Правда сама по собі достатньо сильна: розмова з харківською журналісткою з прав людини Іриною Скачко
Метью Періш
Вівторок, 10 листопада 2026 року
Харків став одним із визначальних міст України, що спротивляється російській агресії. Розташоване поблизу російського кордону та зазнає неодноразових бомбардувань з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, це місто, мешканці якого навчилися продовжувати своє звичайне життя за обставин, які колись здавалися немислимими. Однак, окрім військових заголовків, руйнування будівель та щоденної боротьби за підтримку життєво важливих послуг, ведеться інша битва: боротьба за документування злочинів, встановлення відповідальності за злочини та збереження принципів людської гідності, від яких залежить вільне суспільство.
Серед тих, хто займається цією роботою, є Ірина Скачко, журналістка Харківської правозахисної групи (ХПГ), однієї з найстаріших та найшанованіших правозахисних організацій України. Виходячи з радянської дисидентської традиції, пов'язаної з «Меморіалом», ХПГ десятиліттями захищала особисті свободи, боролася зі зловживаннями державною владою та представляла жертв порушень прав людини. З моменту повномасштабного вторгнення Росії значна частина її роботи була зосереджена на документуванні воєнних злочинів, підтримці тих, хто вижив у полоні, та притягненні до відповідальності за величезний перелік зловживань, скоєних проти українських цивільних осіб та військовополонених.
Кар'єра Скачко пропонує особливо цікавий погляд на моральні та професійні дилеми цієї роботи. Журналістка, яка раніше висвітлювала недоліки в українських інституціях, зараз вона присвячує значну частину свого часу документуванню досвіду людей, які зазнали російської окупації, утримання під вартою та тортур. Її підхід поєднує тверду відданість незалежності України з не менш твердим переконанням у тому, що права людини повинні залишатися універсальними, навіть під час війни за національне виживання.
У цьому розгорнутому інтерв'ю для «Львівського вісника» Скачко обговорює мінливий характер журналістики прав людини, труднощі розслідування злочинів Росії, невизначені перспективи міжнародного правосуддя та небезпеку того, щоб захист демократії став приводом для відмови від демократичних принципів. Її відповіді розкривають глибоку та часом незручну правду: збереження вільної України вимагатиме від країни такої ж суворої перевірки власних інституцій, як і засудження злочинів її ворогів.
Від місцевої журналістики до захисту прав людини
Метью Періш: Чи не могли б ви почати з розповіді нашим читачам дещо про себе? Як ви стали журналістом і що спочатку привабило вас у роботі з прав людини?
Ірина Скачко: Я починала в місцевій пресі, писала на всілякі теми, зокрема й на питання прав людини. Одним із прикладів була замісна терапія для людей із наркотичною залежністю. У той час, якщо ви хотіли написати про права людини в Харкові, ви дійсно не могли цього зробити без отримання коментаря від Харківської правозахисної групи, яка була провідною організацією в цій галузі. Саме так я вперше познайомилася з її роботою.
Потім я десять років працювала домогосподаркою. У мене троє дітей, і протягом цього періоду я також працювала неповний робочий день в Інтернеті фріланс-копірайтером. Коли я була готова повернутися до повноцінної роботи, я подала заявку в KHPG. Це було вісім років тому.
Метью Періш: Ваша кар'єра в журналістиці з питань прав людини розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. Як змінився характер вашої роботи з того часу?
Ірина Скачко: До повномасштабного вторгнення ми охоплювали дуже широкий спектр тем: жорстоке поводження у виправних установах, дискримінацію, міграційну політику, охорону здоров’я та багато інших питань. Коли почалося вторгнення, нашим головним завданням стало документування воєнних злочинів. Якщо ви переглянете різні розділи нашого вебсайту, то побачите, що розділ, присвячений російсько-українській війні, зараз містить найбільшу кількість звітів.
Однак внутрішні проблеми з правами людини не зникли лише тому, що триває війна. У нас просто не було ресурсів, зокрема персоналу, щоб охопити все. Зараз ми поступово повертаємося до нашого традиційного, ширшого кола тем.
Війна також додала нашій роботі набагато більшого людського виміру. Ми започаткували проєкт під назвою « Голоси війни» , у якому люди діляться своїм досвідом втрат, полону, окупації чи просто виживання в умовах війни.
