Споживання, конфлікт і клас: політична економія сучасної війни

Зв'язок між споживанням і конфліктом став однією з найбільш маловивчених, але водночас визначальних рис світової економіки. У світі, де матеріальне задоволення є одночасно показником соціального успіху та двигуном економічного зростання, попит на ресурси, енергію та товари почав формувати міжнародні відносини так само, як колись ідеологія. Війни двадцятого століття велися за національне виживання, ідеологію та імперію. Війни двадцять першого століття дедалі більше зумовлені економікою споживання: доступом до рідкісних корисних копалин, контролем над ланцюгами поставок та збереженням способу життя, який залежить від безперервного виробництва та придбання. Однак теоретичні основи для розуміння цієї динаміки були закладені давно Карлом Марксом, який розглядав конфлікт як неминучий продукт класового розколу в рамках капіталістичного способу виробництва. Порівнюючи ідеї Маркса із сучасним явищем конфлікту, зумовленого споживанням, можна побачити як безперервність, так і трансформацію: класова боротьба частково замінилася боротьбою за споживання – глобальним змаганням за підтримку способу життя, побудованого на обмежених ресурсах.

Споживання та глобальна економіка насильства

Сучасний споживацький підхід функціонує одночасно як ідеологія та система матеріального примусу. Держави, корпорації та окремі особи пов'язані необхідністю підтримувати зростання, а зростання в сучасній економіці нерозривно пов'язане зі споживанням. Смартфон, електромобіль та комп'ютер потребують літію, кобальту та рідкоземельних елементів — матеріалів, зосереджених у політично нестабільних або екологічно вразливих регіонах. Наслідком цього є низка видобувних конфліктів: у Демократичній Республіці Конго озброєні групи контролюють кобальтові шахти, продукція яких підживлює світові ланцюги поставок технологій; у М'янмі видобуток рідкоземельних елементів підтримує військові та злочинні мережі; у Латинській Америці видобуток літію породжує напруженість між місцевим населенням та багатонаціональними корпораціями; в Україну агресивний сусід вторгся значною мірою, щоб захопити її залізні, сталеві та вугільні ресурси на Донбасі. Споживання, коротше кажучи, не просто відображає глобальну нерівність; воно підтримує та відтворює її через насильство.

Логіка споживання також формує геополітичну стратегію. Ініціатива Китаю «Один пояс, один шлях», захист Америкою світових морських шляхів та війни Росії за енергетичні коридори – все це, зрештою, служить гарантуванню потоків товарів і сировини, які підтримують внутрішнє споживання. Коли такі потоки перериваються – чи то санкціями, блокадами, чи екологічною катастрофою – соціальна нестабільність загрожує тим державам, чия легітимність ґрунтується на добробуті споживачів. Таким чином, політика споживання зливається з політикою війни: підтримка задоволення споживачів стає імперативом національної безпеки.

Теорія історії та конфлікту Гегеля

Перш ніж Маркс почав писати у дев'ятнадцятому столітті про конфлікт, що підживлюється продуктивними силами, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель намагався пояснити рух історії не через економіку, а через еволюцію свідомості. Для Гегеля конфлікт був суттєвим і навіть раціональним процесом, через який розгорталася людська свобода. У своїй «Феноменології духу» (1807) він описав історію як діалектичний розвиток людського духу ( Geist ) до самосвідомості та свободи. Кожен історичний етап містив внутрішні суперечності, які можна було вирішити лише через боротьбу, що вела до вищого синтезу. Війна, для Гегеля, була не просто руйнівною, а служила для оновлення етичного життя, запобігаючи зануренню суспільств у самовдоволений матеріалізм. Війна була тиглем, у якому колективний дух знову утверджував себе.

Діалектика Гегеля — теза, антитеза, синтез — стала моделлю для розуміння того, як конфлікт керує прогресом. Описані ним стосунки господаря і раба були прикладом цього: одна свідомість стверджує домінування, інша підкоряється, і через боротьбу між ними виникає нове визнання взаємної залежності. На думку Гегеля, це була логіка самої історії: людство рухається вперед через суперечності та примирення, а не через мир чи застій.

Найголовніше, що Гегель розглядав цей процес як ідеалістичний, а не матеріалістичний. Рух ідей, а не структура економічного виробництва, визначав історичні зміни. Свобода була реалізована, коли людський розум почав пізнати себе в політичних та етичних інституціях, що, на його думку, досягло кульмінації в сучасній державі. Таким чином, для Гегеля конфлікт був зрештою духовним явищем — необхідним вираженням світового духу ( Weltgeist ), який виробляється в часі.

