Львів: Місто шпигунів

Метью Періш

Четвер, 15 жовтня 2026 року

У Львові є щось таке, що природно сприяє шпигунству. Можливо, це зів'яла австро-угорська велич міста, його лабіринти вулиць, незліченні кафе, або ж своєрідне поєднання провінційної інтимності та міжнародної вишуканості, що характеризує це найєвропейськіше з українських міст. Можливо, це той факт, що, здається, всі знають один одного, тоді як ніхто достеменно не знає, що робить хтось інший. А можливо, це просто те, що Львів, розташований достатньо далеко від лінії фронту, щоб підтримувати видимість нормальності, але достатньо близько до найбільшої європейської війни з 1945 року, щоб бути стратегічно незамінним, став непереборною привабливістю для розвідувальних служб практично кожної зацікавленої держави.

Яким би не було пояснення, Львів набуває рис міста шпигунів. Доказів діяльності російської розвідки стає дедалі більше, тоді як концентрація дипломатичних, гуманітарних, військових та політичних інтересів Заходу створює очевидні можливості для збору розвідувальних даних та контррозвідки. Не кожна підозріла зустріч є розвідувальною операцією, а масштаби таємної діяльності Заходу неможливо встановити на основі публічних доказів. Тим не менш, обставини сприяють дедалі складнішому змаганню зі спостереження, інфільтрації, маніпуляцій та обману, що проводиться під заспокійливими фасадами міста, мешканці якого зазвичай воліли б залишитися наодинці зі своєю кавою.

Очевидним історичним порівнянням є Відень у роки одразу після Другої світової війни. Між 1945 і 1955 роками столиця Австрії була розділена між чотирма переможними союзними державами, кожна з яких мала власну зону окупації та розвідувальний апарат. Радянський Союз, Сполучені Штати, Велика Британія та Франція діяли в межах надзвичайно обмеженого географічного простору, спостерігаючи один за одним, вербуючи інформаторів, проводячи стеження та час від часу допускаючи вражаючі помилки. Обставини були достатньо надзвичайними, щоб надихнути Грема Гріна на створення « Третьої людини» – шедевра повоєнного цинізму, в якому межі між злочинністю, розвідкою та опортунізмом були майже повністю розмиті.

Важливість Відня випливала не лише з наявності конкуруючих армій, а й з його розташування між двома політичними світами, що розвивалися. Це було місце, звідки Радянський Союз міг спостерігати за Заходом, звідки західна розвідка могла налагоджувати контакти з-за залізної завіси, і де біженці, бізнесмени, журналісти, дипломати та злочинці змішувалися за обставин, що ускладнювали розмежування їхніх відповідних професій. Місто стало лабораторією методів холодної війни, багато з яких були розроблені шляхом спроб, помилок, імпровізації та випадкових катастроф.

Львів — це не Відень, і ці відмінності важливі. Україна — суверенна країна, яка веде екзистенційну війну проти російської агресії, а не окупована держава, розділена між конкуруючими державами-переможницями. Російські розвідники не можуть відкрито діяти під захистом окупаційної адміністрації, а українська контррозвідка має всі підстави вважати їхню діяльність ворожою. Тим не менш, схожість полягає в концентрації міжнародних інтересів, великій кількості тимчасового населення та можливостях для таємних операцій, які пропонує місто, яке є водночас стратегічно важливим і порівняно доступним.

Результатом є сучасна варіація старого європейського феномену: місто, в якому видиме життя комерції, культури та гуманітарної діяльності співіснує з невидимою боротьбою за інформацію, вплив та контроль. У Відні змагання розгорталися серед окупаційних зон та зруйнованих будівель; у Львові воно відбувається серед зашифрованих месенджерів, міжнародних неурядових організацій, залізничних вокзалів, готельних барів та повсюдного мобільного телефону.

Стратегічні пам'ятки Львова

Щоб зрозуміти, чому Львів може бути привабливим для розвідувальних служб, потрібно спочатку усвідомити надзвичайне географічне та політичне положення міста. Розташований поблизу польського кордону, Львів є одними з головних воріт між Україною та Європейським Союзом. Через західну Україну проходить значна кількість гуманітарної допомоги, комерційних товарів, військових матеріалів, а також люди, які організовують їхнє пересування. Місто приймає міжнародні організації, іноземних журналістів, гуманітарних працівників, дипломатичних візитів, військовий персонал та представників вражаючої різноманітності приватних та державних установ.