Наші умови роботи кардинально змінилися. Команда розпорошена по різних країнах та регіонах. Деякі колеги поїхали до Європи, інші – в інші частини України. Зараз ми зустрічаємося лише онлайн. Завдяки щедрому сприянню наших партнерів ми придбали зарядні станції для колег, які залишилися в Україні, але цього року перебої з електроенергією стали настільки тривалими, що іноді навіть їх недостатньо.
Метью Паріш: Харків пережив надзвичайні труднощі. Як життя та робота в таких обставинах змінили ваше розуміння людської стійкості та взаємовідносин між людьми та державою?
Ірина Скачко: Я зрозуміла, що праця, особливо робота з допомоги іншим людям, – це найкращий і найздоровіший спосіб подолання цих умов. Історії людей, про яких ми писали, справді надихають. Волонтери, священики, працівники зоопарку, медики, вчителі та поети – всі вони продовжують робити те, що, на їхню думку, вони повинні робити, під ворожим нападом, день за днем, крок за кроком.
Одне інтерв'ю, яке залишилося в моїй пам'яті, було з Валерієм Лейком, директором Музею дитинства. Протягом перших місяців повномасштабного вторгнення він спускався на станції метро та інші підземні сховища з однією метою: принести трохи щастя наляканим дітям. Майже три місяці він читав їм лекції, продавав іграшки, LEGO та ігри.
У жовтні 2025 року російський безпілотник сильно пошкодив його музей. Проте Валерій продовжує працювати з дітьми.
Що стосується взаємин між людьми та державою, мене здивувало, як легко пересічні громадяни організовуються, щоб допомогти один одному. Ми не обов'язково чекаємо допомоги від держави.
Метью Паріш: Чи не могли б ви розповісти історію Харківської правозахисної групи та що відрізняє її від інших українських організацій, що працюють у цій галузі?
Ірина Скачко: ХПГ починала свою діяльність як харківське відділення «Меморіалу» – історико-правозахисної організації. З часом наш акцент змістився з історичних досліджень на захист прав людини.
Сьогодні ми надаємо безкоштовну правову допомогу та представляємо жертв порушень прав людини в національних та міжнародних судах. Ми навчаємо активістів, юристів та правозахисників, а також виступаємо за законодавчу реформу. ХПГ відіграла певну роль у скасуванні смертної кари в Україні. Наші журналісти щодня висвітлюють питання прав людини, а тепер ми також документуємо воєнні злочини.
Протягом усієї історії організації наші цінності включали гуманізм, співчуття, толерантність, професіоналізм, відкритість, взаємну довіру, чесність та безстрашність.
Я б додав дещо, що любить повторювати наш режисер Євген Захаров. На його думку, правозахиснику потрібні оптимізм, альтруїзм і трохи божевілля. Частково це жарт, але в цьому є й велика частка правди.
Нас вирізняє довга історія, репутація в українських державних установах та міжнародних організаціях, ретельність документації та комплексна система підтримки. Ми надаємо цивільним жертвам війни психологічну, юридичну, медичну, благодійну та інші форми допомоги, часто одночасно.
Проблема документування злочинів
Метью Періш: Значна частина ваших нещодавніх журналістських робіт стосується людей, які пережили утримання під вартою, тортури та інші зловживання в російських ув'язненнях. Як ви підходите до інтерв'ювання людей, які пережили такий травматичний досвід?
Ірина Скачко: Головний принцип нашої роботи — не нашкодь .
Коли я розмовляю з колишніми військовополоненими, я зазвичай ставлю дуже мало додаткових запитань, іноді взагалі жодних. Я просто даю людині можливість говорити. Деяким людям конче потрібно розповісти свої історії. Інші хочуть якомога швидше забути те, що сталося, і жити далі. Я ніколи не наполягаю на інтерв'ю, якщо хтось не хоче говорити. Ні — означає ні.
Звітування про людей, які залишаються в російському полоні, набагато складніше.
Ще до війни одна з наших адвокаток розповідала мені, що іноді вона лежала вночі без сну, турбуючись про своїх клієнтів, ув'язнених, чиї права безжально порушувалися в українській пенітенціарній системі. Вона боялася, що її втручання може погіршити становище саме тих людей, які наважилися звернутися до неї за допомогою.
Однак, коли ваша власна держава порушує закон, адвокати мають принаймні певні механізми для моніторингу ситуацій своїх клієнтів та здійснення тиску на винних.
