Парадокс «Північного потоку»: закон, війна та ціна європейської залежності
Метью Періш
Четвер, 15 жовтня 2026 року
У міжнародних справах бувають моменти, коли, здавалося б, просте кримінальне переслідування викриває настільки глибокі суперечності, що вони загрожують підірвати політичні уявлення цілого континенту. Знищення газопроводу «Північний потік» під Балтійським морем у вересні 2022 року стало одним із таких моментів. Те, що спочатку здавалося видовищним актом промислового саботажу, перетворилося на юридичну та дипломатичну суперечку надзвичайної складності, що включає звинувачення проти українських військовослужбовців, політичну довіру до Німеччини, межі міжнародного гуманітарного права та незручне питання про те, чи може знищення цивільної інфраструктури іноді бути виправданим актом національної самооборони. Під цими безпосередніми суперечками криється більш тривожне спостереження: Європа десятиліттями будувала економічні відносини з Росією, які стали джерелом стратегічної вразливості, а тепер стикається з наслідками цієї залежності в кримінальному суді.
Розпочате в Гамбурзі в жовтні 2026 року провадження проти Сергія Кузнецова, колишнього офіцера українського спецпризначення, обвинуваченого в участі в операції, яка зруйнувала три з чотирьох гілок газопроводу «Північний потік», загострило цю напруженість. Німецькі прокурори стверджують, що українська військова група, діючи за вказівками української державної влади, використовувала цивільну яхту та складні підводні вибухівки для знищення інфраструктури, яка транспортує російський природний газ до Німеччини. Обвинувачений заперечує свою причетність, і рішення про його кримінальну відповідальність ще не прийнято. Тим не менш, обвинувачення порушує питання, що виходять далеко за рамки особистої провини однієї особи. Воно вимагає розгляду взаємозв'язку між військовою необхідністю та цивільною власністю, розмежування між економічною війною та звичайними військовими операціями, а також дедалі нестійкішого становища європейських держав, чиї інтереси безпеки не завжди збігаються з їхніми комерційними інтересами.
Щоб оцінити значення цих подій, необхідно зрозуміти своєрідну історію самого «Північного потоку». Трубопроводи стали кульмінацією кількох десятиліть німецького стратегічного мислення, заснованого на твердженні, що економічна взаємозалежність може пом'якшити політичний антагонізм. Ця філософія, пов'язана з традиціями «Східної політики», передбачала, що розширення комерційних відносин з Москвою створить взаємні стимули для стабільності та співпраці. Природний газ здавався особливо придатним для цієї мети через значні інфраструктурні інвестиції, необхідні для цього, та взаємну комерційну залежність, яку вони створювали. Росії потрібні були європейські клієнти для своїх величезних природних ресурсів, тоді як Німеччині потрібні були надійні енергетичні постачання для підтримки своєї промислової економіки. Отримана домовленість здавалася економічно раціональною, комерційно вигідною та політично витонченою, принаймні тим, хто вважав, що комерційний егоїзм зрештою переможе над імперськими амбіціями.
Однак у цьому міркуванні був фундаментальний недолік. Економічна взаємозалежність не обов'язково призводить до політичної поміркованості там, де сторони мають різні стратегічні цілі та нерівні можливості подолання збоїв. Німеччина розглядала природний газ як товар, регулярні поставки якого можна забезпечити за допомогою контрактів, тоді як Росія дедалі більше розглядала експорт енергоносіїв як інструмент геополітичного впливу. Тому ці відносини були не просто взаємною залежністю, а такими, в яких комерційна інфраструктура могла стати механізмом політичного примусу. Ця різниця була особливо очевидною для України, яка задовго до повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року усвідомила, що розвиток прямих газових сполучень між Росією та Німеччиною загрожує зменшенням її стратегічного значення як транзитної країни. Обходячи українську територію, «Північний потік» зменшив залежність Москви від української інфраструктури та потенційно зробив російський військовий тиск на Україну менш економічно витратним.
З точки зору Києва, трубопроводи, таким чином, являли собою щось значно зловісніше, ніж інженерне досягнення під Балтійським морем. Вони були фізичними проявами європейського порядку безпеки, в якому українські інтереси були підпорядковані комерційним уподобанням більш заможних західних сусідів. Німеччина могла святкувати прихід недорогого російського природного газу, але Україна мала право замислюватися, чи включає ціна на цей газ певну згоду на підрив її суверенітету. Політичні архітектори «Північного потоку» стверджували, що комерційна співпраця сприятиме миру, проте остаточне російське вторгнення продемонструвало, що існування широких торговельних відносин не завадило Москві розпочати війну за територіальне загарбництво. Дійсно, самі доходи від експорту енергоносіїв сприяли фінансовим ресурсам, доступним для підтримки російських військових витрат.