Ці спільноти виробляють величезну кількість інформації. Деяка з неї є оперативно конфіденційною та стосується логістики, закупівель, інфраструктури, військових технологій або переміщення персоналу. Інша інформація має політичний характер і стосується намірів іноземних урядів, внутрішніх розбіжностей українських інституцій або відносин між західними донорами та їхніми українськими колегами. Ще більше стосується особистих обставин осіб, які згодом можуть обійняти важливі посади.

Для розвідувальних служб це надзвичайно насичене середовище. Офіцеру не потрібно наближатися до військової бази, щоб дізнатися щось корисне про війну. Інформація може виникнути з розмов з координаторами логістики, підрядниками, місцевими чиновниками, науковцями, переміщеними особами або співробітниками міжнародних організацій. Окремо ці фрагменти можуть здаватися несуттєвими, тоді як разом вони можуть розкривати закономірності, що мають значне стратегічне значення.

Львів також пропонує перевагу відносної безпеки. Хоча місто та його околиці неодноразово зазнавали російських ракетних атак та атак безпілотників, повсякденне цивільне життя продовжується з такою мірою нормальності, яку неможливо уявити у спустошених поселеннях східної України. Ресторани залишаються відкритими, в університетах проводиться навчання, організовуються конференції, а соціальне життя міста триває з характерною для них рішучістю. Для тих, хто бажає розвивати професійні стосунки протягом тривалого часу, така безперервність є безцінною.

Місто, яке постійно перебуває під артилерійськими обстрілами, є надзвичайно складним середовищем для підтримки звичайного розпорядку розвідувальної роботи. Львів, навпаки, пропонує можливість тривалих стосунків, повторних зустрічей та відносно передбачуваних переміщень. Його кафе та ресторани надають можливості для неформальної розмови, яка може бути неможливою ближче до фронту, а нескінченна низка іноземних відвідувачів гарантує, що незнайомі обличчя привертають значно менше уваги, ніж могли б.

Існує також психологічний вимір. Люди, які подорожували зі східних регіонів, часто сприймають Львів як місце відпочинку, тоді як іноземні гості можуть відчувати, що потрапили у порівняно безпечне європейське середовище, навіть якщо залишаються в країні, що охоплена війною. Таке сприйняття може сприяти неформальності, а неформальність часто є початком необачності. Люди говорять за третім напоєм речі, які ніколи б не написали в електронному листі, і це одна з причин, чому давня технологія замовлення вечері пережила кожну революцію в радіорозвідці.

Росіяни вже тут.

Діяльність російської розвідки на заході України – це не просто питання здогадок. Українські органи безпеки розкрили низку розслідувань, які демонструють рішучість Москви збирати інформацію та вербувати оперативників далеко від поля бою. Ці офіційні заяви, звичайно, слід відрізняти від судових висновків про винуватість, але разом вони розкривають масштаб і різноманітність проблеми контррозвідки, з якою стикається Україна.

У січні 2026 року Служба безпеки України оголосила про затримання двох ймовірних агентів російської військової розвідки, яким було доручено розслідувати наслідки ракетного удару з комплексу «Орешник» у Львівській області. За даними української влади, підозрюваним було доручено сфотографувати місця, постраждалі від атаки, та передавати географічну інформацію своїм кураторам. Ймовірною метою було оцінити ефективність удару та допомогти в плануванні подальших операцій.

Інші розслідування, розкриті українською владою, стосувалися нібито спроб ідентифікувати залізничні споруди, урядові будівлі, військові місця та критично важливу інфраструктуру. Методи, описані в таких випадках, часто вражають своєю простотою: звичайні мобільні телефони, цифрові карти, фотографії та дистанційний зв'язок з операторами. Сучасний шпигунство може використовувати супутники, штучний інтелект та надзвичайні обчислювальні ресурси, але іноді комусь все одно доводиться стояти на розі вулиці та фотографувати будівлю.

Такі випадки ілюструють різноманітність сучасної діяльності російської розвідки. Деякі операції, схоже, спрямовані на досягнення безпосередніх військових цілей, включаючи ідентифікацію цілей та оцінку бойових пошкоджень. Інші стосуються комунікаційної інфраструктури, промислового виробництва або розвитку осіб з доступом до обмеженої інформації. Їхньою спільною рисою є експлуатація звичайної соціальної та технологічної інфраструктури цивільного життя.

Існує тенденція уявляти російську розвідку як організацію зловісних професіоналів, навчених у маловідомих установах та відправлених по всій Європі під складними фальшивими ідентичностями. Такі особи, безсумнівно, належать до історичної традиції російського шпигунства, але сучасні операції все частіше покладаються на значно менш гламурні методи. Вербування через месенджери, обіцянки скромної фінансової винагороди та експлуатація вразливих або опортуністичних осіб стали постійними рисами справ, розкритих українською владою.