Зв'язок між Гегелем і Марксом

Маркс розпочав своє інтелектуальне життя як учень Гегеля, але він прагнув перевернути систему Гегеля «на правильний бік». Якщо Гегель розглядав історію як процес самосвідомості ідей, то Маркс розглядав її як процес формування людської думки матеріальними умовами. За відомими словами Маркса: «Не свідомість людей визначає їхнє буття, а їхнє соціальне буття визначає їхню свідомість». Він зберіг діалектичну структуру Гегеля, але замінив її метафізичну основу матеріальною: історія була діалектикою класів, а не ідей; її рух був зумовлений суперечностями між продуктивними силами та виробничими відносинами.

У цій трансформації зародився історичний матеріалізм. Маркс погоджувався з Гегелем, що конфлікт є двигуном прогресу, але відкидав ідею про те, що свободи можна досягти через державу («вічний мир» Канта) або через філософське примирення. Натомість свобода виникне лише через революційну трансформацію матеріальної основи суспільства. У той час як Гегель розглядав війну як прояв самореалізації духу, Маркс бачив у ній інструмент класового панування — засіб для панівних класів врегулювання криз у капіталістичній системі або її розширення на нові території.

Тим не менш, спадщина Маркса від Гегеля залишалася глибокою. Обидва розглядали історію як процес становлення, структурований суперечностями та вирішений через боротьбу. Обидва розуміли конфлікт не як хаос, а як логіку розвитку. І обидва розглядали людський прогрес як діалектичний, а не лінійний. Істотна розбіжність полягала в тому, що вони вважали рушійною силою цієї діалектики: для Гегеля – ідеї; для Маркса – матеріальні відносини.

Від класу до споживання: сучасна трансформація

У двадцять першому столітті ролі виробника та споживача злилися таким чином, що це ускладнює дихотомію Маркса. Робітники в одній частині світу виробляють товари, що споживаються робітниками в іншій; глобалізація розпорошила пролетаріат на мережу взаємозалежних споживачів. Виробник смартфонів у Шеньчжені та пасажир у Берліні пов'язані одним економічним ланцюгом. Їхня удавана рівність як учасників світового ринку маскує глибоку нерівність у владі та багатстві, проте їхня взаємна залежність від споживання зменшує видимість класового антагонізму. Замість повстання проти буржуазії сучасна криза набуває форми екологічного виснаження, боргової залежності та війни за ресурси.

Більше того, ідеологія споживання замінила ідеологію класової емансипації. Індивіди тепер виражають свою ідентичність через придбання, а не через солідарність. Цей зсув має політичні наслідки: уряди отримують легітимність, постачаючи споживчі товари, а не соціальну справедливість, а населення терпить нерівність доти, доки зростає його купівельна спроможність. Результатом є світ, у якому підтримка доступу до дешевих товарів — палива, металів, продуктів харчування — стає передумовою політичної стабільності. Коли дефіцит загрожує цьому доступу, виникає конфлікт. Війни на Близькому Сході через нафту або напруженість між Китаєм і Заходом через мікрочіпи — це не просто геополітична боротьба; це битви за продовження споживання.

Порівняння Гегеля, Маркса та сучасного світу

У діалектичному дусі можна сказати, що сучасний світ являє собою новий синтез ідей Гегеля та Маркса. Від Гегеля він успадкував ідею про те, що конфлікт є структурною частиною людського прогресу. Від Маркса він успадкував визнання того, що матеріальні умови — економічне виробництво, власність та нерівність — формують цей конфлікт. Однак сьогоднішні війни вже не є суто ідеологічними чи навіть класовими. Вони зумовлені суперечностями самого споживацького капіталізму: неможливістю нескінченного матеріального зростання на скінченній планеті.

Там, де Гегель розглядав війну як оновлення духу, а Маркс як кризу класів, ми тепер бачимо її як побічний продукт бажання. Людство веде війну, щоб зберегти не лише багатство чи владу, а й ілюзію достатку. Споживання стало новим світовим духом: невидимою силою, що оживляє глобальну політику, об'єднуючи та розділяючи суспільства через прагнення до комфорту. Гегелівська діалектика зберігається, але тепер вона розгортається між споживанням і совістю, матеріальною потребою та моральною свідомістю.

Висновок

Споживацтво стало домінуючою формою глобального капіталізму, і таким чином воно переосмислило причини війни. У той час як Гегель розглядав конфлікт як раціональний процес, через який розвивається свобода, а Маркс інтерпретував його як неминучий наслідок класової експлуатації, сучасний світ демонструє синтез обох: діалектику бажання, в якій прагнення людства до комфорту створює нові форми залежності та насильства. Війни ведуться не лише заради прибутку, а й заради збереження способу життя; експлуатація продовжується не лише через працю, а й через споживання. Філософська наступність від Гегеля до Маркса і донині полягає у визнанні того, що конфлікт — це не відхилення від норми, а сама умова прогресу. Трагедія сучасної епохи полягає в тому, що цей прогрес тепер ризикує поглинути світ, який зробив його можливим.