Скільки миротворців йому знадобиться?

Перспектива переговорів про припинення вогню в Україні, посередницьких головним чином за участю Сполучених Штатів, неминуче порушує питання його виконання. Будь-яка мирна угода, яка заморожує поточну лінію зіткнення без вирішення основного конфлікту, буде за своєю суттю нестабільною. Росія неодноразово демонструвала, що вона інтерпретує угоди не як обов'язкові політичні врегулювання, а як тимчасові заходи. Якщо припинення вогню діятиме довше, ніж кілька тижнів чи місяців, це вимагатиме фізичної присутності вздовж лінії фронту, здатної не лише спостерігати, а й стримувати. Це призводить до центрального питання: чи можуть багатонаціональні миротворчі або стабілізаційні сили реально зайняти українську лінію фронту, і якщо так, то наскільки великими мають бути такі сили.

Українська лінія фронту в її нинішньому вигляді простягається приблизно на 1000–1200 кілометрів, залежно від того, чи враховувати неактивні сектори вздовж північного кордону та лінії річки Дніпро. Це не лінійна система окопів, як у війнах ХХ століття, а багатошаровий бойовий простір, що включає передові позиції, зони артилерійського ураження, коридори розвідки безпілотників та тилові логістичні центри. Будь-які миротворчі сили, розгорнуті в цьому середовищі, не опинятимуться між двома роз'єднаними арміями, а вбудовуватимуться в мілітаризований ландшафт, насичений сенсорами, мінами та далекобійним вогнем.

Традиційна миротворча доктрина Організації Об'єднаних Націй пропонує мало вказівок. Класичні миротворчі місії передбачають згоду сторін, легке озброєння та низьку щільність військ. Український випадок не відповідає жодній із цих умов. Росія погодиться лише неохоче та інструментально. Щільність військової інфраструктури набагато вища, ніж у постконфліктних середовищах, таких як Балкани. Більше того, довіра до сил спиратиметься не на нейтралітет, а на їхню здатність стягувати плату за порушення. Тому потрібна буде не миротворча діяльність у звичайному розумінні, а збройна стримуюча окупація.

Історичні аналогії повчальні, але недосконалі. Сили під проводом НАТО в Боснії та Герцеговині після Дейтонських угод розгорнули близько 60 000 військовослужбовців для контролю лінії фронту протяжністю приблизно 1100 кілометрів. Таке розгортання було сприятливим завдяки виснаженим воюючим сторонам, стратегічній чіткості та беззаперечній перевазі НАТО в повітрі. Навіть за цих сприятливих умов щільність військ становила в середньому приблизно один солдат на 18 метрів колишньої лінії фронту, що підтримувалося переважною вогневою міццю та чіткими правилами ведення бойових дій. Косово вимагало аналогічного співвідношення військ до місцевості. Україна створює набагато вороже середовище проти супротивника, який залишиться цілим, добре озброєним та ідеологічно налаштованим на остаточний поворот.

Реалістичне розташування сил в Україні вимагатиме трьох окремих компонентів. По-перше, передова стабілізаційна присутність, здатна фізично захопити ключові сектори лінії зіткнення. По-друге, глибоко розташовані сили, що забезпечують швидке підкріплення, контрмобільність та реагування на вторгнення. По-третє, стратегічний резерв, інтегрований з протиповітряною та протиракетною обороною, здатний реагувати на значні ескалації. Кожен із цих рівнів висуває власні потреби в людських ресурсах.

Якщо припустити скромну щільність передового розташування – один солдат на 50 метрів лінії фронту, що значно менше, ніж у Боснії, то лише для передового розгортання знадобиться приблизно від 20 000 до 25 000 військовослужбовців. Ця цифра припускає, що ротація, відпочинок та логістика здійснюються в іншому місці, а сили підтримуються безпілотними станціями спостереження та стаціонарними спостережними пунктами. Однак така тонка лінія буде вразливою до розвідувальних атак, вторгнень, які можна заперечити, та переслідувань за допомогою дронів. Щоб це було достовірно, знадобиться негайне підкріплення.

