Захист думки: чому Україна повинна підтримувати своїх інтелектуалів під час війни
Метью Періш
Четвер, 5 листопада 2026 року
Під час війни існує природна схильність вважати інтелектуальну діяльність розкішшю. Коли солдати гинуть в окопах, міста бомбардуються, а держава намагається фінансувати свої військові операції, діяльність філософів, істориків, літературних критиків та інших інтелектуалів може здаватися другорядною. Яка цінність філософського трактату, коли бригаді потрібні боєприпаси? Чому суспільство має підтримувати романіста, коли для евакуації поранених солдатів потрібна швидка допомога? Це зрозумілі питання, особливо в Україні, де вимоги національного виживання стали настільки нагальними, що кожна витрата державних ресурсів викликає пильну увагу.
Однак цей, здавалося б, розумний спосіб мислення приховує глибоке непорозуміння щодо того, що таке нація і чому її варто захищати. Країна — це не просто сукупність будівель, доріг, сільськогосподарських полів та військових споруд. Це також спільнота ідей, накопичених знань, історичної пам'яті та спільних прагнень. Без цього країна може зберегти свою територію та свої інституції, поступово втрачаючи якості, які робили її самобутньою. Інтелектуали є одними з головних хранителів і творців цих менш відчутних аспектів національного існування, і тому їхнє виживання є не менш важливим питанням національної важливості, ніж збереження фізичної інфраструктури.
Аргумент не полягає в тому, що інтелектуали важливіші за солдатів, фермерів, фабричних робітників чи незліченну кількість простих людей, чия праця підтримує країну, що перебуває у стані війни. Також не йдеться про те, що інтелектуали повинні автоматично користуватися матеріальними привілеями чи звільненням від тягарів, що покладаються на їхніх співгромадян. Швидше, аргумент полягає в тому, що інтелектуальна праця є особливим видом суспільного блага, цінність якого може бути важко виміряти негайно, але відсутність якого може завдати шкоди суспільству, на відновлення якої знадобляться покоління. Війна — це саме той момент, коли ця відмінність стає найважливішою, тому що нагальні вимоги сьогодення можуть так легко знищити інтелектуальні ресурси, від яких залежить майбутнє.
Україна має надзвичайно вагомі історичні підстави для розуміння цієї небезпеки. Протягом 1920-х років відбувся визначний розквіт української літератури, театру, філософії та художніх експериментів, зокрема в Харкові, тодішній столиці Радянської України. Це покоління творчих інтелектуалів прагнуло утвердити українську культуру як учасницю ширшого європейського інтелектуального світу, а не як провінційний придаток російської цивілізації. Їхні досягнення були надзвичайними, але їхні можливості були трагічно короткими. За Сталіна радянська влада систематично переслідувала та вбивала багатьох із них, що завершилося масовими стратами українських письменників та художників у Сандармоху в 1937 році.
Знищення того, що стало відомим як Розстріляне Відродження, було не просто ліквідацією групи політично незручних осіб. Це був напад на здатність українського суспільства мислити самостійно, розвивати власні інтелектуальні традиції та уявляти національне майбутнє, відмінне від того, що було запропоновано в Москві. Коли драматурга Миколу Куліша, театрального режисера Леся Курбаса та їхніх сучасників було вбито, Україна втратила не лише твори, які вони вже створили, а й усі книги, п'єси, ідеї та інтелектуальні рухи, які вони могли б згодом створити. Наслідки таких втрат неможливо обчислити за допомогою звичайного економічного аналізу, оскільки найважливіші інтелектуальні досягнення часто є тими, які ніколи не матеріалізуються, коли людей, здатних їх створити, змушують замовкнути.
Сучасне російське вторгнення в Україну відродило цю історичну трагедію в іншій формі. Українські письменники, журналісти, науковці та культурні діячі загинули під час служби у Збройних силах, документуючи російські воєнні злочини або просто продовжуючи своє звичайне життя під бомбардуваннями. PEN Ukraine та його партнери задокументували смерть понад 300 українських культурних діячів під час повномасштабного вторгнення, тоді як ЮНЕСКО підтвердила пошкодження сотень культурних пам'яток та тисяч навчальних закладів. Фізичні руйнування вражають, але їхнє глибше значення полягає в перериванні інтелектуальної безперервності. Зруйнований університет зрештою може бути відбудований, тоді як ціле покоління втрачених наукових праць та творчої праці не обов'язково може бути відновлено.
