Тиха перемога верховенства права в Україні

Метью Періш

Субота, 24 жовтня 2026 року

Бувають випадки, коли приємно дивуєшся ефективності закону, особливо в країнах, які переживають надзвичайні стреси війни. Україна не завжди асоціюється в міжнародній уяві з бездоганним здійсненням правосуддя. Її судові інституції історично критикували за корупцію, політичне втручання та неефективність. Однак бувають моменти, коли закон, здається, виконує саме ту функцію, для якої він був створений: захищає простих людей від залякування, насильства та свавільного здійснення влади. Нещодавно я мав привід поміркувати над одним таким випадком.

Протягом останніх тижнів я пережив низку неприємних інцидентів у Львові, зокрема поведінку, яку я розцінив як загрозливу та залякувальну у зв'язку з моєю журналістською діяльністю. Я не маю наміру детально переказувати особистості чи обставини, оскільки відповідні органи були повідомлені, і було подано кримінальну заяву. Обнадійливо те, що труднощі, здається, тепер зникли. Чи це покращення безпосередньо пов'язане з дією кримінального законодавства, я не можу остаточно встановити, але цей збіг обставин спонукав мене дослідити захист, який Україна надає журналістам. Те, що я виявив, було водночас обнадійливим і досить вражаючим.

Стаття 345-1 Кримінального кодексу України передбачає конкретні кримінальні санкції за погрози вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна, спрямовані проти журналістів, їхніх близьких родичів чи членів сім'ї у зв'язку із законним здійсненням ними професійної діяльності. Максимальне покарання за такі погрози – три роки позбавлення волі, хоча законодавство також передбачає альтернативні санкції, включаючи виправні роботи на строк до двох років, випробувальний нагляд або обмеження волі. У випадках фактичного насильства покарання стають значно суворішими. Умисне побиття або легкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження можуть призвести до позбавлення волі на строк до п'яти років, тоді як тяжкі тілесні ушкодження можуть призвести до позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років. Це не тривіальні положення адміністративного права. Це серйозні кримінальні заборони, спрямовані на запобігання залякуванню тих, чиїм професійним обов'язком є розслідування та публікація питань, що становлять суспільний інтерес.

Історичне походження цих положень є особливо важливим. 16 вересня 2000 року в Києві зник український журналіст-розслідувач Георгій Гонгадзе, засновник незалежної газети «Українська правда» . Його тіло було згодом знайдено, а обставини його зникнення призвели до одного з найбільших політичних скандалів у сучасній історії України. Ця справа зачепила елементи української держави та стала символом небезпек, з якими стикаються журналісти, що кидають виклик усталеній політичній владі. Вбивство Гонгадзе сприяло глибокій національній дискусії щодо корупції, державного насильства, свободи слова та взаємовідносин між урядом та незалежною пресою.

Спеціальне законодавство про захист журналістів було прийнято значно пізніше, у травні 2015 року, на тлі зусиль України щодо реформування своїх інституцій після Революції Гідності та початку російської військової агресії у 2014 році. Хоча було б історично неточно описувати статтю 345-1 як безпосередній законодавчий наслідок вбивства Гонгадзе, між ними існує чіткий інтелектуальний та політичний зв'язок. Скандал навколо його смерті сприяв національній свідомості того, що журналісти потребують захисту не лише від цензури, а й від фізичного залякування та насильства. Законодавство є спробою перетворити гіркі уроки політичного минулого України на практичні правові гарантії на майбутнє.

Особливо обнадійливо те, що це законодавство існує не лише як декоративна декларація конституційного принципу. Національна поліція України регулярно публікує звіти щодо розслідувань та судових переслідувань, пов’язаних із погрозами чи насильством щодо журналістів. Наприклад, у квітні 2026 року київська поліція оголосила про кримінальне провадження за статтею 345-1 після погроз, нібито висловлених журналісту після публікації розслідування. В іншій справі суд Хмельницької області засудив бізнесмена за насильство над журналістом, який розслідував продаж медичного захисного обладнання. Він отримав дворічний термін позбавлення волі з випробувальним терміном та був зобов’язаний компенсувати потерпілому збитки. Ці приклади демонструють, що законодавчий захист може перейти зі сторінок Кримінального кодексу у звичайну роботу слідчих поліції, прокурорів та суддів.