Я по-справжньому зрозумів цю тривогу лише після початку повномасштабного вторгнення, коли ми почали багато писати про зниклих безвісти осіб, цивільних осіб, викрадених російськими військами, та військовополонених.
З одного боку, існує непереборне бажання розповісти світові, що переживає наш народ. З іншого боку, існує жахливий страх, що публікація певної інформації може погіршити їхні й без того жахливі умови полону або навіть призвести до чиєїсь смерті.
У нас немає абсолютно жодних можливостей контролювати, що з ними відбувається, чи впливати на тих, хто їх викрадає.
Що стосується достовірності свідчень, то, очевидно, ми не можемо перевірити кожну деталь. Ми також не можемо реально очікувати коментарів від відповідальної російської влади.
Що ми можемо зробити, так це порівняти незалежні свідчення людей, які утримуються в одних і тих самих установах. Коли люди, які не знають одне одного, описують тих самих охоронців, ті самі камери та ті самі методи тортур, це є переконливим доказом.
Метью Періш: Які найбільші перешкоди для збору доказів російських воєнних злочинів на окупованих територіях? Чи вважаєте ви, що ми маємо хоч якесь наближення до повної картини масштабів цих зловживань?
Ірина Скачко: Перешкоди суттєві. Росія навмисно приховує інформацію. Немає надійного публічного доступу до відповідних даних, а судові процеси, що стосуються українських цивільних осіб та військовополонених, зазвичай проводяться за зачиненими дверима.
Часто навіть родини затриманих не мають уявлення, де утримуються їхні родичі. У міжнародному праві це може бути кваліфіковано як насильницьке зникнення.
Сім'ї, які живуть під окупацією, часто бояться звертатися до української влади чи правозахисних організацій, оскільки це може бути надзвичайно небезпечно. Російська поліція та служби безпеки перевіряють телефони людей та відстежують їхні контакти в соціальних мережах.
Тому я б сказав, що кожна категорія зловживань залишається недостатньо задокументованою. Це включає насильницькі зникнення, незаконне переслідування цивільних осіб згідно із законами окупаційної держави, незаконну мобілізацію та багато інших порушень.
Ми лише почнемо розуміти повний масштаб того, що сталося, після війни.
Метью Періш: Ви повідомляли про місця утримання під вартою в Росії, зокрема в Таганрозі. Чи виявили ви систематичні закономірності у поводженні з українськими утримуваними особами, і що це говорить про цілі російської системи утримання під вартою?
Ірина Скачко: Наші висновки підтверджують те, що вже встановили багато міжнародних організацій: Росія використовує послідовні моделі поводження з українськими утримуваними особами.
Більшість із них катують, не годують належним чином та не мають належної медичної допомоги. Їх тримають в ізоляції. Багато цивільних осіб, яких згідно з міжнародним гуманітарним правом можна затримувати лише за виняткових обставин та з дотриманням суворих гарантій, просто зникають.
Інших звинувачують у шпигунстві чи тероризмі та катують, щоб вони свідчили проти себе. Російські суди та суди, що діють на окупованих територіях, визначають надзвичайно тривалі терміни ув'язнення, які іноді сягають довічного ув'язнення.
Українських солдатів також переслідують лише за захист своєї країни. Росія відмовляє їм у захисті, пов'язаному зі статусом військовополоненого, стверджуючи, що це не війна, а «спеціальна військова операція».
В'язнів часто переводять все далі й далі від лінії фронту, вглиб російської території.
Я вважаю, що головна мета цієї системи утримання під вартою, як і самої війни, полягає в тому, щоб зламати українців фізично та морально. Вона має на меті знищити українську ідентичність та український дух.
Це може звучати поетично, але я вважаю, що це правда. Російські полонені не просто катують українських в'язнів. Вони принижують їх, змушують співати російський гімн і дивитися пропаганду.
Метью Періш: Одним із найсумніших наслідків війни є зникнення цивільних осіб, які потрапляють під російську владу, іноді без будь-якого зв'язку з їхніми родинами. Що реально можуть зробити правозахисні організації, щоб знайти цих людей?
Ірина Скачко: Масштаб проблеми величезний.
Один з наших найкорисніших інструментів – це добра старомодна розвідка з відкритим кодом. Ми шукаємо будь-яку інформацію, яку можемо знайти в соціальних мережах, зокрема на платформах, що працюють переважно або виключно в Росії.