Розглянемо долю української письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула в липні 2023 року після поранення внаслідок російського ракетного обстрілу ресторану в Краматорську. Вона документувала російські воєнні злочини та допомогла знайти воєнний щоденник іншого вбитого українського письменника, Володимира Вакуленка. Її робота продемонструвала щось важливе у зв'язку між інтелектуальними зусиллями та національною обороною. Збереження історичної правди саме по собі є формою опору, особливо проти агресора, чий політичний наратив залежить від заперечення незалежного існування української історії та ідентичності. Амеліна не командувала військовим формуванням, але вона захищала щось, без чого військова перемога була б інтелектуально неповною.
Подібна показова подія сталася в Харкові у травні 2024 року, коли російський ракетний удар знищив частину друкарні «Фактор-Друк», вбивши семеро працівників та знищивши тисячі книг. Безпосередньою людською трагедією стала втрата цих працівників, чия смерть заслуговує на пам'ять незалежно від будь-якої більшої культурної суперечки. Однак знищення друкарського обладнання та книг також являло собою напад на засоби, за допомогою яких відтворюються та передаються українські ідеї. Книгарня чи друкарський верстат можуть здаватися малоймовірним інструментом національної безпеки, але суспільство, позбавлене можливості виробляти власну літературу, поступово стає залежним від інтелектуальної продукції інших.
Ці приклади свідчать про те, що інтелектуальне життя не є декоративним доповненням до українського національного проекту. Це одна з речей, для збереження якої існує український національний проект. Історичні зусилля Росії підкорити українську культуру демонструють, чому незалежна інтелектуальна традиція важлива, адже політичне панування стає значно легшим, коли населення переконують, що воно не має легітимної історії, філософії чи літератури, відмінної від історії його імперського сусіда. Філософ, який досліджує основи політичного суверенітету, історик, який реконструює пригнічений національний досвід, та романіст, який виражає сучасне українське життя, – усі вони роблять свій внесок у колективне розуміння того, що означає бути українцем.
Тим не менш, важливість інтелектуалів виходить далеко за рамки питань національної ідентичності. Кожна успішна сучасна держава залежить від складного корпусу знань, який неможливо імпровізувати в той момент, коли це стає вкрай необхідним. Інженери, математики, медичні дослідники, економісти, юристи та науковці роблять свій внесок у системи, що підтримують сучасні суспільства, часто через роботу, практичне застосування якої з'являється лише через роки після проведення початкового дослідження. Межа між абстрактним і практичним мисленням набагато менш чітка, ніж іноді припускає політична риторика. Ідеї, які спочатку здаються незрозумілими, зрештою можуть трансформувати військову логістику, комунікації, медичне обслуговування, продуктивність сільського господарства чи організацію державних установ.
Історія технологічного розвитку сповнена відкриттів, чиє остаточне значення навряд чи могли передбачити ті, хто відповідав за їх початкове формулювання. Математичні теорії, які колись здавалися такими, що мають мало практичного значення, згодом стали незамінними для сучасної криптографії та цифрових комунікацій. Дослідження основ обчислювальної техніки заклали основу для технологій, які зараз впливають майже на кожен вимір війни. Філософські дебати про раціональність, мову та прийняття рішень набули нового значення з розвитком штучного інтелекту. Уряд, який підтримує лише дослідження з одразу ідентифікованим застосуванням, ризикує зруйнувати інтелектуальні основи інновацій, які йому конче знадобляться в майбутньому.
Для України ця проблема має негайні економічні наслідки. Країна не може обґрунтовано розраховувати на нескінченне фінансування своєї післявоєнної відбудови за рахунок іноземних пожертвувань, пільгових позик та гуманітарної допомоги. Зрештою, їй знадобиться високопродуктивна економіка, здатна виробляти складні товари та послуги, залучати інвестиції та утримувати кваліфікованих працівників. Університети та дослідницькі установи є важливими для цього процесу не лише тому, що вони надають професійну кваліфікацію, а й тому, що створюють середовище, в якому можуть розвиватися нові ідеї, технології та економічна діяльність. Країна, яка втрачає своїх найталановитіших дослідників та викладачів під час тривалого конфлікту, може виявити, що відновлення її інтелектуального потенціалу значно складніше, ніж відновлення її фізичної інфраструктури.
