Іноземці та українки: кохання, непорозуміння та війна
Метью Періш
Неділя, 27 вересня 2026 року
Війну загалом не вважають афродизіаком, хоча історія свідчить про те, що вона часто поводиться саме так. Скрізь, де солдати, журналісти, волонтери, дипломати, бізнесмени та шукачі пригод збираються навколо конфлікту, стосунки зав'язуються з надзвичайною швидкістю. Люди закохуються за обставин, за яких у мирний час вони могли б витратити шість місяців, вирішуючи, чи варто їм влаштувати другу спільну вечерю. Війна в Україні не стала винятком. З початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року велика кількість іноземних чоловіків провела значний період в Україні, і деякі з них неминуче зав'язали стосунки з українками.
Деякі з цих стосунків були надзвичайно успішними. Інші закінчилися збентеженням, взаємними звинуваченнями та часом вражаючими емоційними вибухами. Іноземні чоловіки скаржаться, що не можуть зрозуміти українських жінок. Українські жінки з такою ж переконаністю скаржаться, що іноземні чоловіки абсолютно нічого не розуміють. Кожна сторона може звинувачувати іншу в нечесності, емоційній холодності, надмірних очікуваннях, егоїзмі чи незрозумілих змінах думок. Однак значна частина цієї плутанини виникає не тому, що одна зі сторін поводиться ірраціонально, а тому, що двоє людей намагаються побудувати близькі стосунки, живучи в радикально різних психологічних світах.
Перша складність очевидна, але її легко недооцінити: один з них зазвичай вдома, а інший – ні. Іноземець, який тимчасово проживає в Києві, Львові, Харкові чи Одесі, може сприймати Україну як надзвичайне переривання свого нормального існування. Якою б серйозною не була його робота, він зазвичай зберігає можливість виїхати. Десь за кордоном України є аеропорт, з якого він може вилетіти назад до Лондона, Берліна, Парижа, Торонто чи Нью-Йорка. У нього може бути квартира, сім'я, кар'єра та банківський рахунок деінде. Тому Україна може залишатися, принаймні психологічно, розділом його життя.
Для української жінки війна — це не розділ. Це книга, в якій вона змушена жити. Її батьки можуть бути в іншій частині країни. Друзі можуть служити у Збройних силах. Хтось із її знайомих міг бути вбитий, поранений, переміщений або мобілізований. Її будинок міг бути пошкоджений, кар'єра перервана, а плани щодо дітей, подорожей та професійного зростання відкладено на невизначений термін. Повітряні тривоги — це не екзотична риса життя за кордоном, а частина архітектури існування. Ця асиметрія породжує непорозуміння ще до того, як хтось із них встигає щось сказати.
Іноземець може вважати, що стосунки існують переважно між двома особами. Українка може розуміти, що жодні стосунки під час війни не можуть бути повністю відокремленими від питань безпеки, сім'ї, географії та майбутнього. Де вони житимуть? Чи може він залишитися в Україні? Чи очікуватиметься від неї виїзду? Що станеться з її батьками? Що станеться, якщо ситуація з безпекою погіршиться? Що станеться, якщо він втомиться від України та повернеться додому? Питання, які зазвичай можуть виникнути через рік, можуть стати неминучими через кілька тижнів.
Це створює своєрідне прискорення близькості. Військовий час стискає час, оскільки невизначеність робить відкладення абсурдним. Люди, які знають одне одного місяць, можуть обговорювати теми, які пари в мирний час відкладали роками. Шлюб, діти, еміграція, гроші та смерть – все це може з'явитися на початку розмови. Іноземець може інтерпретувати це як надмірну серйозність. Українець може інтерпретувати своє небажання обговорювати такі питання як доказ того, що він взагалі не серйозний.
Існує ще одна проблема: іноземці іноді приїжджають з фантазіями про українських жінок. Ці фантазії бувають суперечливих. Одна зображує українських жінок як надзвичайно традиційних, жіночних та орієнтованих на сім'ю. Інша зображує їх як гламурних, сексуально вільних та авантюрних. Третя уявляє жінок, які з вдячністю чекають на порятунок від бідної чи небезпечної країни завдяки заможним західним чоловікам. Усі три фантазії є рецептом розчарування, тому що українські жінки приблизно такі ж складні, суперечливі, амбітні, важкі, щедрі, егоїстичні, розумні, дурні, вірні та непередбачувані, як і всі інші.
Фантазія про порятунок особливо руйнівна під час війни. Іноземець може мати більше грошей, надійніший паспорт та доступ до країн, де життя безпечніше. Тому він може уявляти, що приносить величезні переваги у стосунки. Проте багато українок мають успішну кар'єру, власність, сім'ї, професійну ідентичність та сильну прихильність до своєї країни. Вони можуть не мати жодного бажання бути врятованими. Дійсно, після років, протягом яких українкам неодноразово розповідали, що потрібно їхній країні, чути, як хлопець каже, що він знає, що для них найкраще, може надзвичайно швидко стати дратівливим.