Саме на цьому тлі руйнування трубопроводів набуло свого надзвичайного символічного значення. 26 вересня 2022 року підводні вибухи розірвали три нитки трубопроводу поблизу данського острова Борнхольм, що призвело до величезних викидів природного газу та зробило уражену інфраструктуру непридатною для використання. Однак на той момент оперативна ситуація була складнішою, ніж вказували драматичні зображення киплячої морської води. «Північний потік-1» вже припинив постачання газу через російські обмеження та перебої, тоді як «Північний потік-2» так і не був уведений в комерційну експлуатацію, оскільки Німеччина призупинила його сертифікацію. Таким чином, вибухи не перервали постачання значного обсягу газу, який тоді надходив до німецьких споживачів. Натомість вони усунули безпосередню перспективу відновлення цих конкретних енергетичних маршрутів та спричинили величезні витрати для їхніх власників. Ця різниця між знищенням діючої системи постачання та усуненням можливості майбутнього комерційного відновлення є центральною для розуміння як стратегічної мети нападу, так і юридичних аргументів, що його оточують.
Німецьке обвинувачення спирається на твердження, що напад був навмисно організований особами, пов'язаними з українськими військовими, і спрямований проти інфраструктури, яка захищала цивільне населення згідно із законами збройного конфлікту. Якщо ці твердження будуть доведені, суд все одно повинен визначити, чи була операція незаконним нападом на цивільне майно, злочинним актом саботажу чи допустимою військовою операцією, проведеною в контексті захисту України від російської агресії. Ці можливості не можна просто поєднувати. Той факт, що операція передбачає вибухівку, навмисне приховування та значне пошкодження майна, не робить її автоматично воєнним злочином, так само як той факт, що її ймовірні виконавці належать до збройних сил держави, яка захищається від вторгнення, не робить її автоматично законною. Міжнародне гуманітарне право існує саме тому, що справедливість справи країни не може визначати законність кожного засобу, який використовується для її досягнення.
Цим розмежуванням часто нехтують у публічних дискусіях щодо сучасної війни. Міжнародне право розрізняє юридичне виправдання застосування сили та правила, що регулюють ведення бойових дій. Вторгнення Росії в Україну є незаконним застосуванням сили, тоді як Україна користується невід'ємним правом на самооборону, визнаним статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Однак це не означає, що українські військовослужбовці мають необмежені свободи дій для нападу на майно, пов'язане з Росією, або для проведення таємних операцій проти інфраструктури, що обслуговує треті країни. Закони війни регулюють поведінку як агресорів, так і захисників, яким би незручним не здавалося це твердження, коли одна сторона бореться за національне виживання, а інша намагається знищити незалежну державу. Якби ситуація була іншою, кожен уряд міг би посилатися на справедливість своїх політичних цілей як виправдання для будь-якого знищення, яке він вважає зручним.
Особлива складність, пов'язана з «Північним потоком», стосується юридичного визначення військової цілі. Згідно зі статтею 52 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій, цивільні об'єкти, як правило, користуються захистом від навмисного нападу, якщо їхній характер, розташування, призначення або використання не роблять ефективного внеску у військові дії, а їх знищення не дає певної військової переваги за обставин, що склалися на той момент. Інфраструктура, що служить як цивільним, так і військовим цілям, може, таким чином, стати законною військовою ціллю, але це розмежування не може бути вирішене лише шляхом визначення національності її власників або політичного характеру уряду, який отримує її доходи. Залізниця, що перевозить військові боєприпаси, може бути законною ціллю, навіть якщо вона також перевозить цивільних пасажирів, хоча наслідки для цивільних осіб все одно необхідно враховувати. Комерційний об'єкт, який генерує податкові надходження для держави-агресора, являє собою складніше питання, оскільки фінансовий внесок, який він робить у війну, може бути віддаленим і невіддільним від економічної діяльності суспільства загалом.
Якби кожне комерційне підприємство, що приносить дохід ворожому уряду, можна було класифікувати як військову мету, значна частина захисної структури міжнародного гуманітарного права втратила б сенс. Заводи, банки, телекомунікаційні системи, сільськогосподарські підприємства та транспортні мережі опосередковано сприяють фінансовій спроможності держави утримувати свої збройні сили. Дозвіл на їх знищення лише тому, що податки та комерційні доходи зрештою підтримують військові витрати, дозволив би воюючим сторонам атакувати майже всю цивільну економіку супротивника. Деякі держави виступають за відносно широке тлумачення військових цілей, що охоплює економічні активи, що підтримують військові зусилля противника, але цей підхід залишається дуже суперечливим. Вужче та більш захисне тлумачення вимагає достатньо прямого зв'язку з військовими діями та конкретної військової переваги від конкретного нападу. Саме це розмежування робить суперечку щодо «Північного потоку» набагато більш юридично складною, ніж твердження про те, що позбавлення Росії газових доходів обов'язково становило законний акт ведення війни.