Стандартне припущення військового планування полягає в тому, що для сил, що займають статичну лінію, потрібне співвідношення між передовими військами та глибоко розташованими підрозділами підтримки щонайменше 1:2. Це означатиме додаткові 40 000–50 000 особового складу на позиціях другої лінії, відповідальних за швидке реагування, інженерні завдання, операції проти безпілотників та безпеку тилу. Ці війська повинні бути мобільними, добре оснащеними та уповноваженими застосовувати силу без звернення до механізмів політичної ескалації.

Окрім цього, стратегічний резерв був би надзвичайно важливим. Російський метод ведення війни спирається на перевірку порогів та використання невизначеності. Якби миротворчі сили не мали надійної здатності наростити бойову потужність протягом кількох днів, а не тижнів, вона неминуче скористалася б цією слабкістю. Був би необхідний резерв щонайменше з 30 000 до 40 000 військовослужбовців, розміщених або в тилових районах України, або в сусідніх державах НАТО з гарантованим швидким доступом.

Разом ці елементи вказують на мінімальну чисельність військовослужбовців від 90 000 до 120 000 осіб. Це консервативна оцінка. Вона передбачає високоякісні, сумісні підрозділи, сформовані з професійних військових, з інтегрованим командуванням та управлінням, потужною протиповітряною обороною та повною політичною підтримкою. Вона також передбачає, що сама Україна продовжуватиме розміщувати значні сили за лінією миротворчої діяльності, як стримуючий фактор, так і як гарантію того, що силам не потрібно вести війну лише звичайними засобами.

Тоді постає питання, чи можуть держави, які цього бажають, забезпечити таку кількість військ. Сполучені Штати чітко дали зрозуміти, що вони не бажають надавати сухопутні сили, віддаючи перевагу європейській відповідальності. Франція та Велика Британія разом могли б реально надіслати від 20 000 до 30 000 військовослужбовців, але лише ціною розширення своїх існуючих силових структур. Польща могла б надіслати аналогічну кількість військ, хоча її політичні розрахунки були б складними. Країни Балтії, Скандинавія та Нідерланди могли б додати менші, але дуже боєздатні контингенти. Німеччина залишається великою невизначеністю. Без суттєвого внеску Німеччини досягти навіть нижньої межі необхідного діапазону сил буде важко.

Не менш важливим є тривалість розгортання. Сили чисельністю 100 000 військовослужбовців – це не операція зі збільшення кількості військ, а довгострокове залучення. Ротації, навчальні лінії та знос обладнання багаторазово збільшать потребу в особовому складі. Тривала присутність протягом п'яти років може вимагати від держав-учасниць виділення еквівалента від 250 000 до 300 000 особового складу шляхом ротації. Це не маргінальна справа, а стратегічна переорієнтація європейської оборонної політики.

Існує також політична реальність, що Росія інтерпретуватиме будь-яку слабкість, розкол чи неоднозначність у мандаті як запрошення до його оскарження. Легкоозброєні спостерігачі не зможуть її зупинити. Як і сили, обмежені обмежувальними правилами застосування військ чи політичним вето. Якщо європейські держави не бажають миритися з ризиком жертв та ескалації, то розгортання стане радше виконавчим, ніж суттєвим.

Незручний висновок полягає в тому, що надійні миротворчі сили в Україні за масштабами, поставою та ризиком нагадуватимуть окупаційну армію. Будь-яка менша присутність буде символічною, корисною для дипломатії, але нездатною запобігти відновленню війни. Тому вибір, що стоїть перед Європою та її союзниками, є непростим. Або вони візьмуть на себе тягар забезпечення миру людськими ресурсами, що вимірюються шестизначними цифрами, або вони погодяться з тим, що будь-яке припинення вогню буде тимчасовим, і що Україні знову доведеться захищатися переважно самостійно.

У цьому сенсі питання чисельності військ невіддільне від питання політичної волі. Мир в Україні не можна дешево передати на субпідряд. Його можна купити лише присутністю, ризиком та довгостроковими зобов'язаннями.