ХПГ також надсилає запити до кожної відповідної установи. Ми опитуємо людей, які були звільнені з полону, та ретельно вивчаємо все, що вони пам’ятають про інших ув’язнених, з якими вони утримувалися.
Іноді найменша інформація може допомогти встановити, де могла утримуватися зникла безвісти особа.
Метью Періш: Наскільки ефективно українські прокурори, правоохоронні органи та міжнародні слідчі співпрацюють з такими організаціями, як ваша?
Ірина Скачко: Я не думаю, що будь-яка правоохоронна система у світі зможе легко впоратися з таким надзвичайним напливом злочинів. Українська влада робить усе можливе за надзвичайно складних обставин.
Наші юристи активно співпрацюють з правоохоронними органами у справах про воєнні злочини. Ми координуємо нашу роботу з владою, яка часто направляє жертв до нас за допомогою. Між нами відбувається значний обмін інформацією.
Справедливість, помста та межі міжнародного права
Метью Періш: Міжнародні інституції, зокрема Міжнародний кримінальний суд, були залучені до розслідування злочинів Росії в Україні. З вашого досвіду, чи пропонують міжнародні правові механізми жертвам якусь суттєву допомогу?
Ірина Скачко: Питання щодо ширшої ефективності міжнародного кримінального правосуддя, мабуть, краще адресувати нашим спеціалістам з міжнародного права. У нас є чудові юристи, які займаються цими питаннями.
Зі свого журналістського досвіду можу сказати, що міжнародні процедури з прав людини іноді можуть давати відчутні результати.
Були випадки, коли подання повідомлень до Комітету ООН з прав людини або Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень було достатнім, щоб спонукати російську владу до реагування.
В результаті, родини нарешті отримали інформацію про те, де утримуються їхні зниклі безвісти родичі. Навіть це може означати величезне значення для людей, які місяцями чи роками не знали, що сталося з кимось, кого вони люблять.
Метью Періш: Встановити, що воєнний злочин був скоєний, – це одне. Ідентифікувати людей, які його скоїли, і зрештою забезпечити їх вирок, – це зовсім інше. Чи сприяли ваші розслідування виявленню окремих злочинців?
Ірина Скачко: Так. Були випадки, коли наші адвокати, працюючи зі своїми клієнтами, встановлювали осіб, відповідальних за їх катування.
В одному випадку з'ясувалося, що двоє з ймовірних катів вже перебували в Україні як військовополонені.
Ми ідентифікували третю особину за фотографією, опублікованою в Інтернеті. Його позивний був майже ідентичним прізвищу, тому ідентифікація не зайняла багато часу.
Наші адвокати показали фотографію потерпілому, який одразу впізнав його та сказав: «Це точно він!»
Наскільки мені відомо, двоє чоловіків вже були засуджені.
Виявлення та переслідування вищих командирів є головним чином відповідальністю українських державних органів. Ми передаємо всю виявлену нами інформацію, яка може допомогти їхнім розслідуванням.
Метью Періш: Багато жертв можуть ніколи не побачити, як люди, відповідальні за їхні страждання, постануть перед судом. Що для них означає справедливість? Чи завжди кримінальне покарання є їхньою головною турботою?
Ірина Скачко: Це надзвичайно емоційна проблема для тих, хто пережив воєнні злочини, та для людей, які втратили близьких. Вона залишатиметься емоційною ще дуже довго.
Деякі жертви хочуть, щоб винних було притягнуто до відповідальності через суд. Інші кажуть щось на кшталт: «Я хочу, щоб вони пройшли через те саме пекло, через яке пройшли ми» або «Я не хочу жодного суду. Я просто хочу їхньої смерті».
Ми не можемо звинувачувати людей за те, що вони переживають такі почуття після того, що вони пережили.
Міжнародний трибунал може бути ще дуже далеким часом, і я боюся, що не кожна жертва доживе до того, щоб побачити правосуддя.
Тим не менш, для багатьох тих, хто вижив, віра в те, що суд врешті-решт відбудеться і що винні будуть покарані, є надзвичайно важливою. Це допомагає їм вижити.
Звичайно, компенсація, реабілітація та інші форми визнання також мають величезне значення.
Люди повинні мати можливість продовжувати жити. Їм потрібна їжа, житло та можливість відновити здоров'я. Справедливість не можна повністю відокремити від цих практичних потреб.