Існує також проблема інтелектуальної еміграції. Україна вже зазнала значного переміщення науковців, науковців та інших високоосвічених фахівців за кордон, деякі з яких знайшли можливості, які могли бути недоступні на батьківщині під час війни. Міжнародні академічні установи відіграють важливу роль у наданні тимчасової підтримки, але така щедрість може мати непередбачувані наслідки, якщо вона сприяє постійному від'їзду інтелектуальної еліти України. Метою має бути не перешкоджання талановитим українцям розвивати міжнародну кар'єру, а забезпечення того, щоб змістовні можливості залишалися доступними в самій Україні. Країна, найяскравіші уми якої можуть процвітати лише в Берліні, Лондоні чи Кембриджі, ризикує стати інтелектуально залежною від тих самих іноземних установ, які спочатку прагнули їй допомогти.
Відповіддю не може бути просто вимагати патріотизму від інтелектуалів. Інтелектуальна робота залежить від умов, які не завжди легко узгодити з практичними та психологічними вимогами воєнного життя. Серйозні наукові дослідження часто вимагають тривалих періодів зосередженості, доступу до книг та дослідницьких можливостей, розмов з інтелектуальними рівними та певного рівня матеріальної безпеки. Філософ не обов'язково може створювати варту роботу, постійно турбуючись про орендну плату за наступний місяць, так само як лаборант не може проводити складні експерименти без справного обладнання. Інтелектуальний внесок окремої людини може бути суттєвим, навіть коли його безпосередню економічну цінність важко встановити, і це одна з причин, чому взагалі існують університети, фонди та наукові установи.
Цей аргумент має ще один вимір, який є особливо незручним під час війни. Інтелектуали зобов'язані не лише підтримувати суспільства, в яких вони живуть, але й іноді критикувати їх. Функціонуюча інтелектуальна культура не може зводитися до виробництва патріотичних тверджень, якою б зрозумілою не була спокуса вимагати національної єдності перед обличчям зовнішньої агресії. Незалежні мислителі повинні зберігати свободу досліджувати військову стратегію, політичну корупцію, економічну політику, адміністративні провали та етичні наслідки рішень, прийнятих їхніми власними урядами. Така критика має бути відповідальною, уважною до оперативної безпеки та усвідомлювати жертви, які приносять солдати та цивільне населення. Але інтелектуальний клас, який почувається зобов'язаним погоджуватися з кожною офіційною позицією, відмовився від значної частини своєї суттєвої мети.
Це особливо важливо в Україні, оскільки країна бореться не лише за незалежність, а й за можливість розвиватися як вільне та демократичне європейське суспільство. Якби вимоги мобілізації воєнного часу придушували інтелектуальну незалежність на невизначений термін, Україна ризикувала б відтворити деякі авторитарні звички, яких вона прагне уникнути. Тому здатність розрізняти законну критику та навмисне співробітництво з ворогом є ключовою для збереження демократичних інституцій. Впевнене суспільство не розглядає кожне незручне питання як акт нелояльності, а впевнений уряд визнає, що інтелектуальні розбіжності можуть зміцнити, а не послабити національну стійкість.
Самі інтелектуали повинні взяти на себе відповідну відповідальність. Немає нічого особливо захопливого в тому, щоб мати науковий ступінь, публікувати маловідомі статті чи плекати ауру інтелектуальної переваги. Академічні звання не надають морального авторитету, а інтелектуали, які шукають громадської підтримки, повинні бути готові пояснити, чому їхня діяльність сприяє ширшому суспільному благу. Вони повинні брати участь у публічних дебатах, навчати молоде покоління, поширювати свої дослідження за межами вузьких професійних спільнот та займатися практичними труднощами, з якими стикається країна, в якій вони живуть.
Інтелектуальні відмінності не повинні ставати приводом для замкненості в ізольованому світі професійних конференцій та інституційних привілеїв, поки інші несуть тягар війни.
Також не варто уявляти, що всі інтелектуали є професорами університетів чи членами визнаних академічних установ. Вдумливий журналіст, який розслідує корупцію, історик-самоук, який зберігає місцеві записи, незалежний письменник, який документує життя на фронті, та шкільний вчитель, який заохочує дітей розвивати критичні здібності, – всі вони можуть зробити суттєвий внесок в інтелектуальне життя свого суспільства. Україна має особливо багату традицію інтелектуальної діяльності поза формальними академічними структурами, що відображає періоди в її історії, коли університети та державні установи перебували під ідеологічним контролем. Деякі з найважливіших українських мислителів були дисидентами, в'язнями, поетами та незалежними науковцями, чия робота здійснювалася всупереч офіційній владі, а не під її захистом.