Звичайно, не слід плутати існування законодавства з його повсюдним або послідовно успішним застосуванням. Україна продовжує стикатися з труднощами у кримінальних розслідуваннях, судових затримках та переслідуванні злочинів проти журналістів. Деякі скарги відхиляються, інші залишаються невирішеними, і існують обставини, за яких межа між неприємною особистою розбіжністю та кримінальною загрозою вимагає ретельного юридичного вивчення. Вкрай важливо, щоб кримінальне право не стало інструментом для зведення особистих рахунків або придушення законної критики самих журналістів. Розмежування між критикою та залякуванням має бути збережено, оскільки свобода слова захищає право не погоджуватися з журналістом так само надійно, як і право журналіста на публікацію.

Тим не менш, існування такого правового захисту має величезне значення. Верховенство права полягає не лише в суворості покарання. Йдеться про заміну свавільної особистої влади публічно оприлюдненими правилами, що застосовуються установами, які повинні діяти неупереджено. Коли хтось погрожує журналісту, питання не повинно полягати в тому, чи має журналіст достатньо впливових друзів, чи фізично він здатний захистити себе, чи особа, яка погрожує, користується захистом від якоїсь неформальної мережі знайомих. Правильне питання полягає в тому, чи мала місце поведінка, заборонена кримінальним законом, і якщо так, то які докази підтверджують правопорушення та які судові наслідки мають наслідуватися. Це є суттєвою цивілізуючою функцією закону.

Цей принцип набуває особливого значення у воєнний час у Україні. Війна неминуче створює надзвичайний соціальний тиск, широке занепокоєння та поширення зброї серед людей, чий досвід насильства міг змінити їхнє ставлення до повсякденних розбіжностей. Вона також приваблює іноземців з різним походженням, включаючи гуманітарних волонтерів, журналістів, колишніх військовослужбовців, шукачів пригод та людей, чиї мотиви не завжди одразу очевидні. Більшість із них роблять позитивний внесок в українське суспільство, і багато хто здійснює акти виняткової мужності та щедрості. Однак поєднання особистостей та обставин може іноді породжувати конфлікти, які важко уявити в більш усталених суспільствах. Відповіддю на такі конфлікти не може бути поява конкуруючих неформальних систем залякування, помсти чи приватного правозастосування. Це має бути застосування українського законодавства, незалежно від національності, репутації чи особистих зв'язків.

Є також щось філософськи важливе в тому факті, що Україна зберігає та прагне забезпечити захист журналістів, водночас ведучи екзистенційну війну проти російської агресії. В авторитарних суспільствах журналіста часто розглядають як подразника, потенційного підривника або особу, чия незалежність загрожує встановленому політичному порядку. У конституційній демократії журналіст виконує іншу роль. Він є частиною інституційної архітектури, через яку уряд, приватна влада та публічні правопорушення піддаються питній увазі. Його робота іноді буде незручною, неточною або дратівливою, оскільки журналістика – це людська діяльність, і журналісти не менш схильні до помилок, ніж усі інші. Тим не менш, свобода розслідувати та публікувати без страху насильства є однією з суттєвих відмінностей між суспільством, яким керує закон, і суспільством, яким керує страх.

Поведінка Росії щодо незалежної журналістики є найочевиднішим контрастом. Незалежні репортажі систематично придушувалися, критично налаштовані журналісти стикалися з переслідуванням або вигнанням, а російський державний цензурний апарат дедалі більше підпорядковував публічну інформацію вимогам воєнної пропаганди. Україна, навпаки, продовжує підтримувати енергійну та часто сварливу незалежну пресу, яка регулярно критикує власний уряд, військове керівництво та державні установи. Ця відмінність не є випадковою для війни. Це частина того, за збереження якої бореться Україна: політична спільнота, в якій держава не претендує на монополію на правду, а громадяни зберігають за собою право кидати виклик тим, хто здійснює над ними владу.

