Сізіф в Україні: Альбер Камю та філософія нескінченного опору
Метью Періш
Субота, 24 жовтня 2026 року
У грецькій міфології Сізіф був засуджений богами до вічності марної праці. Його покаранням було штовхати величезний валун угору крутим схилом гори, який потім котився вниз щоразу, коли він наближався до вершини. Потім він спускався з гори і знову починав свою працю, без надії на її завершення чи перспективи звільнення. Це покарання було винахідливим у своїй жорстокості, оскільки поєднувало фізичне виснаження з психологічними тортурами безцільності. Сізіф був зобов'язаний не просто працювати вічно. Він був зобов'язаний працювати вічно, певно знаючи, що все, чого він досяг, зрештою буде зруйновано. Важко розмірковувати над цією давньою притчею, не думаючи про сучасну Україну, де ціла нація роками захищалася від російської агресії, відбудовувала зруйноване, ховала загиблих і готувалася до наступного нападу.
Однак у міфі про Сізіфа є дещо цікаве. У 1942 році, в один із найпохмуріших моментів сучасної європейської історії, французько-алжирський філософ Альбер Камю опублікував есе під назвою «Міф про Сізіфа» , в якому він стверджував, що, здавалося б, безнадійне становище цього нещасного грецького героя може все ж містити основи осмисленого людського існування. Камю писав під час Другої світової війни, коли Франція була розгромлена та окупована нацистською Німеччиною, перспективи європейської свободи здавалися віддаленими, а механізм тоталітаризму, здавалося, здатний знищити будь-який прояв людської незалежності. Це був надзвичайний момент для висунення твердження, що людина, приречена на нескінченні страждання, все ж може знайти щастя. Але Камю не пропагував покору. Навпаки: він розвивав філософію опору, яка, хоча й головним чином стурбована абсурдністю людського існування, має чудовий сучасний резонанс для українського народу.
Камю почав з твердження, що людське існування є фундаментально абсурдним. Люди – це істоти, які наполягають на відкритті сенсу, мети та раціональної узгодженості у своєму житті, тоді як Всесвіт не дає задовільних відповідей на їхні запити. Ми народжуємося без нашої згоди, намагаємося утвердитися у світі, байдужому до наших амбіцій, і зрештою помираємо, часто не завершивши проекти, які займали наше життя. Ми прагнемо справедливості, але стикаємося з несправедливістю. Ми прагнемо щастя, але знаходимо страждання. Ми уявляємо, що історія рухається до якоїсь раціональної мети, лише щоб виявити, що людство здатне повторювати свої найжахливіші помилки з надзвичайним ентузіазмом. Абсурд виникає з протистояння між нашою вимогою, щоб світ мав сенс, і його впертою відмовою зробити нам добросовісну справу.
Для Камю відповідною відповіддю на цю скруту не було ні релігійної втіхи, ні філософського відчаю. Він відкидав твердження, що очевидна безглуздість існування виправдовує відмову від життя. Так само він не довіряв інтелектуальним системам, які обіцяли пояснити людські страждання посиланням на якусь кінцеву божественну чи історичну мету. Натомість він виступав за те, що можна описати як свідомий спротив: рішучість продовжувати жити, творити та боротися, навіть коли немає гарантії, що ця діяльність завершиться остаточною перемогою. Сізіф стає філософським героєм саме тому, що він розуміє безнадійність свого скрутного становища і, тим не менш, продовжує. Його усвідомлення своїх обставин позбавляє богів їхньої остаточної влади над ним. Вони можуть примушувати його до фізичної праці, але вони не можуть диктувати значення, яке він їй надає.
Камю завершив своє есе одним із найвідоміших і найбентежніших висловів у філософії ХХ століття: «Треба уявити Сізіфа щасливим». Це не було твердженням, що страждання за своєю суттю приносять задоволення, ані що нескінченна праця краща за дозвілля. Це було більш тонке твердження, що людська гідність частково полягає в нашій здатності визначати своє ставлення до обставин, які ми не можемо контролювати. Боги, можливо, й наклали покарання, але Сізіф має свободу відмовитися від духовної покори. Його скеля стає його власною, бо він вирішує протистояти їй без ілюзій. Подорож на гору може бути марною в об'єктивному сенсі, але акт продовження стає підтвердженням його існування.
