Росіяни за дротом: Табори для військовополонених у тіні Львова
Метью Періш
Субота, 24 жовтня 2026 року
Є своєрідна іронія в тому, що десь серед горбистої сільської місцевості західної України, недалеко від чудового австро-угорського міста Львів, російські солдати доживають свої дні в полоні. Це чоловіки, які прибули до України як члени армії загарбника, за обставин, що варіювалися від патріотичного ентузіазму до фінансового відчаю, примусу, невігластва та розгубленості. Вони опинилися в надзвичайній ситуації. Замість того, щоб завойовувати Україну, вони їдять українську їжу, сплять в українських ліжках, слухаються українських охоронців та чекають на можливість повернутися до країни, політичне керівництво якої відправило їх на війну. Їхнє існування є одним із менш часто обговорюваних парадоксів російського вторгнення в Україну. Солдати агресора тепер залежать від людяності людей, яких їх послали поневолити.
Львів – особливо підходяще місце для споглядання цього дивного явища. Це місто, яке століттями переживало амбіції навколишніх імперій, вбирало їхні мови, чинило опір їхнім політичним інституціям і час від часу зазнавало жахливого насильства з їхнього боку. Його елегантні площі, вишукані церкви та величні будівлі Габсбургів приховують історію, значно тривожнішу, ніж може уявити собі звичайний турист. Львів був окупований, анексований, розділений, звільнений, знову окупований і підданий конкуруючим національним міфологіям півдюжини політичних систем. Сьогодні він знову опинився на рубежі європейської цивілізації не тому, що він географічно близький до місця бойових дій, а тому, що втілює твердження, що Україна повинна залишатися незалежною від імперських амбіцій Росії.
Саме в цьому історичному контексті нам слід розглянути російські табори для військовополонених на заході України. Їхнє розташування зазвичай не розголошується детально з міркувань безпеки, і немає жодної достовірної публічної підстави уявляти собі буквальне кільце таборів навколо Львова. Тим не менш, існування спеціалізованих закладів у Львівській області добре відомо. Україна відкрила там спеціалізований табір для військовополонених у квітні 2022 року, і міжнародні журналісти згодом відвідували заклади в регіоні, зустрічаючись з російськими полоненими, вивчаючи їхній розпорядок дня та спостерігаючи за умовами їхнього утримання. До червня 2026 року іноземних дипломатів також запрошували для інспекції українського табору, відомого як Захід-1, одного з встановлених у країні закладів для утримання ворожих комбатантів.
Існування цих установ викликає низку інтригуючих питань. Що за люди ці російські в'язні? Як вони узгоджують свій досвід в Україні з пропагандою, яка заохочувала або змушувала їх воювати? Які зобов'язання має Україна перед ними, особливо враховуючи, що українські в'язні, які перебувають під російською владою, часто зазнають жахливих знущань? Якій меті служить їхнє подальше утримання під вартою, окрім очевидної мети запобігти їх поверненню на поле бою? І, мабуть, найголовніше, що ці табори говорять нам про моральний характер Української держави, майбутнє існування якої визначається не лише результатом битв, а й якістю цивілізації, яку їй вдається зберегти протягом цієї жахливої війни?
Ці питання заслуговують на ретельне вивчення, оскільки ставлення до переможеного ворога є одним із найвиразніших випробувань будь-якої політичної спільноти. Досить просто проголосити свою відданість правам людини, міжнародному праву та гідності особистості в мирних обставинах. Значно складніше дотримуватися цих принципів, коли особа, чиї права захищаються, належить до армії, відповідальної за руйнування міст, вбивство родичів та систематичне спустошення національної економіки.
Самі табори є радше прозаїчними, ніж політичні та філософські питання, які вони піднімають. Розповіді міжнародних журналістів, які відвідали слідчі ізолятори у Львівській області, описують проживання в гуртожитках, регулярне харчування, медичне лікування, організовану роботу, розваги та можливості для спілкування з родичами. Деякі в'язні були зайняті виготовленням меблів, шиттям, сортуванням матеріалів та виконанням інших рутинних виробничих завдань. Їхні дні структуровані відповідно до інституційних розкладів, з передбачуваною монотонністю, яка характеризує слідчі ізолятори всюди. Тим не менш, є щось надзвичайне в тому, що чоловіки, які, можливо, раніше були залучені до бомбардувань українських міст, тепер виробляють садові меблі під керівництвом українських тюремних працівників. Перетворення солдата-окупанта на полонених робітників є драматичною ілюстрацією різниці між політичними фантазіями та військовими реаліями.
