Люди, які біжать назустріч вибухам: інтерв'ю з підполковником Сергієм Ковтонюком з Служби надзвичайних ситуацій України

Метью Періш

Понеділок, 2 листопада 2026 року

Існує особливий вид мужності, який рідко отримує належного визнання у воєнний час. Це не мужність солдата, який наступає на ворожу позицію, і не мужність піхотинця, який захищає окоп проти переважної більшості ворогів. Це мужність тих, хто, коли ракети падають і будівлі горять, свідомо рухається до руйнувань, а не від них. Це пожежники, рятувальники, фахівці з вибухівки та працівники аварійно-рятувальних служб Державної служби з надзвичайних ситуацій України, відомої під українською абревіатурою ДСНС.

У Дніпрі, місті, яке зазнало неодноразових російських ракетних атак та атак безпілотників протягом повномасштабного вторгнення, їхня робота стала невід'ємною складовою виживання цивільного населення. Коли руйнуються багатоквартирні будинки, коли пожежі охоплюють промислові об'єкти, коли нерозірвані боєприпаси загрожують житловим районам, а налякані сім'ї шукають родичів під завалами, часто саме ДСНС прибуває першою та залишається найдовше. Її персонал виконує свої обов'язки, знаючи, що другий російський удар може відбутися, поки вони намагатимуться врятувати жертв першого.

Минулий тиждень у Дніпрі був особливо складним, позначеним постійними порушеннями та невизначеністю життя в місті, яке зазнало російського нападу. На цьому тлі організація інтерв'ю з державними службовцями не завжди є простою. Вимоги реагування на надзвичайні ситуації неминуче мають перевагу над вимогами журналістики, і навіть від найсумлінніших державних службовців не можна очікувати, що вони відмовляться від термінових оперативних обов'язків, щоб відповідати на запитання іноземних кореспондентів.

Саме за цих обставин я зв’язався з підполковником Сергієм Ковтонюком, який очолює відділ комунікації Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Дніпропетровській області. Наші перші спроби поговорити були зірвані практичними труднощами подорожей та роботи у воєнний час у Україні. Підполковник Ковтонюк згодом надав детальні відповіді на мої запитання українською мовою, які були перекладені англійською мовою та відредаговані для ясності та читабельності, зберігаючи при цьому їхню суть. Інтерв’ю пропонує надзвичайно вичерпний опис щоденної роботи, жертв та постійних потреб служб екстреної допомоги України в одному з найбільш постраждалих регіонів країни.

Інтерв'ю з підполковником Сергієм Ковтонюком

Метью Паріш: Чи не могли б ви почати з пояснення вашої посади, професійного досвіду та основних обов’язків у Державній службі з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області?

Підполковник Сергій Ковтонюк: Я служу в Державній службі з надзвичайних ситуацій України понад двадцять років. Приблизно п’ятнадцять років моєї професійної кар’єри пов’язані з управлінням інформацією та співпрацею зі засобами масової інформації. Останні кілька років я очолював відділ комунікацій Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області.

Мій головний обов'язок — інформувати громадськість про діяльність наших рятувальників, зокрема оперативне повідомлення про надзвичайні ситуації, наслідки російських атак, пожежі, аварії та інші інциденти. Це передбачає постійну взаємодію з журналістами, підготовку офіційних заяв, фото- та відеоматеріалів, а також організацію доступу ЗМІ до місць надзвичайних ситуацій.

З початку повномасштабної війни наша робота суттєво змінилася. Сьогодні комунікації – це не просто повідомлення про події. Вони є важливим елементом громадської безпеки, протидії дезінформації та передачі точної інформації про те, що відбувається в нашому регіоні.

Ми повинні працювати швидко, точно та відповідально, оскільки довіра громадськості до офіційних джерел залежить від своєчасності та достовірності інформації, яку ми надаємо.

Метью Паріш: Як змінилася робота Державної служби з надзвичайних ситуацій у Дніпрі та навколишньому регіоні з початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року?

Сергій Ковтонюк: До повномасштабного вторгнення нашими основними обов’язками було гасіння пожеж, реагування на дорожньо-транспортні пригоди, ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій на виробництві та врегулювання інших інцидентів, пов’язаних із мирним часом.

Після 24 лютого 2022 року характер нашої роботи докорінно змінився. Дніпропетровська область стала зоною постійної військової небезпеки. Російські війська регулярно атакують наші міста та громади ракетами, безпілотниками, артилерією та іншою зброєю.