Актуальність для України очевидна одразу. З моменту першого вторгнення Росії у 2014 році, а потім її значно розширеного наступу в лютому 2022 року, Україна пережила низку військових та цивільних випробувань, які часто повторюються. Село звільняють, а потім знову атакують. Міст реконструюють, а потім руйнують ракетою. Електричну підстанцію ремонтують, але потім вражають новою хвилею російських безпілотників. Солдати займають оборонні позиції, відбивають атаку, підраховують свої втрати та готуються до наступної атаки. Сім'ї тікають з домівок, повертаються, коли умови здаються безпечнішими, і іноді виявляють, що їм доведеться тікати знову. Кожна українська зима приносить нове занепокоєння щодо електроенергії, опалення, води та можливості того, що звичайна інфраструктура цивілізованого існування буде навмисно демонтована.
Дійсно, схожість стала особливо вражаючою, оскільки війна тривала до осені 2026 року. Російські атаки на українську енергетичну інфраструктуру неодноразово позбавляли цивільного населення тепла та електроенергії, а наближення зими загрожує новими труднощами для населення, яке вже виснажене роками насильства. Ремонтники, які відновлюють пошкоджені енергетичні установки, буквально нагадують Сізіфа. Їхня робота є важливою, технічно складною та часто небезпечною, проте вони повинні виконувати її, знаючи, що те саме обладнання може бути знову знищене протягом кількох днів. Лікар швидкої допомоги, який лікує поранених після авіанальоту, не має гарантії, що черговий наліт не призведе до появи ще однієї палати, повної жертв. Вчитель, який проводить уроки в підземному сховищі, повинен намагатися зберегти інтелектуальний розвиток дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою через рішення, прийняті за сотні кілометрів у Москві.
Тим не менш, між Сізіфом та українцями існує важлива різниця, і ця різниця є центральною для розуміння морального значення їхнього опору. Сізіф був засуджений надприродними силами до покарання, яке за визначенням є вічним. Страждання України не є ні надприродними, ні неминучими. Вони є наслідком політичних рішень, прийнятих ідентифікованими людьми, перш за все Володимиром Путіним. Росія вирішила розпочати війну територіальних завоювань та політичного поневолення проти свого сусіда. Вона могла б вирішити припинити цю агресію. Тому скрутне становище України має ідентифіковану причину, і хоча засоби його припинення невизначені, немає нічого метафізично неминучого в його продовженні.
Ця відмінність важлива, оскільки надмірно романтична інтерпретація Камю може призвести до збоченого висновку, що українці повинні якимось чином знайти задоволення у нескінченному продовженні своєї боротьби. Такий висновок був би морально гротескним. Немає нічого облагороджувального по суті в руйнуванні сімейного дому, ампутації ніг солдата чи смерті дитини під руїнами багатоквартирного будинку. Війна може виявити мужність, солідарність та винахідливість, але ці чесноти не виправдовують ретроспективно обставин, які зробили їх необхідними. Український народ воює не тому, що постійна боротьба становить певний бажаний екзистенційний стан. Вони воюють, тому що альтернатива може включати знищення їхньої політичної незалежності, придушення їхньої національної ідентичності та підпорядкування їхнього життя владі окупаційної держави.
Саме тут пізніша філософська робота Камю стає особливо показовою. У творі «Бунтар» , опублікованому в 1951 році, він розвинув свою філософію опору, що виходить за межі самотньої людини, яка стикається з абсурдністю існування. Бунт, стверджував він, починається, коли людина усвідомлює, що певна вимога, що висувається до неї, є нестерпною. Бунтівник заявляє, що існує межа, за якою гноблення не може законно продовжуватися. Однак ця декларація також передбачає визнання того, що інші люди мають таку ж гідність. Таким чином, бунт встановлює основи солідарності. Камю висловив цю ідею через твердження, що індивідуальний опір створює колективну моральну спільноту: самотнє ствердження людської гідності стає спільною відмовою від підкорення.