Це рівнозначно своєрідній демократизації шпигунства, хоча й не такій, яку вітав би будь-який розсудливий демократ. Більше не потрібно мати професійну кваліфікацію офіцера розвідки часів холодної війни, щоб стати інструментом іноземної розвідувальної служби. Мобільного телефону, підключення до Інтернету та готовності виконувати, здавалося б, прості завдання може бути достатньо, тоді як особа, яка їх виконує, може мати лише найменше уявлення про організацію, яка зрештою отримує інформацію.

Наслідки часом бувають абсурдними, хоча приховані цілі є смертельно серйозними. Людина, завербована для фотографування будівлі, може мало розуміти ширшу операцію, в якій вона бере участь. Її куратор може знаходитися за тисячі кілометрів, а її інформація може пройти через кількох посередників, перш ніж потрапити до тих, хто зрештою вирішує, що з нею робити. Розвідувальні служби виявили, що цифрова епоха дозволяє вербувати людей, яких колись вважали абсолютно непридатними для шпигунства, але це не обов'язково зробило цих людей більш компетентними.

Присутність західної розвідки

Якщо російська розвідка вважає Львів привабливим оперативним середовищем, то західні розвідувальні служби мають не менш вагомі підстави цікавитися цим містом. Сполучені Штати, Велика Британія, Польща, Франція, Німеччина та інші європейські країни мають значний інтерес до військової стійкості, політичної стабільності та подальшої відбудови України. Їхнім урядам потрібна інформація щодо намірів Росії, українських можливостей, ефективності програм допомоги та змінних політичних обставин країни, яка переживає глибокі соціальні трансформації.

Було б дивно, якби ці інтереси не призвели до значного збору розвідувальних даних, зв'язку та аналітичної діяльності. Проте необхідно зберігати різницю між обґрунтованими висновками та встановленими фактами. Загальнодоступні дані не дозволяють достовірно оцінити кількість західних розвідників, які працюють у Львові, а також не підтверджують використання певних гуманітарних організацій як розвідувального фронту. Сама природа розвідувальної роботи означає, що найцікавіші твердження про неї часто є тими, які найменше піддаються публічній перевірці.

Значна частина співпраці західних розвідувальних служб з Україною здійснюється офіційними каналами, і розвідувальна робота не є синонімом таємного проникнення. Зв'язок між союзними службами безпеки, аналіз загальнодоступної інформації та оцінка військових і політичних подій є законними компонентами міжнародної співпраці у сфері безпеки. Однак ширше середовище неминуче створює можливості для менш помітної діяльності, включаючи культивування джерел, оцінку інституційних вразливостей та виявлення спроб проникнення Росії.

Західні розвідувальні служби також мають великий інтерес до контррозвідки. Зусилля Росії щодо виявлення військової інфраструктури, проникнення в оборонні організації та вербування місцевих оперативників загрожують не лише Україні, але й потенційно безпеці західних програм допомоги. Особа, яка скомпрометує українську логістичну інформацію, може одночасно викрити діяльність іноземних урядів та приватних підрядників, що зробить контррозвідку спільною, а не виключно українською проблемою.

Таким чином, існує природне збігання інтересів між українською контррозвідкою та її західними партнерами. Обидві сторони прагнуть виявити ворожі мережі, захистити конфіденційну інформацію та зрозуміти методи, за допомогою яких діють російські служби. Війна, як наслідок, створила можливості для інтенсивної розвідувальної співпраці між Україною та західними урядами, яку було важко уявити до лютого 2022 року.

Однак співпраця не усуває конкуренції. Розвідувальні служби не є благодійними організаціями, навіть коли вони представляють дружні держави. Уряди можуть мати розбіжності щодо військових пріоритетів, дипломатичної стратегії, економічної відбудови, розслідувань корупції або умов, на яких можуть бути укладені переговори щодо майбутнього врегулювання. Інформація, яка є цінною для одного союзника, може бути незручною для іншого, а розвідувальні організації існують частково тому, що уряди не люблять повністю покладатися на те, що їм розповідають навіть їхні друзі.

Історія шпигунства демонструє, що збір розвідувальних даних серед союзників навряд чи є чимось невідомим. Дійсно, іноді саме через тісну співпрацю урядів вони стають особливо зацікавленими в розумінні приватних намірів один одного. Отже, Львів пропонує можливість кількох розвідувальних змагань, що перетинаються: очевидна боротьба між Росією та Україною, ширше протистояння між Росією та західними урядами, а також більш дискретний збір інформації між країнами, інтереси яких загалом збігаються, але пріоритети можуть іноді розходитися.