Таке ширше розуміння інтелектуального життя має значення, оскільки воно запобігає перетворенню захисту інтелектуалів на захист привілейованої професійної касти. Об'єктом державної підтримки має бути розвиток знань та незалежної думки, а не збереження окремих установ заради них самих. Університети, які мало займаються змістовним викладанням чи дослідженнями, не повинні бути поза увагою до ретельної перевірки, а академічні призначення повинні базуватися на інтелектуальних заслугах, а не на політичному впливі чи особистих зв'язках. Державне фінансування повинно мати розумні очікування щодо інституційної прозорості, інтелектуальної серйозності та освітньої цінності. Незалежність наукової діяльності не вимагає відмови від підзвітності.
Практична підтримка під час війни не обов'язково має передбачати величезні додаткові витрати з і без того напруженого державного бюджету України. Міжнародні університети могли б створювати спільні дослідницькі програми з українськими установами, надаючи доступ до бібліотек, цифрових ресурсів, лабораторного обладнання та міжнародних наукових мереж. Благодійні фонди могли б підтримувати скромні стипендії, які дозволять українським дослідникам та письменникам продовжувати свою роботу, не будучи змушеними назавжди залишати країну. Видавці могли б допомагати в перекладі українських наукових робіт та літератури іноземними мовами, а іноземні академічні товариства могли б організовувати виїзні лекції, конференції та спільні публікації. Ці форми допомоги часто вимагали б відносно скромних ресурсів порівняно з величезними сумами, які обов'язково виділяються на військове обладнання та відбудову.
У самій Україні існують вагомі аргументи на користь збереження обмеженої, але надійної системи інтелектуальної підтримки, з особливою увагою до молодих науковців та тих, чиї професійні інституції були зруйновані або переміщені. Невеликі дослідницькі гранти, функціонуючі університетські бібліотеки, підтримка незалежних видавництв та доступні простори для інтелектуального обміну можуть непропорційно впливати на життєздатність національної інтелектуальної культури. Такі програми повинні адмініструватися за допомогою незалежних та прозорих процедур, уникаючи як політичного патронажу, так і припущення, що інтелектуальні заслуги можна вимірювати виключно за бюрократичними показниками. Мета полягає в тому, щоб зберегти живу інтелектуальну спільноту, а не просто підтримувати зовнішній вигляд академічної адміністрації.
Львів відіграє особливу роль у цьому процесі. Його університети, бібліотеки, видавничі традиції та історично космополітична інтелектуальна культура створюють середовище, в якому серйозні роздуми можуть продовжуватися навіть в умовах, спричинених війною. Місто стало місцем притулку та зустрічі для людей, переміщених з інших частин України, і це створює можливості для інтелектуальної співпраці, яка інакше могла б не виникнути. Науковець, який приїжджає з Харкова, письменник, переміщений з Донбасу, та дослідник, який працює у Львові, можуть знайти спільні інтереси, що перетинають регіональні та дисциплінарні кордони. Такі зустрічі є одними з менш помітних способів, за допомогою яких національне інтелектуальне життя України може оновитися в період надзвичайних негараздів.
Збереження інтелектуального життя також важливе для психологічного виживання суспільства. Війна нав'язує виснажливу увагу до безпосереднього сьогодення, зменшуючи увагу людини до питань небезпеки, виживання, втрат та невизначеності. Література, філософія, історія та мистецтво надають можливості мислити поза цими обмеженнями, розглядати сучасні страждання в ширшій людській перспективі та уявляти майбутнє, яке не визначається виключно насильством. Ці дії іноді відкидають як ескапізм, але здатність уявити інше майбутнє є однією з психологічних передумов переживання складного сьогодення. Суспільство, яке втрачає здатність мислити поза межами війни, може виявити, що війна продовжує домінувати в його колективній уяві ще довго після закінчення бойових дій.