У деяких із цих обставин також є виразний український абсурд. Повідомляється, що російських ув'язнених вимагали дотримуватися інституційних ритуалів українською мовою, тоді як їхні охоронці часто чудово розуміють російську. Сигналізація повітряної тривоги порушує розпорядок дня ув'язнених, так само як і життя звичайних українців. Під час одного журналістського візиту у квітні 2024 року російським ув'язненим довелося неодноразово спускатися в сховища через загрозу ракетних атак з власної країни. Можна логічно задатися питанням, що спадає на думку російському солдату, який шукає притулку від російських ракет разом з українськими охоронцями, попередньо повідомивши, що його країна здійснює благородну місію визволення.
Звичайно, психологічний досвід окремих в'язнів, ймовірно, буде дуже різним. Дехто залишатиметься переконаним, що вторгнення Росії було виправданим, а їхні нинішні нещастя – це лише невдала перерва в інакше законній військовій кампанії. Інші, можливо, почали сумніватися в ідеологічних припущеннях, які привели їх до України. Ще інші, можливо, ніколи не мали жодної значущої ідеологічної відданості. Збройні сили Росії складаються з професійних солдатів, мобілізованих резервістів, чоловіків, мотивованих значними фінансовими стимулами, та осіб з економічно неблагополучних регіонів, які розглядали військову службу як спосіб втечі від бідності. Є також іноземні громадяни, які вступили до російських військових формувань за різних обставин, і чия остаточна репатріація може створити особливо складні правові та дипломатичні питання.
Нам слід протистояти спокусі називати всіх цих людей однаковими представниками російського імперіалізму. Відповідальність російської держави за розв'язання незаконної війни агресії – це одне; індивідуальна моральна та кримінальна відповідальність кожного солдата, який служить у її збройних силах, – це зовсім інше. Деякі військовополонені, можливо, брали участь у злочинах. Інші, можливо, лише виконували накази, перш ніж здатися за першої ж нагоди. Дехто, можливо, стріляв артилерійськими снарядами по цивільних районах, а інші, можливо, ніколи не застосовували свою зброю в бою. Жодна з цих відмінностей не виправдовує вторгнення, але вони мають значення при визначенні того, яке правосуддя повинна здійснювати цивілізована держава. Фундаментальний принцип права збройних конфліктів полягає в тому, що звичайного військовополоненого не можна карати лише за те, що він воював як законний комбатант, хоча його можуть переслідувати за воєнні злочини чи інші правопорушення, за які закон допускає індивідуальну відповідальність.
Ця відмінність є центральною для Третьої Женевської конвенції 1949 року. Утримання військовополонених під вартою не повинно бути кримінальним покаранням. Це захід безпеки, призначений для того, щоб запобігти поверненню полонених комбатантів противника на поле бою під час бойових дій. Конвенція вимагає гуманного поводження, належного житла, харчування та медичного обслуговування, можливостей для сімейного листування та захисту від насильства та приниження. Вона також регулює працю військовополонених, дисциплінарні заходи та обставини остаточного звільнення. Після припинення активних бойових дій військовополонені, як правило, повинні бути репатрійовані без затримки, з урахуванням чинних положень щодо кримінального провадження. Ці принципи накладають зобов'язання на Україну незалежно від поведінки російського уряду.
