Стратегія зимового удару Росії на 2025–2026 роки

З поверненням зими до Східної Європи Росія розпочала чергову кампанію далекобійних ударів по всій Україні. Ця схема, знайома з зими 2022–23 років, але відмінна від неї в кожному наступному році, тепер стала структурною рисою війни. Зима 2025–26 років видається найскладнішою на сьогоднішній день ітерацією, що формується зміною військових обмежень Росії, розширенням промислової бази України та зростанням зрілості західної підтримки протиповітряної оборони. Розуміння логіки Росії вимагає відійти від нічного каталогу вибухів та врахувати стратегічну архітектуру, яка лежить в основі цих атак.

Головна мета Кремля залишається незмінною: завдати кумулятивної шкоди здатності України підтримувати сучасні військові зусилля. Росія розуміє, що основні сильні сторони України полягають у стійкості, імпровізації та інтеграції із західними лініями постачання. Оскільки Росія не змогла зламати українські командні структури чи захопити вирішальні території на полі бою, вона натомість обрала війну системної деградації, сподіваючись, що повторні потрясіння енергетичної мережі України, промислового потенціалу та морального духу цивільного населення підірвуть здатність країни до опору.

Енергетична інфраструктура залишається центральним елементом цієї стратегії. Кремль вважає, що електричні підстанції та вузли передачі в басейні Дніпра є точками тиску в системі, яка вже перевантажена попередніми зимами. Сама лише погода призведе до різкого зростання споживання; цілеспрямовані удари в години пік можуть призвести до руйнування локальних секторів мережі, що призведе до поступових відключень електроенергії та дорогих аварійних перерозподілів. Російські інженери розуміють логіку проектування системи радянських часів краще, ніж більшість українських операторів мережі, оскільки вони пройшли навчання за тими ж принципами. Вони знають, які вузли, якщо їх вивести з ладу, призведуть до більших збоїв. Мета полягає не в тому, щоб занурити всю країну в темряву, що навряд чи вдасться досягти, враховуючи важко зароблені заходи України щодо скорочення штатів, а в тому, щоб створити хронічну нестабільність. Ця нестабільність, у свою чергу, змушує Україну перенаправляти ресурси з наступальних військових операцій на підтримку базових умов життя населення, яке переживає ще одну воєнну зиму.

Однак архітектура удару 2025–2026 років виходить за рамки енергетики. Росія з більшою точністю та цілеспрямованістю націлюється на зростання оборонно-промислового розвитку України. За останні два роки Україна перетворилася з імпортера ключових систем на виробника безпілотників, механізованих компонентів та керованих боєприпасів континентального масштабу. Сотні приватних майстерень, багато з яких працюють на базі перепрофільованих споруд радянської епохи, тепер постачають озброєння бригадам на передовій. Російські розвідувальні служби запізно усвідомили значення цієї розосередженої моделі виробництва. Тому вона прагне знищити не лише підтверджені військові об'єкти, а й будь-який промисловий комплекс, здатний розміщувати виробництво подвійного призначення. Такі міста, як Кривий Ріг, Дніпро, Запоріжжя, Біла Церква, Вінниця, Полтава, Черкаси та Кременчук, займають чільне місце у списках цілей, оскільки в їхніх промислових зонах розташовані верстати, металообробні заводи, цехи електроніки та важкі ремонтні майстерні.

Складність постачання боєприпасів Росією ще більше формує зимову стратегію. Москва не може дозволити собі витрачати свої найсучасніші ракети далекої дії з такою ж швидкістю, як у 2022 та 2023 роках, оскільки поповнення запасів залишається непослідовним, а санкції продовжують діяти, незважаючи на постійне ухилення. Натомість Росія розробила багаторівневий метод ударів. Дешеві безпілотники типу «Шахед» досліджують протиповітряну оборону та насичують можливості українського радара. Модифіковані планируючі бомби, що скидаються з літаків, що летять на безпечній відстані, вражають будівлі та заводи поблизу фронту. Крилаті та балістичні ракети використовуються менш економно, резервуючись для цілей, які вважаються критично важливими для національної інфраструктури України. Цей багатогранний підхід не лише свідчить про покращення компетенції Росії; він також відображає необхідність. Змішуючи класи боєприпасів та ускладнюючи оборонні розрахунки України, Росія сподівається вичерпати українські запаси ракет-перехоплювачів, що постачаються Заходом, змушуючи Київ робити вибір щодо того, які регіони та об'єкти отримають найвищий рівень захисту.