Додаткове ускладнення виникає через ідентичність держави, яка нібито постраждала в результаті операції. «Північний потік» був не просто російським військовим об'єктом, розташованим на території Росії. Це був міжнародний енергетичний проект, що передбачав значні інвестиції, договірні інтереси та інфраструктурні зв'язки, що простягалися до Німеччини та проходили через морські райони, що підпадали під складну систему міжнародних прав. Німеччина не була воюючою стороною в російсько-українському збройному конфлікті, хоча й надавала Україні суттєву допомогу. Таким чином, знищення трубопроводів потенційно вплинуло на права третьої держави, уряд якої не дав згоди на операцію. Країна, яка захищається від агресії, може мати широкі права застосовувати силу проти агресора, але ці права не обов'язково дозволяють знищення інфраструктури, що обслуговує інші суверенні держави. Це особливо важливо в епоху, коли енергетичні мережі, кабелі зв'язку та цифрова інфраструктура регулярно перетинають міжнародні кордони.
Географічне розташування трубопроводів створює додаткову правову невизначеність. Вибухи сталися за межами територіальних вод Німеччини, у морських районах, що регулюються Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права. Зв'язок між юрисдикцією щодо поведінки на морі, правами держав, підключених до підводних трубопроводів, та внутрішніми кримінальними наслідками пошкодження інфраструктури, розташованої за межами національної території, є складним. Найвищий кримінальний суд Німеччини вже розглядав аргументи, що стосуються імунітету посадових осіб іноземних держав та наслідків прихованого насильства, що зачіпає суверенні інтереси Німеччини. Такі питання є не просто процедурними технічними деталями. Якщо іноземний військовий офіцер діє за вказівкою свого уряду, ступінь, до якої він може бути притягнутий до відповідальності іншою державою, залежить від складних принципів, що стосуються офіційного імунітету, характеру ймовірних дій та взаємозв'язку між суверенною владою та індивідуальною кримінальною відповідальністю.
Захист обвинуваченого представляє пов'язаний з цим парадокс. Його адвокати стверджують, що його військовий статус обмежує його можливість розкривати інформацію, яка потенційно має значення для його захисту, тоді як обвинувачення стверджує, що операція була проведена відповідно до інструкцій української держави. Проте український уряд заперечує відповідальність за знищення трубопроводів. Якщо таємна військова операція офіційно не визнається, особи, підозрювані в участі в ній, можуть опинитися в особливо небезпечному становищі. Вони не обов'язково не можуть посилатися на пряме визнання урядових повноважень, і їм може бути заборонено пояснювати обставини операцій, у яких вони нібито брали участь. Такі труднощі не позбавляють держави права переслідувати підозрюваних у злочинній діяльності, а також не встановлюють невинуватість обвинуваченого. Проте вони демонструють, чому кримінальні провадження, пов'язані з розвідувальними операціями та таємною військовою діяльністю, часто заплутуються з питаннями, які звичайні кримінальні суди погано підготовлені для вирішення без доступу до секретних доказів.
У позиції Німеччини також є історична іронія. Протягом десятиліть її політичний та промисловий істеблішмент захищав будівництво «Північного потоку» від заперечень Польщі, України та інших східноєвропейських держав, які вважали проєкт стратегічною помилкою. Зрештою, руйнування трубопроводів було широко схвалено тими, хто вважав інфраструктуру інструментом російського геополітичного тиску, хоча особи винних залишалися невідомими. Німеччина зараз переслідує ймовірного учасника операції, яка знищила проєкт, основні політичні припущення якого були суттєво дискредитовані подальшими подіями. Суперечність полягає не в тому, що Німеччина повинна утримуватися від розслідування серйозних злочинів, оскільки їхні ймовірні винуватці походять з дружньої країни. Швидше, вона полягає в тому, що захист юридично визнаного комерційного інтересу може співіснувати з широким політичним визнанням того, що саме комерційне підприємство було стратегічно катастрофічним.