Метью Періш: Ви також критично писали про труднощі, з якими стикаються українські цивільні особи в отриманні офіційного визнання свого досвіду після звільнення з російського полону. Які основні недоліки української правової системи?
Ірина Скачко: За чинної системи отримання офіційного статусу особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, може бути надзвичайно складним для цивільних осіб.
На практиці критерії, як правило, надають перевагу людям, які були явно проукраїнськими активістами, державними службовцями, журналістами або особами, взятими в заручники.
Але вам не потрібно належати до жодної з цих категорій, щоб вас затримала Росія.
Під час окупації когось можуть заарештувати лише за те, що окупаційна влада вважає «недружнім поглядом».
Як наслідок, багатьом цивільним особам, які пережили російський полон, практично неможливо отримати офіційне визнання того, що з ними сталося.
Вони подають свої заяви до спеціальної комісії, яка часто відхиляє їх без належного пояснення причини.
Однак цей статус надзвичайно важливий. Він забезпечує доступ до фінансової допомоги, медичної реабілітації та інших пільг.
Перш за все, це символізує визнання українською державою страждань, які зазнали ці люди.
Комісія має значні проблеми, зокрема, брак прозорості та погану комунікацію з колишніми ув'язненими.
На мою думку, закон слід переглянути таким чином, щоб цивільні особи, утримувані Росією, мали право на визнання незалежно від того, чи були вони політичними активістами чи громадськими діячами. Комісія також має бути зобов'язана належним чином пояснювати свої рішення та надавати ефективні можливості для оскарження.
Чи може Україна захистити демократію, не ставлячи її під загрозу?
Метью Періш: До лютого 2022 року ваша робота включала розслідування проблем із правами людини в самій Україні. Чи ускладнила війна журналістам та правозахисним організаціям критику власного уряду?
Ірина Скачко: Так, хоча є різні види обмежень.
Деякі з них очевидні та цілком зрозумілі. Наприклад, журналісти не можуть розголошувати місця розташування українських військових частин.
Але є також питання самоцензури. Ми не хочемо публікувати матеріали, які може використати ворог.
Протягом перших місяців, можливо, навіть перших років повномасштабного вторгнення ми часто утримувалися від висвітлення внутрішніх українських проблем.
Серед них були руйнування демократичних практик, порушення під час мобілізації та несправедливі засудження згідно із законодавством щодо співпраці з окупаційною владою.
Ми б казали собі: «Зараз не час. Російські пропагандисти використають це проти України».
Але межа між тим, щоб не заподіяти шкоди, і тим, щоб заподіяти шкоду мовчанням, надзвичайно тонка.
Ми хочемо, щоб Україна залишалася демократією. Це означає, що ми поступово, обережно, знову почали критично аналізувати те, що відбувається в нашій власній країні.
Метью Періш: Права людини мають бути універсальними. Як українські правозахисні організації повинні реагувати на звинувачення у зловживаннях щодо російських військовополонених, ймовірних колаборантів чи інших груп, які можуть бути вкрай непопулярними в українському суспільстві?
Ірина Скачко: Справедливість, а не сліпа помста, має бути в основі будь-якої правової держави.
Якщо є звинувачення у жорстокому поводженні з російськими військовополоненими, ці звинувачення мають бути належним чином розслідувані.
Також існують серйозні проблеми щодо людей, звинувачених у колабораціонізм. Багатьох осіб було звинувачено помилково, і українські організації громадянського суспільства дедалі частіше звертають увагу на це питання.
Підозра у співпраці не може виправдати відмову від принципів справедливості чи права на справедливу оцінку фактів.
Метью Періш: Ви раніше говорили про росіян, які виступають проти вторгнення та стикаються з репресіями з боку власного уряду. Чи існує досі змістовний російський рух за права людини, і чи може він зрештою сприяти примиренню?
Ірина Скачко: У Росії, безумовно, є сміливі люди, хоча, можливо, їх не так багато, як ми сподівалися, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Багато хто зараз перебуває у в'язницях або на засланні.
Тим не менш, є російські журналісти та правозахисники, які допомагають українським мирним жителям, що утримуються в полоні. Є також партизани, які ризикують своїм життям, та російські добровольці, які служать у лавах збройних сил України.
Що стосується примирення, я вважаю, що зарано серйозно обговорювати це, поки триває війна.