Отримана картина значно складніша, ніж просте протистояння між двома протиборчими таборами. Саме ця складність робить місто цікавим з точки зору розвідки, оскільки шпигунство процвітає скрізь, де союзи достатньо сильні, щоб створити доступ, але водночас недостатні, щоб залишити невизначеність.

Гуманітарний сектор та проблема інфільтрації

Мабуть, найделікатніший аспект розвитку розвідувального середовища Львова стосується надзвичайного поширення гуманітарних організацій та інститутів громадянського суспільства з лютого 2022 року. Реакція України на російське вторгнення значною мірою залежала від мобілізації волонтерів, благодійних фондів, міжнародних неурядових організацій та неформальних мереж осіб, які виконували завдання, які держава не могла виконати самостійно.

Львів став одним із головних центрів цієї діяльності. Його географічне розташування, транспортне сполучення та концентрація іноземних відвідувачів зробили його привабливим місцем для організацій, що координують допомогу по всій Україні. Деякі з них є великими установами з ретельно продуманими процедурами дотримання вимог та усталеними відносинами з іноземними урядами, тоді як інші – невеликими фондами, створеними окремими особами, які спонтанно реагують на катастрофу, що розгортається навколо них. Це розмаїття є однією з найбільших сильних сторін українського громадянського суспільства, але воно також є потенційною вразливістю.

Гуманітарні організації часто володіють інформацією, яка може зацікавити іноземні розвідувальні служби. Вони можуть знати місцезнаходження вразливих груп населення, переміщення транспортних засобів та припасів, особи місцевих посадовців або оперативні труднощі, з якими стикаються організації, що працюють у спірних районах. Вони можуть наймати осіб, які регулярно подорожують між регіонами, підтримують міжнародні контакти та мають довірчі стосунки з людьми, до яких інакше було б важко звернутися.

Жодна з цих характеристик не викликає підозри у гуманітарної організації. Це просто звичайні наслідки виконання гуманітарної роботи в країні, що перебуває у стані війни. Тим не менш, вони створюють можливості, які може спробувати використати ворожа розвідувальна служба, зокрема тому, що гуманітарні організації неминуче залежать від довіри та часто потребують швидкого прийняття рішень.

Інфільтрація не обов'язково повинна включати драматичне впровадження професійного шпигуна в нічого не підозрюючу організацію. Вона може полягати у вербуванні існуючого співробітника, маніпуляції волонтером, налагодженні відносин з донорами або використанні розбіжностей між членами організації. Так само розвідувальна служба може шукати інформацію через зовнішніх підрядників або осіб, чия законна робота пов'язує їх з кількома різними установами.

Такі вразливості в принципі не обмежуються лише російськими операціями. Розвідувальні служби, що належать дружнім країнам, також можуть прагнути зрозуміти гуманітарні мережі, особливо там, де ці мережі перетинаються з політичним впливом, допомогою у сфері безпеки або розподілом значних фінансових ресурсів. Однак існування таких стимулів не є доказом того, що якась конкретна західна служба проникла в названу організацію, і відповідальний аналіз вимагає збереження цього розмежування.

Ця відмінність має значення, оскільки звинувачення у шпигунстві саме по собі є потенційно руйнівним інструментом політичних маніпуляцій. Благодійний фонд, репутація якого пошкоджена необґрунтованими звинуваченнями, може втратити донорів, співробітників та доступ до вразливих громад. Волонтер, звинувачений без доказів роботи на іноземну розвідувальну службу, може зіткнутися з наслідками, що виходять далеко за рамки звичайних суперечок громадянського суспільства. Один з найефективніших методів підриву суспільства — переконати його членів, що нікому не можна довіряти, оскільки підозра може досягти того, чого не може досягти лише проникнення.

Російські інформаційні операції вже давно прагнуть використати розбіжності в українському суспільстві, і звинувачення щодо чесності гуманітарних організацій можуть служити цій меті, незалежно від того, чи існує прихований шпигунський злочин. Сама можливість проникнення може бути використана для розпалювання підозр, фрагментації професійних стосунків та дискредитації установ, які виконують незамінну роботу. Тому Україна повинна захищатися від ворожого проникнення, не дозволяючи контррозвідувальному страху зруйнувати громадянську довіру, від якої значною мірою залежала її стійкість у воєнний час.

Виклик для українського громадянського суспільства є особливо складним. Організації повинні серйозно ставитися до безпеки, не дозволяючи собі поглинути параною, а також захищати конфіденційну інформацію, зберігаючи при цьому відкритість і гнучкість, що роблять можливою волонтерську гуманітарну роботу. Суспільство, в якому кожного волонтера підозрюють у шпигунстві, зрештою перестане мати волонтерів, що стане значною перемогою для Росії, оскільки жодному російському розвіднику не доведеться залишати свій робочий стіл.