Це останнє твердження особливо важливе, оскільки асиметрія між ставленням до російських полонених в Україні та українських полонених у Росії стала однією з найжахливіших рис війни. У своїх висновках, що охоплюють період до 31 травня 2026 року, Місія ООН з моніторингу прав людини повідомила, що понад 96 відсотків з 853 колишніх українських полонених, з якими вона провела співбесіду, описували тортури або жорстоке поводження в російському полоні. Організація Об'єднаних Націй задокументувала великий перелік зловживань, включаючи жорстокі побиття, ураження електричним струмом, сексуальне насильство, позбавлення медичної допомоги та позасудові страти. Ці висновки є не просто твердженнями українських урядових пропагандистів. Вони випливають з розслідувань, проведених міжнародними спостерігачами за дотриманням прав людини.
Тим не менш, нам не слід романтизувати власні досягнення України. Та сама програма моніторингу Організації Об'єднаних Націй виявила, що понад 54 відсотки з 816 опитаних в'язнів, яких утримувала Україна, повідомляли про тортури або жорстоке поводження, переважно на початкових етапах полону або в пересильних пунктах до потрапляння до створених таборів для військовополонених. Вона також задокументувала випадки сексуального насильства, смерті після ймовірних катувань та нездатності до притягнення до відповідальності. Ці цифри стосуються опитаних в'язнів, а не статистично репрезентативних вибірок усіх в'язнів, і вони не означають, що самі створені табори характеризуються таким насильством. Дійсно, спостерігачі Організації Об'єднаних Націй дійшли висновку, що умови в спеціалізованих таборах України здебільшого відповідають Третьій Женевській конвенції з 2023 року. До середини 2026 року Україна створила п'ять таких таборів на національному рівні, а також ширшу мережу пунктів тримання під вартою та пересильних пунктів.
Різниця між жорстоким поводженням під час захоплення в полон та подальшим режимом офіційного утримання під вартою є значною. Найбільша небезпека для в'язня може виникнути одразу після капітуляції, коли виснажені, налякані та часто розлючені солдати стикаються з військовослужбовцями армії, які намагалися їх убити. Саме в такі моменти мають переважати військова дисципліна та верховенство права. Захоплений солдат, який склав зброю, більше не є законною мішенню для насильства. Тому українська держава зобов'язана не лише утримувати належні місця утримання під вартою, а й забезпечити дотримання цими принципами своїх військових та служб безпеки з моменту, коли ворожий комбатант стає в'язнем. Існування добре керованих таборів не може виправдати серйозні порушення в інших частинах системи утримання під вартою.
Існує ще один вимір цього питання, який занадто часто ігнорується. Порівняно відкритий підхід українського уряду до міжнародних інспекцій сам по собі є значним політичним досягненням. Міжнародні гуманітарні організації мали регулярний доступ до офіційних українських місць утримання під вартою, тоді як незалежний моніторинг українських ув'язнених, які утримуються в Росії, був суворо обмежений. У вересні 2026 року Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомив, що його останній візит до ув'язнених у Росії відбувся у 2024 році, хоча він продовжував домагатися поновлення доступу. Це суттєва різниця в інституційній прозорості, навіть якщо сама лише прозорість не може гарантувати належного поводження з кожним ув'язненим.
Для України дозвіл на міжнародний контроль служить кільком цілям. Він забезпечує механізм захисту в'язнів від жорстокого поводження, дозволяє незалежним організаціям передавати інформацію стурбованим сім'ям і пропонує спосіб продемонструвати, що Україна залишається відданою правовому порядку, за захист якого вона бореться. Це також створює стратегічні переваги. Російські солдати, які вважають, що капітуляція призведе до тортур або страти, мають потужні стимули продовжувати опір, навіть коли їхнє військове становище стає безнадійним. І навпаки, обґрунтоване очікування гуманного поводження може спонукати до капітуляції, зменшити втрати та збільшити кількість в'язнів, доступних для обміну. Тому гуманітарна поведінка та військова ефективність не обов'язково є суперечливими цілями.
Це підводить нас до найполітично чутливішого аспекту всієї теми: обміну полоненими.