Цю відмінність слід зберегти. Було б серйозною помилкою стверджувати, що підтримка Німеччиною України зобов'язує її судову систему ігнорувати докази потенційно злочинної поведінки громадян України. Незалежність судів є однією з центральних характеристик, що відрізняють європейські конституційні демократії від свавільних систем, від яких Україна захищається. Суд, який виправдав підсудного, оскільки уряд вважав його переслідування дипломатично незручним, не був би більш гідним похвали, ніж той, який засудив його, щоб задовольнити вороже налаштованих політичних виборців. Водночас, переслідування не повинно ставати можливістю для політичних сил, що симпатизують Москві, реабілітувати стратегічні припущення довоєнних німецьких енергетичних відносин. Судовий розгляд ймовірного саботажу не може бути обґрунтовано перетворений на аргумент про те, що Росії знову слід довірити повноваження визначати умови, за яких німецька промисловість отримує свої енергоносії.
Політична експлуатація цієї справи може виявитися такою ж значною, як і її остаточний юридичний результат. У Німеччині партії, що виступають за зближення з Москвою, використали руйнування «Північного потоку», щоб поставити під сумнів доцільність продовження допомоги Україні. Цей аргумент має очевидну емоційну привабливість: чому німецькі платники податків повинні фінансувати оборону країни, громадян якої звинувачують у знищенні цінної інфраструктури, пов'язаної з німецькою економікою? Однак таке формулювання затьмарює ширшу історичну послідовність. Російсько-українська війна виникла не через вибухи на «Північному потоку»; вибухи сталися тому, що Європа вже стикалася з наслідками російської агресії. Якою б не була відповідальність будь-яких українців, фундаментальною причиною нинішньої дилеми безпеки Німеччини залишається рішення Москви розпочати війну проти свого сусіда. Змінити цю послідовність — означає сплутати можливу незаконну відповідь на агресію з агресією, яка створила основну кризу.
Не слід також ігнорувати надзвичайний масштаб наслідків для навколишнього середовища. Розриви трубопроводів викинули в атмосферу величезну кількість метану, спричинивши екологічну катастрофу, зовсім не пов'язану з безпосередньою шкодою, завданою комерційній власності. Метан є особливо потужним парниковим газом, і викиди ілюструють руйнівні екологічні наслідки війни проти енергетичної інфраструктури. Хоча військова необхідність іноді може виправдовувати напади на установки, що перевозять небезпечні речовини, екологічна шкода не є неважливою лише тому, що вона відбувається під час збройного конфлікту. Вибухи на «Північному потоку», отже, спонукають до ширшого переосмислення взаємозв'язку між військовими операціями, захистом критичної інфраструктури та дедалі крихкішими екологічними системами, від яких залежать сучасні суспільства. Той факт, що підводний вибух не спричиняє негайних жертв серед цивільного населення, не обов'язково означає, що його ширші наслідки незначні.
Ця справа також ілюструє дедалі більш розпливчасту межу між звичайною війною та таємною діяльністю держав. Двадцяте століття характеризувалося численними таємними операціями, в яких уряди намагалися завдати шкоди економічним чи військовим інтересам супротивників, уникаючи офіційного визнання відповідальності. Такі операції часто проводилися розвідувальними службами, спецпідрозділами або нібито приватними посередниками, і їхня політична перевага полягала саме у складності визначення відповідальності. Сучасний світ помножив можливості для такої поведінки. Підводні кабелі, трубопроводи, супутникові мережі, електромережі та системи цифрового зв'язку є стратегічними вразливостями, які можна використовувати, не перетинаючи звичайного військового кордону. Кілька осіб, оснащених спеціалізованими технічними знаннями, тепер можуть мати здатність завдавати економічної шкоди, яка колись вимагала значного військового формування.
Це створює незручний виклик для існуючого міжнародного правового порядку. Значна частина права, що регулює збройні конфлікти, розвивалася навколо відносно ідентифікованих концепцій території, комбатантів, військових об'єктів та цивільного населення. Сучасна інфраструктурна війна ускладнює кожну з цих категорій. Атака може виникнути в одній країні, бути проведеною через територію або морську юрисдикцію іншої, пошкодити активи, що належать компаніям, зареєстрованим в іншому місці, та мати економічні наслідки на всьому континенті. Її безпосередні фізичні наслідки можуть бути обмеженими, тоді як передбачувані політичні наслідки є величезними. Питання суверенітету, атрибуції, індивідуальної кримінальної відповідальності та військової необхідності, як наслідок, переплітаються таким чином, що встановлені правові категорії не завжди вирішуються задовільно. Тому справа «Північного потоку» може набути значення, яке виходить далеко за межі долі обвинувачених, особливо враховуючи, що європейські держави переглядають вразливість своєї морської та цифрової інфраструктури.