Львів як розвідувальна лабораторія

Є ще одна причина, чому Львів може бути особливо привабливим для сучасних розвідувальних служб. Місто пропонує можливості для розробки, оцінки та вдосконалення нових методів збору розвідувальних даних та контррозвідки під тиском реальної війни. Воно поєднує в собі складне технологічне середовище з великою міжнародною чисельністю населення та негайні оперативні вимоги, створені російською агресією.

Конфлікт в Україні вже трансформував військові технології, зокрема у сферах безпілотних систем, радіоелектронної боротьби, супутникового зв'язку та швидкої інтеграції цивільних технологій у військові операції. Розвідувальна робота зазнає аналогічної трансформації, хоча її розвиток, безумовно, менш помітний. Розмежування між цивільними та військовими технологіями стає дедалі більш проникним, і розвідувальним службам обох сторін довелося відповідно адаптуватися.

Штучний інтелект може допомогти в аналізі великих обсягів загальнодоступної інформації, виявленні закономірностей у складних наборах даних та обробці матеріалів, зібраних з численних джерел. Цифрові комунікації дозволяють встановлювати та підтримувати стосунки через міжнародні кордони без фізичної присутності оператора. Соціальні мережі генерують інформацію про особисті зв'язки, професійну діяльність та політичні погляди в масштабах, які попередні покоління розвідників навряд чи могли собі уявити.

Ці технології також створюють нові можливості для контррозвідки. Цифрова активність може залишати сліди, комунікації можна реконструювати, а моделі поведінки можуть розкривати стосунки, які учасники вважали прихованими. Ті самі технологічні системи, що сприяють таємному вербуванню, можуть допомогти слідчим у виявленні винних, що призведе до прискорення конкуренції між приховуванням та виявленням.

Львів має гарні можливості стати випробувальним середовищем для цих розробок, хоча залишається невідомим, якою мірою розвідувальні служби навмисно використовують місто для експериментів. Поєднання міжнародних зв'язків, активного громадянського суспільства, технічної експертизи та близькості до місця великої війни створює умови, за яких нові методи можуть виникнути органічно. Розвідники вчаться на війнах так само, як і солдати, і уроки, отримані в Україні, зрештою будуть застосовані в інших місцях.

Деякі з цих експериментів будуть складними, тоді як інші будуть разюче некомпетентними. Історія розвідки сповнена операцій, які зазнали невдачі через те, що відповідальні неправильно зрозуміли людську поведінку. Складні системи спостереження були розгромлені через звичайну недбалість, тоді як ретельно оброблені агенти викривали себе через марнославство, жадібність або непереборне бажання розповісти комусь, що вони роблять.

Цифрова епоха не усунула цих слабких місць; вона лише забезпечила їх дорожчим обладнанням. Співробітник розвідки може володіти надзвичайними технологічними ресурсами і, тим не менш, неправильно розуміти мотиви особи, яку він намагається завербувати. Інформатор може перебільшувати свій доступ до важливої інформації, бо хоче отримувати більше грошей, тоді як слідчий контррозвідки може помилково прийняти ексцентричну особистість за підозрілу, оскільки насправді ворожий оперативник залишається поза увагою саме тому, що він виглядає таким нічим не примітним.

Немає підстав вважати, що Львів буде виключений з цих універсальних рис таємної діяльності. Дійсно, поєднання справжньої небезпеки, міжнародних інтриг та певної центральноєвропейської схильності до ексцентричності в місті може надзвичайно ускладнити відокремлення зловісного від просто своєрідного.

Повернення шпигуна-аматора

Одним із найцікавіших наслідків сучасної конкуренції розвідувальних служб є зростаюча важливість аматорів. Під час холодної війни шпигунство було поширене серед ретельно відібраних офіцерів, складних навчальних програм та довгострокових операцій за участю агентів, чиї особистості захищалися з надзвичайною ретельністю. Такі методи не зникли, але тепер вони співіснують зі значно менш дисциплінованим світом опортуністичного вербування.

Сучасне суспільство сповнене людей, які збирають інформацію з питань, що їх цікавлять. Залізничні ентузіасти фотографують поїзди, дослідники-аматори вивчають супутникові знімки, журналісти розслідують діяльність державних установ, а гуманітарні волонтери документують наслідки військових нападів. Ця діяльність, як правило, є законною та часто соціально цінною, тоді як величезне зростання обсягів розвідки з відкритих джерел продемонструвало, скільки можна дізнатися без доступу до жодного секретного документа.