Якщо примирення колись стане можливим, воно почнеться з таких людей, як ці.
Але це може розпочатися лише після того, як Росія визнає злочини, скоєні в Україні.
Метью Періш: Ви є одночасно журналістом і членом організації, яка займається захистом прав людини. Чи коли-небудь суперечать ці ролі? Як вам вдається зберігати журналістську об’єктивність, висвітлюючи події, що викликають такі сильні емоції?
Ірина Скачко: Я б не сказала, що ці ролі обов'язково конфліктують.
У правозахисній діяльності інша сторона, якою зазвичай є держава, вже має численні способи донесення своєї позиції та захисту своїх дій.
Це та людина, чий голос має бути почутий.
Що стосується війни, я не претендую на нейтралітет. Як і всі інші тут, я переживаю ці події. Я в центрі ситуації, а не стою над нею.
Але відсутність нейтралітету не означає відсутність точності.
Ми свідомо намагаємося не перебільшувати те, що сталося.
Правда сама по собі достатньо сильна.
Людські втрати, про які рідко говорять
Метью Періш: Постійне прослуховування розповідей про тортури, втрату близьких та надзвичайну жорстокість, мабуть, несе значний психологічний тягар. Як ви та ваші колеги справляєтеся з емоційними наслідками цієї роботи?
Ірина Скачко: Наша організація має власну команду психологів.
Вони в першу чергу допомагають нашим клієнтам, зокрема тим, хто пережив воєнні злочини, та родичам зниклих безвісти осіб, але співробітники також можуть звернутися до них за підтримкою.
Особисто я намагаюся переключити свою увагу на щось інше, коли можу.
Це не завжди легко, бо війна все ще триває. Немає реальної дистанції між подіями, які ми професійно документуємо, та обставинами, в яких ми живемо.
Метью Паріш: Міжнародна увага, як правило, зосереджена на військових подіях та дипломатичних переговорах. Які аспекти страждань, яких зазнають люди в Харкові та навколишньому регіоні, на вашу думку, найчастіше ігноруються?
Ірина Скачко: Є багато питань, яким не приділяється достатньої уваги.
Згадайте невеликі громади навколо Харкова, де люди продовжують жити серед руїн та під постійною загрозою.
Існує також величезна проблема наземних мін та інших вибухонебезпечних забруднень, знищення лісів та втрат у навчанні дітей, які роками навчалися онлайн, а не відвідували звичайні школи.
Я думаю, що багато людей у західних країнах уявляють, що все почне налагоджуватися, щойно закінчиться війна.
Боюся, що це буде далеко не так просто.
Відновлення триватиме дуже довго.
І є ще один момент, який я хотів би зазначити. Ця війна може легко поширитися далі по Європі, якщо Росію не зупинити.
Метью Періш: Чи вважаєте ви, що роки війни змінюють розуміння українським суспільством свободи, прав особистості та повноважень держави? Чи існує небезпека того, що авторитарні практики, запроваджені під час війни, можуть зберегтися в мирний час?
Ірина Скачко: Доки українське громадянське суспільство залишатиметься сильним, я не вірю, що українці дозволять авторитарним практикам стати постійними.
Держава, безумовно, намагатиметься зберегти якомога більше влади. Така природа держав і політичної влади: вони прагнуть здобути якомога більше влади.
Але наша політична культура формується традиціями Майдану.
Ми вже двічі захищали свої свободи: під час Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років.
Я вважаю, що історія має значення. Українці знають, що означає чинити опір зловживанням політичною владою.
Важкий мир, який може настати після війни
Метью Періш: Дивлячись за межі бойових дій, які, на вашу думку, будуть найбільшими викликами в галузі прав людини в Україні після війни? Як країна може узгодити вимогу справедливості з необхідністю відбудови суспільства, люди якого пережили конфлікт дуже по-різному?
Ірина Скачко: Я вважаю, що найбільший виклик виникне через напруженість між двома однаково важливими потребами.
Перша — це величезний попит на справедливість та відповідальність серед людей, які пережили воєнні злочини або втратили близьких.
Друге — це потреба українців знову навчитися жити разом.
У нас будуть люди, які воювали на передовій, люди, які роками були біженцями за кордоном, і люди, які жили під російською окупацією. Їхній досвід буде дуже різним.
Ті, хто скоїв воєнні злочини, безумовно, мають бути покарані.
