Ірини Харківські: Допомагаємо людям почати все спочатку
Метью Періш
Субота, 26 вересня 2026 року
Харків – це місто, яке навчилося жити одночасно з нормальністю та катастрофою. Люди ходять на роботу, діти ростуть, пари закохуються та народжуються немовлята. Водночас російські безпілотники та ракети продовжують обстрілювати місто, а фронт залишається достатньо близьким, щоб нові хвилі переміщених осіб продовжували прибувати з міст і сіл, яким загрожують бойові дії.
За цією статистикою стоять люди, які понад чотири роки намагалися зробити цю надзвичайну ситуацію стерпною. Двох із них звати Ірина. Обидві були підприємцями ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. Обидві майже одразу стали волонтерами. Відтоді їхня робота варіювалася від годування людей і тварин до пошуку одягу, взуття, ліжок та ліків, допомоги переміщеним особам з документами та організації дитячих заходів, покликаних дати хоч якусь подобу звичайного дитинства молодим людям, які пережили те, що не повинна бачити жодна дитина.
Одна з двох Ірин є співзасновницею благодійного фонду WoW Division, чия робота приділяє особливу увагу проблемам покинутих тварин. Інша до війни очолювала три громадські організації, що захищають права підприємців, а зараз активно працює з внутрішньо переміщеними особами (ВПО), зокрема через дитячий гуманітарний центр, який обслуговує понад 2300 сімей.
« Львівський вісник» поспілкувався з ними в Харкові про те, що чотири з половиною роки війни зробили з їхнім містом, що відбувається з людьми, коли вони тікають зі своїх домівок ні з чим, і як волонтери намагаються зібрати шматочки звичайного життя докупи.
Інтерв'ю було проведено російською мовою. Його було перекладено англійською мовою та злегка відредаговано для ясності, безперервності та обсягу.
Метью Паріш: Почнемо з довоєнного періоду. Хто ви були і як ви долучилися до цієї роботи?
Ірина 1: Мене звати Ірина, і я співзасновниця благодійного фонду WoW Division. Наша робота, перш за все, пов'язана з тваринами. Ми годуємо покинутих тварин, рятуємо їх та намагаємося знайти для них нові сім'ї. Але кожен повинен розуміти, що за кожною твариною стоїть людина.
До війни я був підприємцем, і досі ним є. У мене самого є два собаки, і це вплинуло на напрямок моєї волонтерської діяльності. Допомога тваринам стала для мене природною справою.
Ірина 2: Я також була підприємницею. Я очолювала три громадські організації, що займалися захистом прав підприємців, як тут, у Харкові, так і в Києві.
Наше волонтерство розпочалося 27 лютого 2022 року, через три дні після повномасштабного вторгнення. Я звернувся до керівництва ринку та попросив їх виділити нам приміщення, з якого ми могли б допомагати людям. Того вечора ми вже надавали допомогу людям у Північній Салтівці, яка з самого початку зазнавала обстрілів. Ми доставляли продукти туди та по всій Харківській області.
Першими людьми, яким ми допомогли, насправді не були переміщені особи. Це були мешканці Харкова та навколишнього регіону, які раптово опинилися під загрозою.
Метью Паріш: Ті перші тижні зараз мабуть здаються майже неймовірними. У чому ж тоді полягала гуманітарна робота?
Ірина 2: Продуктові набори та логістика. Ми допомагали сім'ям виїхати з міста, зокрема багатодітним сім'ям та дітям з інтернатів. Ми забезпечували нас предметами першої необхідності та медичною допомогою.
Все було негайно. Людям потрібна була їжа. Їм потрібно було вибратися. Їм потрібні були ліки. Пізніше, коли бойові дії перемістилися, і різні місця зазнали нападів, звідти почали прибувати хвилі переміщених осіб.
Ірина 1: Я виїхала з Харкова 7 березня і повернулася через два місяці. Я щойно народила дитину і була на Західній Україні, але мій чоловік залишився в Харкові з перших днів війни, рятував тварин.
