Європа понад усе: шлях до оновлення міжнародного порядку, заснованого на правилах

П'ятниця, 10 липня 2026 року

Протягом майже вісімдесяти років міжнародний порядок, заснований на правилах, ґрунтувався на простій угоді. Сполучені Штати мали забезпечити стратегічні основи глобальної безпеки, гарантувати свободу судноплавства, підтримувати міжнародні фінансові установи та відстоювати міжнародно-правову базу, в рамках якої могли б процвітати торгівля та дипломатія. Європа, спустошена Другою світовою війною, мала відбудуватися під цією парасолькою безпеки, поступово створюючи безпрецедентний експеримент мирної інтеграції.

Це врегулювання зараз вступило в період глибокої невизначеності.

Геополітичні припущення, що керували другою половиною ХХ століття, розчиняються. Сполучені Штати залишаються надзвичайно могутніми, проте їхня внутрішня політика стає дедалі більш замкнутою. Китай став світовим економічним та військовим конкурентом, відкрито пропагуючи альтернативні моделі міжнародного управління. Росія продемонструвала своїм вторгненням в Україну, що готова відкинути фундаментальні принципи суверенітету та територіальної цілісності, на яких була побудована повоєнна Європа.

У цих умовах Європа стоїть перед вибором. Вона може продовжувати сподіватися, що інші відновлять стабільність попередніх десятиліть, або ж взяти на себе відповідальність за збереження та оновлення принципів, від яких ця стабільність залежала.

Доктрина, яку можна описати як «Європа понад усе», не обов’язково має бути ізоляціоністською, націоналістичною чи протекціоністською. При правильному розумінні вона майже протилежна. Це твердження, що Європа повинна поставити в центр своєї зовнішньої політики та політики безпеки захист інституцій, норм та правових принципів, які забезпечили мир і процвітання в більшій частині світу з 1945 року.

На відміну від руху «Америка понад усе», який часто передбачав звуження міжнародних зобов'язань, рух «Європа понад усе» вимагатиме від Європи більшої міжнародної активності. Це передбачатиме більшу дипломатичну активність, збільшення військового потенціалу, більш узгоджену економічну стратегію та сильнішу підтримку міжнародних інституцій.

Іронія вражає. Європа, колись джерело багатьох найруйнівніших конфліктів в історії, тепер може мати унікальне становище, щоб стати головним хранителем багатосторонності.

Сам європейський проект свідчить про те, що правила можуть замінити політику сили. Європейський Союз був побудований не шляхом завоювань, а через право. Колишні вороги прийняли спільні суди, спільні правила та спільні ринки, оскільки визнали, що правова визначеність генерує процвітання надійніше, ніж військова конкуренція.

Цей досвід має ширше значення. Міжнародне право часто критикують за брак ефективних механізмів забезпечення виконання. Проте значна частина внутрішнього законодавства функціонує тому, що суспільства добровільно приймають спільні правила. Міжнародне право також залежить від того, чи визнають держави, що дотримання правил служить їхнім довгостроковим інтересам, навіть коли короткострокові спокуси заохочують до порушення.

Вторгнення Росії в Україну, мабуть, є найяскравішим сучасним нападом на цей принцип. Це не просто війна за територію. Це виклик твердженню, що кордони не можуть бути змінені силою, що суверенні держави мають рівну юридичну гідність незалежно від військової сили, і що договори зберігають значення поза межами безпосередньої зручності.

Тому опір України має значення, яке виходить далеко за межі Східної Європи. Це захист принципів, від яких залежить безліч менших держав.

Європа зрозуміла це чіткіше, ніж багато хто очікував.

Військова допомога, фінансова підтримка, захист біженців та санкції продемонстрували безпрецедентний ступінь колективних дій. Хоча розбіжності неминуче зберігаються, європейські уряди дедалі більше визнають, що безпека України та безпека Європи нероздільні.

Однак для підтримки цього зобов'язання потрібно більше, ніж просто надзвичайні заходи.

«Європа понад усе» вимагає структурних реформ.

Витрати на оборону повинні продовжувати зростати не тому, що Європа прагне конфронтації, а тому, що стримування залишається невід'ємною частиною миру. Дипломатичний вплив зрештою залежить від надійних можливостей. Економічна міць також вимагає стійкості. Диверсифікація енергетики, безпечні ланцюги поставок, технологічні інновації та інвестиції в передове виробництво стали питаннями національної безпеки, а не лише комерційної політики.

Те саме стосується і демократичної стійкості.

Іноземні дезінформаційні кампанії, кібератаки та прихований політичний вплив експлуатують відкритість демократичних суспільств. Тому захист ліберальних інституцій вимагає сучасних форм громадянської освіти, цифрової грамотності та інституційної прозорості. Демократичні держави не можуть існувати вічно, якщо їхні громадяни втрачають довіру до об'єктивної інформації або до цілісності державних інституцій.

Економічна політика також заслуговує на перегляд.