Також трапляється зворотне непорозуміння. Деякі українці неминуче вважають, що іноземець багатий лише тому, що він отримує західну зарплату. Відносні відмінності в доходах можуть спотворювати очікування. Цілком звичайний британський, німецький чи американський фахівець може здаватися заможним, конвертуючи свої заробітки в гривні, водночас зберігаючи зобов'язання, борги та витрати за кордоном. Якщо гроші переплітаються з прихильністю, жодна зі сторін може точно не знати, що саме обмінюється. Подарунки, вечері, проживання та допомога можуть означати щедрість для однієї людини та відданість для іншої.
Це не унікально для України. Стосунки, що передбачають суттєві відмінності в доходах, національності чи імміграційних можливостях, повсюди несуть у собі ймовірність того, що прихильність та матеріальні очікування стануть важко розплутаними. Війна лише посилює цю неоднозначність. Допомога чиїйсь родині з екстреними витратами може бути звичайним актом доброти. Повторна фінансова залежність може створити щось зовсім інше. Складність полягає у визначенні межі, особливо коли справжні труднощі є поширеними, а щедрість є морально природною.
Мова поглиблює все. Двоє людей можуть обидві чудово розмовляти англійською і все одно не розуміти одне одного. Близькість залежить від нюансів: іронії, вагань, натяків, применшення, гумору та точної емоційної сили, здавалося б, звичайних виразів. Людина, яка розмовляє іншою мовою, може звучати набагато прямолінійніше, ніж мала на увазі. І навпаки, іноземці, які розмовляють англомовними, особливо британці, можуть висловлювати незгоду за допомогою таких складних применшень, що їхні українські партнери можуть навіть не усвідомлювати, що суперечка навіть почалася.
Культурні норми, що стосуються залицянь, також можуть відрізнятися. Очікування щодо того, хто платить, хто ініціює контакт, як часто пари спілкуються, коли починається ексклюзивність і що вважається шанобливою поведінкою, не є універсальними. Так само не є універсальними припущення щодо дружби з колишніми партнерами, соціальних мереж, вечірніх зустрічей, ревнощів чи публічних проявів прихильності. Поведінка, яку одна людина вважає абсолютно нешкідливою, може здаватися разюче неповажною іншій. Жодна зі сторін не обов'язково розуміє, що діє культурне припущення, оскільки культурні припущення – це саме ті правила, які ми перестаємо помічати, як тільки засвоюємо їх.
Українське суспільство саме по собі є надзвичайно різноманітним. Космополітичний фахівець з технологій у Києві, студент університету у Львові, лікар у Харкові та людина з консервативного маленького містечка можуть мати зовсім різні очікування щодо стосунків. Тому ідея про існування єдиного посібника під назвою « Як мислять українки » така ж безглузда, як і уявлення про те, що жінки з Единбурга, сільської Алабами та центрального Парижа однаково ставляться до романтики, бо всі вони належать до «Заходу».
Також існує психологічний тиск війни. Хронічна небезпека змінює людей, хоча й не завжди передбачуваним чином. Деякі стають надзвичайно прив’язаними. Інші віддаляються. Деяким потрібне постійне спілкування та підбадьорення. Інші захищають себе за допомогою емоційної дистанції. Плани можуть бути раптово скасовані через авіанальоти, сімейні надзвичайні ситуації, відключення електроенергії або військові події. Хтось може здаватися бадьорим за вечерею, а наступного ранку замкнутися, бо вночі надійшли погані новини.
Іноземний партнер може легко персоналізувати ці зміни. Він розмірковує, що ж він зробив не так. Можливо, нічого. Так само було б поблажливо приписувати кожну розбіжність, що стосується українця, травмі воєнного часу. Українці залишаються відповідальними дорослими людьми, здатними поводитися добре чи погано, як і всі інші. Війна пояснює деякі тиски; вона не скасовує звичайної людської діяльності та не перетворює кожну особисту невдачу на симптом національних страждань.
Однак існує глибока асиметрія в тому, як легко обидві сторони можуть втекти. Іноземець може вирішити, що Україна стала занадто виснажливою, і виїхати. Його українська партнерка не обов'язково може прийняти аналогічне рішення. Навіть якщо вона може легально подорожувати, від'їзд може означати відмову від батьків, друзів, роботи, мови та дому. Отже, випадкове зауваження іноземця про те, що він може повернутися додому, може мати емоційне значення, якого він ніколи не мав на увазі. Для нього це може означати зміну роботи. Для неї це може означати зникнення.