Складність виникає, коли інформація збирається або передається від імені ворожої розвідувальної служби, особливо якщо вона стосується чутливих військових операцій. Різниця між невинною цікавістю та навмисним шпигунством може залежати від зв'язків та намірів, невидимих для звичайного спостерігача. Для контррозвідувальних служб це створює надзвичайно складне завдання, оскільки вони повинні виявляти справді ворожу діяльність, не криміналізуючи звичайну інтелектуальну цікавість, від якої залежить відкрите суспільство.

Тим часом для росіян спокуса завербувати велику кількість недорогих та одноразових оперативників очевидна. Одні нададуть корисну інформацію, інші ж неправильно зрозуміють їхні інструкції, вигадають їхні результати або майже миттєво привернуть увагу влади. Економіка таких операцій, тим не менш, може залишатися привабливою, оскільки невдача недорого обходиться, а успішні новобранці потенційно можуть давати цінну інформацію.

Результатом є таємний світ, у якому професійна компетентність та надзвичайна дурість існують пліч-о-пліч. Львів, з його поєднанням університетів, іноземних гостей, переміщеного населення та незліченних неформальних соціальних мереж, забезпечує особливо багате середовище для цієї дивної суміші вишуканості та аматорства.

Привиди Відня

Порівняння з повоєнним Віднем стає дедалі переконливішим, якщо врахувати соціальні наслідки шпигунства. Відень Грема Гріна був містом, у якому великі ідеологічні боротьби двадцятого століття відображалися в найменших людських взаємодіях. Особиста лояльність перепліталася з політичними уподобаннями, а межа між дружбою та експлуатацією часто була нечіткою.

Львів має деякі з тих самих атмосферних якостей. Його архітектура нагадує про попередній європейський порядок, тоді як сучасні мешканці живуть серед наслідків геополітичної боротьби, яка може визначити майбутнє континенту. У ресторанах та кафе міста можна спілкуватися українською, польською, англійською, німецькою та багатьма іншими мовами, а іноземні гості приїжджають з різними цілями – від гуманітарної допомоги до журналістики, комерції, дипломатії та особистих пригод.

Космополітизм, що виникає в результаті цього, привабливий саме своєю непередбачуваністю. Протягом цілком звичайного вечора можна зустріти професора університету, водія швидкої допомоги-волонтера, іноземного дипломата, підприємця-переселенця чи міжнародного консультанта. Місто заохочує спілкування між людьми, чиї життя інакше ніколи б не перетнулися, і розвідувальна робота завжди процвітала саме на цих перетинах.

Однак так само діють перебільшення та фантазії. Присутність незвичайного іноземця в кафе не є доказом шпигунства, а той факт, що хтось ставить запитання про Україну, не робить його розвідником. Журналісти, науковці та гуманітарні працівники ставлять запитання, бо цього вимагає їхня професія, тоді як допитливі іноземці ставлять недоречні запитання у Львові вже кілька століть, не обов'язково працюючи на когось цікавого.

Дійсно, однією з найцікавіших рис міст, пов'язаних зі шпигунством, є те, що люди часто починають уявляти собі розвідувальні операції там, де їх немає. Бізнесмен, який таємниче розмовляє в телефон, може просто приховувати роман, тоді як іноземний консультант, який відмовляється пояснювати свою професію, може бути просто безробітним. Чоловік, який стверджує, що знає важливих людей у кількох урядах, може говорити правду, але він також може бути захопленим фантазером, який помилково прийняв знайомство з колишнім шофером заступника міністра за посаду геополітичного значення.

У місті шпигунів найбільшу концентрацію уявних розвідників можна знайти серед тих, хто найнаполегливіше рекламує свою обізнаність з цією професією. Це не просто джерело розваги, адже міфологія шпигунства сама по собі може стати формою соціальної валюти. Окремі особи можуть плекати видимість таємничості, бо це робить їх важливими, тоді як інші можуть використовувати атмосферу підозри, щоб звести особисті рахунки або отримати вплив.

Справжній професійний розвідник, навпаки, зазвичай має мало стимулів привертати зайву увагу. Можна підозрювати, що найкомпетентніші шпигуни у Львові є значно менш цікавими супутниками за вечерею, ніж ті, хто голосно заявляє, що знає все про таємну війну, оскільки професійна дискретність та цікава розмова не завжди є природними супутниками.

Дилема контррозвідки

Для України поширення розвідувальних загроз становить складну проблему демократичного управління. Країна, яка бореться за своє виживання, повинна захищати військову інформацію, критично важливу інфраструктуру та цілісність своїх інституцій. Вона також повинна зберігати громадянські свободи та політичні свободи, які відрізняють її від авторитарної держави, яка прагне її знищити.

