Перетворення Європи на озброєний табір

Спекуляції щодо того, що Сполучені Штати можуть припинити будь-яку підтримку України, викликані вчорашніми заявами сина президента Трампа, Дональда Трампа-молодшого, кидають довгу тінь на майбутню траєкторію війни. Американська допомога з лютого 2022 року була основою військової витривалості України: не тому, що Європа була байдужою, а тому, що масштаби, швидкість та технологічна складність американських внесків були неперевершеними. Тому припущення, що їх можна припинити, є не просто політичним поштовхом на берегах Потомаку, а стратегічним землетрусом, наслідки якого відлунюватимуть від Балтійського до Чорного моря.

Сполучені Штати забезпечили Україну більшою частиною далекобійних вогнів; необхідними запасами артилерійських боєприпасів, які забезпечили стабільність фронту; високоякісними системами протиповітряної оборони, які врятували від руйнування такі міста, як Київ, Львів та Одеса; розвідкою в режимі реального часу; та фінансовими гарантіями функціонування української держави. Вона також була організатором формату Рамштайн, який слугував головним координаційним органом для партнерів України. Тому виведення американських військ означатиме більше, ніж просто втрату обладнання. Це буде руйнування всієї системи, за допомогою якої організувалися прихильники України.

За відсутності американських ресурсів становище України на полі бою ставатиме дедалі більш ненадійним. Навіть за підтримки Заходу на нинішньому рівні, її захисники намагаються підтримувати достатню щільність артилерії, і вона значною мірою покладається на фінансовані Америкою контракти на виробництво 155-мм зброї для поповнення своїх арсеналів. Здається малоймовірним, що чинні контракти будуть розірвані; це призведе до величезних збитків для оборонної промисловості США та колосальних політичних розривів у Вашингтоні, округ Колумбія, де двопартійна більшість у Конгресі рішуче підтримує Україну. Тим не менш, свавільні меседжі адміністрації США призвели до того, що європейці зазнали значної втрати довіри до підтримки США.

Без негайної та фундаментальної реакції Європи на такий захід, державний бюджет України, який і без того виснажений витратами на мобілізацію та пошкодженою війною інфраструктурою, опиниться під нестерпним тиском. Найголовніше те, що кількість російських ударів по українських містах значно зросте, якщо протиповітряна оборона Києва послабиться. Європа надала системи Patriot та їх еквіваленти, але основна частина ракет-перехоплювачів надходить зі Сполучених Штатів, і європейські заводи не можуть негайно компенсувати це. Навіть якщо це малоймовірно, Європа тепер має зіткнутися з перспективою планування відмови Америки від військових поставок до України в певний момент у близькому майбутньому.

Перспектива стратегічного вакууму, створеного відступом Америки, порушує фундаментальне питання: чи здатна Європа заповнити цю порожнечу? До відповіді слід підходити з нюансами, оскільки Європа не є ні промисловим гігантом, яким є Америка, ні такою політично згуртованою, як вона любить вдавати. Тим не менш, ситуація сприятливіша, ніж була на початку 2022 року.

З початку повномасштабної війни Європа розпочала болісний процес переозброєння. Європейські оборонні бюджети значно зросли. Франція розширює виробництво гаубиць CAESAR та ракет-перехоплювачів Aster; Німеччина розширює виробничі лінії для систем та боєприпасів IRIS-T; Польща проводить масштабну програму переозброєння в масштабах, небачених з часів Холодної війни; чеські та словацькі заводи відновили недіючі лінії для виробництва снарядів радянського калібру. Європейський Союз також вперше за десятиліття здійснив спільні закупівлі, що є початковим кроком до давно відкладеної оборонної інтеграції континенту. Політичні розбіжності можуть бути подолані простою необхідністю: якщо Європа має самостійно протистояти російському агресору, а країни Балтії, Польща, Росія та Молдова опинилися в безпосередній небезпеці у разі падіння України, то вона повинна знайти політичну волю діяти як єдине ціле. Хоча Велика Британія вийшла з Європейського Союзу, її військові та політичні відносини з Союзом стають дедалі тіснішими через спільне континентальне сприйняття російської загрози.

Складність полягає не лише в політичній волі, а й у темпах розвитку промисловості. Навіть якби Європа хотіла замінити приблизно сімдесят мільярдів доларів щорічної військової та фінансової допомоги Америки, вона не змогла б зробити це негайно. Оборонна промисловість, як тільки їй дозволено занепадати, не розширюється лише за міністерським указом. Необхідно набирати кваліфіковану робочу силу, відновлювати виробництво інструментів, постачати обладнання, проводити випробування та сертифікацію, а також забезпечувати ланцюги поставок. У найгостріших обставинах це займає роки. Більше того, жодна європейська держава, навіть Німеччина, не має фінансової спроможності стати єдиним покровителем України в американському масштабі. Тому колективні зусилля є важливими. Хоча колективні зусилля в Європі, як відомо, є крихкими, всі держави-члени зрештою схильні до волі найпотужніших членів Союзу в часи міжнародної кризи. Усі вони покладаються на НАТО та Європейський Союз, щоб захистити себе від російської загрози, і, незважаючи на всю риторику, яка включає Угорщину та Словаччину, які не мають більшого бажання бути поглинутими новою Росією, що відроджується, ніж будь-яка інша колишня радянська держава-сателіт у Центральній та Східній Європі.

