Роль адвокатів в Україні

Понеділок, 16 лютого 2026 року

У країнах, правові системи яких розвивалися протягом століть відносно безперервної державності, роль юриста часто представлена абстрактно, майже священнослужительськи. Він чи вона консультує з питань прав, передбачає судові результати, тлумачить закони та, в ідеалі, захищає верховенство права від надмірностей виконавчої влади. В Україні, навпаки, функція юриста розвивалася більш прагматичним і дещо парадоксальним шляхом. Тут, посеред війни, реформ, корупційних скандалів, цифрової трансформації та лабіринту адміністративної культури, успадкованої від послідовних імперій, юрист часто є не стільки радником, скільки навігатором. Його роль полягає не просто в тлумаченні закону. Вона полягає в тому, щоб взагалі змусити державний механізм рухатися.

Ззовні правова архітектура України видається вражаючою. Вона має Конституцію, прийняту в 1996 році та неодноразово змінену з того часу; у неї є цивільний кодекс, господарський кодекс, кримінальний та адміністративний кодекси; вона реформувала свій Верховний Суд, відновила свою Вищу раду правосуддя та створила спеціалізовані антикорупційні органи, такі як Національне антикорупційне бюро України та Вищий антикорупційний суд. На папері це система, яка поступово зближується з континентальними європейськими нормами. Однак на практиці повсякденне життя права є чимось зовсім іншим.

Проблема полягає не лише в корупції, хоча вона залишається проблемою в певних секторах. Глибша складність полягає у взаємодії шарів: радянські адміністративні рефлекси, вбудовані в міністерства; поспіхом прийняті законодавчі сплески після здобуття незалежності; хвилі реформ, зумовлені вимогами Європейського Союзу; та надзвичайні воєнні укази, видані в умовах воєнного стану. Законодавчі акти дублюють одне одного. Підзаконні акти суперечать основному законодавству. Тлумачення різняться між регіонами. Посадовці змінюються. Цифрові реєстри існують, але їх функціонування залежить від людського розсуду.

У такому середовищі абстрактна юридична консультація може здаватися майже театральною. Адвокат може пояснити, що передбачає кодекс. Він може посилатися на судову практику Верховного Суду. Він може аналізувати наміри Парламенту. Однак, коли клієнт звертається до районного управління, щоб отримати дозвіл, реєстрацію, сертифікат чи витяг, результат може залежати не від текстової екзегези, а від того, чи приймає відповідний посадовець форму, чи щедро тлумачить правило, чи просто відмовляється розглядати заявку.

Так виникає виразно українське уявлення про адвоката як посередника — не в зневажливому сенсі хабарництва чи торгівлі впливом, а в більш прозаїчному сенсі того, хто знає, яким коридором йти, який додаток додати, який запис у реєстрі очікувати, який посадовець вимагає супровідного листа, оформленого саме в правильній бюрократичній термінології. Адвокат стає перекладачем між громадянином і державою.

Це явище особливо помітне у сфері права власності. Земельний ринок України, який нещодавно лібералізували після десятиліть мораторію, регулюється безліччю кадастрових норм, історичними невідповідностями у правах власності та дублюванням місцевих компетенцій. Іноземний інвестор або навіть пересічний українець, який намагається консолідувати успадковані ділянки, може виявити, що те, що здається юридично допустимим, є адміністративно недосяжним без професійного посередництва. Адвокат не просто висловлює свою думку щодо права власності. Він збирає історичний ланцюжок документів, отримує виписки з державних реєстрів, забезпечує дотримання нотаріусом правил боротьби з відмиванням грошей, узгоджує розбіжності в кадастровій карті та, що найважливіше, переконує кожного інституційного учасника діяти.

