Від виживання до гідності: Червоний Хрест на східному гуманітарному фронті України
Інтерв'ю з Людмилою Лашко, головою Дніпропетровської обласної організації Товариства Червоного Хреста України
Д-р Метью Паріш, головний редактор «Львівського вісника»
Українське місто Дніпро стало одним із головних гуманітарних центрів війни. Розташоване на перетині кількох регіонів, спустошених вторгненням Росії, воно прийняло величезну кількість переміщених осіб, служило центром евакуації та медичної допомоги та зазнало неодноразових атак. Окрім військових новин, розгорнулася величезна цивільна операція з догляду за тими, чиє життя було зруйновано конфліктом.
Серед організацій, що виконують цю роботу, є Український Червоний Хрест, Дніпропетровську регіональну організацію якого очолює Людмила Лашко. Її організація працює в одному зі стратегічно найважливіших регіонів України, надаючи екстрену допомогу, медичну допомогу, послуги з евакуації та довгострокову підтримку людям, які втратили свої домівки, засоби до існування, а іноді й сім'ї. Значна частина цієї роботи проводиться далеко від міжнародної уваги, у невеликих громадах, де літні мешканці, переміщені сім'ї та люди з інвалідністю мають труднощі з отриманням навіть найелементарніших послуг.
Однак гуманітарна робота в Україні змінюється. Після майже п'яти років повномасштабної війни завдання вже не полягає лише в розподілі їжі, ковдр та предметів першої необхідності. Йдеться все більше про допомогу людям, які втратили все, відновити свою незалежність та відбудувати своє життя, навіть коли навколо них триває війна.
Для « Львівського вісника» я поспілкувалася з Людмилою Лашко в письмовому інтерв'ю про її особисте покликання, надзвичайну відповідальність управління регіональною гуманітарною організацією та мінливі потреби населення, яке роками переживало насильство та переміщення. Її відповіді розкривають як значний масштаб операцій Червоного Хреста у Дніпропетровській області, так і глибоку особисту відданість, яка підтримує тих, хто їх проводить.
Метью Паріш: Чи не могли б ви почати з розповіді нашим читачам дещо про себе? Як ви вперше почали займатися гуманітарною діяльністю та що спонукало вас стати головою Дніпропетровської обласної організації Товариства Червоного Хреста України?
Людмила Лашко: Червоний Хрест – це моє життя!
Після закінчення школи я подав документи до медичного інституту, але мене не прийняли з першої спроби. Тож натомість я пішов працювати в лікарню. Пізніше я здобув університетську освіту та почав викладати медичну генетику в коледжі.
Навіть у ті ранні роки я розумів, що моє покликання — допомагати іншим людям. Поруч із лікарнею, де я працював, була організація Червоного Хреста, і мені запропонували посаду голови її районного відділення.
Так розпочався мій шлях. Я починав як голова районної організації Червоного Хреста в Дніпрі, а згодом став керівником обласної організації.
Я люблю свою роботу, а понад усе я люблю людей.
Метью Періш: Чи змінив досвід війни ваше розуміння вашого гуманітарного покликання? Що ваша робота означає для вас особисто сьогодні?
Людмила Лашко: Ви особливо гостро відчуваєте важливість своєї гуманітарної місії під час війни. Щодня бачите біль, страждання та трагедії людей, бачите, як відчайдушно їм потрібна допомога.
Керівництво регіональною організацією Червоного Хреста – це величезна відповідальність. Це також відображає довіру людей, які вас обрали, оскільки посада голови є виборною.
Для мене ця робота дає можливість бути поруч з людьми та допомагати їм у найважчі моменти їхнього життя. Це означає повернути їм віру, надію та відчуття, що поруч є хтось, хто їх підтримає.
Метью Паріш: Дніпропетровська область займає виняткове положення в географії цієї війни. Чи не могли б ви пояснити масштаб вашої організації та людей, які виконують її роботу?
Людмила Лашко: Сьогодні Дніпропетровська область – це оплот, розташований посеред чотирьох фронтів.
По всьому регіону у нас є 12 міських та районних організацій Червоного Хреста, в яких працює 300 співробітників та яких підтримують 890 волонтерів. Це люди, які щодня виконують нашу гуманітарну роботу.
Коли почалася повномасштабна війна, багато людей покинули місто та вирушили в інші місця в пошуках безпеки. Але всі голови наших місцевих організацій Червоного Хреста залишилися на своїх посадах і продовжували працювати. Вони залишалися відданими своїм обов'язкам протягом усієї війни.
Наші співробітники та волонтери – сміливі та безкорисливі люди. Вони продовжують допомагати іншим, навіть коли самі перебувають у небезпеці.
