Смерть модернізму

Модернізм був дитиною віри ХХ століття в прогрес. Це був художній та інтелектуальний рух, який прагнув чистоти форми, раціональності структури та позбавлення від тягаря успадкованої традиції. В його основі лежало переконання, що людство може створити кращий світ. Чи то через розлогу геометрію архітектури, чи то через пошук внутрішньої істини в літературі, чи то через захоплення політики науковою організацією суспільства, модернізм дивився в майбутнє з упевненістю. Вона вважала, що світ може бути перетворений завдяки дисциплінованому застосуванню розуму.

Через два десятиліття після початку двадцять першого століття ця впевненість зруйнована серед руїн війни в Україні. Помер не просто набір естетичних принципів, а й філософський світогляд, який лежав у їхній основі. Війни на українській землі показали, що центральні положення модернізму не пережили століття, яке їх породило. На їхньому місці лежить фрагментація, невизначеність та оновлене розуміння історії як чогось, що не може бути сконструйовано з людського досвіду.

Першою жертвою модернізму стала його віра в лінійний прогрес. Ідея про те, що Європа вийшла за межі великих міждержавних конфліктів, була кінцевою модерністською обіцянкою. Після 1945 року багато хто почав уявляти континент як простір, яким керують інституції, а не пристрасті, технократична адміністрація, а не груба політика насильства. Досвід України з 2014 року, і особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, показав, що прагнення до територіальних завоювань, сила історичної міфології та готовність сусідньої держави застосувати переважаючу військову силу залишаються дуже живими. Дії Росії неможливо зрозуміти в рамках модерністської системи, яка передбачає раціональних акторів, які прагнуть стабільних уподобань у рамках передбачуваної системи. Натомість ми стикаємося з політичною культурою, сформованою архаїчними історіями, імперською ностальгією та вірою в те, що ідентичність коріниться в крові та ґрунті. Це оголює межі модерністського твердження про те, що раціональне планування може приборкати темніші сили історії.

Другий удар по модернізму стався через руйнування універсалістських наративів. Модернізм прагнув чистоти: у формі, в істині, в моральній ясності. Однак українські війни показали, що світ є місцем конкуруючих наративів, які неможливо узгодити в рамках єдиної всеохоплюючої структури. Україна стверджує свою ідентичність як суверенного народу з правом визначати своє майбутнє. Росія, навпаки, розглядає конфлікт через спотворену історичну призму, яка намагається повністю розчинити українську ідентичність. Тим часом міжнародна спільнота коливається між конкуруючими пріоритетами безпеки, економіки та політичних принципів. Жоден окремий наратив не охоплює складність цих перекриваючихся реалій.

У культурній сфері війни ще більше підірвали модерністські очікування щодо того, що митець може стояти поза історією та представляти універсальні форми, відокремлені від політичного змісту. Українські митці, письменники та музиканти виявилися змушеними свідчити про страждання та опір своєї нації. Війна зробила пошуки естетичної чистоти порожніми. Натомість культурне самовираження знову вкоренилося в пам'яті, горі та нагальному завданні збереження ідентичності від спроб стирання. У цьому відношенні український досвід відродив домодерні розуміння культури як чогось, пов'язаного з виживанням спільноти, а не з індивідуальним прагненням до інновацій заради самих інновацій.

Третій вимір загибелі модернізму можна знайти в технологіях. Модернізм вважав, що технологічний прогрес звільнить людство. Однак війни в Україні продемонстрували, що технології не звільнили суспільство, а поглинули позачасову логіку конфлікту. Війни за допомогою безпілотників, цифрове спостереження, кібератаки та маніпулювання масовою інформацією є не ознаками раціонального, модерністського майбутнього, а ілюстраціями дедалі фрагментованішого світу, в якому інструменти сучасності використовуються для посилення старих моделей примусу. Модерністська мрія про науково впорядковану цивілізацію, викувану за допомогою нових інструментів, поступилася місцем боротьбі за виживання, в якій ті самі інструменти служать зовсім іншим цілям.

Більше того, жорстока реальність артилерії, окопів, піхотних штурмів та виснажливої війни воскресила форми конфлікту, які довго вважалися обмеженими історією. В українському ландшафті бачимо не тріумф сучасного дизайну, а повернення війни, яка була б незнайомою солдатам Вердена чи захисникам Варшави в 1939 році. Модернізм очікував, що раціоналізація суспільства зробить такі сцени застарілими. Натомість війна показала, що люди залишаються пов'язаними з тими ж вразливостями, страхами та інстинктами, які формували минулі століття.

Загибель модернізму також очевидна в краху ідеї про те, що майбутнє можна планувати. Модернізм був тісно пов'язаний з філософією контролю. Чи то в руках архітекторів, містобудівників, соціальних теоретиків чи політичних реформаторів, його провідним припущенням було те, що можна проектувати системи зверху вниз. Воєнний досвід України виявив крихкість такого мислення. Виживання держави залежало не від централізованого проектування, а від децентралізованої ініціативи, стійкості громади та здатності пересічних громадян до адаптації. Від волонтерських мереж, що постачають фронт, до спонтанного розквіту активності громадянського суспільства, війна продемонструвала, що життєва сила походить не від жорстких структур, а від органічної сили народу, який налаштований вижити.

Зрештою, можливо, найглибший провал модернізму полягає в його ставленні до пам'яті. Модернізм схильний трактувати пам'ять як тягар, що стримує суспільство від прогресу. Українські війни, навпаки, показали, що пам'ять є основою національної ідентичності та джерелом моральної сили. Стійкість України випливає з її історичного досвіду: пам'яті про репресії, голод і боротьбу; спогадів про минулі жертви; довгої та часто гіркої історії її стосунків з Росією. Ця пам'ять далеко не є перешкодою для прогресу, а стала якорем її національної рішучості. Війна нагадала Європі, що минуле не можна відкинути. Вона формує лояльність, страхи та прагнення, а в моменти кризи забезпечує метафізичні ресурси, необхідні для витривалості.

Таким чином, смерть модернізму — це не тріумф якоїсь нової ідеології, а визнання того, що припущення попереднього століття не можуть вмістити реалії сьогодення. Війни в Україні повернули світ до сили ідентичності, стійкості історичної пам'яті та непередбачуваності політичних подій, сформованих амбіціями та образами, а не раціональним розрахунком. Модерністський проект з його вірою в універсалізм, чистоту та прогрес виявився недостатнім.

Однак у цій смерті може бути форма оновлення. Крах модерністських ілюзій відкриває простір для розуміння людського досвіду, яке є більш скромним, обґрунтованим та гуманним. Боротьба України виявила значення спільноти, важливість гідності та незмінну цінність культурної пам'яті. Це не модерністські чесноти. Вони давніші та, можливо, мудріші. Вони нагадують Європі, що історія — це не те, що можна стерти навмисно, а те, з чим потрібно жити, що потрібно інтерпретувати та носити з собою.

У світлі війни занепад модернізму постає не як трагедія, а як необхідна розплата. Світ, який обіцяв модернізм, так і не настав. Світ, що виник на його місці, є складнішим, крихкішим і глибше сформованим істинами людської природи. Україна стоїть у центрі цієї трансформації. У її стражданнях та стійкості можна знайти бачення двадцять першого століття, яке модернізм ніколи не міг передбачити.