Навіть коли я сам був переміщений, ми не сиділи склавши руки. З початку березня ми надсилали гроші та корм для тварин. Ми самі зв’язувалися з іноземними компаніями та організаціями, зокрема з польськими та німецькими, та знаходили гуманітарну допомогу. Ми їздили за нею та відправляли її назад до Харкова евакуаційними потягами.
Протягом перших двох місяців я сам був внутрішньо переміщеною особою.
Метью Періш: Це дає вам незвичайну перспективу того, що ви були одночасно переміщеною особою та тим, хто допомагав переміщеним особам. У якому стані були люди, коли почали прибувати перші великі групи?
Ірина 2: Жахливо. Спочатку люди були надзвичайно засмучені, бо втратили все. Ми часто були серед перших, хто міг дати їм те, що їм було потрібно.
Поступово люди почали психологічно відновлюватися. Допомагали психологи, наші організації та багато інших. Постійна підтримка мала значення. Деякі люди орендували житло, а інші жили в гуртожитках. Поступово вони почали формувати громади та змиритися з тим, що сталося.
Але подумайте, що насправді означає «втратити все». Людям потрібні були адвокати, щоб допомогти відновити їхні документи. Їм потрібне було житло, одяг, взуття та ліки. Їм потрібен був хтось, хто б супроводжував їх у соціальних службах та міській та обласній владі. Коли ви раптово тікаєте, проблема не лише в тому, що ви втратили свій будинок. Ви могли втратити кожен документ, що підтверджує вашу особу, і все необхідне для ведення звичайного життя.
Метью Паріш: Звідки приїжджають люди, які сьогодні прибувають до Харкова?
Ірина 1: Багато хто зараз приїхав з Харківської області, зокрема з Куп'янського та Вовчанського районів. Деякі прибули під час поновлення російських наступів. Багато хто живе в гуртожитках, інші орендують житло.
З моєї точки зору, одна з найбільших труднощів — це те, що відбувається з їхніми тваринами. Дуже важко знайти житло з твариною. Гуртожитки зазвичай їх не приймають. Тому людям іноді доводиться залишати своїх тварин.
Це жахливо, але ви також повинні розуміти становище, в якому знаходяться ці люди. Вони намагаються втекти та знайти місце для життя. Ось чому я кажу, що за кожною покинутою твариною стоїть людина.
Ірина 2: Люди прибувають звідти, де відбуваються військові операції, де наближається фронт і де потрібна евакуація. Іноді евакуацію організовує регіональна влада, а іноді люди їдуть самі. Вони рятують свої життя.
Метью Періш: Що потрібно людині після прибуття після евакуації?
Ірина 1: Все. Залежить від того, як вони втекли. Якщо хтось зміг піти раніше і взяти якісь речі, можливо, у нього є виделка, ложка та подушка. Це вже щось.
Але багато хто йде під вогнем критики. Вони просто намагаються вибратися живими та прибувають абсолютно ні з чим. Без подушки, без ковдри, навіть без тарілки. Тож у перші кілька днів їм потрібні всі ці базові речі. Потім їм потрібна фінансова підтримка, щоб вони могли почати купувати речі для себе та відновлювати своє життя.
Ірина 2: Перше питання: де я живу? Потім: на чому я сплю? Що я ношу? Що я їм?
Також можуть бути проблеми зі здоров’ям. Люди могли бути поранені або перебувати в стані шоку. У них може не бути документів. Тому негайні потреби – це житло, їжа, одяг, взуття, медична допомога та юридична підтримка.
Метью Паріш: Хто зараз прибуває найбільш вразливими людьми?
Ірина 2: Якщо розглянути різні категорії, відносно мало молодих людей, які здатні працювати, евакуюються до Харкова. Багато хто їде далі, зокрема за кордон. Люди, які залишаються до останнього моменту, як правило, це люди похилого віку або хворі, люди з інвалідністю та ті, хто не може пересуватися самостійно.
Ви маєте зрозуміти, чому вони залишаються. Їхній дім може бути єдиною цінністю, яку вони мають. Це те, заради чого вони працювали все своє життя. А ще є їхні тварини, їхня худоба, їхні собаки та коти, а також їхня земля.