Існує небезпека визначати цінність інтелектуальної діяльності виключно з огляду на її корисність для воєнних зусиль. Деякі форми наукових досліджень мають очевидне військове застосування, тоді як інші, здається, не мають жодного. Філософ, який досліджує природу свідомості, математик, який вивчає абстрактні структури, чи історик, який досліджує середньовічні релігійні інституції, можуть здаватися далекими від безпосередніх потреб національної оборони України. Однак свобода здобувати знання заради них самих є однією з визначальних характеристик відкритої цивілізації. Якщо кожна інтелектуальна діяльність має виправдовувати себе безпосередньою військовою корисністю, нація може пережити війну, одночасно збіднівши інтелектуальні свободи, за захист яких боролися її громадяни.
Це підводить нас до глибшого філософського питання, що лежить в основі всієї дискусії. Яка мета держави? Якби її єдиною метою було фізичне виживання, то, можливо, всі ресурси слід було б спрямувати на військову оборону, доки не буде вигнано останнього ворожого солдата. Але держави не є самоціллю. Вони є політичними домовленостями, покликаними зробити можливими форми людського процвітання, яких окремі люди не можуть досягти самотужки. Освіта, культура, наукові відкриття, інтелектуальні дослідження та вільний обмін ідеями є одними з видів діяльності, за допомогою яких люди надають сенсу колективному існуванню. Національна оборона є важливою, тому що ці можливості потребують захисту, а не тому, що постійна мобілізація суспільства сама по собі є кінцевою метою політичного життя.
Тому в будь-якій пропозиції про те, що Україна повинна призупинити свої інтелектуальні амбіції до досягнення перемоги, є глибока іронія. Така політика відклала б досягнення самих цілей, заради яких прагнеться перемога, водночас послаблюючи інтелектуальні інституції, необхідні для підтримки незалежності після війни. Вона також недооцінила б надзвичайну стійкість українського суспільства, громадяни якого продовжують публікувати книги, виконувати музику, відвідувати університетські лекції та брати участь у серйозних публічних дебатах, незважаючи на постійну загрозу російських нападів. Ця діяльність не є доказом того, що українці забули війну. Вона є доказом того, що українська цивілізація має прагнення, які виходять за її межі.
Жертви, принесені українськими солдатами, заслуговують на найвище визнання, і жодне серйозне обговорення інтелектуальної підтримки не повинно ігнорувати нагальні матеріальні потреби тих, хто захищає країну. Проте, зобов'язання суспільства, що перебуває у стані війни, не можуть обмежуватися лише негайними потребами поля бою. Воно також повинно захищати своїх дітей, зберігати свої інституції, підтримувати свою колективну пам'ять та розвивати інтелектуальні здібності, які дозволять майбутнім поколінням жити в країні, гідній життя. Немає суперечності між підтримкою військової оборони та підтримкою активної інтелектуальної культури, за умови, що до різних вимог кожного з них ставляться серйозно та з належним розумінням їхньої відповідної важливості.
Нація може втратити свої будівлі та відбудувати їх. Вона може втратити свої фабрики та реконструювати їх з новим обладнанням. Вона може навіть тимчасово втратити територію та сподіватися повернути її за допомогою військової сили чи політичного врегулювання. Але коли суспільство втрачає свої інтелектуальні традиції, своїх найкреативніших мислителів та інституції, через які знання передаються між поколіннями, наслідки можуть залишатися невидимими, доки не стане надто пізно, щоб їх повернути назад. Історія розстріляного Відродження України має служити постійним попередженням про цю небезпеку.
Україна повинна захищати своїх інтелектуалів не тому, що вони заслуговують на особливе ставлення, а тому, що незалежна думка є однією з основ вільного суспільства, яке українці намагаються зберегти. Філософ в університетському кабінеті, вчитель у пошкодженій школі, історик, який досліджує приховані архіви, та письменник, який записує досвід простих людей, залучені до різних вимірів однієї й тієї ж національної справи. Вони допомагають забезпечити, щоб Україна мала не просто незалежну державу, а незалежну цивілізацію, здатну зрозуміти своє минуле, дослідити своє сьогодення та обрати своє майбутнє.
Отже, кінцеве виправдання підтримки інтелектуалів під час війни напрочуд просте. Країна не повинна бути настільки поглинена боротьбою за виживання, що забуде, що робить виживання вартим уваги. Українські солдати захищають можливість вільного майбутнього України, а її інтелектуали є серед тих, кому доручено уявити, що це майбутнє може містити. Обидва завдання заслуговують на повагу суспільства, яке налаштоване не просто вистояти, а й процвітати.
