрема УВКБ ООН, Управління ООН з питань координації гуманітарних справ, ЮНІСЕФ та Всесвітня продовольча програма, надали логістичну та фінансову допомогу. Європейський Союз надав тимчасовий захист українським біженцям, надаючи їм доступ до охорони здоров'я, освіти та працевлаштування. Двостороння допомога від Сполучених Штатів, Канади та держав ЄС фінансувала проекти з житла, гуманітарні коридори та предмети першої необхідності.

Однак прогалини залишаються. Логістичні перешкоди, загрози безпеці та проблеми з координацією між українськими та міжнародними суб'єктами уповільнили час реагування. Гуманітарні коридори часто стають мішенню російських атак, що порушує міжнародне гуманітарне право та ставить під загрозу евакуацію цивільного населення.

Психічне здоров'я та соціальна травма

Одним із найбільш занедбаних аспектів кризи є психологічний вплив на переміщених українців. Досвід війни, втечі та невизначеності залишив мільйони людей, які страждають від посттравматичного стресу, депресії та тривоги. Для дітей відсутність рутини, надійних партнерів та освіти має глибокі наслідки для розвитку.

Тривають зусилля щодо розширення психосоціальної підтримки, зокрема неурядові організації навчають медичних працівників у громаді та розробляють мобільні психологічні служби. Однак потреби значно перевищують наявні ресурси. У багатьох випадках культурна стигма, що оточує психічне здоров'я, залишається перешкодою для лікування.

Відбудова та повернення

Оскільки українські війська повертають територію та переходять від оборони до стабілізації, питання повернення постає дуже гостро. Багато переміщених сімей висловлюють сильне бажання повернутися додому, проте стикаються з нездоланними перешкодами: замінованими полями, розграбованим або зруйнованим майном, відсутністю основних комунальних послуг та невизначеністю щодо безпеки.

Плани уряду щодо відбудови, викладені в «Плані відновлення України» та узгоджені з цілями європейської інтеграції, спрямовані на підтримку добровільного повернення шляхом відбудови житла, стимулювання зайнятості та механізмів реституції. Однак терміни реалізації залишаються незрозумілими, особливо в регіонах поблизу активних бойових дій.

Не всі повернуться. Для багатьох переміщення стало напівпостійним, і їм знадобиться довгострокова інтеграція в приймаючі громади. Політичний виклик полягає в тому, щоб збалансувати повернення та реінтеграцію, не надаючи переваги одному над іншим.

Уроки та довгострокові перспективи

Криза переміщених осіб в Україні підкреслює кілька ключових уроків як для гуманітарних, так і для державних організацій:

• Децентралізовані системи реагування, що надають місцевим громадам та мерам можливості, є більш гнучкими, ніж високоцентралізовані бюрократичні системи.

  
  

• Платформи цифрового управління, такі як Diia , можуть суттєво покращити надання допомоги та реєстрацію, особливо в ситуаціях високої мобільності.

  
  

• Планування стійкості має включати вже існуючі структури громадянського суспільства, які виявилися першою лінією підтримки, коли інституції були перевантажені.

  
  

• Психічне здоров'я має бути враховане в гуманітарному реагуванні, а не розглядатися як другорядна чи необов'язкова сфера.

Заглядаючи в майбутнє, успіх відновлення України буде оцінюватися не лише за реконструкцією будівель, а й за реінтеграцією її переміщених громадян — соціальною, економічною та психологічною. Якщо не врахувати довгі наслідки переміщення, це може підірвати національну єдність та економічне оновлення.

Висновок

Гуманітарна криза в Україні залишається величезною та складною. Однак вона не позбавлена надії. Серед втрат та труднощів з'явилися незліченні акти солідарності, новаторства та витривалості. Завдання для України та її партнерів зараз полягає в тому, щоб перетворити цю стійкість на сталу, скоординовану відповідь — таку, яка не лише полегшить страждання, а й закладе основи для справедливого та інклюзивного відновлення. Переміщення, якщо до нього підійти з розумом, може стати випробуванням для національного оновлення, а не шрамом на майбутньому країни.