Існує правдоподібний шлях, за допомогою якого Європа могла б надати Україні достатню підтримку, щоб запобігти колапсу, навіть якщо вона не зможе повністю замінити американські гарантії. Він передбачає використання величезного доступу Європи до міжнародних ринків для переозброєння в терміни, допустимі в контексті виснажливої війни на виснаження, в якій російське просування є болісно повільним і призводить до величезних людських втрат протягом кількох років.

По-перше, Європа може взяти на себе відповідальність за макрофінансову стабільність України. Європейський Союз, як нещодавно продемонстрував його повільний рух до більш комплексних заходів з використанням заморожених російських активів, має правові та інституційні механізми для гарантування функціонування держав у сусідніх країнах. Довгостроковий фінансовий механізм, створений за зразком програм допомоги, що використовувалися для Греції чи Португалії, міг би підтримувати бюджет України протягом кількох років.

По-друге, Європа могла б запровадити розподіл праці у військовому ресурсному забезпеченні. Протиповітряна оборона, у короткостроковій перспективі, ймовірно, буде найбільш вразливою. Кілька європейських держав вже використовують системи Patriot, Aster, NASAMS та IRIS-T. Скоординована передача перехоплювачів у поєднанні з прискореними спільними закупівлями та ліцензіями на екстрене виробництво може захистити ключові українські міста від російських бомбардувань. Щодо артилерійських боєприпасів, очікується, що європейське виробництво суттєво зросте до кінця 2026 року; екстрені контракти, що оплачуються спільно, можуть пришвидшити це зростання.

По-третє, Європа могла б активізувати свою дипломатію з азійськими партнерами для закупівлі тимчасових поставок озброєння. Південна Корея, наприклад, має величезні запаси боєприпасів та оборонну промисловість, що розвивається. Японія, хоча й обережна з точки зору конституції, виявила готовність переглянути свою експортну політику щодо технологій подвійного використання. Таке європейсько-азійське партнерство диверсифікувало б військові постачання України за межі Північноатлантичної спільноти.

По-четверте, Європа повинна вирішити питання гарантій безпеки для України. Виведення американських військ загострить інтерес Києва до формалізації європейських оборонних зобов'язань. Хоча членство в НАТО може бути відкладено через незгоду Америки, європейські члени НАТО та Європейського Союзу могли б розробити багатонаціональний договір про безпеку, який би зобов'язав їх продовжувати забезпечення ресурсами оборони України, доки вона не відновить територіальну цілісність. Такий документ може не відповідати статті 5 Вашингтонського договору про створення НАТО, але забезпечив би політичну стійкість перед обличчям змін трансатлантичних вітрів. Фактично, Європа створила б свій власний, другий договір НАТО, який би відсторонив Сполучені Штати.

Слід також враховувати ширші політичні наслідки. Виведення американських військ не додасть сміливості Європі, а навпаки, принизить її. Таке приниження історично було найефективнішим каталізатором європейського стратегічного пробудження. Континент, який опинився сам на сам з російським експансіонізмом, може нарешті усвідомити, що він повинен перестати розглядати оборону як дискреційні витрати. Цей процес, безсумнівно, буде болісним і неорганізованим, але він може призвести до відродження європейської політики безпеки, якого не вдалося досягти за останнє десятиліття.

Для України перехід буде жорстким, але не безнадійним. Вона вже продемонструвала надзвичайну здатність до військових інновацій з обмеженими ресурсами, зокрема у сферах боротьби з безпілотниками, радіоелектронної атаки та асиметричних морських операцій у Чорному морі. Збройні сили України, які дедалі більше залежать від внутрішньої винахідливості та європейських ресурсів, можуть стати менш потужними, технологічно гнучкими та менш залежними від ритмів американської політики.

Перспектива того, що Сполучені Штати залишать Україну, ознаменувала б стратегічний розрив першого порядку. Це повернуло б США до ізоляціонізму, якого не було з міжвоєнного періоду ХХ століття. Жоден серйозний спостерігач не повинен ігнорувати небезпеки, які це створює. Однак наслідки не будуть одноманітними. У короткостроковій перспективі Україна зіткнеться з негайним військовим та фінансовим тиском. У середньостроковій перспективі Європа буде змушена стати на незручну самостійність, кожна країна буде змушена зміцнюватися у озброєний табір. У довгостроковій перспективі криза може навіть прискорити появу повністю інтегрованої європейської оборонної архітектури, здатної захистити континент незалежно від трансатлантичної турбулентності.

Якщо Вашингтон відвернеться, тягар захисту європейського порядку ляже на саму Європу. Чи візьме вона його на себе мужньо та далекоглядно, чи спіткнеться під його вагою, це цілком може визначити долю України та стабільність континенту на ціле покоління. Гарна новина полягає в тому, що у Європи є час. Попереджувальні сигнали надійшли з Вашингтона, округ Колумбія; просування Росії в Україні відбувається болісно повільно; за нинішніх темпів Росії знадобляться десятиліття, щоб окупувати Україну; тоді як Європі знадобиться лише кілька років, щоб переозброїтися до масштабів, які спостерігалися безпосередньо перед Першою світовою війною. Хоча це звучить тривожно, це тим не менш необхідно; російський імперіалізм — це монстр, якого потрібно зупинити, і його вже зупинили в багнюці східної України. Європа не просто повинна, але й зробить усе необхідне, щоб запобігти його подальшому просуванню, тому що це відповідає екзистенційним інтересам Європи.