top of page

Нова розрядка чи нова Ялта? Небезпечна обіцянка саміту Трамп-Путін-Сі

8 годин тому
Читати 16 хв

Парафія Матвія


19 листопада 2026 року


У міжнародній дипломатії бувають моменти, коли світ, здається, затамував подих. Троє чоловіків зустрічаються за зачиненими дверима, їхні розмови приховані від громадськості, і доля мільйонів може залежати від того, що буде сказано за полірованим столом для переговорів. Такі зустрічі можуть змінити хід історії, запобігти війнам, вирішити небезпечні непорозуміння та встановити нові основи для міжнародного миру. Так само вони можуть призвести до угод, що захоплюють дух цинізмом, у яких можновладці ділять між собою інтереси та території слабких.


Перспектива зустрічі президента США Дональда Трампа, президента Росії Володимира Путіна та президента Китаю Сі Цзіньпіна порушує саме ці питання. Це три лідери, чиї країни домінують у сучасній стратегічній конкуренції, володіючи величезним військовим потенціалом, ядерними арсеналами та здатністю формувати міжнародну економіку. Однак вони представляють кардинально різні політичні традиції та мають радикально різні бачення міжнародного порядку. Чи може їхня зустріч сповістити про більш мирну міжнародну систему, чи про початок нової домовленості між імперськими державами, є питанням значної важливості, особливо для тих із нас, хто живе в Україні.


Одразу ж напрошуються дві історичні аналогії. Перша — це надзвичайне зближення президента Річарда Ніксона з комуністичним Китаєм у 1972 році, а потім його прагнення до розрядки напруженості з Радянським Союзом. Друга — Ялтинська конференція в лютому 1945 року, на якій Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Йосип Сталін обговорювали форму повоєнного світу, наслідки якого переслідували Східну Європу протягом десятиліть. Різниця між цими двома прецедентами має фундаментальне значення, оскільки один представляє можливість того, що дипломатія між ідеологічними супротивниками може зробити світ безпечнішим, тоді як інший породжує тривожну можливість того, що могутні держави можуть досягти компромісів щодо суверенітету та незалежності інших країн, не запитуючи їхньої згоди.


Отже, питання полягає в тому, чи буде тристоронній саміт тріумфом дипломатичного реалізму, чи початком небезпечної нової ери кондомініуму великих держав. Щоб зрозуміти різницю, ми повинні переглянути історичні обставини, за яких вперше виникла розрядка, і врахувати, наскільки глибоко змінився міжнародний баланс сил з того часу.


Дипломатична революція Ніксона


Коли Річард Ніксон у лютому 1972 року відвідав Пекін, він здійснив одну з найзухваліших дипломатичних ініціатив ХХ століття. Сполучені Штати та комуністичний Китай вважали один одного заклятими ворогами понад два десятиліття. Їхні солдати воювали один з одним під час Корейської війни, їхні ідеологічні системи були непримирими, а Китай вийшов з потрясінь Культурної революції Мао Цзедуна. Однак Ніксон розумів те, чого багато його сучасників не могли оцінити: міжнародні відносини регулюються не виключно ідеологією, а й зміною розподілу влади, взаємною вразливістю та незручною реальністю того, що вороги іноді можуть мати спільні інтереси.


До кінця 1960-х років відносини між Китаєм та Радянським Союзом різко погіршилися. Дві комуністичні держави були розділені ідеологічними розбіжностями, територіальними суперечками та конкуруючими амбіціями за лідерство в революційному світі. Збройні зіткнення вздовж їхнього спільного кордону в 1969 році продемонстрували, що їхня ворожість була не просто риторичною. Ніксон та його радник з національної безпеки Генрі Кіссінджер усвідомили можливості, що надаються цими подіями.


Відкривши відносини з Пекіном, Вашингтон міг би змінити стратегічні розрахунки Москви. Радянському керівництву довелося б враховувати можливість співпраці двох його головних супротивників проти нього, тоді як Китай отримав би важливу противагу радянській військовій силі. Це стало відомим як трикутна дипломатія, суттєвою рисою якої було не просто те, що Вашингтон підтримував відносини з двома комуністичними державами, а те, що ворожнеча між цими державами дозволяла Сполученим Штатам покращувати своє стратегічне становище.