Це, мабуть, найважливіше філософське пояснення надзвичайної національної мобілізації України. До лютого 2022 року Україна була політично суперечливим суспільством, що характеризувалося жорсткими розбіжностями щодо корупції, мови, регіональної ідентичності, економічної політики та належних стосунків між державою та її громадянами. Її демократичні інституції були недосконалими, її політичний клас часто розчаровував, а громадянське суспільство часто було ефективнішим за її бюрократію. Однак російська агресія трансформувала ці розбіжності, виявивши більш фундаментальний спільний інтерес. Українці, які могли мати розбіжності майже з кожного питання внутрішньої політики, виявили, що вони поділяють небажання бути під управлінням Москви. Відмова від зовнішнього агресора стала основою національної солідарності, яку жодна програма адміністративної реформи чи патріотичного виховання не могла б створити з порівнянною ефективністю.
Оборона Києва в перші тижні повномасштабного вторгнення продемонструвала цю трансформацію. Російське військове керівництво, здавалося, передбачало, що український опір зламається під психологічним шоком переважаючої сили. Натомість вторгнення призвело до надзвичайної мобілізації солдатів, добровольців, місцевої влади та пересічних громадян. Люди, які провели своє життя на заняттях, що мало пов'язані з військовою справою, раптово опинилися в ситуації, коли займалися організацією логістики, розподілом продуктів харчування, транспортуванням поранених, виробництвом оборонного спорядження та допомогою збройним силам. Їхні дії не обов'язково були натхненні складною політичною теорією. Вони виникли з негайного усвідомлення того, що виживання їхніх громад залежить від їхньої готовності діяти. За словами Камю, повстання окремих осіб перетворилося на опір народу.
Те саме явище залишається помітним в українському громадянському суспільстві. Благодійні фонди, волонтерські кухні, команди медичної евакуації та незліченні неформальні об’єднання взяли на себе відповідальність, яка зазвичай належала б державним установам. Їхні досягнення були особливо вражаючими у прифронтових містах, таких як Харків, де вимоги цивільного життя мають бути узгоджені з постійною можливістю поновлення бомбардувань. Ці організації рідко можуть дозволити собі розкіш планувати свою діяльність на стабільному тлі. Їхні обставини змінюються непередбачувано, ресурси коливаються, а масштаб людських потреб часто перевищує їхню здатність реагувати. Проте їхні члени продовжують працювати, тому що відсутність будь-якої гарантії успіху не скасовує обов’язку спробувати щось корисне.
Камю, ймовірно, впізнав би цих людей як близьких родичів персонажів свого роману 1947 року «Чума» . Події роману, що відбуваються в алжирському місті Оран, описують громаду, що зіткнулася з епідемією, яка поступово змінює звичайні припущення цивілізованого існування. Його центральна фігура, доктор Бернар Ріє, протистоїть хворобам і смерті, не плекаючи ілюзій щодо своєї здатності позбутися людських страждань. Він лікує пацієнтів, бо вони потребують лікування, а не тому, що сподівається створити світ, у якому ніхто більше ніколи не захворіє. Його мораль ґрунтується на практичній порядності, а не на грандіозних прагненнях до героїзму. Для українців, які працюють у сфері невідкладної медицини, гуманітарної допомоги та відбудови цивільної інфраструктури, ця відмінність має бути одразу помітною. Не потрібно вірити, що страждання можна усунути, щоб вірити, що страждання слід полегшити.