Тож ті, кого зрештою евакуювали до Харкова, часто є одними з найбільш вразливих: люди з інвалідністю, люди з хворобами, люди старше 60 років та люди, які залишалися в своїх домівках до останнього моменту.
Ірина 1: Також є багато матерів-одиначок та матерів з дітьми, а також багатодітних сімей. Багато людей похилого віку не можуть подорожувати за кордон. У них може не бути грошей, а стан здоров'я може ускладнювати подорожі.
Метью Паріш: Наскільки важко людям повернутися до чогось, що нагадує звичайне життя — знайти роботу чи влаштувати дітей до школи, коли вони приїжджають до Харкова?
Ірина 1: Важко. У самому Харкові через війну проблеми зі школами та дитячими садками. Підпільних шкіл та дитячих садків обмежена кількість. Діти можуть відвідувати їх позмінно, і вони не обов’язково можуть ходити туди щодня.
Онлайн-освіта є цінною, але це ускладнює працевлаштування для батьків. Багато шкіл та дитячих садків постраждали від бомбардувань і досі не відновлені.
Ірина 2: Скрізь труднощі: з житлом, працевлаштуванням, школами та дитячими садками. Ці люди не мають тут коріння.
Переміщена особа, можливо, була висококваліфікованою до евакуації, але не обов'язково може знайти кваліфіковану роботу в Харкові. Вона може зрештою працювати продавцем або прибиральником. У багатьох відношеннях вони стикаються з тими ж труднощами, з якими стикаються біженці та переміщені особи будь-де. Однією з переваг тут є те, що не обов'язково мати мовний бар'єр. Ми розмовляємо українською та російською мовами і можемо розуміти одне одного. Але все інше все одно може бути надзвичайно складним. Саме тому важливою залишається зовнішня допомога волонтерів, юристів та соціальних працівників.
Метью Паріш: Наскільки ефективні муніципальні та державні органи влади? Де закінчується офіційна допомога і починається волонтерська робота?
Ірина 1: Муніципальна влада наполегливо працює та допомагає людям, чим може, але волонтери також є всюди. Якщо будівля постраждала від удару, волонтери організовуються майже одразу. Вікна потрібно закрити або замінити, а людям потрібна допомога, щоб зігрітися. Влада надає гарячу їжу та матеріальну допомогу. Я думаю, що кожен допомагає, чим може.
Ірина 2: Я б розрізняла муніципальні служби та волонтерів. Досвід показує, що люди спочатку звертаються до інших. Волонтери, які працювали з початку війни, є одними з перших, хто допомагає, коли хтось потрапляє в біду.
Звісно, служби екстреної допомоги прибувають одразу після страйку: рятувальники, пожежники та швидка допомога. Але коли йдеться про гуманітарну допомогу — комусь раптово знадобився одяг, взуття, їжа, ліки чи предмети домашнього вжитку — волонтерські та благодійні організації можуть діяти негайно.
Звичайно, муніципальна влада також працює, але неминуче повільніше через бюрократію та паперову роботу. Для нас пріоритетом є негайна допомога.
Метью Паріш: Ви вирішили створити окрему гуманітарну операцію спеціально для дітей. Чому?
Ірина 2: Наша робота охоплює багато категорій внутрішньо переміщених осіб, але ми усвідомили, що особливу увагу потрібно приділяти вагітним жінкам та сім’ям з маленькими дітьми.
Спочатку ми працювали разом з дорослими та дітьми. Потім ми вирішили розділити відділення для дорослих та дітей та створили Дитячий гуманітарний центр. Ми підтримуємо сім'ї від вагітності до дитинства, приблизно до 14 років. Сьогодні понад 2300 сімей користуються послугами Дитячого гуманітарного центру.
Діти – це майбутнє. Саме тому його й створили.
Метью Паріш: Що там відбувається? Це просто розподільчий центр для дитячих речей першої необхідності?
Ірина 2: Ні. Соціалізація є важливою частиною цього.
Матері можуть спочатку звертатися до нас під час вагітності. Потім вони народжують, і ми спостерігаємо, як їхні діти ростуть на наших очах. Спочатку їм потрібні підгузки та дитяче харчування. Пізніше їм потрібен одяг та взуття, іграшки та їжа.