Подальший візит Ніксона до Москви у травні 1972 року призвів до важливих угод, що обмежують стратегічні озброєння та системи протиракетної оборони. Радянський Союз і Сполучені Штати залишалися ідеологічними супротивниками, але вони почали створювати систему для управління своєю конкуренцією, не дозволяючи їй перерости в ядерну катастрофу. Розрядка означала не дружбу, а визнання того, що навіть смертельні вороги мають головний спільний інтерес у уникненні взаємного знищення.


Ця політика не була ні морально простою, ні цілком успішною. Війна у В'єтнамі тривала, авторитарні режими користувалися покровительством наддержав, а міжнародна система залишалася розділеною. Проте, досягненням Ніксона було визнання того, що діалог може служити національним інтересам, не обов'язково вимагаючи ідеологічної капітуляції. Він був здатний розрізняти компроміс із супротивником з питань взаємної безпеки та прийняття політичних цінностей чи територіальних амбіцій цього супротивника.


Це залишається важливим уроком і для сьогодення. Немає нічого поганого в тому, що американський президент зустрічається з лідерами Росії та Китаю. Дійсно, враховуючи жахливі руйнівні можливості їхніх держав, існують вагомі причини, чому вони повинні підтримувати канали зв'язку. Складність виникає, коли ми розглядаємо, наскільки глибоко змінилися стратегічні обставини.


Трикутник перевернувся


У 1972 році Китай і Радянський Союз були ворогами. Сьогодні Китай і Росія є стратегічними партнерами, незважаючи на історичну недовіру, яка продовжує існувати між ними. Їхні відносини не є формальним військовим альянсом, порівнянним з НАТО, але вони стають дедалі важливішими для обох урядів. Кожен бачить переваги в протистоянні тому, що він вважає надмірним впливом Америки на міжнародну систему.


Росія постачає Китаю значну кількість енергії, тоді як Китай забезпечує Росію ринками, технологіями, промисловими товарами та дипломатичним співробітництвом. Після повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року ці відносини стали особливо важливими для Москви, доступ якої до західних ринків і технологій був обмежений санкціями. Як наслідок, Росія стала дедалі залежнішою від Китаю, тоді як Пекін отримав стратегічно корисного партнера, який відволікає американські та європейські ресурси, кидає виклик західному дипломатичному впливу та постачає енергію китайській економіці.


Тим не менш, у цих відносинах існує напруженість. Китай не має особливого інтересу в постійному підпорядкуванні амбіціям Росії, а Пекін не обов'язково виграє від необмеженої ескалації війни в Україні. Тривале порушення міжнародної торгівлі або пряме протистояння між Росією та НАТО створить суттєві ризики для китайської економіки. Так само Китай навряд чи схвалить кожен аспект стратегічної поведінки Росії, особливо коли це загрожує економічній стабільності, від якої залежить процвітання Китаю.


Тим не менш, стратегічні обставини майже протилежні тим, з якими зіткнувся Ніксон. Сполучені Штати більше не використовують глибокий розкол між Москвою та Пекіном. Вони намагаються вести переговори з двома урядами, співпраця яких суттєво зміцнилася, навіть якщо їхні інтереси не збігаються. Ця відмінність є критично важливою, оскільки припущення, що лежать в основі трикутної дипломатії Ніксона, не можна просто перенести на обставини сьогодення.


Якщо Трамп вважає, що теплі особисті стосунки з Путіним можуть віддалити Росію від Китаю, він повинен зіткнутися зі структурними реаліями, що лежать в основі їхнього партнерства. Економічну залежність Росії від Пекіна та її ворожість до значної частини західної системи безпеки неможливо усунути шляхом успішного президентського саміту. Дійсно, Москва може схвалити перспективу того, що Вашингтон запропонує поступки для покращення відносин з Росією, водночас зберігаючи своє дедалі цінніше партнерство з Китаєм.


Для Путіна це було б привабливим результатом. Він міг би забезпечити міжнародне визнання як лідер великої держави, зміцнити свій політичний статус удома та, можливо, отримати поступки щодо України, не обов'язково йдучи на аналогічні поступки у відповідь. Небезпека полягає в тому, що спроба відтворити велике дипломатичне досягнення Ніксона може натомість призвести до зворотного результату, зміцнивши міжнародні позиції Росії, не послаблюючи суттєво стратегічного партнерства між Москвою та Пекіном.