Іноземні чоловіки також іноді неправильно розуміють український патріотизм. Жінка може люто скаржитися на корупцію, бюрократію, політиків, мобілізаційну політику чи майже будь-який інший аспект українського життя, але гостро реагувати, коли іноземець висловлює, здавалося б, подібну критику. Це не обов'язково суперечливо. Сім'ї функціонують за тим самим принципом: можна нескінченно скаржитися на своїх родичів, не запрошуючи при цьому незнайомців приєднатися. Під час екзистенційної війни критика країни від того, хто може виїхати, коли забажає, може звучати зовсім інакше, ніж критика від того, чия родина заплатила за виживання України.
Тим часом іноземець може відчувати себе постійно засудженим війною, яка не є його власною. Чому він в Україні? Чи він корисний? Чи він просто спостерігає? Чи він отримує прибуток? Чи він шукає гострих відчуттів? Чому він періодично їде? Чому він не розмовляє українською? Чому він прожив у країні два роки і досі не розуміє деяких елементарних рис українського життя? Людина, яка спочатку приїхала зі щирими намірами, може зрештою зайняти оборонну позицію перед цим накопиченням питань.
Існує також похмуріша проблема, пов'язана з іноземними чоловіками у воєнних умовах. Зони конфліктів приваблюють гідних захоплення людей, але вони також приваблюють хижаків, фантазерів та людей, які тікають від невдалого життя в інших місцях. Україна бачила сміливих іноземних волонтерів, журналістів, працівників гуманітарних організацій та підприємців. Вона також неминуче зіткнулася з іноземцями, яких приваблювало дешеве життя, вразливі люди, пригоди або можливість переосмислити себе без незручних питань про своє минуле. Українські жінки мають цілком раціональні причини бути обережними.
Іноземні чоловіки, зі свого боку, можуть зустрічати жінок, чиї мотиви не зовсім романтичні. У кожному суспільстві є опортуністи, а економічні потрясіння створюють можливості для експлуатації. Існують шахрайські знайомства, перебільшені надзвичайні ситуації та стосунки, організовані переважно навколо фінансової підтримки. Однак перетворення цього факту на загальну теорію про українських жінок є одночасно неточним і саморуйнівним. Чоловік, який підходить до кожної жінки як до потенційної шахрайки, зрештою поведеться настільки підозріло, що жодні емоційно здорові стосунки не зможуть його пережити.
Отже, центральна проблема полягає не в тому, що українські жінки та іноземні чоловіки за своєю суттю несумісні. Річ у тім, що стосунки воєнного часу посилюють неоднозначність. Відмінності, які зазвичай можуть виникати поступово, виникають одночасно: національність, мова, дохід, імміграційний статус, сімейні очікування, політичні переконання, психологічний стрес та радикально різні стосунки з небезпекою. Тим часом інтенсивність воєнного життя спонукає пари діяти швидше саме тоді, коли їм слід спілкуватися обережніше.
Успішні стосунки попри цю розбіжність, відповідно, вимагають незвичайного ступеня чіткості. Люди повинні говорити те, що вони мають на увазі під грошима, ексклюзивністю, місцем проживання, дітьми, шлюбом та майбутнім, а не покладатися на культурні припущення. Їм потрібно розрізняти щедрість від обов'язку та прихильність від порятунку. Іноземець повинен розуміти, що Україна — це не просто тло для його романтичної пригоди. Українець повинен розуміти, що іноземець не може отримати цілісного уявлення про українське суспільство, просто перетинаючи польський кордон.
Понад усе, обидві сторони повинні протистояти перетворенню одне на одне на національні стереотипи. «Українські жінки такі» та «іноземні чоловіки такі» – це зазвичай твердження, що оголошують провал комунікації. Нації мають культуру, але окремі люди мають особистості. Українська жінка не є послом української жіночності, а британець, американець, німець чи француз не приїжджає з колективною психологією свого паспорта.
Війна посилює все. Вона робить дружбу швидшою, суперечки запеклішими, щедрість важливішою, а розлуку страшнішою. Вона може створити надзвичайну близькість, бо двоє людей розуміють, що завтрашній день менш певний, ніж вони колись уявляли. Однак та сама інтенсивність може зробити тимчасовий потяг схожим на долю, а звичайне непорозуміння — на зраду.
Можливо, це пояснює як визначні успіхи, так і вражаючі невдачі у стосунках між іноземцями та українками під час війни. Двоє людей можуть зустрітися на розі мови, культури, багатства та досвіду, поки вибухи час від часу освітлюють горизонт. Вони можуть уявляти, що кохання легко подолає ці розбіжності. Іноді це так і є. Найчастіше кохання вимагає чогось значно менш романтичного, але зрештою більш цінного: терпіння, відвертості, гумору та готовності визнати, що інша людина може жити у світі, який людина ще не розуміє.
Це й так складно в мирний час. У воєнний час у Україні це може бути одна з найскладніших розмов, які коли-небудь ведуть двоє людей.