На кожного російського солдата, який перебуває у слідчому ізоляторі на заході України, може припадати українська родина, яка відчайдушно сподівається, що його остаточний обмін поверне додому чоловіка, сина, брата чи батька. Математика не завжди проста. Полонених можуть обмінюватися відповідно до категорій, узгоджених списків, медичних обставин чи інших домовленостей, і уряди, що беруть участь, не обов'язково мають однакову кількість полонених або еквівалентні стимули для їх звільнення. Тим не менш, існування російських полонених надає Україні важливий засіб для переговорів щодо повернення своїх громадян. Станом на березень 2026 року український уряд повідомив, що протягом попередніх чотирьох років завдяки зусиллям установ, що займаються поверненням полонених, та їхніх партнерів, з російського полону було повернуто додому 8669 військовослужбовців та цивільних осіб.
Для львів'ян це не абстрактний геополітичний розрахунок. Місто та навколишній регіон постачали солдатів до українських збройних сил з початку вторгнення, і родини по всій західній Україні пережили страждання зниклих безвісти родичів. Дехто отримав чудову звістку про те, що їхні близькі живі та повертаються додому. Інші отримали тіла загиблих або взагалі не отримали жодних новин. Ще інші продовжують чекати, не знаючи, чи ті, кого вони люблять, залишилися живими в російських центрах утримання під вартою. Близькість російських таборів для військовополонених до цих громад створює надзвичайно складну емоційну ситуацію. В одній частині регіону полонені російські солдати можуть отримувати медичну допомогу та листуватися зі своїми родинами, тоді як в іншій частині українська мати могла роками не отримувати жодної достовірної інформації про місцезнаходження свого сина.
Ця нерівність вже викликала значну суспільну суперечку. У 2024 році українські родини протестували проти домовленостей, що дозволяють російським ув'язненим телефонувати своїм родичам, тоді як українським ув'язненим, які перебували під російською владою, загалом було відмовлено в аналогічних можливостях. Їхній гнів був цілком зрозумілим. Проте український уряд стверджував, що дозвіл на спілкування з російськими родинами може спонукати російських солдатів до капітуляції та тим самим покращити перспективи повернення українських ув'язнених. У цій позиції була значна стратегічна логіка, навіть якщо вона накладала додатковий емоційний тягар на родини, які вже страждають за жахливих обставин.
Моральну складність можна висловити просто. Чи повинна Україна знижувати власні стандарти гуманності через те, що Росія відмовляється їх дотримуватися? Відповідь, на мою думку, має бути негативною. Взаємність відіграє важливу роль у міжнародних відносинах, але фундаментальний захист, що надається військовополоненим, не залежить від належної поведінки воюючих сторін. Якби це було так, вся міжнародно-правова система, що регулює збройні конфлікти, руйнуватиметься щоразу, коли одна сторона вчинить достатньо серйозний злочин. Логіка відплати замінить логіку права, і неминучим наслідком буде прискорене спуск у варварство.
Є щось особливо доречне в проведенні цих дебатів у Львові, адже історія самого міста пропонує деякі жахливі уроки щодо поводження з в'язнями.
Під час Другої світової війни окупаційна німецька влада керувала табором для військовополонених, відомим як Шталаг 328, у міській Цитаделі. Тисячі радянських полонених померли там від голоду, хвороб, страт та інших форм жорстокого поводження. Точна кількість залишається предметом історичних досліджень, а деякі величезні цифри, наведені в звітах радянської епохи, були поставлені під сумнів сучасними істориками. Однак основні факти не підлягають серйозним сумнівам. Це було місце жахливих страждань, де полонені солдати зазнавали систематичного нелюдського поводження, і чия історія залишається недостатньо інтегрованою в суспільне розуміння минулого Львова.
Немає жодних натяків на те, що сучасні українські центри для військовополонених можна порівняти з цією нацистською установою. Навпаки: порівняння демонструє, чому розвиток міжнародного гуманітарного права, незалежного моніторингу та інституційного захисту полонених солдатів є таким важливим. Історичне значення полягає в розумінні того, що поводження з полоненими розкриває політичні та моральні припущення держави, яка здійснює над ними владу. Львів був свідком систем, у яких людей позбавляли гідності та ставилися до них як до одноразових інструментів військової політики. Зараз він є частиною країни, яка намагається, незважаючи на власні невдачі та величезний тиск війни, встановити, що навіть ворожі солдати мають основні права.