Я безмежно пишаюся своєю командою.
Метью Паріш: Які основні обов'язки Червоного Хреста у вашому регіоні? Міжнародна громадськість, можливо, знайома з розподілом продовольства та роботою з евакуації у разі надзвичайної ситуації, але я гадаю, що ваша діяльність поширюється значно ширше.
Людмила Лашко: Наша гуманітарна діяльність дуже різноманітна. Одним з наших головних обов’язків є реагування на надзвичайні ситуації, зокрема допомога людям, які постраждали від обстрілів та інших стихійних лих. Наші групи швидкого реагування допомагають жертвам, підтримують евакуацію та працюють у центрах евакуації та транзиту.
Ми також надаємо допомогу найбільш вразливим членам суспільства. Це включає внутрішньо переміщених осіб, людей похилого віку, людей з інвалідністю та сім'ї, які живуть у бідності.
Охорона здоров’я – ще одна важлива частина нашої роботи. Ми керуємо мобільними медичними бригадами, навчаємо населення навичкам першої медичної допомоги, підтримуємо медичні заклади та робимо свій внесок у розвиток інфраструктури охорони здоров’я.
Ми надаємо психосоціальну підтримку, реабілітацію та допомогу ветеранам, догляд вдома та інші соціальні послуги. Ми також працюємо над питаннями водопостачання, санітарії та гігієни, а також відновленням та відбудовою громад.
Зрештою, ми докладаємо значних зусиль для розвитку волонтерства, проведення навчання, зміцнення власного організаційного потенціалу та побудови партнерських відносин з іншими установами.
Усі ці види діяльності об’єднані однією метою: допомогти людям пережити складні обставини та відновити здатність жити самостійно.
Метью Паріш: Як змінилися гуманітарні потреби Дніпропетровської області з лютого 2022 року? Зокрема, який вплив мала величезна кількість людей, переміщених з інших частин України?
Людмила Лашко: З початку повномасштабної війни наш регіон приймав внутрішньо переміщених осіб з усіх напрямків бойових дій. Люди прибували з Донецька, Харкова, Запоріжжя та Херсона.
Наразі в нашому регіоні офіційно зареєстровано приблизно 475 000 внутрішньо переміщених осіб.
Це люди, які втратили все. Дуже часто вони приїжджають, не маючи з собою нічого, крім однієї валізи.
Спочатку їхні потреби — це найнеобхідніше для життя: їжа, питна вода та засоби гігієни. Але їхні найбільші потреби — це житло та робота.
Червоний Хрест особливо піклується про найуразливіших верств населення: людей похилого віку, людей з інвалідністю, багатодітні сім'ї, сім'ї, що живуть у бідності, і особливо тих, хто втратив абсолютно все. Це людські трагедії та страждання, свідками яких ми є щодня.
Кожен, хто постраждав від війни, потребує підтримки, але їхні потреби з часом змінилися.
На початку вторгнення ми зосередилися на негайному виживанні. Ми забезпечували їжею, засобами гігієни, водою, тимчасовим житлом, ліками та надавали невідкладну медичну та психологічну допомогу.
Зараз люди намагаються інтегруватися в суспільство та відновити своє життя. Їм потрібна стабільність та довгострокові рішення.
Сьогодні я бачу, що людям потрібно більше, ніж просто гуманітарна допомога. Їм потрібна можливість повернути собі гідність, незалежність та віру в майбутнє.
Ми повинні бути поруч з ними не лише під час кризи, а й протягом усього шляху відновлення їхнього життя.
Метью Періш: Чи можете ви розповісти нашим читачам про загальний масштаб допомоги, яку ваша організація надала під час війни? Наскільки широко вам вдалося охопити громади по всьому регіону?
Людмила Лашко: Протягом майже п’яти років повномасштабної російської агресії Червоний Хрест у Дніпропетровській області надав різні форми допомоги приблизно двом мільйонам бенефіціарів.
Це включає гуманітарну допомогу, медичні послуги, психосоціальну підтримку та консультації нужденним.
Ми надали допомогу всім 86 громадам регіону. Іншими словами, наша гуманітарна діяльність охопила 100 відсотків громад регіону.
Метью Паріш: Евакуація з населених пунктів на передовій є однією з найнебезпечніших форм гуманітарної роботи. Яку роль відіграє ваша організація в цих операціях, особливо коли люди похилого віку або інваліди не можуть піти без сторонньої допомоги?
Людмила Лашко: Наша група швидкого реагування бере безпосередню участь в евакуації населення з небезпечних населених пунктів на передовій.