З початку повномасштабного вторгнення регіон зазнав майже 37 000 атак. Підрозділи ДСНС відреагували на понад 22 400 інцидентів, пов'язаних з військовими операціями, включаючи понад 3 900 пожеж, спричинених обстрілами та іншими атаками.

За цей період наші рятувальники врятували 1128 людей.

На практиці, нашій службі довелося адаптуватися до роботи в умовах постійної військової небезпеки. Наш особовий склад гасить великі пожежі, розчищає завали зруйнованих будівель, звільняє мирних жителів, що опинилися в пастці, евакуює поранених, допомагає медичним бригадам та працює на місцях ракетних обстрілів та атак безпілотників.

Водночас вони повинні продовжувати виконувати всі свої традиційні обов'язки цивільного захисту. Війна не усунула звичайних надзвичайних ситуацій. Вона просто додала нові та набагато небезпечніші виклики до тих, з якими ми вже стикалися.

Метью Періш: З якими найсерйознішими гуманітарними та рятувальними викликами стикаються ваші колеги внаслідок російських ракетних ударів та атак безпілотників?

Сергій Ковтонюк: Найбільшим викликом є збереження людського життя. За кожною російською атакою можуть стояти вбиті або поранені люди, зруйновані будинки та сім'ї, які втратили все в одну мить.

Згідно з наявною в нас статистикою, з початку повномасштабної війни в Дніпропетровській області внаслідок нападів загинуло 1134 особи, з них 51 дитина. Ще 7247 осіб отримали поранення, з них 489 дітей.

Наші рятувальники працюють у надзвичайно складних умовах. Вони часто стикаються із зруйнованими будівлями, пожежами, пошкодженими комунікаціями та загрозою подальших нападів, одночасно проводячи пошуково-рятувальні операції.

Однією з особливих проблем є повторювані напади на місця, де вже працюють служби екстреної допомоги. Це створює додаткову небезпеку для рятувальників, медичного персоналу, поліцейських та перших жертв.

Ще однією серйозною проблемою є невибухові боєприпаси. З початку повномасштабної війни наші групи знешкодження вибухівки виявили та знищили понад 20 350 вибухових пристроїв та боєприпасів.

Таким чином, наша робота виходить далеко за рамки реагування на безпосередні наслідки нападів. Вона також включає довгострокові завдання безпеки мін, допомогу жертвам та зниження ризиків для цивільного населення.

Метью Паріш: Як організована співпраця між Державною службою з надзвичайних ситуацій, обласною військовою адміністрацією, поліцією, медичними службами та іншими державними установами під час реагування на надзвичайні ситуації?

Сергій Ковтонюк: Ефективне реагування на надзвичайні ситуації у воєнний час неможливе без тісної співпраці між усіма відповідними службами.

ДСНС співпрацює з обласною військовою адміністрацією, місцевими органами влади, Національною поліцією, медичними закладами, муніципальними службами та іншими організаціями.

Кожна служба має свої обов'язки. Рятувальники проводять пошуково-рятувальні операції, гасять пожежі, звільняють постраждалих та ліквідують небезпечні наслідки пошкодження конструкцій. Поліція охороняє місця надзвичайних ситуацій, підтримує громадський порядок та документує наслідки нападів. Медичний персонал надає допомогу пораненим та транспортує їх до лікарень.

Регіональна військова адміністрація та місцеві органи влади координують надання основних послуг, допомогу постраждалим, мобілізацію необхідних ресурсів та відновлення пошкодженої інфраструктури.

Особливо важлива швидка комунікація між усіма залученими сторонами. У критичній ситуації немає часу на тривалі консультації. Кожна служба повинна чітко розуміти свої обов'язки.

Саме така координація дозволяє нам якомога швидше допомагати людям та мінімізувати наслідки надзвичайних ситуацій.

Метью Періш: З якими конкретними небезпеками стикаються пожежники, рятувальники та інші працівники аварійно-рятувальних служб під час виконання своїх обов'язків під час війни? Як ви їх захищаєте?

Сергій Ковтонюк: Сьогодні робота українського рятувальника пов’язана з ризиками, які практично невідомі у звичайних операціях мирного часу.

Серед них загроза подальших ракетних ударів та ударів безпілотників, нерозірваних боєприпасів, уламків ракет, нестабільних будівельних конструкцій, пожеж та небезпечних хімічних речовин.

Особливу небезпеку становлять повторні напади на місця, де рятувальники вже проводять пошуки або гасять пожежі.