Протягом десятиліть здавалося, що глобалізація обіцяє універсальні вигоди. На практиці надмірна залежність від авторитарних постачальників створювала стратегічні вразливості. Європа зараз стоїть перед складним завданням балансування між відкритістю та стійкістю. Повне економічне роз'єднання не є ні реалістичним, ні небажаним. Тим не менш, критично важливі галузі, включаючи напівпровідники, телекомунікації, фармацевтику, штучний інтелект, оборонне виробництво та енергетичну інфраструктуру, потребують ступеня стратегічної автономії, немислимого ще десять років тому.

Таку автономію не слід плутати з протекціонізмом.

Мета полягає не в економічному націоналізмі, а в економічній безпеці. Конкурентні ринки залишаються важливими, проте вони не можуть ефективно функціонувати, коли геополітичні суперники навмисно використовують комерційну залежність як зброю.

Демографічні проблеми Європи становлять не менш серйозну перешкоду.

Старіння населення, зниження народжуваності та дефіцит робочої сили загрожують довгостроковій конкурентоспроможності. Імміграція майже напевно залишатиметься необхідною, але успішна імміграція залежить від ефективної інтеграції, функціонування державних служб та стійкої довіри громадськості. Це радше практичні питання управління, ніж ідеологічні гасла.

Кліматична політика також дедалі більше перетинається з геополітикою.

Європа часто очолювала глобальні екологічні ініціативи. Це лідерство залишається цінним за умови, що екологічні цілі доповнюють, а не підривають конкурентоспроможність промисловості. Енергетичний перехід має зміцнити стратегічну незалежність, зменшуючи залежність від нестабільних постачальників, одночасно стимулюючи технологічні інновації в європейській промисловості.

Мабуть, найбільший інституційний виклик стосується узгодженості зовнішньої політики.

Європейський Союз залишається надзвичайно ефективним у регулюванні ринків, проте часто має труднощі з швидким реагуванням на геополітичні кризи. Вимоги одностайності іноді призводять до паралічу саме тоді, коли рішучі дії стають необхідними. Більша гнучкість у прийнятті рішень у зовнішній політиці може стати неминучою, якщо Європа має намір здійснювати справжній стратегічний вплив.

Відносини зі Сполученими Штатами також повинні розвиватися.

«Європа понад усе» не означає антиамериканізм. Навпаки, трансатлантичний альянс залишається одним із найуспішніших партнерств у сучасній історії. Однак зрілі альянси потребують спроможних партнерів, а не постійної залежності. Сильніша Європа зрештою зміцнює НАТО, розподіляючи відповідальність більш справедливо, водночас надаючи американським політикам більшу гнучкість у вирішенні глобальних викликів.

Європа також не повинна визначати себе переважно як протиставлення Китаю.

Конструктивна економічна взаємодія залишається можливою та бажаною там, де існують взаємні інтереси. Однак Європа повинна підходити до відносин з Пекіном з позиції довіри, а не залежності, захищаючи інтелектуальну власність, доступ до ринку, права людини та міжнародне морське право без зайвої конфронтації.

Ширший світ може дедалі більше вітати таке лідерство.

Багато держав середнього рівня не прагнуть ні прихильності до авторитарного ревізіонізму, ні повної залежності від якоїсь окремої наддержави. Вони прагнуть передбачуваних правил, надійних інституцій та стабільних торговельних відносин. Європа має значні порівняльні переваги саме в цих сферах: шанована правова система, витончена дипломатія, експертиза в регулюванні та широкий досвід мирної інтеграції між різними культурами.

Однак, щоб здійснювати цей вплив, Європа повинна спочатку повірити у власну політичну цивілізацію.

Європейська історія містить епізоди колоніалізму, диктатури та катастрофічної війни. Чесне визнання цих невдач є надзвичайно важливим. Однак історія також створила конституційний уряд, незалежні судові системи, наукові дослідження, права людини, демократичну підзвітність та міжнародні правові інституції, які покращили життя далеко за межами Європи.

Впевненість не повинна перетворюватися на зарозумілість.

Тому гасло «Європа понад усе» не слід розуміти ні як гасло, ні як прояв континентальної власної важливості. Це радше визнання того, що історія поставила Європу перед обов'язками, пропорційними її можливостям.

Міжнародний порядок, заснований на правилах, не збережеться автоматично. Інституції існують лише тоді, коли впливові держави вирішать їх захищати. Якщо попередні гаранти стають менш готовими або менш здатними самостійно нести цей тягар, інші повинні зробити більший внесок.

Європа володіє економічними ресурсами, інтелектуальним капіталом, дипломатичним досвідом та політичними традиціями, необхідними для виконання цього завдання. Чи має вона також впевненість, залишається визначальним стратегічним питанням для майбутнього покоління.

Майбутнє міжнародного порядку може залежати не стільки від відновлення світу, який існував після 1945 року, скільки від побудови нової рівноваги, в якій Європа нарешті визнає, що збереження міжнародного права більше не є просто ідеалістичним прагненням. Воно стало головним стратегічним інтересом Європи.