На початку війни та згодом ми також допомагали приймати та відправляти евакуаційні потяги. Це було дуже важливою частиною нашої реакції на величезний рух цивільного населення, яке тікало від бойових дій.
Наразі наші волонтери евакуювали приблизно 1000 людей з небезпечних районів, уражених бойовими діями.
До них належать люди з інвалідністю, літні мешканці та сім'ї з дітьми. Ми приділяємо особливу увагу людям з обмеженою мобільністю, зокрема лежачим пацієнтам, яких неможливо транспортувати звичайними засобами.
Ці евакуації вимагають особливої уваги, обладнання та транспорту. Часто це надзвичайно складні операції.
Метью Періш: Які найбільші перешкоди для безпечної евакуації цивільного населення? Чи є основною складністю фізична небезпека подорожі, чи є інші проблеми, менш очевидні для людей, які спостерігають за війною з-за кордону?
Людмила Лашко: Перша складність — це небезпека. Постійні обстріли, а шляхи евакуації не завжди безпечні.
Також існують логістичні проблеми. Іноді люди не хочуть залишати свої домівки, навіть коли перебування там наражає їх на серйозну небезпеку. Їхній психологічний стан є важливим фактором, особливо якщо вони вже пережили тривалу травму.
Евакуація людей з обмеженою мобільністю є особливо складною.
Але після самої евакуації також виникають величезні труднощі. Щойно людину вивели з-під небезпеки, ми повинні допомогти відновити її відчуття безпеки, її гідність та надію на краще майбутнє.
Це дуже складно.
Нам терміново потрібно більше транспортних засобів для евакуації, зокрема спеціально обладнаного транспорту для лежачих пацієнтів та броньованих машин, які можуть забезпечити кращий захист під час небезпечних операцій.
Метью Періш: Одним із менш помітних наслідків війни є порушення звичайної медичної допомоги. Як ваша організація надає медичну допомогу людям, які живуть у віддалених громадах, де звичайні медичні послуги можуть бути недоступні?
Людмила Лашко: Наразі у нас працює десять мобільних медичних бригад по всій Дніпропетровській області.
Ці команди надають медичну допомогу безпосередньо в деякі з найвіддаленіших населених пунктів регіону. Сімейні лікарі надають допомогу в місцях, де може бути відсутніх амбулаторій чи аптек, і де мешканцям дуже важко дістатися до найближчого медичного закладу.
У багатьох із цих громад проживає велика кількість людей похилого віку. Без мобільної медичної допомоги деяким мешканцям буде важко отримати навіть базову медичну допомогу.
Крім того, у нас є дві багатопрофільні медичні команди, до складу яких входять лікарі-спеціалісти. Серед них кардіологи, офтальмологи, ендокринологи, гінекологи, неврологи та спеціалісти з ортопедичної травматології.
Наші команди щодня виїжджають, щоб надавати кваліфіковану медичну допомогу найбільш вразливим людям. Вони лікують внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю, дітей та літніх людей.
За призначенням лікаря ліки також надаються безкоштовно.
Метью Періш: Наскільки масштабною стала ця медична програма, і яку роль відіграють міжнародні партнери Червоного Хреста в її підтримці?
Людмила Лашко: За час війни 70 висококваліфікованих працівників, включаючи лікарів, медсестер та водіїв, допомогли надати 196 394 медичні консультації за нашою програмою.
Це величезні колективні зусилля. Вони відображають відданість наших медичних працівників та важливість продовження надання медичної допомоги безпосередньо громадам, яким в іншому випадку було б важко її отримати.
Проєкт реалізується за підтримки Норвезького Червоного Хреста.
Поза межами екстреної допомоги
Розповідь Людмили Лашко про війну має особливу якість, яка відрізняє її від багатьох інституційних описів гуманітарної роботи. Хоча вона описує розгалужену організацію, в якій працюють сотні людей і яку підтримує майже тисяча волонтерів, її увага постійно повертається до окремої людини. Для неї гуманітарна організація — це не просто механізм розподілу постачання чи координації евакуації. Це засіб відновлення впевненості людей у тому, що їхнє життя все ще має гідність і сенс, навіть після надзвичайних страждань.
Цифри, які вона наводить, є суттєвими. Організація, яка працює у 86 громадах, підтримує сотні тисяч переміщених осіб та надає майже 200 000 медичних консультацій, виконує роботу вражаючих масштабів. Однак ці цифри також показують, наскільки війна змінила українське суспільство. Звичайні державні послуги, сімейні мережі та особисті заощадження були обмежені або зруйновані, тоді як обов'язки гуманітарних організацій розширилися далеко за межі їхніх традиційних функцій.