На жаль, наша служба також зазнала втрат. З початку повномасштабної війни внаслідок російських обстрілів загинуло одинадцять співробітників нашого Головного управління, дев'ять з них – під час виконання службових обов'язків. Ще 67 військовослужбовців отримали поранення.

Для захисту нашого персоналу ми використовуємо засоби індивідуального захисту, спеціалізовану техніку, системи зв'язку та встановлені процедури реагування на надзвичайні ситуації. Під час операцій ми оцінюємо характер пошкоджень, наявність вибухонебезпечних об'єктів та можливість подальших атак.

Але ми повинні визнати, що в умовах воєнного часу неможливо усунути всі ризики. Наші рятувальники свідомо виконують свої обов'язки, навіть коли небезпека залишається надзвичайно високою.

Метью Періш: Який психологічний вплив мала тривала війна на персонал DSNS? Чи існують спеціальні програми психологічної підтримки та реабілітації для рятувальників та їхніх сімей?

Сергій Ковтонюк: Тривала війна мала серйозний психологічний вплив на всіх, хто безпосередньо працює з її наслідками.

Рятувальники регулярно бачать загиблих і поранених, зруйновані будинки та людські страждання. Вони працюють на місцях трагедій і іноді втрачають власних колег. Все це залишає психологічний слід.

Особливо важко тим, хто тривалий час працює в умовах постійної небезпеки, великої відповідальності та нерегулярного, виснажливого робочого навантаження. Людина може фізично повернутися додому після зміни, але психологічно залишатися на місці останньої трагедії.

DSNS надає психологічну підтримку своїм співробітникам. У службі працюють психологи, а також доступні методи психологічної допомоги та відновлення після критичних інцидентів.

Також важливими є підтримка колег, раннє виявлення психологічного виснаження та доступ до професійної допомоги.

На мою думку, психологічна стійкість рятувальників не є другорядним фактором. Це один із найважливіших компонентів здатності нашої служби виконувати свої обов'язки.

Ми не можемо вимагати від людей постійної витривалості, не звертаючи уваги на їхній психологічний стан.

Метью Паріш: Наскільки ефективною є співпраця між DSNS та місцевими волонтерами, благодійними фондами, організаціями громадянського суспільства та міжнародними гуманітарними партнерами? Чи можете ви навести приклади успішної співпраці?

Сергій Ковтонюк: Співпраця з волонтерами, благодійними фондами, організаціями громадянського суспільства та міжнародними партнерами є надзвичайно важливою для роботи ДСНС у воєнний час.

Ми розуміємо, що ефективне реагування на масштабні атаки вимагає значних матеріальних, технічних та людських ресурсів. Підтримка наших партнерів допомагає зміцнити можливості наших рятувальних підрозділів.

Важливими видами допомоги є спеціалізовані транспортні засоби, обладнання, засоби індивідуального захисту, генератори, медикаменти та інші необхідні ресурси.

Гуманітарна допомога постраждалому цивільному населенню не менш важлива. Це включає забезпечення предметами першої необхідності, підтримку тих, хто втратив свої домівки, та допомогу громадам, які найбільше страждають від нападів.

Підтримка місцевої влади також відіграє значну роль. Наприклад, за сприяння Дніпропетровської обласної військової адміністрації у жовтні було придбано 23 сучасні спеціалізовані автомобілі для рятувальників громад.

Це конкретний приклад того, як співпраця між органами державної влади може покращити обладнання, доступне нашій службі, та підвищити її ефективність на місцевому рівні.

Метью Паріш: Які ресурси, обладнання, навчання чи міжнародна допомога найнагальніше потрібні службам екстреної допомоги у Дніпропетровській області?

Сергій Ковтонюк: В умовах повномасштабної війни потреби наших рятувальних підрозділів постійно зростають.

Наші основні потреби включають сучасні пожежно-рятувальні машини, спеціалізовану інженерну техніку, обладнання для аварійно-рятувальних операцій, засоби індивідуального захисту та інструменти для розчищення завалів та пошуку людей під обваленими конструкціями.

Оснащення наших команд зі знешкодження вибухових речовин залишається особливо важливим через велику кількість невибухнулих боєприпасів, які необхідно виявити, ідентифікувати та нейтралізувати.

Нам також потрібне сучасне комунікаційне обладнання, незалежні джерела живлення, медичне обладнання та спеціалізовані транспортні засоби.