Тим часом для України цей епізод порушує складні питання щодо належного ведення війни за національне виживання. Захист України від російської агресії має потужну моральну та юридичну легітимність, що ґрунтується на фундаментальному принципі, що суверенні держави не повинні бути завойовані своїми сусідами. Однак збереження цієї легітимності вимагає уваги до методів, за допомогою яких переслідуються військові цілі. Спокуса розглядати кожен актив, пов'язаний з агресором, як законну ціль, є зрозумілою, особливо після років російських атак на українську цивільну інфраструктуру. Тим не менш, розмежування між законними військовими операціями та невибірковим знищенням є важливим для самого міжнародного порядку, від якого залежить претензія України на суверенітет. Україна не може успішно захистити принцип, що міжнародне право захищає слабші держави, якщо цей захист розуміється як такий, що зникає щоразу, коли військова доцільність пропонує інший курс.
Однак, союзники України мають відповідний обов'язок визнати стратегічні реалії, які сформували конфлікт. Західні уряди іноді підходили до війни через систему поступової допомоги, вивірених санкцій та ретельно обмеженої військової підтримки, спрямованої на уникнення ескалації. З точки зору відносної безпеки Берліна, Брюсселя чи Вашингтона, така обережність може виглядати державницькою. З точки зору Харкова, Запоріжжя чи спустошених міст Донбасу може здаватися, що Україна зобов'язана боротися за своє виживання, одночасно захищаючи економічні домовленості, завдяки яким її ворог раніше накопичував багатство та політичний вплив. Ця різниця в перспективі не встановлює законності будь-якого конкретного акту саботажу, але вона допомагає пояснити, чому знищення пов'язаної з Росією енергетичної інфраструктури може тлумачитися дуже по-різному в Києві та Берліні. Міжнародне право не може просто розчинити ці конкуруючі політичні досвіди, хоча воно може забезпечити принципи, за якими оцінюється конкретна поведінка.
Отже, головне питання полягає не в тому, чи було знищення «Північного потоку» політично зрозумілим, стратегічно корисним чи емоційно задовільним для тих, хто виступав проти будівництва трубопроводів. Йдеться про те, чи діяли відповідальні особи, ким би вони не були, в межах законних обмежень, що регулюють застосування сили, і чи наявні докази встановлюють відповідальність тих, кого притягнули до суду. Ці розслідування мають бути відмінними від питання про те, чи взагалі варто було будувати «Північний потік». Останнє є переважно питанням історичної та політичної оцінки, і вердикт навряд чи є приємним для європейських політиків, які уявляли, що дедалі авторитарнішу Росію можна приручити за допомогою комерційних контрактів. Перше — це питання права, яке вимагає доказів, ретельного тлумачення та поваги до прав обвинуваченого.
Ширший урок полягає в тому, що європейська безпека не може ґрунтуватися на припущенні, що вигідні економічні відносини обов'язково призводять до мирних політичних відносин. Досвід Німеччини з «Північним потоком» демонструє небезпеку плутанини з комерційною раціональністю та стратегічною розсудливістю, тоді як досвід України демонструє наслідки дозволу могутнім сусідам будувати економічні домовленості, які знижують безпеку менших держав. Європа тепер повинна розробити концепцію безпеки, в якій енергетичні мережі, транспортні системи, фінансова інфраструктура та цифрові комунікації розуміються як потенційні інструменти геополітичного примусу, а не просто нейтральні об'єкти для комерційного обміну. Така концепція не обов'язково означає повну мілітаризацію європейської економіки, але вона вимагає усвідомлення того, що економічна інфраструктура ніколи не буває повністю відокремленою від політичної влади.
Зал суду в Гамбурзі може зрештою визначити, чи брав участь конкретний український офіцер у знищенні конкретного комплексу трубопроводів, і чи становила його ймовірна поведінка кримінальний злочин. Однак він не може вирішити історичну невдачу європейської енергетичної політики, стратегічні прорахунки, які сприяли російському впливу, або фундаментальні суперечності континенту, який намагався купити процвітання у дедалі агресивнішої авторитарної держави, припускаючи, що його комерційні домовленості залишатимуться ізольованими від геополітичного конфлікту. На ці питання потрібно відповісти деінде, через політичне судження та реконструкцію європейського підходу до колективної безпеки. Трубопроводи «Північний потік» були побудовані на переконанні, що економічна інтеграція стримуватиме політичне насильство. Їхнє знищення продемонструвало, з досить жорстокою економією висловлювань, що трубопроводи можуть транспортувати природний газ, прибутки та політичні ілюзії, але вони не можуть гарантувати мир.