Ядерний аргумент


Тим не менш, існує серйозний і потенційно переконливий аргумент на користь тристороннього саміту. Міжнародна архітектура контролю над ядерною зброєю тривожно погіршилася, тоді як розвиток нових систем доставки та зростаюча складність ядерних технологій внесли додаткові невизначеності в і без того небезпечне міжнародне середовище. Можливість ядерного конфлікту між великими державами залишається однією з найсерйозніших загроз, що стоять перед людством, навіть якщо населення західних країн значною мірою перестало думати про це у своєму повсякденному житті.


Новий Договір СНО, остання велика двостороння угода, що встановлює контрольовані обмеження на стратегічні ядерні арсенали Росії та Сполучених Штатів, закінчився 5 лютого 2026 року. Його зникнення знищило важливий компонент системи взаємного стримування, побудованої під час і після холодної війни. Міжнародна спільнота тепер повинна обміркувати перспективу відновлення стратегічної конкуренції без того ж ступеня інституціоналізованої перевірки та взаємного обмеження, про який ретельно домовлялися попередні покоління дипломатів.


Тим часом Китай швидко розширює свої ядерні сили. Хоча його арсенал залишається значно меншим, ніж у Росії чи Сполучених Штатів, модернізація ядерної зброї Китаю відбувається з надзвичайною швидкістю. Міжнародна система, в якій три величезні держави накопичують дедалі складнішу ядерну зброю без належних угод щодо її розгортання, перевірки та стратегічних намірів, є за своєю суттю небезпечною.


Таким чином, тристоронній процес контролю над ядерними озброєннями був би легітимною та потенційно цінною метою. Складність полягає в тому, що Китай традиційно опирався прийняттю тих самих обмежень, що й Росія та Сполучені Штати, стверджуючи, що його арсенал значно менший. Пекін може обґрунтовано поставити під сумнів, чи не обмежить угода, розроблена навколо двох набагато більших ядерних держав, непропорційно можливості Китаю, особливо враховуючи, що він вважає Сполучені Штати своїм головним стратегічним конкурентом.


Тим не менш, угода, що встановлює прозорість, заходи зміцнення довіри та механізми запобігання випадковій ескалації, була б цінною, навіть якщо б всеохопне скорочення ядерної зброї виявилося неможливим. Такі заходи могли б включати покращення комунікації між військовим командуванням, попереднє повідомлення про чутливі навчання та чіткіші процедури управління інцидентами, що стосуються стратегічних сил. Це не гламурні досягнення, але вони являють собою саме той тип практичних домовленостей, за допомогою яких міжнародна дипломатія може запобігти катастрофі.


Якби зустріч між Трампом, Путіним та Сі поклала початок надійному тристоронньому процесу контролю над ядерними озброєннями, це було б дипломатичним досягненням, гідним визнання. Запобігання ядерній війні не є партійною справою, і воно не повинно бути підпорядковане ворожості до урядів, з якими необхідно укладати угоди. Це найвагоміший аргумент на користь сучасної форми розрядки: діалог між супротивниками може захистити людство від наслідків їхніх взаємних підозр.


Однак контроль над озброєннями та територіальні поступки – це зовсім різні речі. Одне не повинно ставати ціною іншого, і будь-яка спроба обміняти стратегічну стабільність на поступки щодо суверенітету третіх країн фундаментально спотворить цілі будь-якої іншої легітимної дипломатичної ініціативи.


Привид Ялти


Для українців більш тривожною історичною паралеллю є не візит Ніксона до Пекіна, а Ялтинська конференція в лютому 1945 року. Там лідери Сполучених Штатів, Великої Британії та Радянського Союзу обговорювали майбутнє Європи, оскільки нацистська Німеччина наближалася до поразки. Радянська армія вже окупувала значну частину Східної Європи, і Сталін був рішуче налаштований зберегти радянське стратегічне панування над територіями, через які Росія неодноразово зазнавала вторгнень.


Історична реальність була складнішою, ніж популярний образ трьох державних діячів, які просто малюють лінії на карті. Ялтинські угоди містили зобов'язання щодо демократичного уряду та вільних виборів у звільнених європейських державах, але ці зобов'язання згодом ігнорувалися або маніпулювалися, коли радянська влада консолідувалася по всій Східній Європі. Високі принципи, сформульовані в дипломатичних комюніке, виявилися недостатнім захистом від політичних реалій військової окупації.


Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія дедалі більше опинилися в авторитарному політичному порядку, в якому домінувала Москва. Прагнення їхнього населення були підпорядковані стратегічним розрахункам наддержав, тоді як західні демократії мали обмежені практичні засоби для подолання радянського панування без ризику чергової катастрофічної війни. Для цих суспільств Ялта стала символом зради, оскільки уряди могутніх країн домовлялися про своє майбутнє, тоді як населення, яке найбільше постраждало, мало незначний практичний вплив на результат.


Існує особлива історична гіркота в роздумах про сучасний еквівалент Ялти, поки Росія веде війну проти України. Крим, де Рузвельт, Черчилль і Сталін зібралися в лютому 1945 року, міжнародно визнаний українською територією. Він був окупований і нібито анексований Росією у 2014 році, і символізм цього історичного зв'язку неможливо не помітити.


Для Кремля ідея нового врегулювання між Вашингтоном, Москвою та Пекіном є привабливою саме тому, що вона передбачає світ, у якому невелика кількість могутніх держав має особливі привілеї у визначенні безпекових домовленостей цілих регіонів. Україну можна розглядати як таку, що належить до російської сфери впливу, тоді як Тайвань може стати елементом американо-китайських стратегічних переговорів. Проблеми безпеки країн Центральної та Східної Європи можуть бути підпорядковані нібито більшій міжнародній компромісній ситуації, що відновить принцип, що доля менших країн повинна вирішуватися у столицях імперій.


Така домовленість не означала б розрядки в конструктивному сенсі зменшення взаємних загроз. Вона означала б відновлення імперської дипломатії, за якої одні нації мають суверенітет, а інші користуються ним лише умовно, за умови схвалення більш могутніх сусідів. Ця пропозиція несумісна з центральними принципами міжнародного правового порядку після 1945 року та зробила б заборону на агресивне територіальне завоювання дедалі більш безглуздим.


Чого хоче кожен лідер?


Слід провести важливе розмежування між інтересами трьох учасників. Хоча вони можуть поділяти бажання бути визнаними світовими лідерами, їхні практичні цілі суттєво відрізняються. Розуміння цих відмінностей є важливим, оскільки можливість успішного дипломатичного результату залежить від того, чи можна узгодити їхні конкуруючі інтереси, не жертвуючи правами інших країн.


Трамп, схоже, зацікавлений у досягненні угод, які демонструють його здатність вирішувати міжнародні спори шляхом особистих переговорів. Контроль над ядерними озброєннями, міжнародна торгівля, регіональні конфлікти та війна в Україні – все це пропонує потенційні можливості для дипломатичних досягнень. Було б нерозумно вважати, що ці амбіції за своєю суттю нелегітимні, оскільки президент, який може зменшити ризик ядерного конфлікту або покласти край надзвичайно руйнівній війні, досяг чогось важливого, незалежно від його політичного стилю.


Тим не менш, перевага Трампа у прямій особистій дипломатії несе в собі ризики. Міжнародні угоди рідко є продуктом виключно політичної хімії, а їхня довговічність залежить від інституцій, механізмів перевірки, зобов'язань, що підлягають виконанню, та ретельного врахування інтересів союзників. Угода, яка здається привабливою в приватній розмові між президентами, може виявитися катастрофічною, якщо вона ігнорує складні політичні та стратегічні обставини, які повинні її підтримувати.


Цілі Путіна дещо інші. Росія роками намагалася переконати міжнародну спільноту, що її вторгнення в Україну відображає законні інтереси безпеки, які Захід має враховувати. Саміт, на якому Путін стоїть поруч із президентами Сполучених Штатів та Китаю, пропонує йому потужну символічну перемогу, оскільки Росію представлено не як агресора, чия поведінка вимагає міжнародної стриманості, а як одного з головних архітекторів нового світового порядку.


Путін, безсумнівно, віддав би перевагу переговорам, у яких територіальні поступки України, обмеження військового потенціалу України та обмеження майбутньої діяльності НАТО розглядалися б як питання для обговорення між великими державами. Така домовленість підкріпила б давнє твердження Кремля про те, що Україна не має повністю незалежної стратегічної ідентичності, а її майбутнє має визначатися в консультації з Москвою. Небезпека полягає в тому, що міжнародне визнання статусу великодержавної Росії може поступово плутатися з визнанням претензій Росії на особливі права щодо своїх сусідів.


Позиція Сі складніша. Китай вигідно демонструє, що може зібрати лідерів провідних ядерних держав світу та таким чином здійснювати глобальний дипломатичний вплив. Пекін також дуже зацікавлений у збереженні економічної стабільності та уникненні прямої військової конфронтації зі Сполученими Штатами, особливо враховуючи важливість міжнародної торгівлі для китайської економіки.


Однак Сі, можливо, не має великого бажання брати на себе відповідальність за переговори щодо врегулювання війни в Україні. Китай послідовно прагнув збалансувати свої стратегічні відносини з Москвою зі своїми економічними інтересами в інших місцях, зокрема в Європі. Пекін може усвідомити, що відверта спроба розділити інтереси менших країн між великими державами зашкодить його ретельно культивованому дипломатичному іміджу, особливо серед країн Глобального Півдня, які залишаються чутливими до історичної спадщини імперіалізму.


Таким чином, троє чоловіків підходять до такої зустрічі з перетинаючимися амбіціями, але різними цілями. Це може обмежити можливість всеохоплюючої угоди, хоча й не усуває ризиків, пов'язаних з неформальними домовленостями. Дійсно, іноді саме неформальні домовленості, досягнуті між впливовими лідерами, а не підписані ними офіційні договори, виявляються найбільш важливими для країн, відсутніх за столом переговорів.


Україну не можна позбутися шляхом переговорів


З української точки зору, головне питання просте. Чи обговорюватимуть лідери заходи, які могли б сприяти справедливому та міцному миру, чи домовлятимуться про поступки, які сама Україна не санкціонувала? Відповідь важлива, оскільки Україна — це не просто територіальна суперечка між Росією та Заходом, а незалежна європейська країна, населення якої роками боролося за збереження свого права визначати своє майбутнє.


У принципі немає заперечень проти обговорення Вашингтоном війни з Москвою або проти заохочення Китаєм Росії до припинення вторгнення. Дійсно, ефективна дипломатія з Росією може бути необхідною для припинення конфлікту. Але існує величезна різниця між переговорами з агресором для встановлення умов для миру та дозволом цьому агресору диктувати політичне майбутнє свого сусіда.


Будь-яке врегулювання, яке вимагає територіальних поступок України, обмежень суверенітету України або фундаментальних обмежень здатності України захищатися, має бути прийнятним для її власних легітимних інституцій. Той самий принцип застосовується до європейської безпеки загалом, оскільки не можна очікувати, що Польща, країни Балтії, Румунія та інші члени НАТО приймуть домовленості, укладені Вашингтоном і Москвою через них. Гарантії безпеки втрачають значну частину своєї цінності, якщо країни, які мають намір отримати від них вигоду, виключені з процесу, за допомогою якого визначаються їхні умови.


Урок двадцятого століття полягає не лише в тому, що війни мають зрештою закінчуватися дипломатичним шляхом. Він полягає в тому, що мирні угоди, нав'язані небажаному населенню, можуть зберегти умови для майбутніх конфліктів, особливо коли вони винагороджують агресію та заохочують віру в те, що військова сила може досягти політичних цілей. Дипломатичні врегулювання є найбільш міцними, коли сторони, чиї інтереси вони зачіпають, вважають, що їхні основні права збережено.


Мюнхенська угода вересня 1938 року є ще одним історичним попередженням. Її головні учасники вважали, що вони запобігають європейській війні шляхом територіальних поступок експансіоністському диктатору. Країна, територія якої була принесена в жертву, Чехословаччина, була виключена з вирішальних переговорів, і угода виявилася нездатною задовольнити ширші територіальні амбіції Адольфа Гітлера.


Мюнхен і Ялта – це різні події, що відбулися за зовсім різних обставин. Однак обидві залишаються попередженнями про небезпеку великих держав, які припускають, що менші країни можна розглядати як інструменти міжнародної стабільності, а не як незалежні політичні спільноти. Для України небезпека полягає не в самій дипломатії, а в дипломатії, яка плутає відсутність негайних бойових дій зі створенням сталого миру.


Припинення вогню, яке наражає Україну на ризик поновлення вторгнення без ефективних гарантій безпеки, може просто відкласти наступну війну. Така домовленість була б особливо небезпечною, якби Росія вийшла з переговорів зі значними територіальними здобутками, зняттям міжнародних санкцій та можливістю відновити свої збройні сили. Справжнім мірилом мирної угоди є не те, чи призводить вона до негайного зменшення насильства, а те, чи створює вона надійні умови, за яких це насильство навряд чи поновиться.


Забуте досягнення розрядки напруженості


Варто пам'ятати ще один історичний прецедент, який пропонує більш конструктивну модель сучасної дипломатії. У серпні 1975 року тридцять п'ять держав підписали Гельсінський заключний акт, який встановив принципи безпеки та співробітництва в Європі. До них належали повага до суверенної рівності, недоторканності кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання спорів та основних прав людини.


Гельсінський процес виник із ширшої атмосфери розрядки між Сходом і Заходом, проте він не просто визнав необмежену радянську владу над Східною Європою. Його принципи зрештою дали дисидентам та правозахисним рухам важливі стандарти, за якими можна було оцінювати авторитарні уряди. Радянський Союз сподівався, що угоди закріплять визнання існуючого європейського територіального порядку, але зобов'язання щодо прав людини, включені до врегулювання, набули політичного значення, якого Москва не повністю передбачала.


Це було одне з найтриваліших досягнень розрядки. Воно встановило, що зниження напруженості між могутніми державами не обов'язково вимагає відмови від прав окремих осіб чи незалежності менших країн. Дійсно, ретельно розроблені дипломатичні угоди можуть зміцнити становище вразливих суспільств, створюючи міжнародно визнані стандарти поведінки, за якими можна оцінювати уряди.


Сучасна дипломатична ініціатива за участю Вашингтона, Москви та Пекіна могла б переслідувати схожі цілі. Вона могла б заохочувати ядерну стриманість, створювати механізми для запобігання випадковому військовому протистоянню, розробляти правила, що регулюють новітні технології, та сприяти заходам щодо зменшення ризику конфлікту в спірних регіонах. Це сфери, в яких практична співпраця може бути можливою навіть між урядами, які залишаються глибоко підозрілими один до одного.


В Україні така дипломатія могла б сприяти обміну полоненими, поверненню незаконно переміщених цивільних осіб та дітей, захисту ядерних об'єктів та надійним домовленостям про мирний переговорний процес. Це були б варті уваги досягнення, які не вимагали б визнання територіальних претензій Росії чи визнання будь-якого права контролювати політичне майбутнє України. Основна різниця полягає між співпрацею, заснованою на правилах, та співпрацею, заснованою виключно на силі.


Спокуса імперської ностальгії


Зустріч Трампа, Путіна та Сі Цзіньпіна має психологічний вимір, який не слід ігнорувати. Усі троє лідерів по-різному наголошували на історичній величі своїх країн. Трамп говорить про відновлення американської величі, Путін посилається на втрачену могутність і територіальний охоплення Росії, тоді як Сі Цзіньпін представляє сучасний розвиток Китаю як відновлення його законного місця у світовій цивілізації після тривалого періоду національного приниження.


Ці політичні наративи суттєво відрізняються, і було б неправильно ототожнювати політичні системи Сполучених Штатів, Росії та Китаю. Сполучені Штати залишаються конституційною демократією з конкурентними виборами та інституціями, здатними обмежувати виконавчу владу, як би запекло ці обмеження не оскаржувалися. Росія та Китай – це авторитарні політичні системи, в яких виконавча влада здійснюється за принципово різних інституційних умов. Тим не менш, кожен національний наратив містить апеляцію до історичної влади та престижу національного лідерства.


Це створює незвичайну дипломатичну небезпеку. Троє лідерів можуть знайти спільну мову не в захисті міжнародного порядку, заснованого на правилах, а у спільній вірі в те, що історію творять головним чином могутні держави та виняткові особистості. Таке розуміння міжнародної політики може сприяти припущенню, що слабші країни повинні пристосовуватися до вподобань сильних, особливо коли ці вподобання представлені як природний вираз історичної долі.


У такому розумінні є щось спокусливе. Воно обіцяє простоту у світі надзвичайної складності, натякаючи на те, що замість переговорів з десятками урядів, міжнародних організацій та конкуруючих політичних груп, три лідери могли б визначити основні умови глобальної стабільності. Світ перетворюється на шахівницю, на якій великі держави рухають фігури відповідно до своїх стратегічних розрахунків, тоді як бажання відповідного населення стають другорядними міркуваннями.


Однак світ — це не шахівниця, на якій лише троє гравців мають законні інтереси. Населення України, Тайваню, країн Балтії, Японії, Південної Кореї та незліченної кількості інших суспільств має інтереси, політичні інституції та історичний досвід, які не можна просто ігнорувати лише тому, що їхні країни володіють меншою кількістю ядерної зброї. Стабільний міжнародний порядок повинен визнавати силу великих держав, обмежуючи водночас свавільне здійснення цієї влади, бо інакше міжнародна дипломатія стає не чим іншим, як управлінням імперськими привілеями.


Як має виглядати успіх?


Відповідною реакцією на перспективу тристороннього саміту не є ні безумовний ентузіазм, ні автоматичне засудження. Було б нерозумно відмовлятися від дипломатичних відносин лише тому, що лідери-учасники є суперечливими або тому, що їхні уряди мають суперечливі інтереси. Ядерне стримування, економічна взаємозалежність та небезпека сучасної війни роблять комунікацію між великими державами надзвичайно важливою, і існують реальні можливості для міжнародної співпраці навіть між урядами, чиї основні цінності кардинально відрізняються.


Водночас, дипломатичний успіх не можна вимірювати грандіозністю події, теплотою рукостискань чи амбітністю заключного комюніке. Міжнародна політика всіяна фотографіями лідерів, які святкують угоди, що згодом виявилися нікчемними. Важливо те, чи призводять дипломатичні зобов'язання до змін у поведінці держав, чи можна перевірити їх виконання та чи встановлюють вони тривалі обмеження на довільне використання військової сили.


Успішний саміт створив би надійні механізми для подальших обговорень контролю над озброєннями, зменшив би ймовірність військових прорахунків і заохотив би конкретні кроки щодо припинення існуючих конфліктів. Він також підтвердив би, що суверенітет — це не привілей, який роздають могутні держави, а право, яким користуються всі нації згідно з міжнародним правом. Будь-яка угода щодо майбутнього України повинна залучати саму Україну, так само як будь-яке врегулювання, що впливає на європейську безпеку, вимагатиме змістовної участі відповідних європейських країн.


Небезпечний саміт, навпаки, призведе до неформальних угод про визнання виключних сфер впливу, заохочення територіальних поступок країн, відсутніх за столом переговорів, або послаблення зобов'язань щодо безпеки, від яких залежать менші держави. Найгіршим результатом може бути навіть не офіційна угода. Це може бути поява негласного розуміння того, що Вашингтон, Москва та Пекін повинні враховувати регіональні амбіції один одного в обмін на зменшення конфронтації в інших місцях.


Такий підхід сприятиме саме тому експансіонізму, для стримування якого були створені міжнародні інституції. Росія може дійти висновку, що військове втручання в її сусідні країни буде терпимим, поки воно залишатиметься в межах неявно визнаної сфери впливу. Китай може інтерпретувати американські поступки в інших місцях як доказ того, що Вашингтон дедалі більше готовий задовольнити китайські територіальні амбіції. Інші держави тоді матимуть стимули або придбати потужнішу зброю, або шукати захисту через регіональні військові альянси, що призведе до створення більш нестабільної міжнародної системи, ніж та, яку мали покращити переговори.


Розрядка чи капітуляція?


Фундаментальна різниця між дипломатичною революцією Ніксона та потенційно зловісним результатом саміту Трамп-Путін-Сі полягає в меті дипломатії. Ніксон прагнув змінити стратегічний баланс, використовуючи розбіжності між суперниками, водночас укладаючи угоди, які зменшували небезпеки, властиві їхній конкуренції. Його політика була суперечливою, часом цинічною та недосконалою, але вона ґрунтувалася на розуміння того, що міжнародна стабільність вимагає практичних обмежень на здійснення влади.


Нова Ялтинська угода, навпаки, прагнутиме стабільності шляхом взаємного визнання сфер впливу, визнаючи, що могутні країни мають виняткові права щодо своїх сусідів. Вона відновить розуміння міжнародної політики, більш характерне для ХІХ століття, ніж для міжнародного правового порядку, встановленого після 1945 року. За такої системи суверенітет менших країн стане предметом обговорення, тоді як здатність більших держав чинити військовий та економічний тиск визначатиме межі законної політичної незалежності.


Цілком можливо, що тристоронній саміт не призведе до жодного з цих результатів. Лідери можуть виявити, що їхні інтереси надто розходяться для будь-якої суттєвої угоди, і їхні дискусії можуть завершитися обнадійливими заявами, ретельно поставленими фотографіями та обіцянками подальших обговорень. Однак навіть саміт, який не приніс жодних результатів, може створити прецеденти, а прецеденти мають величезне значення в міжнародних відносинах, оскільки вони поступово формують очікування щодо того, які форми поведінки держав вважаються прийнятними.


Якщо зустріч зміцнить принцип, що ядерні держави повинні спілкуватися, вона послужить корисній меті. Якщо ж вона зміцнить твердження про те, що наймогутніші лідери світу можуть приватно визначати політичне майбутнє менших країн, вона завдасть значної шкоди. Різниця може не стати очевидною одразу, особливо якщо учасники нададуть перевагу неоднозначності щодо поступок, які вони обговорювали.


Для тих із нас, хто живе в Україні, ці питання не є абстракціями теорії міжнародних відносин. Вони стосуються збереження незалежності країни, народ якої пережив роки бомбардувань, переміщень, втрат та надзвичайних жертв, захищаючи свою політичну свободу. Українці не проти миру, і вони мають більше підстав бажати його, ніж майже будь-хто. Але вони розуміють з гіркого історичного досвіду, що мир не може бути безпечно заснований на припущенні, що їхня країна існує лише як об'єкт переговорів між сильнішими державами.


Найвищим досягненням дипломатії є не створення світу, в якому найсильніші можуть домовитися про свої відповідні привілеї. Це встановлення світу, в якому найсильніші визнають обмеження щодо того, що вони можуть робити з найслабшими. Це критерій, за яким зрештою має оцінюватися будь-яка зустріч між Трампом, Путіним та Сі, які б заяви про дружбу чи міжнародну стабільність не виникли в результаті їхніх обговорень.


Якщо ці три лідери зможуть розпочати будівництво безпечнішого міжнародного порядку, не ставлячи під загрозу незалежність країн, на які впливають їхні рішення, їхня зустріч зрештою може заслуговувати на порівняння з найбільшим дипломатичним досягненням Ніксона. Однак, якщо вони прагнутимуть розділити світ на сфери впливу та встановити мир, жертвуючи суверенними правами інших, їхня зустріч заслуговуватиме на набагато темніше місце в історії.


Різниця між розрядкою та умиротворенням полягає не в тому, чи хтось розмовляє зі своїми супротивниками, оскільки дипломатія обов'язково вимагає від нас розмови з тими, чиїй поведінці ми проти. Різниця полягає в тому, чим хтось готовий поступитися, щоб забезпечити їхню дружбу, і чи ціну міжнародної стабільності платять самі переговірники, чи вона нав'язується тим, кого ніколи не запрошували за стіл переговорів.

 
 

Примітка від Метью Паріша, головного редактора. «Львівський вісник» – це унікальне та незалежне джерело аналітичної журналістики про війну в Україні та її наслідки, а також про всі геополітичні та дипломатичні наслідки війни, а також про величезний прогрес у військових технологіях, який принесла війна. Щоб досягти цієї незалежності, ми покладаємося виключно на пожертви. Будь ласка, зробіть пожертву, якщо можете, або за допомогою кнопок у верхній частині цієї сторінки, або станьте підписником через www.patreon.com/lvivherald.

Авторське право (c) Львівський вісник 2024-25. Усі права захищено. Акредитовано Збройними Силами України після схвалення Службою безпеки України. Щоб ознайомитися з нашою політикою анонімності авторів, перейдіть на сторінку «Про нас».

bottom of page