Особливу увагу необхідно приділити навчанню персоналу, обміну досвідом з міжнародними партнерами та впровадженню сучасних технологій реагування на надзвичайні ситуації.

Міжнародна допомога в цих сферах — це не просто питання надання обладнання. Це інвестиція в здатність рятувальних служб швидше реагувати на надзвичайні ситуації та рятувати більше людських життів.

Метью Паріш: Як DSNS інформує цивільне населення про небезпеки, пов’язані з ракетними ударами, безпілотниками, нерозірваними боєприпасами та іншими наслідками військових операцій? Що могли б зробити пересічні громадяни краще для самозахисту?

Сергій Ковтонюк: Публічна інформація – один із важливих обов’язків ДСНС.

Ми використовуємо наш офіційний вебсайт, соціальні мережі, співпрацюємо з новинними організаціями, навчальні матеріали та інші доступні канали комунікації.

Ми регулярно нагадуємо людям про необхідність реагувати на попередження про повітряну тривогу, залишатися в укриттях та дотримуватися запобіжних заходів пожежної та мінної безпеки.

Ми приділяємо особливу увагу навчанню дітей. Вони повинні знати, як поводитися під час повітряної тривоги, що робити, якщо виявлять підозрілий предмет, і до кого звертатися за допомогою.

Існує кілька простих, але надзвичайно важливих правил, які можуть врятувати життя.

По-перше, ніколи не ігноруйте попередження про повітряну тривогу. Ідіть до найближчого укриття.

По-друге, ніколи не наближайтеся до фрагментів ракет, безпілотників, боєприпасів чи будь-яких інших підозрілих об'єктів. Не торкайтеся їх і не намагайтеся перемістити їх самостійно.

По-третє, якщо ви виявили потенційно небезпечний об’єкт, відійдіть на безпечну відстань та повідомте служби екстреної допомоги, зателефонувавши за номером 101 або 102.

Найголовніше — ніколи не нехтувати заходами безпеки, навіть коли здається, що безпосередньої загрози немає. Під час воєнного часу обережність може врятувати життя.

Метью Періш: Чи не могли б ви поділитися однією чи двома історіями мужності, самопожертви чи виняткової людяності серед співробітників DSNS, які заслуговують на увагу міжнародної аудиторії?

Сергій Ковтонюк: Я вважаю, що мужність українських рятувальників слід розуміти не лише через окремі історії, а й через їхню повсякденну роботу.

Особливо показовим прикладом є робота наших підрозділів знешкодження вибухівки. З початку повномасштабного вторгнення наші фахівці виявили та знищили понад 20 350 вибухових пристроїв та боєприпасів.

За кожним із цих предметів криється потенційна загроза життю цивільного населення. Наші фахівці з вибухівки працюють з небезпечними предметами, від видалення яких залежить безпека цілих громад. Це надзвичайно складна та небезпечна робота, що вимагає високого професіоналізму, самовладання та відповідальності.

Іншим прикладом є робота рятувальних команд після ракетних ударів та ударів безпілотників. Коли житлові будинки зруйновані, люди можуть залишатися під завалами, і кожна хвилина має значення.

Наші рятувальники розбирають обвалені конструкції, шукають постраждалих, звільняють людей, що потрапили в пастки, та передають їх медичному персоналу. Іноді вони роблять це, коли існує реальна можливість подальших нападів.

Не можу не згадати колег, яких ми втратили під час виконання своїх обов'язків. З початку повномасштабної війни загинуло одинадцять членів нашого Головного управління, дев'ять...

з них безпосередньо під час виконання своїх службових обов'язків.

Для нас це не просто статистика. Це наші колеги, люди, з якими ми працювали, спілкувалися та виконували свої обов'язки.

Їхня мужність та відданість своїй професії заслуговують на пам'ять та повагу.

Метью Періш: Наскільки добре, на вашу думку, міжнародна спільнота розуміє щоденну роботу українських рятувальників? Що іноземні журналісти найчастіше не помічають або неправильно розуміють?

Сергій Ковтонюк: Я вважаю, що міжнародна спільнота зараз набагато краще розуміє умови, в яких працюють українські рятувальники. Важливу роль у цьому відіграли іноземні журналісти, які приїжджають до України, спілкуються з нашими співробітниками та стають свідками наслідків російських атак.

Тим не менш, є речі, які фотографії та телевізійні репортажі не можуть повністю передати.

Увага зазвичай зосереджена на масштабах руйнувань, кількості загиблих і поранених, пожежах та безпосередніх наслідках нападів. Це зрозуміло, оскільки саме ці події привертають увагу громадськості.