Ці цілі не обов'язково суперечать одна одній, але вони вимагають ретельного балансування. Ефективна контррозвідка залежить від секретності, стеження та здатності розслідувати поведінку, яка спочатку може здаватися нешкідливою. Демократичне суспільство залежить від правових гарантій, інституційної підзвітності та презумпції того, що люди мають право вести свої звичайні справи без свавільного втручання. Небезпека полягає в тому, що постійна атмосфера підозри може поступово підірвати відкритість, яку Україна бореться захистити.

Іноземні розвідувальні служби можуть прагнути використовувати корупцію, особисті амбіції чи інституційні слабкості, але ці вразливості не можна усунути лише розширенням стеження. Вони також усуваються за допомогою прозорого управління, надійних судових установ, професійного державного управління та розвитку суспільної довіри. Держава, якій довіряють її громадяни, за своєю суттю важче маніпулювати ворожій розвідувальній службі, ніж та, в якій усі вважають, що кожна установа корумпована.

Гуманітарна організація з чіткими фінансовими процедурами та відповідальним управлінням також є більш стійкою до маніпуляцій, ніж та, що керується особистим суперництвом та непрозорим процесом прийняття рішень. Державна установа, до співробітників якої ставляться справедливо, може бути менш вразливою до ворожого вербування, ніж та, що характеризується свавільною владою та обуренням. Тому контррозвідка є не виключно відповідальністю розвідувальних служб; це також питання інституційної культури.

Те саме стосується й західних урядів, які підтримують Україну. Їхня розвідувальна співпраця має бути достатньо ефективною для протидії реальним загрозам, але водночас достатньо дисциплінованою, щоб уникнути підриву легітимності інституцій, які вони прагнуть захистити. Збір розвідувальних даних, що здійснюється без урахування його політичних наслідків, може стати саморуйнівним, особливо там, де він заохочує саме ту недовіру, яку прагнуть культивувати російські операції впливу.

Існує важлива різниця між захистом суспільства від ворожого проникнення та ставленням до цього суспільства як до об'єкта постійних таємних маніпуляцій. Ця різниця ставатиме дедалі більш значущою, оскільки Україна рухатиметься до остаточної реконструкції та глибшої інтеграції з європейськими інституціями, коли виняткові потреби воєнного часу доведеться узгоджувати зі звичайними очікуваннями демократичного уряду.

Шпигуни, які залишаться після війни

Один з уроків Відня полягає в тому, що шпигунство не обов'язково зникає після припинення військових дій. Австрія відновила свій суверенітет у 1955 році, але Відень продовжував служити головним міжнародним розвідувальним центром протягом усієї Холодної війни та після неї. Його нейтралітет, міжнародні організації та положення між конкуруючими політичними системами зберегли багато умов, які спочатку робили його привабливим для іноземних розвідувальних служб.

Львів може зіткнутися з аналогічною продовженням розвідувальної діяльності після закінчення війни в Україні. Дійсно, припинення вогню або досягнуте шляхом переговорів врегулювання можуть породжувати нові форми таємної конкуренції, а не усунути існуючі. Росія збереже інтерес до військового потенціалу України, політичних інституцій та відносин із західними урядами, тоді як західні держави хотіли б зрозуміти довговічність будь-якого врегулювання, перспективи поновлення російської агресії та політичний напрямок повоєнної України.

Відбудова країни призведе до додаткових міркувань. Величезні фінансові ресурси можуть бути спрямовані на інфраструктуру, житло, енергетику та промисловий розвиток. Іноземні компанії та уряди конкуруватимуть за контракти та вплив, тоді як українські інституції зіткнуться з важкими рішеннями щодо економічних пріоритетів та міжнародних партнерств. Там, де величезні суми грошей перетинаються зі стратегічними галузями промисловості та геополітичною конкуренцією, розвідувальні служби навряд чи залишаться повністю байдужими.

Економічна розвідка, політичний вплив та розвиток зв'язків з новими елітами є давніми рисами міжнародної конкуренції. Розташування Львова поблизу Європейського Союзу, його освітніх закладів та усталених міжнародних мереж можуть зробити його важливим центром цієї діяльності протягом наступних десятиліть.

Місто може вийти з війни не просто як культурні та комерційні ворота до України, а й як постійне місце зустрічі розвідувальних інтересів держав-суперників. Чи буде такий розвиток подій бажаним – це вже інше питання, хоча міста рідко мають можливість голосувати щодо того, чи хочуть вони стати центрами шпигунства.