Існує також темніший політичний вимір філософії Камю, який безпосередньо стосується поведінки Росії. Камю дедалі більше підозрював ідеологічні системи, які виправдовували сучасну жорстокість, посилаючись на нібито неминучі історичні результати. Зокрема, він відкидав твердження, що насильство можна вважати морально прийнятним лише тому, що його винуватці стверджували, що діють відповідно до напрямку історії. Його критика радянського комунізму частково виникла з його визнання того, що революційні рухи можуть стати тиранічними, коли вони переконують себе, що досягнення якогось уявного майбутнього виправдовує знищення реальних людей. Для Камю найбільша небезпека полягала в перетворенні історичних спекуляцій на виправдання для необмеженої політичної влади.
Виправдання Путіним російської агресії є сучасною ілюстрацією саме цієї небезпеки. Його аргументи часто посилаються на інтерпретації історії, в яких окреме політичне існування України трактується як штучне, російське панування – як природне, а відновлення імперського впливу – як виконання якоїсь успадкованої історичної долі. Такі аргументи намагаються перетворити суперечливі історичні наративи на політичні зобов'язання, нав'язані живому населенню. Однак історія не має незалежної волі, а географічна близькість не створює морального права на суверенітет над іншим народом. Той факт, що дві країни колись належали до однієї імперії, не означає, що одна має вічне право керувати іншою. Дійсно, сутність політичної свободи частково полягає у здатності наступних поколінь відкидати інституції та зобов'язання, нав'язані їхнім попередникам.
У контрасті між російським та українським підходами до історії є глибока іронія. Путін часто постає як виконавець історичної необхідності, відновлюючи порядок, який він вважає належним устроєм Східної Європи. Україна, навпаки, була змушена чинити опір нібито неминучості такого устрою через неодноразове застосування людської волі. У філософському плані російське керівництво прагне уникнути невизначеності історії, оголошуючи її бажану інтерпретацію долею, тоді як українці наполягають на свободі створювати майбутнє, яке історія не визначила заздалегідь. Камю, безсумнівно, вважав би останню позицію більш відповідною своєму розумінню бунту. Людська гідність вимагає можливості відмовитися від того, що, як наполягають могутні інституції, є неминучим.
Тим не менш, порівняння не повинно призводити до спрощеного поділу на доброчесний опір та відсутність моральних труднощів. Камю гостро усвідомлював, що повстання може зіпсувати себе, коли воно приймає необмежені методи тиранії, якій воно протистоїть. Опір може вимагати сили, особливо проти збройної агресії, але моральна легітимність оборони не звільняє тих, хто його чинить, від зобов'язань перед людством. Поводження з ув'язненими, захист цивільного населення, пропорційність військових дій та збереження політичних свобод залишаються значущими міркуваннями навіть під час екзистенційної війни. Суспільство, яке захищається від авторитарної агресії, має бути обережним, щоб не відтворювати авторитарні практики, проти яких воно бореться.
Це не означає будь-яку моральну еквівалентність між агресором і жертвою агресії. Різниця між розпочатою незаконною загарбницькою війною та опором цій війні залишається фундаментальною. Швидше, це означає визнати, що етичне значення опору України частково залежить від того, який тип суспільства вона прагне зберегти. Якщо кінцевою метою є демократична європейська держава, що керується правом, то інституції та практика цієї держави повинні залишатися гідними захисту. Законна публічна критика, незалежність судової влади, викриття корупції та повага до індивідуальної гідності не можуть безкінечно розглядатися як необов'язкові розкоші. Вони є одними з причин, чому опір взагалі виправданий.
Сам Камю не був застрахований від труднощів узгодження абстрактних принципів із політичними конфліктами свого часу. Його позиція під час алжирської боротьби за незалежність виявила напруженість між його протистоянням політичному насильству, його прихильністю до землі, де він народився, та його небажанням підтримувати всі наслідки алжирського національного самовизначення. Його критики звинувачували його в тому, що він дозволив особистій лояльності поставити під загрозу універсальні наслідки його філософії. Незалежно від того, чи є ця критика цілком справедливою, вона нагадує нам, що принципи філософа повинні бути перевірені за обставин, за яких їх застосування стає незручним. Камю пропонує потужну інтелектуальну основу для розуміння українського опору, але він не пропонує збірки безпомилкових політичних відповідей.