Для британського журналіста, який живе та працює у Львові, ці питання не є лише академічними. Я присвятив значну частину свого професійного життя вивченню правових інститутів та їхнього зв'язку з політичною владою, часто в суспільствах, що переживають глибокі інституційні трансформації. Дізнаємося, що ефективність закону рідко виявляється у грандіозних конституційних заявах чи складних судових церемоніях. Це демонструється у менших зустрічах між людьми та державою, коли той, хто вважає себе під загрозою, виявляє, що може посилатися на правову норму та очікувати, що його скаргу буде розглянуто відповідно до встановлених процедур. Міра інституційної цивілізації частково полягає в тому, чи можуть люди звертатися до закону, а не вдаватися до самодопомоги, залякування чи культивування впливових захисників.

Я звернувся з таким закликом в Україні, і мене обнадійливо, що обставини, що викликали моє занепокоєння, здається, заспокоїлися. Я не стверджую тут, що якусь конкретну особу було визнано винною у кримінальному злочині, і не вважаю за потрібне передбачити результат будь-якого розслідування. Ці питання мають вирішуватися українською владою, з урахуванням прав кожного зацікавленого боку. Моя мета — радше визнати, що закон забезпечує чітку та потенційно ефективну систему для боротьби з погрозами щодо журналістів. Якщо знання про існування такого захисту заохочує людей вирішувати свої розбіжності без залякування, то закон вже виконав одну зі своїх найважливіших функцій.

Серед іноземців, які проживають в Україні, існує тенденція зосереджуватися на інституційних недоліках країни. Деякі з цих критичних зауважень є виправданими, і ніколи не слід недооцінювати величезні виклики правової реформи. Проте не менш важливо визнати досягнутий прогрес. Україна розробила складну законодавчу базу для захисту свободи слова, яка визнає, що навмисне залякування журналістів є не просто особистим правопорушенням, а нападом на здатність громадськості отримувати інформацію. Готовність Національної поліції розголошувати справи, пов'язані з такими правопорушеннями, сама по собі свідчить про те, що захист журналістів став обов'язком української держави, навіть якщо практичне правозастосування залишається недосконалим.

Георгій Гонгадзе заплатив своїм життям за здійснення професії, яку демократичні суспільства повинні вважати незамінною. Через понад чверть століття після його зникнення Україна залишається країною, в якій журналісти стикаються з небезпекою, особливо під час репортажів з передової жорстокої війни. Але це також країна, в якій пам'ять про такі трагедії сприяла розвитку правових інституцій, покликаних запобігти їх повторенню. Існує певне моральне задоволення від усвідомлення того, що положення, прийняті для захисту журналістів від насильства, тепер можуть сприяти безпеці тих, хто продовжує займатися цією професією. Історія не завжди розвивається прямолінійно, але іноді її уроки перетворюються на законодавство, яке суттєво впливає на повсякденне життя.

Зі свого боку, я сподіваюся, що нещодавні труднощі вже позаду. Я не маю жодного бажання бачити когось покараним заради покарання, і я б набагато волів, щоб розбіжності вирішувалися шляхом розмови, взаємної стриманості та поваги до прав інших. Кримінальне право завжди має бути крайнім засобом, але його наявність є невід'ємною гарантією мирного співіснування. Суспільство стає більш цивілізованим не тоді, коли всі погоджуються один з одним, а коли розбіжності перестають бути приводом для примусу.

Тож сьогодні я хотів би скромно відзначити те, що занадто легко сприймати як належне: верховенство права в Україні. Серед сирен повітряної тривоги, політичних суперечок, інституційних недосконалостей та величезних жертв, яких вимагала війна, варто пам’ятати, що українське суспільство продовжує розвивати та захищати правові принципи, на яких ґрунтується вільна країна. Іноді ці принципи підтверджуються не через грандіозні рішення чи історичні конституційні рішення, а через просте запевнення, що журналіст може продовжувати свою роботу, не боячись тих, кому не подобається те, що він пише.

Це може здатися невеликою перемогою на тлі грандіозних подій, що розгортаються по всій Україні. Але збереження цивілізації складається з незліченних маленьких перемог саме такого роду, і вони заслуговують на визнання, коли трапляються.