Але людей, які просто намагалися вижити в умовах окупації, не слід автоматично вважати злочинцями.
Дехто отримав російські паспорти, бо практично не мав вибору. Інші продовжували працювати, бо їм потрібно було годувати свої сім'ї.
Вони досі громадяни України.
Я дуже сподіваюся, що українська держава не переслідуватиме людей лише за те, що вони пережили окупацію та зробили все необхідне для виживання.
Що стосується балансу між національною безпекою та індивідуальними свободами, я вважаю, що сильне громадянське суспільство та незалежна журналістика є важливими для забезпечення тимчасовості обмежень, запроваджених під час війни.
Звісно, це за умови, що після закінчення війни все ще існуватиме функціонуюче громадянське суспільство та вільна журналістика.
Захист свободи починається вдома
У розумінні Іриною Скачко прав людини є щось особливо показове. Вона не представляє їх як абстрактний збірник правових принципів, які можна вибірково застосовувати проти іноземних супротивників. Для неї це практичні зобов'язання перед особами, які можуть бути вразливими, наляканими, непопулярними або абсолютно безсилими перед інституціями, що визначають їхню долю. Вони стосуються як українських цивільних осіб, ув'язнених Росією, так і російських військовополонених, яких утримує Україна, та звичайних людей, які пережили окупацію, не демонструючи помітного політичного героїзму, якого, здається, вимагають деякі бюрократичні процедури.
Її спостереження викривають одну з центральних дилем, з якими стикається країна, що бореться за своє виживання. Україна повинна захищатися від агресора, який систематично чинить злочини, але вона також повинна забезпечити, щоб надзвичайні повноваження, набуті державою під час війни, не стали постійними рисами національного життя. Спокуса відкладати незручні питання до перемоги є зрозумілою, особливо коли критика може бути привласнена ворожою пропагандою. Тим не менш, демократія не може нескінченно відкладати розгляд власних недоліків, не ризикуючи завдати шкоди тим самим цінностям, які вона прагне захищати.
Мабуть, найвражаючим аспектом свідчень Скачко є її наполягання на розмежуванні між нейтралітетом і точністю. Не можна очікувати, що журналістка, яка живе в Харкові, стикається з наслідками російської агресії та щодня працює з людьми, які постраждали від катувань або незаконного утримання під вартою, буде ставитися до війни з емоційною байдужістю. Однак вона визнає, що достовірність свідчень жертв, і зрештою можливість забезпечення для них справедливості, залежить від точності та цілісності, з якою зафіксовано їхній досвід.
У її роздумах про мир, який може зрештою настати, також є тихе застереження. Припинення воєнних дій не відновить автоматично спустошені громади, не відновить перерване дитинство, не загоїть психологічні травми та не примирить українців, чий досвід війни був суттєво різним. Так само правові та моральні питання, що виникають через окупацію, колабораціонізм, полон та здійснення надзвичайних повноважень, просто не зникнуть, коли бойові дії припиняться. Деякі з найскладніших рішень, що стоять перед Україною, можуть стати неминучими лише після того, як безпосередня загроза національному виживанню зникне.
Попри всі жахи, які вона документує, розповідь Скачко не позбавлена оптимізму. Вона ґрунтується на звичайних людях, які продовжують допомагати одне одному, незважаючи на бомбардування, переміщення та виснаження: вчителі, лікарі, волонтери, директори музеїв та безліч інших, хто відмовляється дозволити війні диктувати все їхнє існування. Їхній приклад свідчить про те, що вільне суспільство підтримується не лише конституціями, судами та державними установами, а й громадянами, які вважають, що вони мають відповідальність одне перед одним.
Майбутнє української демократії залежатиме від того, чи переживе цей громадянський дух війну та залишиться достатньо незалежним, щоб притягнути до відповідальності інституції країни. У цьому відношенні робота журналістів та правозахисників, таких як Ірина Скачко, не є другорядною в боротьбі України за свободу. Вона є частиною самої боротьби.
А її найпам'ятніше спостереження заслуговує на те, щоб стати принципом журналістики у воєнний час і після нього: правда сама по собі достатньо сильна.
Метью Паріш — головний редактор «Львівського вісника». Ірина Скачко — журналістка Харківської правозахисної групи. Це інтерв’ю було проведено англійською мовою та відредаговано для ясності, стилю та читабельності, зберігаючи при цьому суть відповідей.
