Архітектура пам'яті: Музей Голокосту в Дніпрі та боротьба із забуттям

Метью Періш

Середа, 28 жовтня 2026 року

В Україні є місця, де минуле відмовляється залишатися в минулому. У великому промисловому місті Дніпро, чиї широкі проспекти, вражаючі будівлі та неспокійна річка натякають на міську цивілізацію, стурбоване торгівлею, військовими справами та практичними потребами виживання, стоїть установа, присвячена зовсім іншій меті. Музей єврейської пам'яті та Голокосту в Україні — це не просто колекція історичних артефактів і не просто пам'ятник загиблим. Це спроба реконструювати цивілізацію, яка була систематично знищена, пояснити, як таке знищення стало можливим, і нагадати наступним поколінням, що очевидна сталість цивілізованого життя є однією з найнебезпечніших ілюзій людства.

Музей займає частину надзвичайного Центру «Менора» – комплексу з семи веж, архітектурний дизайн якого нагадує семигранний єврейський канделябр. Відкритий у жовтні 2012 року, комплекс є одним із найамбітніших проявів єврейського культурного відродження в пострадянській Європі, тоді як сам музей був створений завдяки зусиллям місцевої єврейської громади, істориків, культурологів та Українського інституту вивчення Голокосту, відомого як «Ткума». Установа багато в чому завдячує керівництву рабина Шмуеля Камінецького та фінансовій підтримці видатних членів єврейської громади Дніпра, включаючи Геннадія Боголюбова та Ігоря Коломойського. Його створення стало твердженням того, що єврейська історія в Україні, яка так часто маргіналізується, спотворюється або придушується, має бути відновлена на належному місці в колективній свідомості країни.

Щоб зрозуміти значення цих зусиль, слід пам'ятати, що єврейська цивілізація в Україні колись була однією з найпродуктивніших в інтелектуальному, комерційному та духовному плані в Європі. Протягом століть єврейські громади населяли українські міста та містечка, розвиваючи самобутні традиції релігійної науки, торгівлі, літератури, музики та філософських досліджень. Єврейське життя було не випадковою рисою українського ландшафту, а одним з його конститутивних елементів, впливаючи на соціальний та інтелектуальний розвиток регіонів, що простягалися від Галичини та Волині до великих торгових центрів басейну Дніпра. Зникнення значної частини цього світу під час Голокосту було, отже, не просто вбивством мільйонів людей, хоча це був його головний жах. Це було знищення значної частини культурної спадщини Європи.

Ось чому рішення музею розпочати свою історичну розповідь з єврейського життя до Голокосту є таким важливим. Його експозиції включають сувої Тори, ритуальні предмети, релігійні артефакти, предмети домашнього вжитку та реконструкції звичайних єврейських професій, зокрема шевську майстерню та фотостудію, що нагадують про місто, коли воно було відоме як Катеринослав. Презентація охоплює розвиток хасидизму, єврейських сільськогосподарських громад, політичних рухів та часом суперечливий досвід євреїв під імперським та радянським правлінням. Ці експонати служать меті, глибшій за антикварну цікавість. Вони нагадують відвідувачу, що жертви Голокосту не народжувалися жертвами, і що їхню ідентичність не можна звести до обставин їхньої смерті.

Тут є філософська відмінність значного значення. Коли ми пам'ятаємо про злочин виключно через страждання, які він спричинив, ми ризикуємо дозволити злочинцям визначити історичну ідентичність своїх жертв. Вбита дитина стає статистикою, зруйнована сім'я — архівною фотографією, а згасла громада — географічною приміткою в каталозі злочинів. Музей Дніпра прагне повернути цей процес назад, реконструюючи світ, який існував до його знищення. Роблячи це, він повертає певну міру індивідуальності, гідності та людяності тим, кого нацисти прагнули не просто вбити, а взагалі викреслити з історії.

Історія Голокосту в самому Дніпрі є особливо жахливою. До Другої світової війни місто, яке тоді називалося Дніпропетровськ, мало одну з найбільших єврейських громад в Україні, яка за переписом 1939 року налічувала близько 89 000 осіб. Багатьом вдалося втекти на схід, перш ніж німецькі війська окупували місто 25 серпня 1941 року, але десятки тисяч залишилися. 13 жовтня 1941 року німецька окупаційна влада зібрала єврейських жителів біля головного універмагу в центрі міста, нібито в рамках процесу переселення. Сім'ї були зібрані разом, їхнє майно конфісковано, а їхню долю визначив бюрократичний апарат, який розглядав систематичні вбивства цивільного населення як адміністративне завдання.