Корпоративне право пропонує схожу картину. Реєстрацію компанії в Україні можна здійснити в цифровому форматі за лічені години — принаймні теоретично. Державна цифрова платформа «Дія» — додаток, через який громадяни можуть отримати доступ до державних послуг — символізує прагнення України модернізувати свою бюрократію. Однак, коли акціонери є іноземними громадянами, коли капітал походить з-за кордону, коли директори підпадають під перевірку санкцій або коли втручається валютний контроль воєнного часу, процес набуває труднощів. Знову ж таки, роль юриста переходить від доктринальних порад до хореографії. Він узгоджує податкову реєстрацію, дотримання банківського законодавства, міграційний статус та нотаріальне засвідчення в послідовності, яка дає відчутний результат: функціонуюче підприємство.

Навіть судові процеси відображають цю динаміку. Українські суди пройшли хвилі реформ, і багато суддів є старанними та сумлінними. Проте процедура може бути непередбачуваною. Слухання відкладаються з причин, незрозумілих для сторін. Виконання рішень може залежати від практичної спроможності судових виконавців. Тут також корисність адвоката полягає не стільки в прогнозуванні перемоги, скільки в веденні справи через процесуальні перешкоди — поданні клопотань у потрібний момент, передбаченні вимог щодо документів, забезпеченні того, щоб вручення судових документів не могло бути оскаржене.

Війна посилила ці тенденції. Воєнний стан призвів до появи указів, що змінюють трудові права, повноваження щодо конфіскації майна, зобов'язання щодо мобілізації та податкові правила. Підприємства переміщуються з прифронтових регіонів до безпечніших західних міст, таких як Львів. Документація втрачається, архіви знищуються, персонал переміщується. Юрист одночасно стає архіваріусом і стратегом. Він реконструює справи, веде переговори з військовими адміністраціями, забезпечує тимчасові винятки та тлумачить норми надзвичайного стану, довговічність яких невизначена. Питання не лише в тому, що говорить закон; питання в тому, як закон застосовується цього місяця.

Цій особливості є історичне пояснення. Протягом століть українські землі керувалися з інших місць — імперськими центрами, чия адміністративна логіка була далекою від місцевих потреб. За радянської системи закон функціонував не стільки як щит для окремої особи, скільки як інструмент державного планування. Звичка керувати бюрократією, а не посилатися на права, стала культурно вкоріненою. Незалежність 1991 року не одразу ж знищила ці рефлекси. Натомість вона наклала на них амбітну, але часом нерівномірну законодавчу реформу.

Однак було б помилкою зображати це лише як дисфункцію. У суспільстві, яке переживає величезне напруження — боротьбу за територіальне виживання, реформування своїх інституцій та узгодження з європейськими стандартами — практична орієнтація юриста має свої переваги. Вона дає результати. Вона дозволяє здійснювати торгівлю, передачу власності, врегулювання спадщини та дотримання нормативних вимог, незважаючи на системну неоднозначність. Це вид стійкості.

Більше того, ця роль розвивається. Молодші юристи, які пройшли навчання в європейських університетах та знайомі з порівняльною юриспруденцією, все частіше прагнуть трансформувати культуру від культури навігації до культури передбачуваності. Судова реформа, антикорупційні заходи та цифрова прозорість мають на меті зменшити дискреційний туман. Якщо кандидатура України на членство в Європейському Союзі просунеться до повного вступу, її правовий порядок вимагатиме більшої узгодженості та передбачуваності. У такому майбутньому консультативний вимір юридичної практики може набути більшого значення.

Однак поки що український юрист займає лімінальний простір між текстом і практикою. Він частково юрист, частково бюрократичний гід, частково дипломат. Він заспокоює клієнтів не обіцяючи чіткості закону, а демонструючи, що система, якою б заплутаною вона не була, може функціонувати. У країні, де адміністративний вир — це не абстракція, а повсякденна реальність, це не мале досягнення.

Особливо тим, хто навчався у стабільніших юрисдикціях, дуже хочеться оплакати відсутність кристальної правової визначеності. Однак у цьому адаптивному професіоналізмі є щось особливо українське. Вона довго виживала завдяки імпровізації – політично, військово та економічно. Її юристи відображають цей національний темперамент. Вони не просто тлумачать закон. Вони втілюють його в життя.