Священство у Львові та російське вторгнення

Понеділок, 12 січня 2026 року

Львів – це місто, де релігія – це не просто особисте хобі. Це місце, де Церква давно вплетена в громадянську ідентичність, мову, освіту, музику та суспільну пам'ять. Це важливо, тому що повномасштабне вторгнення Росії в Україну не відбулося в релігійному вакуумі. Воно вразило суспільство, в якому духовенство вже звикло бути публічними діячами, а на Західній Україні часто й зберігати специфічно українську історію про історію, гідність та державність.

Львівське священство, розглядаючи різні конфесії, схильне інтерпретувати вторгнення не стільки як абстрактний геополітичний спір, скільки як напад на осіб, сім'ї та моральний порядок. Це судження може здатися очевидним, але це важлива відмінність. У воєнний час церкви можуть бути спокушені до транзакційного нейтралітету, ніби роль релігії полягає в тому, щоб заспокоювати всіх однаково, відмовляючись називати правопорушення. У Львові сильнішим інстинктом було назвати вторгнення тяжкою несправедливістю, а потім організувати релігійне життя навколо відновлення життів, пошкоджених ним. Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), яка особливо помітна у Львові, неодноразово описувала агресію Росії як порушення, яке вимагає справедливості, а не непорозуміння, яке слід розділити навпіл. Наприклад, у травні 2024 року Синод єпископів УГКЦ опублікував змістовний текст про війну та справедливий мир, чітко описуючи агресію Росії з 2014 року та повномасштабне вторгнення як насильницький напад на цивільне населення та інфраструктуру, наполягаючи на мирі, заснованому на справедливості, а не на гаслах.

Такий тон також відображає ширшу реальність: вище релігійне керівництво Росії допомогло створити сакральну лексику для війни, яку українці, включаючи священство у Львові, інтерпретують як прямий духовний виклик. Коли відомі структури навколо Московського патріархату описують вторгнення як «священну війну» чи цивілізаційну місію, українське духовенство навряд чи трактуватиме конфлікт лише як трагічну сварку між сусідніми державами. Навіть поза теологією така риторика має наслідки: вона посилює відчуття того, що Україна стикається не лише з артилерійським обстрілом, а й з ідеологічними претензіями на її ідентичність.

У Львові це духовне читання загалом породило три клерикальні імпульси.

По-перше, мобілізація для піклування. Священики та пастори стали організаторами допомоги, а не лише роздавачами втіхи. Це включає житло, розподіл їжі, психологічну підтримку, збір коштів, капеланство та допомогу переміщеним особам. Наприклад, Український католицький університет у Львові опублікував ранні роздуми про те, як українські церкви повинні реагувати на російську агресію, наголошуючи на практичній участі та дилемах служіння у воєнних умовах. Академічні роботи, присвячені саме Західній Україні, також обговорюють посилену соціальну активність духовенства під тиском воєнного часу, коли церкви функціонують як центри взаємодопомоги.

По-друге, встановлення кордонів. Львівське священство не було однозначно зацікавлене в «міжцерковній політиці», але вторгнення відтягнуло його до центру. Тривала суперечка про церковну залежність від Москви перетворилася з делікатного питання канонічного права на громадянське питання довіри та безпеки. Прагнення України після 2022 року обмежити або заборонити релігійні організації, пов'язані з Росією, включаючи законодавство, прийняте у 2024 році, яке визначає процедури та наслідки заборони таких організацій, відображає цю змінену атмосферу. У такому місті, як Львів, де сильна українська національна свідомість, духовенство, ймовірно, відчуватиме посилений пастирський обов'язок захищати парафіяни від меседжів, які розмивають жертву та агресора, або які контрабандою вплітають імперську ностальгію в проповіді та катехизацію.

По-третє, публічні висловлювання. Ставлення священства у Львові, як правило, полягає в тому, що війна створює моральну плутанину, а мовчання може бути формою співпраці з брехнею. Однак це також несе ризик: духовенство, яке занадто часто виступає публічно, може бути втягнуте у щоденний вир обурення та чуток. Мудріше було б чітко говорити про суттєві речі, а потім повертатися до повільної роботи з подолання горя, відновлення довіри та формування совісті.

Такі погляди вже змінюють релігійні обряди у Львові таким чином, що вони, ймовірно, збережуться навіть після того, як гармати замовкнуть.

Одним із наслідків є зміна стосунків між богослужінням та жалобою. Львівські церкви стали місцями не лише для свят, а й для відпусток: похорони, поминальні служби, читання імен вголос, свічки за зниклих безвісти, молитви за в'язнів, річниці страйків. Це змінює емоційну текстуру парафіяльного життя. Кількість відвідувачів спільних обрядів скорботи може зрости, навіть коли звичайне щотижневе дотримання стає важчим для сімей, які справляються з переміщенням, травмами, виснаженою роботою та волонтерством. Війна не лише зміцнює віру; вона також виснажує вірних. Практичний виклик священства полягає в тому, щоб не допустити, щоб Церква стала просто місцем національного плачу, не заперечуючи, що плач тепер є одним із її основних служінь.