Більш тонкий аспект стратегії цієї зими — психологічний. Москва прагне збільшити розрив між населенням України та її керівними інституціями не лише за допомогою пропаганди, а й за рахунок інженерних умов, за яких зростає розчарування. Якщо відключення опалення відбудеться у лютому, коли температура найнижча; якщо поступові відключення електроенергії порушать роботу телекомунікацій; якщо транспортні коридори сповільняться через дефіцит електроенергії; і якщо приватний сектор втратить робочі дні через перебої з енергопостачанням, Кремль вважає, що українці можуть почати сумніватися в стійкості війни. Росія не очікує раптової капітуляції. Натомість вона прагне поступового виснаження національної енергії, що вимірюється не лише кіловатами, а й толерантністю населення до труднощів. Це стратегія, що породжена довгою історією виснажливого мислення Росії: війну виграє та сторона, яка витримує довше, а не та, яка рухається найшвидше.

Однак стратегія цієї зими стикається зі суттєвими обмеженнями. Україна навчилася ремонтувати пошкоджені об'єкти протягом кількох днів, а іноді й годин. Модульні трансформатори, імпортовані з Європи, забезпечують буфер від катастрофічних збоїв. Топологію мережі було перероблено, щоб зменшити вразливість коридорів передачі електроенергії схід-захід. Західна допомога стала більш цілеспрямованою, а Європейський Союз та окремі держави-члени безпосередньо розміщують технічні групи в українських енергетичних компаніях. Більше того, моральний дух громадян, хоча й напружений, виявився надзвичайно стійким. Після майже чотирьох років війни українці більше не сприймають страйки як ознаки безпорадності; вони інтерпретують їх як чергове виправдання своєї боротьби.

Логістика Росії також накладає обмеження. Кремль повинен збалансувати зимові удари з потребами своєї лінії фронту. Якщо вона витратить забагато далекобійних боєприпасів у тилу, вона ризикує обмежити свою здатність перешкоджати оперативним маневрам України на сході чи півдні. Російська оборонна промисловість, хоча й розширена, не може нескінченно підтримувати високі темпи виробництва ракет, не ставлячи під загрозу контроль якості або не перенаправляючи ресурси з виробництва артилерії. Війна промислових балансів має двосторонній характер.

Також важливо зазначити, що зимова стратегія Росії містить невід'ємні політичні ризики. Кожен удар, який руйнує українське лікарняне крило чи житловий блок, ще більше загартовує громадську думку на Заході. Європейська громадськість, яка колись була нестабільною у своєму ентузіазмі щодо підтримки України, все частіше починає розглядати тактику Росії щодо енергетичних атак як акти варварства. Цей зсув посилює аргументи на користь глибшої європейської військової інтеграції та довгострокових зобов'язань щодо оборонно-промислової бази України. За іронією долі, російська стратегія примусу може прискорити саме ті процеси, яким вона прагне запобігти: консолідацію стратегічної ідентичності Європи та постійне включення України до західних структур безпеки.

Стратегія зимового удару 2025–26 років є спробою Росії перекалібрувати метод примусу, який втрачає граничну ефективність. Вона все ще прагне погіршити стан енергомережі України, порушити промислове виробництво, розтягнути протиповітряну оборону та виснажити суспільну витривалість. Але контрзаходи України вдосконалюються. Промисловий характер війни означає, що обидві сторони постійно адаптуються, і зима більше не є сезоном виключної переваги Росії. Натомість виникає жорсткіша патова ситуація: змагання ремонтних бригад та інженерів так само, як і солдатів, боротьба за підстанції, а не за окопи, і зима, в яку стратегічний успіх вимірюється не великими переміщеннями на полі бою, а здатністю підтримувати міста вогнем, заводи в робочому стані та впевненість нації у своєму майбутньому.