Але те, що часто залишається поза полем зору камери, – це щоденна робота рятувальників: тривалі зміни, постійна готовність до реагування, фізичне та психологічне виснаження, робота вночі, в умовах морозу чи сильної спеки, а також під постійною загрозою подальших ударів.

Також не завжди очевидно, що після вирішення однієї надзвичайної ситуації рятувальники повертаються до своїх підрозділів і продовжують виконувати свої обов'язки. Наступний виклик може надійти будь-якої миті.

Я хотів би, щоб міжнародна аудиторія бачила українських рятувальників не просто як людей, які прибувають на місця трагедії, а як професіоналів, які щодня забезпечують захист мільйонам людей у надзвичайно складних умовах.

Метью Паріш: І насамкінець, яке головне повідомлення ви хотіли б донести до британських та інших міжнародних читачів «Львівського вісника» щодо ситуації в Дніпрі, роботи ДСНС та потреб цивільного населення України?

Сергій Ковтонюк: Я хотів би, щоб міжнародна аудиторія зрозуміла, що війна в Україні не обмежується лінією фронту.

Це також відбувається в містах та громадах, де живуть звичайні люди, працюють підприємства, навчаються діти, функціонують лікарні, а рятувальники щодня виконують свої обов'язки.

Дніпропетровська область продовжує страждати від російських атак. Люди втрачають свої домівки, отримують поранення та гинуть. Цивільна інфраструктура руйнується, а громади потребують постійної допомоги та відбудови.

За цих обставин ДСНС продовжує свою роботу. Наші рятувальники виїжджають на місця обстрілів, шукають людей під завалами, гасять пожежі, надають допомогу постраждалим та роблять усе можливе для збереження людських життів.

Ми вдячні нашим міжнародним партнерам за підтримку України, за їхнє обладнання, гуманітарну допомогу та солідарність з нашим народом.

Але війна триває, і тому потреба в такій допомозі залишається.

Я хотів би звернутися до британських та інших міжнародних читачів з простим проханням: не втрачайте інтересу до України.

За кожним новинним повідомленням про черговий напад стоять реальні люди, їхні родини, їхні домівки

та їхнє життя.

І доки триває війна, українські рятувальники продовжуватимуть робити те, що вони вміють найкраще: рятувати людей.

Поза заголовками: тихий героїзм українських рятувальників

Є щось глибоко зворушливе в стриманій манері, з якою підполковник Ковтонюк описує втрати, зазнані його організацією. Одинадцять колег загинули, дев'ять – під час виконання своїх обов'язків, а 67 інших отримали поранення. Ці цифри представлені без театральної лексики чи заклику до сентименталізму, проте вони говорять нам щось фундаментальне про характер цієї війни. Вторгнення Росії перетворило звичайні інституції цивільного уряду на організації, що діють в умовах надзвичайної небезпеки. Служби екстреної допомоги, традиційні обов'язки яких включають гасіння побутових пожеж та реагування на дорожньо-транспортні пригоди, стали важливим компонентом національної стійкості України.

Статистика, надана підполковником Ковтонюком, вражає. Майже 37 000 обстрілів Дніпропетровської області з лютого 2022 року, понад 22 400 реагувань на надзвичайні ситуації, пов'язані з військовими операціями, нейтралізовано понад 20 350 вибухонебезпечних об'єктів та врятовано 1128 життів. Це цифри, надані регіональним відділом комунікацій ДСНС, а не незалежно перевірені підсумки, і вони описують сукупний досвід за майже п'ять років війни. Тим не менш, вони відображають величезний масштаб відповідальності, яку тепер несе організація, особовий склад якої не є комбатантами у звичайному розумінні цього слова.

Ця відмінність має значення. Солдати приймають можливість смерті як невід'ємну рису своєї професії, хоча це не применшує їхньої мужності. Працівники цивільних служб екстреної допомоги беруть на себе інший вид морального зобов'язання. Їхня мета — не перемогти ворога, а зберегти життя, незалежно від політичних чи військових обставин, за яких відбувається катастрофа. Пожежник, який входить у палаючий багатоквартирний будинок, не запитує, чи погоджується людина, що опинилася всередині, з його політичними поглядами. Рятувальник, який вилучає завали з обваленого житлового будинку, не розрізняє тих, хто заслуговує, і тих, хто цього не заслуговує. Зобов'язання рятувати життя є універсальним, і саме ця універсальність робить навмисне нараження рятувальників на небезпеку таким тривожним.