Ще одна складність виникає через психологічні наслідки тривалої боротьби. Міфологія Сізіфа приваблива саме тому, що її герой ніколи не падає під тягарем свого покарання. Справжні люди менш зручно сконструйовані. Солдати виснажуються, цивільні втрачають надію, а повторний досвід втрати може підірвати навіть найсильніше почуття національної мети. Мова стійкості, хоча часто виправдана, може стати витонченою формою жорстокості, коли створює очікування, що жертви агресії повинні залишатися постійно життєрадісними, винахідливими та вдячними за можливість продемонструвати свою стійкість. Від українців вже вимагалося проявити надзвичайну мужність. Від них не слід додатково вимагати вдавати, що їхні страждання є джерелом особистого задоволення.
Існує різниця між філософським визнанням того, що страждання не обов'язково повинні руйнувати людську гідність, і політичним очікуванням, що страждання слід терпіти без нарікань. Сізіф Камю здійснює внутрішню свободу, яку жодна зовнішня влада не може погасити, але це не звільняє цю владу від відповідальності за обставини, які вона створює. Українські солдати мають право на виснаження. Біженці мають право на розчарування. Сім'ї, чиї родичі зникли в російському полоні, мають право на гнів, який жоден філософський аргумент не може легко розвіяти. Правильна реакція на ці емоції полягає не в тому, щоб навчати їхніх носіїв принципам екзистенціалізму, а у визнанні того, що відновлення звичайного людського життя є кінцевою метою опору.
Дійсно, це міркування викликає незручні питання для міжнародних прихильників України. Західні уряди неодноразово вихваляли мужність і стійкість українського народу, іноді з риторичним ентузіазмом, який перевищує їхню готовність надати ресурси, необхідні для зменшення страждань українців. Захоплюватися рішучістю іншої країни порівняно недорого. Значно складніше постачати достатню кількість систем протиповітряної оборони, боєприпасів, фінансової допомоги та промислових потужностей, щоб тягар цієї рішучості не став нестерпним. Існує небезпека, що філософське оспівування опору стане приводом для того, щоб ті, хто його практикує, терпіли непотрібно тривалі випробування.
Тому європейську реакцію на російську агресію слід оцінювати не лише за її деклараціями солідарності, а й за її практичним внеском у зміну обставин, які змушують українців боротися. Кожна перехоплена ракета запобігає певній частині руйнувань, які в іншому випадку потребували б відновлення. Кожна ефективна оборонна система зменшує ймовірність того, що солдатам знову доведеться воювати за раніше захищену територію. Кожне постійне зобов'язання щодо реконструкції та економічної стабільності вселяє в цивільне населення певну впевненість у тому, що їхні жертви спрямовані на впізнаване майбутнє. Мета міжнародної солідарності має полягати не в тому, щоб милуватися видовищем, як Сізіф штовхає свою скелю. Вона має полягати в тому, щоб допомогти йому досягти вершини та запобігти повторному падінню скелі.
Однак навіть тут ми стикаємося з іншою складністю. Війни не завжди доводяться до задовільних результатів завдяки моральній перевазі чи витривалості однієї сторони. Історія пропонує численні приклади справедливих справ, які зазнали невдачі, та несправедливих режимів, які вижили. Тому філософія Камю повинна перешкоджати легкій впевненості в тому, що Україна неминуче переможе, оскільки її справа праведна. Така впевненість лише замінює одну форму історичного детермінізму іншою. Успіх України залежатиме від військових можливостей, економічної витривалості, політичної згуртованості, технологічної адаптації та рішень іноземних урядів, а також обставин, які наразі неможливо передбачити. Відданість справедливості не надає імунітету від стратегічних помилок.