Другий ефект полягає в тому, що релігійна практика стає більш виразно громадянською. У Львові межа між «відвідуванням церкви» та «громадською службою» розмилася. Волонтерські мережі часто проходять через парафії. Збір коштів здійснюється для армії, лікарень та сімей переміщених осіб. Сповідь та пастирська розмова часто включають моральні питання, які мирний час рідко ставить так гостро: страх, ненависть, помста, провина за виживання, провина за від'їзд, провина за не вступ до армії, провина за вступ до армії. Священство відштовхується від ролі морального інтерпретатора національного досвіду. Це може посилити авторитет духовенства, яке є розсудливим та співчутливим. Це також може дискредитувати духовенство, яке недбало ставиться до фактів або перетворює кафедру на платформу для фракційних сварок.

Третім наслідком є конфесійна переорієнтація та зміцнення релігійної ідентичності. У Західній Україні греко-католицька та православна ідентичності ніколи не були просто теологічними ярликами; вони часто пов'язані з сімейними історіями та політичною історією. Вторгнення та пов'язаний з ним правовий і соціальний тиск на структури, пов'язані з Москвою, сприяють подальшій консолідації україноцентричного церковного життя. У Львові це може призвести до більш впевненого публічного християнства, але також до нової напруженості: суперечки щодо парафіяльної власності, суперечки про те, хто є «достатньо патріотичним», та нетерпіння до меншинних релігійних громад, які не говорять домінантним регістром. Місту, яке пишається європейською чутливістю, знадобиться духовенство, здатне одночасно дотримуватися обох переконань: твердої опозиції до держави-агресора та поваги до релігійної свободи в Україні.

Четвертий ефект – це переналаштування повсякденного благочестя. Війна змінює календар душі. Люди моляться по-іншому, коли телефон може принести звістку про смерть. Багато хто розвиває невеликі, повторювані молитви: короткі молитви перед тим, як вийти з дому, перед тим, як зайти в сховища, перед тим, як відкрити повідомлення з фронту. Інші перестають молитися, бо не можуть примирити Бога зі стражданнями, які бачать. Обидві реакції збільшують попит на доступну пастирську опіку. Якщо священство у Львові задовольнить цей попит, то дотримання обрядів може стати менш формальним, але більш частим та інтимним. Якщо це не вдасться, люди можуть відійти від реальності не через ворожість, а через оніміння.

П'ятим ефектом є зростання міжконфесійної співпраці на рівні практики, навіть коли теологія залишається окремою. Коли прибувають переміщені сім'ї, парафіяльна зала залишається парафіяльною залою. Коли лікарням потрібні матеріали, вони не запитують, чи є пожертви греко-католицькими, православними, римо-католицькими чи протестантськими. Дослідження, що стосуються релігійного ландшафту Львова під час війни, вказують на сприйняття допомоги церков та участі різних громад, що свідчить про те, що для багатьох громадян довіра до духовенства все більше вимірюється відчутною солідарністю, а не конфесійними претензіями. Цей практичний екуменізм може пережити війну. Він також може непомітно змінити форму обрядів, нормалізуючи участь у благодійних ініціативах один одного, концертах, меморіальних заходах та публічних молитвах, навіть коли літургійне причастя неможливе.

Зрештою, існує ризик того, що релігійність воєнного часу стане крихкою. Як в Україні, так і в Росії релігія може бути залучена до національного міфотворення. З боку Росії високопоставлені політичні діячі відкрито використовували релігійну мову для сакралізації воєнних зусиль, представляючи дії солдатів як «святу місію». У Львові священство відчуватиме сильну спокусу відповісти на пропаганду контрпропагандою. Однак глибше покликання полягає в іншому: допомогти людям протистояти ненависті, яка роз'їдає їхню людяність, водночас опираючись вторгненню, яке загрожує їхній нації. Якщо духовенству вдасться знайти цей баланс, релігійні обряди у Львові можуть стати більш зрілими: менш сентиментальними, більш морально серйозними, більш вкоріненими в служінні. Якщо ж ні, церковне життя може стати ще одним театром поляризації.

Ставлення священиків у Львові до вторгнення Росії загалом полягало в моральній ясності, поєднаній із практичною мобілізацією: вони називали агресію правопорушенням, відкидали імперську релігійну риторику, яка її супроводжує, та перетворювали парафії на місця притулку та організованої опіки. Довгостроковий вплив на дотримання богослужінь навряд чи буде простим «відродженням» чи «занепадом». Це буде переформування. Богослужіння буде супроводжуватися більшим жалобою. Віра буде випробувана більш жорстоко. Конфесійні кордони стануть жорсткішими проти впливу Москви та пом’якшими у щоденній співпраці. У Львові витримають ті церкви, духовенство яких розуміє, що завдання полягає не в тому, щоб допомогти нації відчути себе праведною, а в тому, щоб допомогти їй залишатися людиною.