Шопенгауер про страждання та Україну

Понеділок, 23 лютого 2026 року

Артур Шопенгауер ніколи не був свідком механізованої війни, супутникової розвідки чи бюрократичної хореографії сучасних армій. Однак його похмурі роздуми про людські конфлікти, страждання та структуру волі сьогодні читаються не стільки як песимізм дев'ятнадцятого століття, скільки як незручний репортаж. Російське вторгнення в Україну, яке тепер розтягується на роки та покоління, створило театр, у якому філософія Шопенгауера виглядає майже непристойно актуальною.

Початкова точка Шопенгауера була простою та невблаганною. Він стверджував, що людське існування керується Волею — сліпим, невпинним прагненням, яке штовхає як окремих людей, так і держави до конкуренції, розчарування та, зрештою, страждань. Історія, на його думку, — це не історія морального прогресу, а повторюваний цикл бажання, зіткнень та втрат. Коли розглядаєш російське вторгнення в Україну, важко уникнути відчуття, що Шопенгауер — це не стільки філософ, якого застосовують, скільки дзеркало, яке тримають у руках.

В основі війни лежить акт волі, замаскований під долю. Російська держава, натхненна імперським самоусвідомленням та невирішеною травмою свого пострадянського занепаду, заявила про своє бажання володіти суверенітетом іншої країни. Шопенгауер одразу б розпізнав цю закономірність. Воля не веде себе до конфлікту через розумні причини; вона просто прагне задоволення. Коли їй перешкоджають, вона стає насильницькою. Наполягання України на політичній автономії, європейській інтеграції та культурному самовизначенні було для Москви не просто геополітичним роздратуванням, а екзистенційною образою. Зіткнулися дві волі — одна прагнула домінування, інша — виживання.

Для Шопенгауера такі зіткнення неминучі саме тому, що люди, а отже, і політичні спільноти, замкнені у власному суб'єктивному досвіді страждань. Кожен бачить свій біль як абсолютний, а своє бажання як виправдане. Російський наратив про образу — розширення НАТО, історичні права, нібито культурна єдність — функціонує саме так. Річ не в тому, що ці твердження витримують об'єктивну перевірку; справа в тому, що в межах замкнутого кола волі вони здаються достатньо переконливими, щоб виправдати катастрофу.

Однак Шопенгауер не бачив асиметрії. Він розумів, що страждання розподілені нерівномірно, і що воля сильного завдає непропорційно великих страждань слабким. Досвід України з 2014 року, і катастрофічний з 2022 року, втілює цей дисбаланс. Міста, перетворені на руїни, сім'ї, розчленовані переміщенням або смертю, і цивільне населення, змушене перевпорядкувати кожен аспект повсякденного життя навколо сирен і похоронів — це страждання не як абстракція, а як текстура. Шопенгауер наполягав на тому, що страждання є фундаментальним фактом існування, і Україна була змушена жити цією істиною в промислових масштабах.

Існує спокуса, особливо у риториці воєнного часу, зображати страждання як щось облагороджуюче. Шопенгауер би категорично відкинув це. Біль, стверджував він, не дарує морального піднесення; він просто ранить. Героїзм існує, але він не виправдовує структуру, яка зробила його необхідним. Українська мужність на полі бою та стійкість на внутрішньому фронті є незаперечними, проте вони не роблять війну змістовною в жодному трансцендентному сенсі. Вони лише розкривають надзвичайні здібності, які люди розвивають, коли воля не залишає їм альтернативи.

Найбільш тривожним внеском Шопенгауера в розуміння цієї війни є його відмова від історичної телеології. Він не вірив, що історія схиляється до справедливості чи просвітництва. Кожне покоління, за його спостереженням, повторює ті самі помилки з удосконаленими інструментами. Російське вторгнення в Україну — це не регрес до темнішого минулого; це сучасний прояв давньої моделі. Високоточні ракети та цифрова пропаганда замінили кавалерію та прокламації, але основна динаміка — утвердження волі силою — залишається незмінною.