Протягом наступних двох днів німецькі підрозділи вбивств за допомогою допоміжної поліції вбили тисячі євреїв у ярах навколо ботанічного саду та старого єврейського кладовища. Оцінки кількості вбитих під час масових вбивств 13–14 жовтня різняться, зазвичай коливаючись приблизно від 10 000 до 13 000 людей. Подальші страти відбулися під час німецької окупації, яка тривала до жовтня 1943 року. Точність цифр має значення для істориків, але їхня неминуча неточність також відображає характер злочину: навмисна спроба знищити людей настільки повно, що навіть реконструкція їхньої особистості та кількості стала б важкою.

Голокост в Україні у важливих аспектах відрізнявся від своїх більш відомих проявів в окупованій Польщі та Західній Європі. Значна частина вбивств здійснювалася не шляхом депортації до віддалених таборів смерті, а шляхом масових розстрілів поблизу домівок жертв, у лісах, ярах, на цвинтарях та полях. Це явище стало відомим як Голокост від куль, вираз, який відображає жахливу інтимність убивств. У Дніпрі, як і в Бабиному Яру під Києвом та незліченних інших місцях, механізм геноциду працював у пішій доступності від звичайного міського життя. Вулиці, які були свідками поколінь комерційного обміну, дружби, шлюбів та дитячих ігор, стали шляхами, якими цивільних осіб вели на смерть.

Географічна близькість цих злочинів ставить особливо складне моральне питання. Як може суспільство продовжувати функціонувати, поки цілі громади вбивають у його безпосередній близькості? Відповідь частково криється в примусовій силі тоталітарних інституцій, частково в навмисному культивуванні ненависті, а частково у сприйнятливості простих людей до раціоналізації влади. Вбивства такого масштабу вимагали не лише фанатичних ідеологів, а й адміністраторів, організаторів транспорту, поліцейських та осіб, готових підкоритися своїм моральним судженням вимогам окупаційного режиму. Голокост розкриває жахливу можливість того, що інституції сучасної цивілізації можуть бути спрямовані проти тих самих людей, для захисту яких вони нібито були створені.

Тим не менш, було б історично нечесним описувати стосунки між українцями та євреями в цей період виключно мовою колективної жертви чи вселенської солідарності. Деякі місцеві жителі співпрацювали з німецькою владою та брали участь у переслідуваннях, доносах та вбивствах. Інші приховували єврейських сусідів, постачали їжу, підробляли документи або ризикували життям власних сімей, щоб врятувати тих, кого було призначено на знищення. Обидві історії належать Україні, і жодна з них не може бути законно прихована на службу втішній національній міфології. Відданість музею дослідженню складних аспектів українсько-єврейських відносин, отже, є однією з його найбільших інтелектуальних сильних сторін, оскільки примирення, засноване на ухиленні від історичних подій, за своєю суттю нестабільне.

Існує не менш важлива історія про те, як Радянський Союз згодом згадував Голокост. Радянська комеморативна практика часто затьмарювала специфічну єврейську ідентичність убитих у ширшій категорії мирних радянських громадян, убитих фашизмом. У Дніпрі меморіал на місці масових вбивств у жовтні 1941 року мав саме такий узагальнений напис, тоді як неформальні єврейські вшанування тривали десятиліттями без офіційного визнання самобутньої ідентичності жертв. Ідеологічна мета була зрозумілою в рамках радянського уявлення про історичну єдність, але наслідки були морально тривожними. Режим, який стверджував, що шанує загиблих, одночасно відмовляв багатьом з них у визнанні ідентичності, за яку їх було вбито.

Відновлення єврейської пам'яті після здобуття Україною незалежності було частиною набагато ширшого процесу відновлення історичної правди після спотворень послідовних авторитарних систем. Самі українці пережили систематичне придушення своєї історії через приховування Голодомору, переслідування релігійних інституцій та переписування національних наративів відповідно до радянських політичних цілей. Дніпровський музей визнає ці зв'язки, не зводячи окремі історичні катастрофи в єдину недиференційовану історію страждань. Його виставки також присвячені геноциду вірмен, переслідуванню ромів, депортації кримських татар та іншим злочинам ХХ століття. Центральне етичне твердження полягає в тому, що страждання однієї громади повинні збільшувати, а не зменшувати її здатність розуміти страждання інших.