Ми також створюємо свята для дітей. Іноді ми вигадуємо приводи для святкування: перший день літа, осіннє свято, Різдво, весна, Хелловін чи Новий рік. Майже все може стати святом.
Є подарунки, ігри, квести та сюрпризи. Суть у тому, що діти збираються разом і спілкуються один з одним та з дорослими. Вони знову стають частиною соціального середовища.
Метью Паріш: Багато з цих дітей пережили бомбардування, евакуацію та руйнування своїх домівок. Як це на них впливає?
Ірина 2: Більшість наших дітей з переміщених сімей. Якщо вони не народилися тут після евакуації своїх сімей, можливо, вони справді пережили обстріли та втрату своїх домівок. Дехто бачив, як їхні батьки були поранені. Дехто втратив тварин, з якими жили. Вони були свідками горя та жахливих речей, що відбувалися навколо них.
Ви повинні знайти спосіб спілкування з ними. Ви повинні заохочувати дитину до розмови та знаходити спільну мову.
Але діти змінюються, коли бачать, що люди ставляться до них добре. Вони відкривають, що хтось буде з ними гратися. Ми намагаємося дати їм щось більше, ніж одяг та взуття. Ми шукаємо іграшки всюди.
Ми дозволяємо дітям бути дітьми у дуже важкий час.
Ви також бачите стосунки між дитиною та батьком. Коли батько заспокоюється та починає посміхатися, дитина також розслабляється.
Метью Паріш: У цьому виразі є щось вражаюче: «Ми дозволяємо дітям бути дітьми». У воєнний час гуманітарна допомога, ймовірно, полягає не лише у збереженні чиєїсь сили.
Ірина 2: Звичайно. Життя триває, незалежно від того, чи є війна, чи ні. Люди зустрічаються. Люди закохуються. Вони одружуються і народжують дітей.
Це означає, що діти продовжують народжуватися, і потреба в допомозі величезна. Сім'ям потрібні дитячі коляски та ліжечка. Їм потрібне дитяче харчування, одяг, підгузки та засоби гігієни.
Дітей особливо важко утримувати, оскільки вони так швидко ростуть і коштують сім'ям багато грошей. За нинішніх обставин батькам може бути надзвичайно важко заробити достатньо.
Ми для них як перша допомога. Іноді ми — чарівна паличка. Ми — постійне джерело підтримки. Підгузки та дитяче харчування, зокрема, нам надзвичайно важко отримати в достатній кількості. Це одні з наших найбільших потреб, і ми безмежно вдячні всім, хто нам допомагає.
Метью Періш: Ви також керуєте тим, що можна описати як безкоштовну шопінг-краму. Як це працює?
Ірина 2: У наших гуманітарних центрах усе надається безкоштовно.
Благодійні організації жертвують речі. Іноземні донори допомагають нам. Звичайні харків’яни приносять речі, з яких виросли їхні діти. Люди приносять речі, залишені батьками. Іноді люди, які емігрували, залишають свої речі для інших.
Будь-хто, хто хоче поділитися з нами, може це зробити, а ми, у свою чергу, дозволяємо нужденним людям вибрати те, що їм потрібно. Внутрішньо переміщені особи, багатодітні сім'ї та люди з обмеженою мобільністю є серед тих, кому ми особливо хочемо допомогти.
Потреби змінюються залежно від пори року. Зрозуміло, що людям не потрібні літні шльопанці взимку. Ми намагаємося забезпечити відповідний сезонний одяг та взуття, тоді як такі речі, як засоби для чищення, постільна білизна, ванні кімнати, ліки та інші предмети першої необхідності, потрібні протягом усього року.
Метью Періш: Ви працювали як з міжнародними волонтерами, так і з донорами. Наскільки корисною була ця міжнародна допомога?
Ірина 1: Протягом усієї війни ми працювали з іноземними добровольцями. Нам допомагали Польща, Німеччина і навіть Сполучені Штати, і ми щиро вдячні за кожну допомогу, яку нам надсилають люди.