Не слід недооцінювати значення цього досягнення. Сучасна російська політична система значною мірою спирається на маніпуляції колективними ідентичностями. Її офіційні наративи зображують Україну як штучну політичну сутність, український націоналізм – як форму екстремізму, а російську військову кампанію – як необхідну історичну корекцію. Присутність російських полонених у Західній Україні досить прямо підриває ці абстракції. Ці люди змушені протистояти реально існуючій українській державі з функціонуючими урядовими інституціями, професійним персоналом у місцях утримання під вартою, медичними послугами та правовою системою, яка пропонує їм права, в яких їхній власний уряд часто відмовляв українським полоненим.
Звичайно, немає жодної гарантії, що цей досвід змінить їхні політичні переконання. Люди надзвичайно вправні у збереженні глибоко вкорінених переконань перед обличчям суперечливих доказів. Російський солдат може повернутися додому з вірою в те саме, у що вірив до полону. Інший може стати більш вороже налаштованим до України через принизливість ув'язнення. Ще інші можуть почати сумніватися в тому, що їм розповідали про українців, і чому їхній уряд послав їх воювати у війні, яка не принесла їм нічого, крім травм, приниження та втрачених років.
У цьому відношенні табори для військовополонених мають потенційно важливу політичну функцію, що виходить за межі їхнього формального військового призначення. Вони наражають російських громадян на наслідки політики російської держави. Вони зобов'язують учасників імперської авантюри зіткнутися з суспільством, яке їх навчили вважати нелегітимним. Вони також розкривають величезну прірву між риторикою російської військової слави та буденними реаліями полону. Важко підтримувати фантазії про тріумфальну імперську експансію, стоячи в черзі на вечерю в українському таборі для військовополонених.
Однак ми не повинні впадати в протилежну помилку, розглядаючи цих в'язнів як інструменти ідеологічного перевиховання. Мета законного ув'язнення не полягає в тому, щоб змусити в'язнів відмовитися від своїх політичних переконань чи зізнатися в ідеологічних помилках. Будь-яка освітня діяльність повинна поважати їхню гідність та свободу совісті. Різниця між наданням інформації та примусом до політичної конформності має значення. Моральна легітимність України зміцнюється дотриманням цієї відмінності, а не спробами створити політично зручні заяви від людей, які не здатні вільно відмовитися.
Також виникають практичні питання щодо майбутнього цих установ. У міру того, як війна триває, кількість російських полонених, які утримуються в Україні, може суттєво коливатися залежно від розвитку подій на полі бою та домовленостей про обмін. Утримання спеціально обладнаних приміщень вимагає державних витрат, навченого персоналу, медичних ресурсів та ефективного управління. Праця полонених, з урахуванням обмежень, встановлених міжнародним гуманітарним правом, може компенсувати деякі витрати, але вона не може перетворити інтернування на комерційне підприємство. Метою цих таборів має залишатися законне утримання та добробут полонених, а не їхня економічна експлуатація.
Зрештою, припинення активних бойових дій створить власні труднощі. Велика кількість ув'язнених може потребувати репатріації, за винятком випадків, передбачених законом, та спеціальних домовленостей для тяжкопоранених або хворих. Деяким можуть висунути звинувачення у воєнних злочинах, що потребує судового розслідування. Інші можуть не мати бажання повертатися до Росії, особливо якщо вони вважають себе вразливими до переслідувань або поновлення військової мобілізації. Іноземні громадяни, які служать у російських формуваннях, можуть створювати додаткові складнощі, якщо їхня національність, статус громадянства або особиста безпека оскаржуються. Такі питання вимагатимуть ретельного застосування гуманітарного, кримінального та, де це доречно, біженського права та права людини. Їх не можна вирішити, розглядаючи все населення ув'язнених як однорідну групу громадян Росії, яких можна просто посадити в поїзди та повернути на схід.
Існує ще одна можливість, яка заслуговує на серйозне розгляд. Деякі колишні в'язні можуть згодом стати впливовими свідками реалій війни, надаючи свідчення про практику вербування, командні структури, оперативні накази та внутрішню культуру російських збройних сил. Такі докази можуть мати цінність для історичного розуміння та, де це доречно, для кримінальних розслідувань. Але вони повинні бути отримані законним шляхом, без примусу, та оцінені критично. Полон не робить людину автоматично правдивою чи нечесною. Інтереси та вразливості в'язня можуть впливати на те, що він каже, особливо коли він вважає, що його перспективи звільнення залежать від того, чи догодить він тим, хто його викрадає.
