Історія української мови: від Київської Русі до суверенного голосу

Українська мова, яка нині міцно утвердилася як офіційна мова суверенної європейської держави, пройшла довгий і часто небезпечний шлях. Її історія пов'язана з долею самого українського народу: періоди розквіту культурного самовираження чергувалися з тривалими періодами політичного панування, протягом яких мова маргіналізувалася, пригнічувалася або насильно асимілювалася. Виживання української мови у ХХІ столітті – це не просто лінгвістичне досягнення, а свідчення збереження ідентичності під постійним зовнішнім тиском.

Витоки: Фонд Старосхідних Слов'ян

Коріння української мови лежить у давньосхіднослов'янській мові, якою розмовляли в середньовічній Київській Русі з IX по XIII століття. Ця спільна мова використовувалася на величезній території, що охоплює сучасні Україну, Білорусь та частини Росії.

На той час, коли Київська Русь розпалася під тиском внутрішнього розколу та монгольських набігів 1240-х років, місцеві діалектні відмінності вже почали проявлятися. Вони формувалися географією, торговельними шляхами та контактами із сусідніми мовами, такими як польська, литовська, тюркські та різні форми церковнослов'янської мови.

Розбіжності та польсько-литовський вплив

З чотирнадцятого століття значна частина території сучасної України опинилася під управлінням Великого князівства Литовського, яке пізніше було включено до складу Річі Посполитої. Протягом цього періоду розмовна мова народу продовжувала розвиватися окремо від московських російських діалектів, розвиваючи особливу фонетику, словниковий запас та граматику.

Літературна та адміністративна мова регіону стала складною сумішшю: русинська — писемна форма, що походить від давньосхіднослов'янської — використовувалася в юридичних та офіційних документах, поряд з польською в елітному та адміністративному контексті, а церковнослов'янською — у релігійному житті.

Польське культурне та політичне панування привело до появи численних запозичених слів, особливо у правовій, міській та сільськогосподарській сферах. Західноукраїнські діалекти, зокрема в Галичині, досі зберігають чіткі сліди цього впливу.

Козацька автономія та культурний розквіт

Сімнадцяте століття принесло період відносної автономії під керівництвом Козацької Гетьманщини, зосередженої на лівому березі Дніпра. Ця автономія сприяла розквіту народної літератури та релігійного письма. Хоча церковнослов'янська мова зберігала престиж у літургії та високій культурі, народні пісні, літописи та листування дедалі більше відображали розмовну українську мову.

Цей період підтвердив існування окремої мовної ідентичності, хоча термін «українець» ще не був широко вживаним; люди називали себе «русами» або «малоросами» залежно від контексту, тоді як сторонні часто використовували регіональні позначення.

Русифікація та імперське придушення

До кінця вісімнадцятого століття, після поділів Польщі та знищення Гетьманщини, Російська імперія поглинула більшість українських територій. Російська мова стала єдиною мовою управління та освіти на сході та в центрі.

У дев'ятнадцятому столітті зростала національна свідомість українців, часто зосереджена на мові як маркері окремої ідентичності. Такі постаті, як Тарас Шевченко, використовували народну українську мову в поезії та прозі, перетворюючи повсякденне мовлення селян на засіб високої літератури та політичного опору.

У відповідь царська держава вжила заходів для придушення української мови:

• Валуєвський циркуляр (1863) – забороняв публікацію релігійних та освітніх текстів українською мовою, відкидаючи мову як лише діалект російської.

  
  

• Емський указ (1876) – заборонив друк та імпорт більшості україномовних книг, а також публічні виступи та лекції українською мовою.

Ця політика мала на меті асимілювати українців у ширшу російську ідентичність шляхом делегітимізації їхньої мови в суспільному житті.

Галісія: культурний заповідник

У той час як східна та центральна Україна зазнали русифікації, західні землі Галичини та Буковини потрапили під австрійську, а пізніше австро-угорську, владу після поділів Польщі. Тут українська мова (часто її називають русинською) користувалася більшою культурною свободою, процвітали україномовні газети, школи та політичні організації.

Ця відносна свобода зробила Галичину культурним інкубатором для українського національного руху, створюючи словники, граматики та літературні твори, які допомогли стандартизувати сучасну мову.

Радянська епоха: коливання між просуванням та придушенням

Радянський Союз спочатку проводив політику українізації у 1920-х роках, просуваючи українську мову в освіті, управлінні та ЗМІ, щоб заручитися місцевою підтримкою. Це призвело до вибуху україномовних видань, театру та наукової діяльності.

Однак до 1930-х років Йосип Сталін змінив цю політику. Українська інтелігенція була знищена під час чисток, і російська знову стала домінуючою мовою кар'єрного зростання. У повоєнний період, особливо після Другої світової війни, СРСР сприяв русифікації під виглядом соціалістичного інтернаціоналізму. Українська мова залишалася формально визнаною, але російська домінувала у вищій освіті, науці та офіційному дискурсі.

До 1980-х років багато міських українців, особливо на сході та півдні, почувалися комфортніше, розмовляючи російською мовою в громадському житті.

Незалежність та відродження

Розпад Радянського Союзу в 1991 році приніс незалежність та конституційне визнання української мови єдиною державною. Були докладені зусилля для розширення україномовної освіти, ЗМІ та офіційного використання, хоча російська мова залишалася домінуючою в багатьох містах.

Виклик був не лише юридичним, а й культурним: зробити українську мову мовою прагнень, комерції та сучасності, а не лише сільських традицій. Це вимагало зміни поколінь мовної ієрархії, в якій російська мова асоціювалася з владою та престижем.

Після 2014 року: Мова як передова ідентичності

Анексія Криму Росією та війна на Донбасі у 2014 році перетворили мовну політику на питання національної безпеки. Українська мова стала не просто офіційною мовою, а й символом опору. Були прийняті закони щодо збільшення частки української мови в телерадіомовленні, державному управлінні та освіті.

Повномасштабне вторгнення 2022 року прискорило цю тенденцію. Російськомовне населення по всій Україні почало свідомо переходити на українську мову у повсякденному житті, розглядаючи це як акт солідарності та непокори. Таким чином, війна поглибила роль мови як об'єднуючого маркера національної ідентичності.

Від виживання до суверенітету

Історія української мови — це історія народу, чий голос неодноразово був мішенню для знищення, проте зберігався. Від літописів Київської Русі до поезії Шевченка, від підпільних видань царських часів до навмисних мовних змін у воєнному Києві, українська мова перемістилася з маргінес до центру національного життя.

Сьогодні це не просто засіб комунікації, а головний символ суверенної держави, яка перетворила століття мовного виживання на впевнену, самодостатню культуру.