Така перспектива ускладнює багато західних наративів. Ідея про те, що страждання України неминуче призведуть до стабільнішого або морально покращеного міжнародного порядку, несумісна зі світоглядом Шопенгауера. Він застерігає від переконання, що війна дає тривалі уроки. Навіть якщо Україна вийде переможницею та в безпеці, воля в інших місцях продовжуватиме шукати власного задоволення, озброєна новими образами та переглянутими виправданнями. Трагедія, на думку Шопенгауера, полягає не в тому, що люди не вміють навчатися достатньо швидко, а в тому, що структура бажання робить навчання неактуальним.

І все ж Шопенгауер не був нігілістом. Його філософія допускає обмежений порятунок від тиранії волі — через естетичне споглядання, етичне співчуття та, що найважливіше, визнання спільних страждань. Саме тут досвід України набуває морального виміру, не скочуючи до романтизму. Надзвичайна солідарність, яку демонструє українське суспільство та ті, хто за кордоном пропонує щиру підтримку, а не перформативне співчуття, відображає те, що Шопенгауер називав Mitleid — співчуттям, що ґрунтується не на ідеології, а на визнанні себе в болю іншого.

Це не сентиментальність. Це радше тихий опір логіці домінування. Коли українські волонтери відбудовують зруйновані будинки, коли медики продовжують свою роботу під вогнем, коли громади поглинають переміщених незнайомців як сусідів, вони відмовляються дозволити стражданням повністю фрагментувати моральне сприйняття. Шопенгауер не стверджував би, що такі дії скасовують страждання, але він визнав би, що вони на мить призупиняють верховенство волі.

Поведінка російської держави, навпаки, ілюструє похмуріші погляди Шопенгауера на жорстокість та самообман. Він стверджував, що окремі особи та інституції часто маскують свою волю мовою моралі, щоб зробити її наслідки стерпними для себе. Мова «визволення», «історичної єдності» та «оборонної необхідності» виконує саме цю функцію. Вона не переконує тих, хто страждає під її бомбами, але заспокоює тих, хто їх санкціонує. Шопенгауер не вважав би це ні винятковим, ні унікально російським — лише особливо смертельним прикладом універсальної звички.

Мабуть, найбільш шопенгауерівським аспектом війни є її виснажлива наполегливість. Немає катарсису, немає рішучого морального розрахунку. Натомість відбувається виснаження — життів, інфраструктури, надії. Шопенгауер описував існування як маятник, що коливається між болем і нудьгою. В Україні нудьга змінилася виснаженням, але ритм залишається. Навіть моменти перепочинку затьмарені очікуванням наступної втрати. Це не драматичні страждання епічної трагедії; це банальне горе тривалого насильства.

Що ж тоді пропонує Шопенгауер Україні або тим, хто спостерігає за її боротьбою, окрім похмурого підтвердження? Не втіхи у звичному сенсі. Він пропонує ясність. Зрозуміти, що ця війна не є відхиленням у світі, який інакше покращується, означає відмовитися від певних ілюзій, але також загострити моральну відповідальність. Якщо страждання є ендемічними, то етичне завдання полягає не в тому, щоб уявити їх остаточне скасування, а в тому, щоб зменшити їх, де це можливо, та відмовитися від участі в їх непотрібному множенні.

У цьому світлі наполягання України на власному суверенітеті набуває філософської ваги. Це не претензія на моральну чистоту чи історичну долю, а вимога уникнути нав'язування чужої волі. Шопенгауер визнав би скромність цього прагнення, а можливо, й його гідність. Опір пануванню не означає заперечення трагічної структури існування, а стверджувати, хоч і коротко, межу проти його найгірших крайнощів.

Таким чином, російське вторгнення в Україну є похмурим підтвердженням бачення Шопенгауера — про невблаганність конфліктів, повсюдність страждань та крихкість прогресу. Водночас воно швидкоплинно, але суттєво, демонструє людську здатність розпізнавати страждання інших та діяти проти них, навіть коли історія не гарантує винагороди. У світі, яким керує воля, такі моменти не викуповують цілого, але вони все одно мають значення.