Цей принцип набуває особливого значення в сучасній Україні, де історична пам'ять вже не є просто інтелектуальною вправою. З моменту повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року країна пережила нове руйнування міст, переміщення цивільного населення, вбивства некомбатантів та навмисне нападання на культурну ідентичність. Ці злочини мають свої власні історичні та правові характеристики, і було б недоречно спрощено ототожнювати нинішній конфлікт з Голокостом. Тим не менш, порівняння різних періодів насильства порушує важливі питання щодо мови дегуманізації, маніпуляцій колективною пам'яттю та механізмів, за допомогою яких політична влада переконує населення прийняти поведінку, яка в іншому випадку здавалася б морально неприйнятною.

Посилання Росії на нібито денацифікацію як виправдання вторгнення в Україну додає особливо гротескного виміру сучасному значенню музею. Існування процвітаючої єврейської громади в Дніпрі, разом із вагомістю її інституцій та її внеском у сучасне українське суспільне життя, є глузуванням зі спроб зобразити сучасну Україну як країну, всебічно визначену нацистською ідеологією. Це не означає, що антисемітизм зник з українського суспільства, так само як він не зник з інших європейських суспільств. Це означає, що історичну складність України не можна розумно звести до грубих стереотипів, що використовуються урядом, який шукає ідеологічні виправдання для військової агресії.

Постійна діяльність музею під час нинішньої війни демонструє, що пам'ять не є потуранням лише мирним періодам. Відкрившись знову для відвідувачів у квітні 2023 року, музей продовжував проводити освітні програми та тимчасові виставки, включаючи проекти, що досліджують досвід тих, хто пережив Голокост, та культурну спадщину єврейської України. Протягом 2026 року музей також розробляв виставку під назвою « Війна за незалежність: Хроніка стійкості» , метою якої є збереження доказів та свідчень, що стосуються сучасного вторгнення Росії. Така робота відображає розуміння того, що архіви часто необхідно збирати, поки події ще розгортаються, перш ніж документи зникнуть, свідки помруть, а політичні наративи почнуть затьмарювати історичні записи.

Жовтень 2026 року став особливо значущим для установи. Цей місяць відзначає як вісімдесят п'яту річницю масових вбивств єврейського населення Дніпра, так і чотирнадцяту річницю відкриття музею. 13 жовтня представники єврейської громади, місцеві жителі та школярі зібралися біля меморіалу в Студентському парку, щоб вшанувати пам'ять жертв убивств 1941 року. Через п'ять днів у музеї відкрилася фотовиставка під назвою « Пам'ять. Пам'ятники. Люди» , присвячена тому, як місцеві єврейські активісти боролися за збереження пам'яті про Голокост з повоєнного періоду до сьогодення. Ці заходи ілюструють, як колективну пам'ять необхідно постійно відтворювати через освіту, публічні ритуали та наукові дослідження, щоб вона вижила після життя тих, хто був свідком початкових подій.

Є щось глибоко зворушливе в залученні молоді до цих пам'ятних заходів. Для покоління, яке зараз навчається в українських школах, Голокост належить минулому, яке можна зрозуміти лише через свідчення, історичні записи та творчу реконструкцію життів, відокремлених від їхнього власного життя понад вісім десятиліть. Однак багато з цих самих дітей пережили попередження про повітряні тривоги, переміщення, втрату близьких та психологічну невизначеність війни. Отже, їхнє усвідомлення крихкості мирного існування може бути більш прямим, ніж у дітей, які виростають у країнах, де організоване політичне насильство, здається, назавжди належить до підручників з історії. Освітній виклик полягає в тому, щоб перетворити цей досвід на історичне розуміння, не дозволяючи сучасним стражданням переважати особливий досвід тих, хто був до них.

Музей також порушує питання про взаємозв'язок між пам'яттю та прощенням. Іноді припускають, що історичне примирення вимагає від суспільств забути або принаймні припинити повторне відкриття злочинів попередніх поколінь. Це поверхнево приваблива пропозиція, оскільки пам'ять, безсумнівно, може стати засобом успадкованої ненависті, коли нею маніпулюють політичні рухи, що шукають сучасних ворогів. Однак забуття не гарантує примирення, а колективна амнезія може лише зберегти основні умови, за яких насильство може знову виникнути. Більш обґрунтований підхід наполягає на тому, що історична правда є передумовою морального примирення, оскільки прощення без точного розуміння того, що сталося, ризикує стати не більш ніж настановою жертвам мовчати.

