Приватні та неформальні поліцейські підрозділи в Україні

Війна, яка струсила Україну понад десять років, призвела до низки інституційних спотворень. Державні органи були змушені адаптуватися до безпрецедентного тиску, а низка приватних або напівформальних структур безпеки поширилася в прогалинах, залишених перевантаженими державними інституціями. Одним з найбільш тривожних явищ є зростання кількості приватних або неформальних поліцейських підрозділів, які розмивають межі між законною державною владою та приватною силою примусу. Ця проблема не є унікальною для України, оскільки багато пострадянських держав борються зі спадщиною неформальних мереж правоохоронних органів. Тим не менш, вона набула особливої важливості в Україні через стрес, спричинений повномасштабним вторгненням Росії у 2022 році та подальшою мобілізацією суспільства.

Українська поліція, як і решта державного управління, зіткнулася з надзвичайними вимогами з моменту першого етапу російського вторгнення у 2014 році. Стара система міліції, успадкована від Радянського Союзу, була замінена новою Національною поліцією у 2015 році в рамках масштабних реформ, спрямованих на викорінення корупції, підвищення довіри громадськості та запровадження більш західної моделі громадської поліції. Ці реформи досягли неоднозначних результатів. Реформована патрульна поліція здобула довіру громадськості, але глибші структури кримінальних розслідувань та регіональної поліції залишалися нерівномірними та вразливими до старих звичок. Тиск війни у 2022 році виснажив ресурси поліції. Велику кількість офіцерів було призвано на військову службу, регіональні командування поліції було евакуйовано, а невідкладним пріоритетом стало підтримання елементарного порядку у прифронтових громадах та звільнених районах.

Саме в цьому контексті інституційного перевантаження розширилися приватні або неформальні поліцейські групи. Вони набувають кількох форм. Деякі з них є традиційними приватними охоронними компаніями, які розширили свою діяльність під час війни. Інші – це добровольчі формування, що виникли у 2014 році, спочатку як групи самооборони, а пізніше перетворилися на параполіцейські або самосудові структури. Ще інші – це місцеві мережі політичної опіки, які використовують озброєних добровольців для здійснення впливу, захисту власності або залякування опонентів. Об’єднуючою рисою є те, що ці групи виконують деякі функції поліції без чітких юридичних повноважень, професійного нагляду чи демократичної підзвітності.

У перші роки конфлікту існування добровольчих батальйонів та загонів самооборони часто розглядалося як патріотична відповідь на занепад держави. Багато з цих груп пізніше були включені до складу Національної гвардії або Збройних сил, а їхні члени пішли на величезні жертви на полі бою. Проблема виникає, коли структури, які не були повністю поглинуті державним апаратом, продовжують діяти з повноваженнями, подібними до поліцейських. У деяких містах волонтери обслуговують контрольно-пропускні пункти, затримують підозрюваних у колаборації або забезпечують дотримання комендантської години. Хоча багато хто діє відповідально, відсутність формальної підготовки та правового статусу створює ризики свавільної поведінки, зловживання владою та конфліктів з офіційною поліцією.

Ще однією категорією є поширення приватних охоронних компаній. Україна має великий приватний сектор безпеки, частково тому, що громадяни давно сумніваються в надійності держави. Воєнний час збільшив попит на приватних охоронців, ескорт, консультантів з питань ризиків та послуги з охорони майна. Проблема виникає, коли приватні фірми, часто укомплектовані колишніми поліцейськими чи військовослужбовцями, починають брати на себе квазіполіцейські функції. Вони можуть затримувати підозрюваних, проводити неофіційні обшуки або втручатися в конфлікти між районами. Деякі працюють за контрактами з місцевою владою або приватними підприємствами. Інші зближуються з політичними покровителями, які використовують їх як інструменти впливу. Ці розмиті межі підривають принцип, що монополія на законну силу належить виключно державі.

