Війна, яка зупиняється і починається

Війна в Україні набула своєрідного та тривожного ритму. Лінія фронту, що простягається від півночі Донбасу до південних підступів до Запоріжжя та Херсона, не є стабільною в сенсі спокою. Вона також не палає постійно. Натомість вона пульсує нерівномірно: сплески запеклих боїв спалахують в одному секторі, а потім переходять у тижні відносної тиші. Водночас ракетні та безпілотні удари Росії по цивільній інфраструктурі України відбуваються не як постійний дощ, а як непередбачувані шторми, що чергуються з оманливими затишшями. Цей темп зупинок відображає не лише матеріальні обмеження обох армій, але й їхню втому, і є визначальною рисою глухого кута.

Невідповідності на фронті

На полі бою схема безпомилкова. Російські війська розпочинають раптові атаки — чи то на Покровському напрямку, Куп'янську, чи поблизу Харкова — лише для того, щоб зупинитися на довгі проміжки часу, закріплюючи крихкі завоювання та поповнюючи виснажені підрозділи. Українські війська використовують високоточну артилерію, безпілотники та інфільтраційні рейди для повернення територій, але це також епізодичні, короткі спалахи активності, які швидко згасають. Сама лінія фронту майже не рухається.

Цей ритм народжений виснаженням. Втрати Росії в людських ресурсах вражають, тоді як Україна стикається з нестачею снарядів та навчених військ. Жодна зі сторін не має засобів для підтримки безперервного наступу. Обидві армії змушені воювати чергами, відпочиваючи та перегруповуючись між кожним ривком. Наслідком є нерівний ритм: наступ, пауза, відступ, потім тиша.

Нерегулярні напади на цивільне населення

Російські удари по українських містах слідують тій самій логіці. Протягом тижнів лише кілька безпілотників турбують небо над Києвом. Потім, майже без попередження, хвиля ракет обрушується на Одесу чи Харків, калічачи електростанції або зрівнюючи із землею багатоквартирні будинки. Ці удари часто приурочені до символічних дат — річниць, дипломатичних самітів чи українських національних свят — що натякає на політичний театр так само, як і на військовий задум.

Ця нерівність вказує на глибшу реальність. Ракетні запаси Росії обмежені, її виробничі потужності обмежені. Вона повинна економити та нормувати витрати, завдаючи ударів чергами, щоб підтримувати ілюзію переважної сили. Ефект є як психологічним, так і фізичним: цивільне населення коливається між крихким спокоєм та раптовим жахом, ніколи не знаючи, коли відбудеться наступний напад.

Патова ситуація як умова війни

Коли бойові дії стають нерегулярними, логіка війни змінюється. Справді наступальна війна — чи то бліцкриг, чи глибока битва — процвітає завдяки безперервності, тиснучи на ворога до повного розпаду. В Україні, навпаки, кожен сплеск насильства руйнується під власною вагою. Росія не може прорватися, Україна не може рішуче відбитися. Результатом є параліч, що переривається насильством.

Це не лише питання матеріальної втоми. Це також симптом психологічного виснаження. Армії, замкнені в схемі «стоп-старт», видають власну втому: нездатні витримувати тиск, але не бажають визнавати поразку. Цивільне населення також застрягло в тому ж ритмі, їхнє повсякденне життя зависло між довгими періодами очікування та раптовими моментами руйнування.

Історичні паралелі

Ритм початку та зупинки війни в Україні не є унікальним. Інші війни на виснаження демонстрували такий самий нерівний темп.

• Перша світова війна: Після початкових маневрів 1914 року Західний фронт застиг у окопах. Битви, такі як Сомма чи Верденська, вибухали титанічними спазмами, а потім поступово вщухали місяцями багнюки та глухого кута. Солдати терпіли довгі періоди монотонності, що переривалися короткими кривавими наступами.

  
  

• Ірано-іракська війна (1980–1988): Дві виснажені армії кинулися одна на одну через статичні лінії фронту, здійснюючи масштабні атаки людськими хвилями або ракетні обстріли, а потім роблячи паузи на місяці. Мирне населення Тегерана та Багдада переживало «війну міст»: нерегулярні удари по міських центрах, які тероризували, не вирішуючи долю війни.

  
  

• Корейська війна (1950–1953): Після мінливих кампаній першого року конфлікт переріс у позиційну війну вздовж 38-ї паралелі. У вибраних точках спалахували запеклі бої, але фронт майже не зміщувався. Переговори затягнулися, а солдати зазнавали циклічних атак і контратак.

Ці історичні прецеденти свідчать про те, що війни з зупинкою та початком – це війни на виснаження. Вони закінчуються не проривом, а виснаженням: через переговори, падіння морального духу або зовнішнє втручання.

Сучасний глухий кут

Український конфлікт має ці риси. На фронті жодна армія не може зберегти ініціативу. Російські сили атакують, але їм бракує стійкості. Контратаки України демонструють винахідливість, але не витримують через брак ресурсів. Бомбардування цивільного населення шокує, але не примушує. Обидві сторони терплять виснаження, усвідомлюючи, що вирішальна перемога недосяжна.

Унікальність сьогоднішнього дня полягає в сучасному накладенні елементів: дрони, високоточна зброя, супутникова розвідка. Однак навіть з цим логіка залишається незмінною. Технології дозволяють різкіші сплески насильства, але не можуть подолати виснаження. Ритм залишається нерегулярним — ще одна риса війни, яку неможливо виграти повністю без кардинальних змін з боку однієї чи іншої сторони.

Висновок

Війна в Україні — це війна, яка то зупиняється, то починається. На полі бою спалахують і згасають бойові запеклі моменти. У містах ракетні шквали змінюються довгими тишами. Ця закономірність видає глибшу правду: це глухий кут конфлікту, сформований матеріальними обмеженнями та втомою від війни з обох сторін.

Історія показує, що такі війни рідко закінчуються вирішальною битвою. Вони закінчуються, коли виснаження стає нестерпним — коли одна сторона зазнає невдачі або коли обидві визнають необхідність компромісу. Наразі ритм війни з зупинками та початком продовжується, а її нерегулярний темп є похмурим показником того, як довго може тривати глухий кут.