Натомість Камю пропонує філософію дії без гарантій. Людина чинить опір не тому, що перемога неминуча, а тому, що підкорення порушило б щось суттєве для розуміння людської гідності. Це вимоглива концепція моральної відповідальності. Вона не допускає ні комфортного оптимізму тих, хто вважає, що історія неминуче сприяє бажаному для них результату, ні зручного песимізму тих, хто вважає опір безглуздим, коли перемога здається далекою. Людина повинна діяти в умовах невизначеності світу, яким він є, а не чекати на впевненість у тому, що світ винагородить її зусилля.
Опір України неодноразово демонстрував цей принцип. Успішна оборона Києва не була зумовлена балансом військових ресурсів на початку вторгнення. Звільнення Херсона в листопаді 2022 року не випливало автоматично з якогось універсального принципу, що агресія має зазнати невдачі. Ці досягнення були випадковими результатами планування, мужності, організаційної адаптації, помилок Росії та накопичення незліченних індивідуальних рішень. Їхнє історичне значення частково полягає в демонстрації того, що, здавалося б, непереборні обставини іноді можна змінити колективними діями. Сізіф може не мати можливості змінити умови свого покарання, але українці беруть участь у політичній та військовій боротьбі, в якій їхні дії дійсно впливають на хід подій.
Опір України також не слід розуміти виключно через досвід поля бою. Збереження звичайної цивілізації під надзвичайним тиском є окремою формою непокори. Театр, який продовжує виступати, університет, який продовжує навчати, газета, яка продовжує видавати, і сім'я, яка продовжує святкувати дні народження, незважаючи на тривогу та вибухи, – усі вони стверджують, що війна не повинна охоплювати всю людську сутність. Така діяльність може здаватися незначною порівняно з рухом армій, але вона зберігає культурні та психологічні основи, на яких ґрунтується незалежне суспільство. Росія може намагатися нав'язати свою волю за допомогою військової сили, але наполегливість українського громадянського життя демонструє обмеження примусу як інструменту політичної трансформації.
Є щось особливо камюїанське в українській здатності поєднувати похмурі обставини з гумором. Камю не вважав щастя залежним від повної відсутності страждань, а українці продемонстрували надзвичайну здатність знаходити моменти задоволення та абсурдної комедії серед своїх національних випробувань. Жарти, якими обмінювалися під час відключень електроенергії, зухвалість, спрямована на російську військову некомпетентність, та рішучість продовжувати звичайні соціальні ритуали, незважаючи на можливість раптового переривання, – все це є невеликими деклараціями психологічної незалежності. Гумор не усуває страху, але він запобігає тому, щоб страх здобув монополію на уяву. Навіть найгрізніший апарат державного насильства стикається з труднощами, коли стикається з населенням, яке вперто відмовляється сприймати його претензії цілком серйозно.
Тим не менш, найбільшою філософською відмінністю між Україною та Сізіфом залишається існування можливого завершення її випробування. Грецький герой мусить вічно штовхати свій валун, бо боги постановили, що його покарання ніколи не закінчиться. Українці не підпадають під такий декрет. Їхній опір спрямований на відновлення умов, за яких опір більше не буде необхідним, принаймні в його нинішній військовій формі. Вони прагнуть майбутнього, в якому діти зможуть відвідувати школу, не вивчаючи географію бомбосховищ, електрику можна буде сприймати як належне, а основні політичні суперечки стосуються звичайних недосконалостей демократичного уряду, а не виживання самої держави.
Ця можливість надає українському опору виміру, який оригінальна притча Камю навмисно виключає. Боротьба — це не просто ствердження індивідуальної гідності в незмінному всесвіті. Це спроба змінити політичний світ так, щоб майбутні покоління не були зобов'язані терпіти таке саме покарання. Український солдат, який займає оборонну позицію, не просто висловлює свою відмову підкоритися. Він намагається створити обставини, за яких його дітям або дітям чужинців не потрібно буде самим займати цю позицію. Значення його дій виходить за межі його власної свідомості, виходячи на невизначені, але справжні можливості історичних змін.