Проблема посилюється нерівномірною якістю регіональних поліцейських командувань. У воєнних умовах місцеві начальники поліції мають широкі повноваження, іноді покладаючись на волонтерські групи або приватні охоронні фірми для підтримки порядку. Такі домовленості можна зрозуміти у звільнених або прифронтових районах, де державні структури були опустошені. Однак, чим довше вони існують, тим міцніше вкорінюються неформальні поліцейські мережі. Існує небезпека, що такі мережі можуть чинити опір пізнішим спробам реінтеграції у формальну поліцейську ієрархію, особливо якщо вони пов'язані з місцевими політичними чи економічними інтересами. Крім того, вони існують по всій країні, навіть у містах, віддалених від зони конфлікту.

Проблеми з правами людини неминучі. Неформальні поліцейські підрозділи часто не мають належних місць утримання під вартою, навчання збору доказів або знань про процесуальні гарантії. Підозрюваних можуть утримувати без чітких юридичних повноважень, а потенціал для примусу або жорстокого поводження є значним. Навіть волонтери з добрими намірами можуть робити помилки, а громадяни можуть не знати, куди звертатися за відшкодуванням. Розмежування між патріотичною ініціативою та незаконним самосудом стає важко підтримувати. Були випадки, коли люди в поліцейській формі, озброєні, вимагали на місці сплати штрафів за порушення, зокрема від іноземців.

Міжнародні партнери України неодноразово наголошували на необхідності чітких структур управління, прозорого нагляду та поваги до прав, особливо в районах поблизу лінії фронту або нещодавно звільнених від російської окупації. Але проблема існує по всій країні.

Міністерство внутрішніх справ стикається з проблемою складного балансування. З одного боку, воно має підтримувати громадський порядок під час тривалої війни. З іншого боку, воно має запобігати виникненню паралельних структур безпеки, які послаблюють державну владу та сприяють корупції чи фракційному розбрату. З 2022 року Міністерство впроваджує програми з професіоналізації підрозділів територіальної оборони, інтеграції добровольців до визнаних формувань та посилення впливу Національної поліції на звільнених територіях. Міжнародна допомога передбачає навчання та оснащення поліції, зокрема, для розмінування, громадської поліції та стабілізаційних операцій.

Тим не менш, структурний тиск залишається сильним. Війна, як правило, розширює можливості неформальних учасників, оскільки швидкість та імпровізація цінуються вище за процедуру та нагляд. Місцеві командири, муніципальна влада та приватні інтереси мають стимули розвивати власні сили безпеки. Після створення ці структури може бути важко розформувати. Ризик після війни полягає в тому, що неформальні поліцейські підрозділи можуть перетворитися на організовану злочинність, політичне правоохоронне управління або рекет. Сусіди України на Західних Балканах ілюструють, як нерегулярні формування воєнного часу можуть стати післявоєнними порушниками порядку, якщо їх не інтегрувати на ранній стадії.

Заглядаючи в майбутнє, найреалістичнішим шляхом є багатогранна стратегія. По-перше, Україна повинна продовжувати розширювати та підтримувати свою Національну поліцію, зокрема у сфері стабілізації поліції, кримінальних розслідувань та зв'язків з громадськістю. Розбудова поліцейського потенціалу є важливою не лише для громадського порядку, але й для майбутньої реконструкції та інтеграції з європейськими структурами. По-друге, держава повинна класифікувати, реєструвати та регулювати приватні охоронні компанії з набагато більшою чіткістю. Стандарти ліцензування, вимоги до навчання та зобов'язання щодо звітності мають бути посилені. По-третє, волонтерські формування, які досі виконують поліцейські функції, повинні бути офіційно поглинені або демобілізовані. Програми інтеграції мають бути прозорими, а волонтерам має бути запропоновано чіткий правовий статус, навчання та нагляд.

Зрештою, необхідно відновити суспільну довіру. Громадяни повинні бути впевнені, що держава справедливо забезпечуватиме виконання закону, ефективно реагуватиме на злочини та поважатиме їхні права. Тільки тоді зменшиться стимул для неформальної поліцейської діяльності. Війна змусила українців взяти на себе відповідальність за власну безпеку, іноді імпровізованими способами. Однак сучасна європейська держава не може терпіти приватні або квазіприватні органи сили, які діють поза конституційними рамками. Довгий шлях України до верховенства права вимагатиме терплячого демонтажу або інтеграції цих структур. Процес буде повільним та політично делікатним, але він є важливим для консолідації її демократії та стабільності її повоєнного суспільства.