Однак, зрештою, значення цих таборів не є принципово юридичним, економічним чи стратегічним. Воно цивілізаційне.
Україна веде війну за своє виживання як незалежна європейська держава. Ця боротьба відбувається на полях битв Донбасу, у небі над Києвом та Харковом, а також у зруйнованих селах, які стали символами російської військової агресії. Але вона також відбувається в менш помітних інституційних умовах: лікарнях, судах, адміністративних установах та таборах для військовополонених. Те, як держава поводиться, здійснюючи абсолютну фізичну владу над особою, яка не може чинити опір, є одним із найяскравіших показників її відданості верховенству права.
Таким чином, російські табори для військовополонених на заході України являють собою щось більше, ніж просто сукупність місць утримання під вартою. Це місця, де проголошені цінності Української держави щодня піддаються практичній перевірці. Тюремний наглядач, який утримується від жорстокого поводження з полоненим, лікар, який лікує пораненого ворожого солдата, та адміністратор, який дозволяє міжнародним інспекторам перевіряти умови, – всі вони по-різному беруть участь у захисті українського суверенітету. Вони демонструють, що політична незалежність країни має сенс, оскільки вона супроводжується інституціями, здатними стримувати свавільну владу.
Це не аргумент на користь сентиментальності до російських збройних сил. Україна має повне право захищатися від вторгнення, захоплювати ворожі бойовики та законно утримувати їх під час конфлікту. Вона має повне право розслідувати ймовірні воєнні злочини та переслідувати винних. Страждання російських полонених також не повинні використовуватися для приховування незрівнянно більших руйнувань, завданих українському суспільству рішенням російської держави розпочати вторгнення.
Швидше, аргумент полягає в тому, що українську цивілізацію варто захищати саме тому, що вона прагне чогось кращого, ніж застосування неприхованої сили. Європейська країна не стає європейською лише шляхом прийняття відповідної конституційної лексики чи вивішування правильного прапора біля своїх громадських будівель. Вона стає європейською, у глибшому політичному та філософському сенсі, через інституції, які визнають обмеження влади держави, навіть коли ці обмеження є незручними, непопулярними чи емоційно болісними.
Російські солдати, яких утримують у сільській місцевості навколо Львова, можуть не усвідомлювати значення установ, у яких вони перебувають. Вони можуть сприймати полон переважно як нескінченну низку однакових днів, позначених нудьгою, тривогою та випадковими новинами з дому. Їхні думки можуть бути спрямовані на їхні родини, поранення, долю війни або перспективу потрапляння до якогось списку обміну полоненими в майбутньому.
Тим не менш, їхня присутність говорить нам щось глибоке про надзвичайний історичний момент, який переживає Україна. Росія вторглася в Україну, прагнучи імперського панування, і деякі солдати, відправлені для досягнення цієї мети, тепер опинилися під захистом законів та інституцій країни, суверенітет якої вони мали знищити.
Навряд чи можна уявити більш красномовну демонстрацію суперечностей, властивих імперському проекту Володимира Путіна.
І, можливо, коли ця жахлива війна нарешті закінчиться, найважливішим фактом щодо цих таборів буде не те, що в них утримували російських солдатів, а те, що вони дали Україні можливість продемонструвати щось про себе. Серед руйнувань, ненависті, горя та страху перед тривалою національною боротьбою країна зберегла здатність розрізняти ворога, якого потрібно перемогти, від безпорадного в'язня, чию людяність все ще потрібно поважати.
Для такого міста, як Львів, чия велична архітектура приховує стільки століть трагедії, гноблення та політичного насильства, це неабияке досягнення. Це один із тихих способів, за допомогою яких Україна може врешті-решт вийти з цієї війни не просто переможницею, а й гідною жертв, принесених в ім'я своєї свободи.