Звичайно, навіть успішне завершення нинішньої війни не скасує людських страждань і не гарантує остаточного зникнення агресії. Звільнена Україна все ще зіткнеться з проблемами реконструкції, корупції, демографічного спаду, політичних розбіжностей та складної реінтеграції тих, чиє життя змінила військова служба. Боротьба за побудову та збереження гідного суспільства не має остаточного завершення. У цьому ширшому сенсі образ Сізіфа, створений Камю, зберігає свою актуальність навіть після того, як замовкають гармати. Людська цивілізація – це безперервне підприємство, в якому досягнення мають бути збережені, інституції відновлені, а несправедливість – подолана наступними поколіннями. Жодне суспільство не досягає вершини, з якої воно може безпечно піти назавжди.
Однак існує величезна різниця між звичайними тягарями підтримки цивілізації та надзвичайним тягарем захисту її існування від збройного завоювання. Перше може справді нагадувати повторювані праці, описані Камю, оскільки свобода вимагає постійної уваги, а людські інституції залишаються постійно недосконалими. Друге — це випадкова катастрофа, спричинена конкретними рішеннями, і її не слід романтизувати як неминучу рису національного існування. Україна заслуговує на можливість обміняти винятковий героїзм воєнного часу на звичайні труднощі миру. Її народ заслужив право турбуватися про ціну на житло, якість громадського транспорту та знайомі розчарування виборчої політики, а не про траєкторію балістичних ракет.
Можливо, тому головний урок Камю для України полягає не в тому, що українці повинні навчитися любити нескінченне повторення своїх страждань. Він полягає в тому, що визнання, здавалося б, непереборних обставин не зобов'язує людей відмовлятися від своєї моральної незалежності. Цінність опору полягає у відмові дозволити силі стати остаточним арбітром людських справ. Камю розумів, що в боротьбі проти байдужого всесвіту може бути гідність, але досвід України демонструє щось ще важливіше: можуть бути практичні наслідки, коли люди борються проти гнітючого політичного порядку. Абсурдність обставин не зумовлює марність відповіді.
У первісному міфі боги мають абсолютну владу, оскільки вони контролюють як покарання, так і його вічне повторення. У сучасній Україні нібито боги Кремля не мають такої метафізичної влади. Їхні армії можуть руйнувати будівлі, їхні ракети можуть знищувати життя, а їхні політичні рішення можуть завдавати величезних страждань, але вони не можуть визначати остаточний напрямок історії. Українці неодноразово демонстрували це своєю відмовою визнати, що військова перевага створює законне право на політичну слухняність. Вони також показали, що опір — це не просто військова діяльність, а постійне моральне зобов'язання, що підтримується незліченними актами звичайної людської солідарності.
Камю просив нас уявити Сізіфа щасливим, бо навіть перед обличчям вічного покарання людський дух може відкрити свободу, яку боги не змогли б знищити. Україна запрошує нас поміркувати над більш обнадійливою можливістю. Ми можемо уявити її народ втомленим, скорботним і часто сповненим сумнівів, але тим не менш продовжуючим штовхати свій величезний тягар до вершини, бо має підстави вірити, що гора не безкінечна. Їхнє завдання не в тому, щоб прославляти скелю, ані в тому, щоб знайти якесь містичне щастя в повторенні страждань. Воно полягає в тому, щоб зберегти свободу, яка робить можливим інше майбутнє.
І, можливо, найзначніша данина надзвичайному опору українців відбудеться не тоді, коли світ навчиться захоплюватися їхньою безкінечною витривалістю, а коли ця витривалість більше не буде потрібна. Сізіф, в уяві Камю, досягає своєї гідності, відмовляючись здаватися перед вічною карою. Україна ще може продемонструвати, що більшим досягненням є опір достатньо довго та достатньо ефективно, щоб саме покарання нарешті могло бути покладено край. Боги грецької міфології ніколи не дозволили б Сізіфу покласти свою скелю. Правителі Росії не мають такої влади над долею свого сусіда. Різниця між міфологією та історією полягає в тому, що історію можна змінити, а різниця між відчаєм та опором полягає в рішучості змінити його.
