Правосуддя під тиском: звільнення Каріма Хана та політика міжнародного кримінального права

Субота, 25 липня 2026 року

Звільнення Каріма Хана з посади Прокурора Міжнародного кримінального суду 24 липня 2026 року майже напевно стане одним із найважливіших моментів у порівняно короткій історії Суду. Ніколи раніше Асамблея держав-учасниць не звільняла чинного Головного прокурора. Тому це рішення стало не просто завершенням дисциплінарного процесу, а й важливим конституційним моментом для самої інституції.

Для багатьох спостерігачів результат продемонстрував, що жоден чиновник, яким би високопосадовцем він не був, не перевершує етичних стандартів, яких очікують від міжнародних державних службовців. Для інших це рішення проілюструвало щось більш тривожне: те, наскільки міжнародне кримінальне правосуддя перепліталося з геополітичними боротьбами навколо конфліктів в Україні, Газі та інших місцях.

Обидва тлумачення заслуговують на ретельний розгляд.

Сам дисциплінарний процес тривав майже два роки. Звинувачення у сексуальних домаганнях проти Хана вперше з'явилися у 2024 році. Він заперечував їх з самого початку та послідовно стверджував, що не вчинив жодних порушень. Його юридичні радники неодноразово критикували процедури розслідування, стверджуючи, що докази не підтверджують висновків, до яких зрештою дійшли. Тим не менш, послідовні перевірки, проведені наглядовими механізмами МКС, зрештою переконали значну більшість Асамблеї держав-учасниць у тому, що звільнення було виправданим.

Таким чином, юридичне питання стало невіддільним від інституційного.

Міжнародні суди майже повністю черпають свою владу з довіри. На відміну від національних урядів, вони не мають ні армії, ні поліцейських сил. Їхня легітимність залежить від сприйняття того, що вони здійснюють правосуддя неупереджено та підтримують найвищі стандарти доброчесності. Якщо довіра до особистої поведінки вищих посадових осіб Суду падає, неминуче страждає довіра до самої інституції.

З цієї точки зору, рішення Асамблеї можна розуміти як спробу зберегти, а не послабити Міжнародний кримінальний суд. Держави-члени не виносили рішення про кримінальну провину. Вони визначали, чи може особа, відповідальна за переслідування найтяжчих міжнародних злочинів, продовжувати користуватися достатньою довірою для ефективного виконання цієї ролі.

Це зовсім інше питання.

Однак супутні політичні обставини надзвичайно ускладнювали будь-яке суто інституційне тлумачення.

Карім Хан став одним із найбільш політично суперечливих прокурорів у сучасному міжнародному праві. Його прагнення отримати ордери на арешт російських чиновників через Україну викликало різке засудження з боку Москви. Його рішення вимагати ордерів на арешт ізраїльських лідерів через конфлікт у Газі викликало однаково сильну ворожість з боку Ізраїлю та Сполучених Штатів, наразивши як його особисто, так і Суд в інституційному плані на безпрецедентний дипломатичний тиск, санкції та публічні нападки.

Ці події неминуче впливали на сприйняття кожної наступної події.

Прихильники Хана стверджували, що час висунення звинувачень та надзвичайний політичний тиск навколо його розслідування щодо Палестини створили неминуче враження, що ворожі уряди зацікавлені в ослабленні як його самого, так і Суду. Хоча жодних остаточних публічних доказів не підтвердило таку політичну організацію, збіг цих подій підживлював постійну підозру серед багатьох прихильників міжнародного кримінального правосуддя.

І навпаки, критики з такою ж силою стверджували, що політичні суперечки не можуть стати щитом від професійної відповідальності. Якби високопосадовці, яких звинувачують у серйозних порушеннях, могли посилатися на геополітичну ворожість як причину для припинення дисциплінарного провадження, інституційна відповідальність стала б фактично неможливою.

Ця напруженість лежить в основі суперечки.

Міжнародне правосуддя завжди діяло в рамках політики, претендуючи на незалежність від політики. Судді, прокурори та слідчі МКС неминуче працюють у конфліктах, що стосуються впливових урядів з величезними стратегічними інтересами. Абсолютна ізоляція від політичних наслідків ніколи не була можливою.

Питання, навпаки, полягає в тому, чи залишаються правові процедури достатньо незалежними, щоб заслуговувати на довіру, незважаючи на навколишнє політичне середовище.

Розсудливі люди можуть не погоджуватися щодо того, чи досягла Асамблея цього стандарту.

Деякі вчені-юристи ставлять під сумнів аспекти процесу розслідування та різні висновки, до яких дійшли різні органи з перегляду під час розгляду справ. Інші стверджують, що Асамблея зрештою виконала саме конституційний обов'язок, покладений на неї інституційною основою Римського статуту, зваживши загальні докази та ширші інтереси Суду, а не визначивши кримінальну відповідальність.

Звільнення також порушує ширші питання щодо лідерства в міжнародних інституціях.

Прокурор МКС обіймає незвичайну посаду. На відміну від багатьох прокурорів, він чи вона повинні одночасно діяти як юрист, дипломат, адміністратор та громадський представник Суду. Тому особиста довіра невіддільна від інституційної ефективності. Навіть звинувачення, які залишаються оскарженими, можуть суттєво погіршити здатність прокурора переконати уряди до співпраці, свідків – давати свідчення, а потерпілих – довіряти роботі Суду.

Чи виправдовує ця практична реальність вилучення до будь-якого кримінального розгляду, залишається предметом глибоких суперечок.

Існують також наслідки, що виходять далеко за рамки самого Каріма Хана.

МКС продовжує контролювати розслідування щодо України, Гази, Судану, М'янми та численних інших ситуацій, пов'язаних зі звинуваченнями у злочинах жахливого характеру. Жодне з цих розслідувань не припиняється автоматично через зміну прокурора. Вже видані ордери на арешт залишаються судовими рішеннями, які може скасувати лише сам Суд. Тим не менш, зміни в керівництві неминуче впливають на пріоритети, ресурси та дипломатичні відносини.

Для України ця наступність має особливо важливе значення. Розслідування Суду щодо ймовірних російських воєнних злочинів ніколи не були виключно роботою однієї людини. Вони спираються на команди слідчих, прокурорів та суддів, чиї мандати продовжуються незалежно від змін у складі персоналу. Однак символічна втрата прокурора, так тісно пов'язаного з цими розслідуваннями, неминуче змінює сприйняття керівництва установи.

Зрештою, звільнення Каріма Хана залишає після себе два суперечливі наративи.

На одному зображено зрілу міжнародну інституцію, яка демонструє, що етична відповідальність поширюється на її найвищу посаду.

Інший зображує міжнародний суд, який бореться за збереження незалежності, діючи в умовах безпрецедентної геополітичної конфронтації.

Жоден з наративів повністю не пояснює події 24 липня 2026 року.

Реальність є більш неприємною. Інституції, що займаються міжнародним правосуддям, не можуть уникнути політики, оскільки вони переслідують злочини, скоєні політичними лідерами під час політичних конфліктів. Вони також не можуть відмовитися від стандартів професійної поведінки лише тому, що ці стандарти стають політично незручними.

Асамблея держав-учасниць спробувала знайти спільну мову між цими конкуруючими імперативами. Чи буде історія оцінювати ці зусилля як підтвердження інституційної цілісності чи як доказ крихкості міжнародного правосуддя, залежатиме не стільки від спадщини Каріма Хана, скільки від того, чи Міжнародний кримінальний суд за його наступника продемонструє, що правосуддя може й надалі здійснюватися неупереджено, незважаючи на величезний політичний тиск, який дедалі більше його оточує.