Більше того, існує небезпека у трактуванні історичної пам'яті виключно як каталогу зла. Суспільство, яке навчає лише розбещеності минулих поколінь, може ненавмисно заохочувати цинізм щодо людської природи, тоді як те, що зображує історію як безперервну боротьбу між доброчесними спільнотами та злими чужинцями, може культивувати саме ті звички колективного судження, яким воно повинно чинити опір. Дніпровський музей пропонує альтернативу, згадуючи не лише звірства, а й релігійні традиції, інтелектуальні досягнення, акти порятунку, культурну стійкість та відновлення громадського життя після катастрофи. Його увага до світу після Голокосту така ж важлива, як і реконструкція світу до нього, тому що саме виживання являє собою відмову від нацистського прагнення знищити цілу цивілізацію.

Серед більш незвичайних експозицій музею є колекція історичних годинників, що датуються переважно вісімнадцятим – початком двадцятого століть, під назвою « Годинники, що бачили минуле» . Символізм тут особливо влучний. Час зазвичай уявляють як безперервний прогрес, що невблаганно несе суспільства до якогось покращеного та більш освіченого майбутнього, але Голокост зруйнував будь-яку впевненість у тому, що технологічна та інституційна сучасність обов'язково призводить до морального прогресу. Годинники продовжували вимірювати плин годин, поки європейська цивілізація скочувалася до організованого варварства, і самого плину часу ніколи не було достатньо, щоб гарантувати, що таке варварство не повернеться.

У цьому сенсі музей можна розуміти як вправу філософського опору тиранії історичної неминучості. Жертвам Голокосту не було судилося померти, як і їхній цивілізації не було судилося зникнути. Їхнє знищення стало результатом людських рішень, політичних інституцій, ідеологічних зобов'язань та моральних провалів, кожен з яких, у принципі, міг би піти іншим шляхом. Належним чином пам'ятати їх означає визнати, що історія формується людською діяльністю, і що майбутнє залишається вразливим до тих самих здібностей до жорстокості, мужності, боягузтва та співчуття, які завжди характеризували наш вид.

Для України цей урок має особливе сучасне значення. Країна бореться не лише за збереження своєї територіальної цілісності, а й за захист свого права на існування як плюралістичної політичної спільноти, громадяни якої мають різну релігійну, мовну та культурну спадщину. Єврейська історія невіддільна від цієї більшої української історії, так само як історії кримських татар, поляків, вірмен та численних інших спільнот невіддільні від розвитку української нації. Незалежна Україна, яка визнає ці перекриваючі історії, отримує багатше та більш обґрунтоване уявлення про свою національну ідентичність, ніж та, яка намагається побудувати штучну однорідність на основі вибіркового спогаду про минуле.

Таким чином, Музей Голокосту в Дніпрі виконує функцію, яка виходить далеко за рамки простого збереження єврейської пам'яті. Він спонукає відвідувача задуматися над тим, що робить цивілізацію гідною збереження, як легко можуть зруйнуватися, здавалося б, надійні моральні припущення, і які зобов'язання мають живі перед тими, чиї життя були зруйновані систематичними переслідуваннями. Його послання, зрештою, не є ні відчаєм, ні поверховим оптимізмом. Воно полягає в тому, що цивілізація виживає лише завдяки свідомим зусиллям людей, готових захищати її елементарні моральні основи, особливо коли цим основам загрожує політична влада, колективні упередження чи спокуси байдужості.

Поза межами музею Дніпро продовжує своє повсякденне існування як місто, що живе під тінню війни. Його мешканці працюють, виховують дітей, утримують установи, піклуються про поранених і намагаються зберегти звичайний розпорядок дня, який відрізняє цивілізоване життя від насильства, що його оточує. У музеї залишки іншого світу нагадують нам, що такий розпорядок дня не є ані тривіальним, ані гарантованим, і що руйнування цивілізації починається задовго до того, як перші жертви потраплять на смерть. Незмінне значення цієї надзвичайної установи полягає в тому, що вона відмовляється дозволити мертвим стати анонімними, минулому стати зручним або ухилитися від відповідальності сьогодення.

Найбільший меморіал жертвам Голокосту — це не будівництво дедалі вишуканіших пам’ятників, хоч такі пам’ятники, безсумнівно, важливі. Це створення суспільств, у яких гідність кожної людини розглядається як обов’язок, а не як поступка, і в яких правда про історію цінується вище, ніж політичні переваги її спотворення. У Дніпрі, місті, яке стало свідком одних із найжахливіших розділів європейської історії та зараз стикається з черговою війною, Музей єврейської пам’яті та Голокосту в Україні є свідченням цього принципу. Його найважливіше досягнення полягає не лише в тому, що він пам’ятає мертвих, а й у тому, що він запитує живих, що вони мають намір робити зі знаннями, які вони успадкували.