Один із найпоказовіших уривків у цьому інтерв'ю стосується психологічних наслідків багаторазового контакту зі смертю та руйнуваннями. Підполковник Ковтонюк зазначає, що рятувальник може фізично повернутися додому, залишаючись психологічно на місці останньої трагедії. Це просте спостереження, але воно відображає важливу істину про тривалий вплив екстремальних обставин. Людський розум не обов'язково відновлюється з тією ж швидкістю, що й людське тіло, а тягар, що покладається на тих, хто неодноразово стикається з найгіршими моментами в житті інших людей, не можна вимірювати лише відпрацьованими годинами чи подіями, в яких він брав участь.

Існує також ширший інституційний урок. Виживання України залежить не лише від її Збройних Сил, а й від подальшого функціонування цивільних установ, що перебувають під величезним тиском. Лікарні продовжують лікувати пацієнтів, місцева влада підтримує основні послуги, працівники комунальних служб відновлюють електро- та водопостачання, школи та університети намагаються забезпечити освіту, а персонал служб екстреної допомоги продовжує реагувати на катастрофи, які перевантажили б ресурси багатьох мирних європейських міст. Їхня робота рідко буває гламурною, а її досягнення часто вимірюються запобігнутими катастрофами, а не святкуваними перемогами.

Для іноземних читачів існує спокуса зрозуміти війну через карти, територіальні просування, дипломатичні переговори та щоденну арифметику військових втрат. Ці питання важливі, але вони дають лише часткове розуміння того, що означає для сучасного європейського суспільства терпіти роки безперервних військових атак. За кожною зруйнованою будівлею криється складна мережа людських обов'язків: хтось повинен загасити пожежу, знайти тих, хто вижив, виявити небезпечні вибухівки, відновити основні послуги, надати тимчасове притулок та пояснити громадськості, що сталося. Саме завдяки цій діяльності цивілізація продовжує функціонувати попри руйнування.

Практичні потреби, визначені підполковником Ковтонюком, є відповідно простими. Сучасні рятувальні машини, захисне спорядження, спеціалізована інженерна техніка, технології знешкодження вибухових речовин, надійний зв'язок та психологічна підтримка – це не розкіш. Це інструменти, за допомогою яких рятуються людські життя. Міжнародна допомога, спрямована на ці цілі, має наслідки, які можна виміряти не лише інституційною спроможністю, а й кількістю людей, врятованих із зруйнованих будівель, та громадами, які стали безпечнішими від нерозірваних боєприпасів.

Є ще й остаточна іронія в обставинах цього інтерв'ю. Воно відбулося не за столом для переговорів у комфортному урядовому офісі, а посеред особливо складного періоду в Дніпрі, коли місто зазнавало сильних бомбардувань, а багато людей загинули внаслідок руйнівного російського удару по залізничній станції Дніпро. Практичні перерви у воєнному житті, конкуруючі вимоги до державних службовців та постійна можливість виникнення чергової надзвичайної ситуації зробили традиційні домовленості менш простими, ніж вони могли б бути за мирних обставин. Проте отримані відповіді є продуманими, детальними та безпомилково стосуються благополуччя тих, хто служить, і тих, кого вони прагнуть захистити.

Заключне звернення підполковника Ковтонюка заслуговує на особливу увагу. Він не просить міжнародну спільноту захоплюватися ним особисто, ані не представляє рятувальні служби як організацію, яка прагне визнання заради самих себе. Натомість він просить, щоб світ не втрачав інтересу до України та щоб люди, які стоять за цією статистикою, не були забуті. Це скромне прохання від представника служби, яка зазнала значних жертв.

Наступного разу, коли російська ракета влучить у багатоквартирний будинок у Дніпрі, міжнародні заголовки можуть зафіксувати кількість загиблих, масштаби руйнувань та політичну реакцію, що виникне після цього. Однак ці заголовки можуть не зафіксувати рятувальника, який проводить ніч, шукаючи на нестійкому бетоні когось, кого він ніколи не зустрічав, знаючи, що будь-якої миті може впасти інша ракета. Однак саме в таких діях, що повторюються тисячі разів по всій Україні, можна знайти одні з найпереконливіших доказів моральної стійкості країни.

Українські рятувальники не можуть дозволити собі чекати закінчення війни, перш ніж розпочати роботу з відбудови та відновлення. Вони виконують цю роботу щодня, серед руїн, поки тривають вибухи.