Особливо показово працюють мобільні медичні бригади. У мирний час присутність сімейного лікаря у віддаленому населеному пункті вважалася б звичайною складовою функціонуючої системи охорони здоров'я. У воєнний час у Україні надання тієї ж послуги може вимагати спеціально організованої гуманітарної команди, транспортних засобів, зовнішнього фінансування та персоналу, готового подорожувати регіонами, що зазнають постійних атак. Те, що колись було рутиною, стає наполегливим актом, який неодноразово роблять люди, які вирішили залишитися на роботі, незважаючи на небезпеку.
Те саме стосується евакуації цивільного населення. Вивезення літньої людини з села, що опинився під обстрілом, – це не просто пошук транспортного засобу та транспортування пасажира до безпечного місця. Це може означати переконання когось покинути єдиний знайомий їм дім, організацію відповідного транспорту для людини, яка не може ходити, та пошук житла, медичної допомоги та соціальної підтримки після того, як безпосередня небезпека мине. Як пояснює Лашко, сама евакуація може бути лише початком гуманітарного виклику.
Її зауваження також свідчать про зміну розуміння того, чого має досягти успішна гуманітарна допомога. Протягом перших місяців повномасштабного вторгнення безпосередньою метою було виживання. Їжа, вода, житло та невідкладна медична допомога обов'язково були головними пріоритетами, оскільки люди, які тікали від бойових дій, часто не мали нічого, окрім одягу, який вони носили, та тих небагатьох речей, які вони могли взяти з собою.
Майже п'ять років потому виник інший комплекс питань. Як переміщеній сім'ї знайти постійне житло? Як той, хто втратив роботу, може відновити фінансову незалежність? Як літня людина, відокремлена від звичного середовища, може відновити відчуття безпеки? Перш за все, як люди, чиє життя було перервано війною, можуть знову почати уявляти собі майбутнє?
Це питання, на які можуть відповісти лише гуманітарні організації. Вони стосуються майбутнього економіки України, її житлового фонду, системи охорони здоров'я та відбудови громад, постраждалих від вторгнення Росії. Тим не менш, такі організації, як Український Червоний Хрест, займають незамінну позицію між негайною екстреною допомогою та тривалішим процесом національного відновлення. Їхні співробітники та волонтери стикаються з практичними наслідками війни так, як політики, міжнародні донори та віддалені спостерігачі часто не стикаються.
З цього також випливає урок для міжнародних партнерів України. Екстрена допомога залишається важливою, особливо враховуючи, що обстріли тривають, а цивільне населення змушене залишати небезпечні населені пункти. Прохання Лашка про надання спеціально обладнаних транспортних засобів для евакуації та захищеного транспорту є нагадуванням про те, що практичні потреби в порятунку життів є негайними та відчутними. Однак довгострокова допомога також повинна підтримувати здатність переміщених осіб та вразливих людей відновити свою незалежність, а не залишатися безкінечно залежними від гуманітарної допомоги.
Мабуть, найважливішим аспектом цього інтерв'ю є скромна простота, з якою Лашко описує своє покликання. Вона не мала грандіозних амбіцій очолити регіональну гуманітарну установу. Вона почала з роботи в лікарні, викладання медичної генетики та прийняття відповідальності за місцеву організацію Червоного Хреста, бо вважала, що допомагати іншим — це те, чим вона покликана займатися.
Десятиліття потому це переконання стало організуючим принципом установи, яка стикається з одними з найсерйозніших гуманітарних проблем у сучасній Європі. Відданість людей, які залишаються на своїх посадах, навіть коли самі наражаються на небезпеку, є однією з тихіших форм української стійкості.
Найбільш пам’ятним спостереженням Лашко є не статистика щодо кількості евакуйованих людей чи наданих медичних консультацій. Це її наполягання на тому, що людям, які постраждали від війни, потрібно щось більше, ніж негайна матеріальна допомога: можливість відновити свою гідність, незалежність та впевненість у майбутньому. Гуманітарна робота, у цьому розумінні, не закінчується, коли людину виводять з небезпеки або вона отримує продуктову посилку. Вона триває доти, доки в людини не з’явиться реальна можливість відновити життя.
Це значне прагнення для будь-якої гуманітарної організації, яка діє під час великої війни. Це також глибоко гуманна мета, і, мабуть, найважливіше пояснення того, що мала на увазі Людмила Лашко, коли з невимушеною щирістю заявляє, що Червоний Хрест — це її життя.
---
Це інтерв'ю було проведено українською мовою у листопаді 2026 року. Відповіді Людмили Лашко були перекладені англійською мовою та злегка відредаговані для ясності та презентації. Оперативна статистика надана пані Лашко у її відповідях до «Львівського вісника».