Але є дещо, що я хотів би, щоб іноземні донори зрозуміли. Іноді вони надсилають їжу чи інші товари з-за кордону, і самі товари дорогі, а потім вони ще й витрачають гроші на їх транспортування в Україну.
Часто ми могли купити ту саму річ у українського виробника тут набагато дешевше. Якби хтось просто надав гроші на місцеву покупку, та сама сума грошей могла б досягти набагато більшого.
Наприклад, у випадку з тваринами, можливо, ми могли б навіть створити тут невелике виробниче підприємство для забезпечення кормом тварин, покинутих під час війни. Замість того, щоб постійно оплачувати міжнародні транспортні витрати, інвестиції могли б створити в Україні щось, що й надалі задовольнятиме потреби.
Метью Періш: Ваша робота розпочалася під час надзвичайної ситуації у лютому 2022 року. Що найбільше змінилося через понад чотири роки?
Ірина 2: Спочатку люди були просто спустошені. Вони втратили все. Поступово, завдяки психологічній допомозі та постійній підтримці, багато хто почав одужувати. Вони знайшли житло. Вони створили громади. Вони почали будувати своє життя заново.
Але потреба не зникла. Нові люди все ще евакуюються та прибувають ні з чим. Діти все ще ростуть. Немовлята все ще народжуються. Люди все ще потребують допомоги у пошуку житла, відновленні документів та отриманні предметів першої необхідності.
Ірина 1: А тварини все ще залишаються, коли люди евакуюються, бо не можуть взяти їх у знайдене житло.
Ось чому людські проблеми та проблеми тварин насправді не можна розділяти. Коли ви знаходите покинутого собаку чи кота в селі поблизу фронту, зазвичай за цим стоїть людська історія. Хтось любив цю тварину. Потім щось сталося, що змусило його піти.
Метью Періш: Після всього, що ви побачили з лютого 2022 року, що для вас зараз означає волонтерство?
Ірина 2: Це означає бути поруч, коли комусь терміново потрібна допомога. В установах є процедури та документи, і, звичайно, ці речі необхідні. Але людина, яка щойно втекла від обстрілу, не сприймає своє життя як процедуру.
Їм потрібно десь спати. Їм потрібно щось поїсти. Їхній дитині потрібен одяг. Їм можуть знадобитися ліки. Їм може знадобитися хтось, хто підкаже їм, куди йти далі. Ось тут і стають на допомогу волонтери.
Ірина 1: А іноді людину, якій ви допомагаєте, видно лише через тварину, яку їй довелося залишити.
За кожною твариною стоїть людина.
Дві Ірини описують гуманітарну роботу без зайвої сентиментальності. Можливо, після чотирьох з половиною років для неї мало місця. Їхній словник натомість невпинно практичний: ліжка, документи, підгузки, взуття, ліки, корм для домашніх тварин, школи, житло. Це буденні речі, але війна має властивість робити буденне дорогоцінним.
Також у їхній розповіді пронизує глибша тема. Гуманітарна робота в Харкові перетворилася з екстреної допомоги на щось ближче до відбудови звичайного життя, поки війна ще триває. Мета вже не просто допомогти комусь пережити цю ніч. Йдеться про те, щоб допомогти матері знайти роботу, дозволити наляканій дитині погратися, дати пенсіонеру-переселенцю місце для ночівлі або врятувати сім'ю, яка тікає з фронту, від необхідності покидати собаку, який жив з ними десять років.
Можливо, найкраще цю трансформацію відображають навмисно вигадані свята Дитячого гуманітарного центру. Різдво – це привід для вечірки, але таким самим може бути початок літа чи прихід осені. Конкретна дата навряд чи має значення. Мета полягає в тому, щоб створити привід, коли діти можуть гратися разом, а батьки – посміхатися.
У місті, яке постійно змушене долати наслідки руйнувань, це скромна форма реконструкції, яку неможливо виміряти тоннами бетону чи кілометрами відремонтованої дороги. Як каже Ірина, їхнє завдання — дозволити дітям бути дітьми . У Харкові 2026 року це саме по собі є формою опору.
---
Якщо ви бажаєте пожертвувати на справу двох Ірин, відвідайте сторінку пожертв за адресою:
