Мінськ як посередник?

Звільнення вчора понад ста білоруських політичних в'язнів, забезпечене в обмін на скасування Сполученими Штатами санкцій на експорт білоруського поташу, є подією справжнього людського значення. Для звільнених та їхніх сімей це кінець років свавільного утримання під вартою. Однак для самої Білорусі це також продуманий політичний сигнал. Мінськ рекламує, що він все ще може торгувати речами, які цінує Захід, і що він може робити це, не провокуючи негайно російське вето.

Це важливо, оскільки Білорусь знову натякає, що вона могла б відіграти певну роль, хоч і скромну, у зусиллях щодо припинення війни між Росією та Україною. Ця пропозиція не нова. Мінські угоди 2014 та 2015 років були укладені у столиці Білорусі, втілюючи ідею про те, що Білорусь може слугувати дипломатичною платформою між Києвом та Москвою. Однак історія сильно заперечила цю заяву. У лютому 2022 року Росія використала територію Білорусі як головний плацдарм для вторгнення на північ України. Який би нейтралітет не проголошував Мінськ, він був фатально поставлений під загрозу в очах України.

Отже, питання не в тому, чи може Мінськ провести переговори. Питання в тому, чи може Білорусь надійно виступати посередником, яким посередником вона може бути і якою ціною для України та єдності Заходу.

Те, що вчорашня угода розкриває про Білорусь Лукашенка, є повчальним. По-перше, вона залишається дуже чутливою до економічного тиску. Експорт калійних удобрень є ключовим для надходжень Білорусі до іноземної валюти та для внутрішньополітичного врегулювання, яке утримує Олександра Лукашенка при владі. Тому послаблення санкцій у цьому секторі є потужним стимулом, а не символічним жестом.

По-друге, угода викриває транзакційний характер підходу Мінська до репресій. Політв'язнів звільнили не тому, що система, яка їх породила, змінилася, а тому, що їх перетворили на переговорний актив. Той факт, що ще сотні людей залишаються ув'язненими, не є випадковим. Саме це дає Білорусі постійний вплив на будь-який західний уряд, який спокушається повторити цю спробу.

По-третє, Мінськ навмисно презентує себе як корисний для Вашингтона в українському питанні. Звільняючи в'язнів у результаті широко розрекламованого обміну, Білорусь сигналізує, що вона може досягти конкретних результатів і що вона зберігає особистий доступ до Володимира Путіна. Наслідок очевидний. Якщо Сполучені Штати хочуть каналів зв'язку з Москвою, які не є публічно конфронтаційними, Мінськ пропонує свої послуги.

З точки зору України, саме тут починається проблема довіри. Білорусь не була нейтральним спостерігачем у 2022 році. Російські війська перетнули територію України з білоруської території, погрожуючи самому Києву. Тому будь-яке поновлення Мінського процесу ризикує бути сприйнятим не як нова дипломатична ініціатива, а як повернення до структури, яка вже асоціюється з недобросовісністю та військовою експлуатацією.

З точки зору Москви, проблема інша, але однаково обмежувальна. Білорусь не є незалежним посередником. Вона є союзником і залежною особою. Виживання Лукашенка залежить від російської політичної підтримки, гарантій безпеки та фінансової підтримки. Якби він посередничав таким чином, що це дійсно обмежувало б свободу дій Росії, він би підірвав ті самі відносини, на яких тримається його режим. Тому його простір для маневру навмисно обмежений.

Це не означає, що Білорусь не має значення. Це означає, що її значення обмежене певними вузькими функціями.

Білорусь цілком могла б відігравати певну роль у гуманітарних домовленостях. Сьогоднішнє звільнення в'язнів демонструє, що вона може організовувати переміщення, координувати дії з третіми країнами та впроваджувати угоди, що вимагають розсудливості та логістичної компетентності. В принципі, цю здатність можна було б поширити на обмін полоненими між Росією та Україною, гуманітарні коридори або технічні домовленості щодо цивільного населення, яке опинилося за лінією фронту. Це не тривіальні питання. Вони рятують життя та зменшують страждання. Але вони не вирішують війну.

Мінськ також може слугувати місцем для дискретного зв'язку по закулісних каналах. Війни часто закінчуються, оскільки приватні розмови з'ясовують, на що насправді готова поступитися кожна сторона. Географічне положення Білорусі та її близькість до Москви роблять такі контакти можливими. Однак будь-який такий канал має бути одним з кількох, а не єдиним. Україна не може дозволити собі покладатися на єдиний закулісний канал, який обслуговується державою, так тісно пов'язаною з її супротивником.

Ще однією обмеженою сферою потенційної актуальності є зниження ризиків на північному кордоні України. Заходи зміцнення довіри, такі як попереднє повідомлення про навчання або обмеження на розгортання, теоретично можна було б обговорити за участю Білорусі. Однак будь-які такі домовленості вимагатимуть перевірки та зовнішніх гарантій. Безпека України не може спиратися лише на білоруські запевнення.

Те, чого Мінськ не може досягти переконливо, набагато важливіше. Він не може посередничити у досягненні міцного територіального врегулювання. Він не може надати гарантії безпеки Україні. Він не може змусити Росію дотримуватися будь-якої угоди, яку Москва пізніше вважатиме незручною. Саме це були слабкі сторони попередніх Мінських угод, які призвели до документів, але не до миру. Для України пам'ять про цей досвід не є академічною. Вона вимірюється втраченою територією та відновленою війною.

Існує також стратегічний ризик для Заходу. Вчорашня угода щодо калію ілюструє, як Білорусь може спокушати окремих західних гравців вибірковими поступками. Якби Мінськ було підвищено до ролі центрального дипломатичного посередника, Росія могла б використати це становище для заохочення різних підходів до санкцій між Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Для України єдність Заходу — це не розкіш. Це стратегічна необхідність.

У цьому світлі взаємодія Вашингтона з Білоруссю може бути не стільки посередництвом Мінська у війні, скільки непрямим тиском на Москву. Якщо послаблення санкцій можна використати для того, щоб спонукати Білорусь обмежити свою військову співпрацю з Росією або принаймні підвищити політичну ціну глибшої участі (скасування санкцій завжди можна скасувати), це незначно покращить безпекову ситуацію в Україні. Навіть зменшення загрози з півночі має цінність. Але це обережна, поступова стратегія, а не дипломатичний прорив.

Небезпека полягає в тому, що Лукашенко просто монетизує репресії, залишаючись стратегічно лояльним до Росії. За такого сценарію Білорусь стає не мостом, а вітриною, що обмінює полонених та забезпечує доступ до економічної допомоги, не змінюючи своєї фундаментальної орієнтації.

Отже, реалістична перспектива є скромною. Мінськ може відігравати певну роль на узбіччі російсько-українського конфлікту, зокрема в гуманітарних домовленостях та дискретних технічних контактах. Він навряд чи стане форумом, через який будуть досягнуто всеохоплюючого та міцного миру.

Якщо Білорусь взагалі має брати участь, ця взаємодія має ґрунтуватися на певних принципах. Гуманітарні поступки не повинні стати механізмом поступового послаблення санкцій без стратегічної віддачі. Будь-які домовленості щодо військових питань мають бути перевіреними та підтриманими партнерами, яким Україна довіряє. Перш за все, існування політичних в'язнів у Білорусі слід розглядати не як ресурс для переговорів, а як постійний обвинувальний вирок проти режиму.

Вчорашні прес-релізи показують, що Мінськ може укладати угоди. Вони не показують, що він може припинити війни. Білорусь може запропонувати кімнати, кур'єрів та переговори. Сам мир залежатиме, як і завжди, від влади, забезпечення виконання та гарантій, які далеко поза його межами.