Ціна занадто великого знання

Існує спокуса романтизувати шпигунство, особливо в такому прекрасному місті, як Львів. Уява охоче пропонує таємничих незнайомців у темних пальтах, стримані розмови під склепінчастими стелями старовинних ресторанів та закодовані повідомлення, якими обмінюються за столами, освітленими свічками. Архітектура позитивно заохочує такі фантазії, а дощовий листопадовий вечір у старому місті може змусити майже кожного відчути, що він ненавмисно потрапив у перший розділ шпигунського роману.

Однак реальність часто менш витончена. Шпигунство передбачає експлуатацію людських слабкостей, маніпулювання довірою та отримання інформації, яку окремі особи чи установи мають законні підстави захищати. У воєнний час наслідки можуть бути фатальними, а гламур швидко зникає, коли розвідка перестає бути абстракцією.

Людина, яка повідомляє місцезнаходження військового об'єкта, може ніколи не стати свідком наступного ракетного удару. Особа, яка видає пересування гуманітарного персоналу, може ніколи не зустрітися з людьми, чия безпека опинилася під загрозою. Офіцер розвідки, який вербує вразливу молоду людину через онлайн-сервіс обміну повідомленнями, може розглядати отриману операцію як незначне професійне досягнення, навіть якщо новобранцю загрожує ув'язнення або смерть. У будь-якій з цих угод дуже мало романтики.

Не слід також вважати, що кожна розвідувальна операція проводиться з надзвичайною компетентністю, яку приписують секретним службам у популярній художній літературі. Бюрократичне суперництво, неточна інформація, надмірні амбіції та елементарна людська дурість є такими ж поширеними в розвідувальних організаціях, як і в будь-яких інших установах. Дійсно, секретність іноді може посилити ці слабкі сторони, оскільки недоліки приховуються, а репутація установи захищається від зовнішнього контролю.

Отже, історія шпигунства — це не просто історія блискучого обману. Це також історія людей, які вірили в неправду, довіряли ненадійним особам та проводили складні операції, цілі яких ніколи не були цілком зрозумілими. Львів цілком може стати місцем, де ці незмінні риси людської природи проявляються з надзвичайною інтенсивністю.

Іронія полягає в тому, що саме місто пережило низку імперій, окупацій, політичних трансформацій та ідеологічних катастроф. Його мешканці за століття, часто болісного досвіду, навчилися, що уряди змінюються, уподобання змінюються, а люди, які стверджують, що володіють таємними знаннями, не завжди такі розумні, як їм здається. Розвідувальні служби, які зараз збирають інформацію про Україну, можуть зрештою виявити, що Львів — складніше місто, ніж показують їхні аналітичні звіти.

Місто, яке стежить за собою

Формування ідентичності Львова як центру шпигунства зрештою є наслідком його важливості. Міста, що приваблюють розвідувальні служби, зазвичай є місцями, де перетинаються важливі політичні, економічні чи військові інтереси. Їхній видимий спокій приховує той факт, що рішення, прийняті в інших місцях, залежать від інформації, зібраної в них, і Львів воєнного часу має саме таке поєднання поверхневої нормальності та стратегічного значення.

Публічно оприлюднені розслідування російської розвідки на заході України демонструють реальність загрози. Значна присутність Заходу та інтенсивність міжнародної співпраці створюють додаткові розвідувальні та контррозвідувальні інтереси, хоча значна частина їхнього таємного виміру неминуче залишається поза межами громадського контролю. Можливості для проникнення в громадянське суспільство очевидні, але звинувачення проти конкретних організацій потребують доказів, а не натяків.

Можливо, вимальовується своєрідна версія повоєнного Відня двадцять першого століття: не місто, розділене між окупаційними арміями, а місто, в якому конфлікт між Росією та Заходом відображається через цифрове спостереження, гуманітарні мережі, неформальний вербування, технологічні експерименти та незліченні неоднозначності цивільного життя. Замість контрольно-пропускних пунктів чотирьох держав тут зашифровані додатки; замість мертвих скриньок — анонімні облікові записи; а замість тіні залізної завіси — електронний туман війни, що ведеться одночасно на полі бою та в глобальних інформаційних мережах.

Деякі учасники будуть надзвичайно компетентними, інші — надзвичайно дурними. Дехто може уявити себе персонажами роману Джона ле Карре, тоді як їхні реальні дії більше нагадуватимуть невдалу аматорську театральну постановку. Таке поєднання небезпеки та абсурду завжди супроводжувало шпигунство, оскільки секретні служби використовують людей, а люди вперто опираються досконалості.

Тим часом львів'яни продовжуватимуть робити те, що вони завжди робили. Вони навчатимуться в університетах, керуватимуть бізнесом, займатимуться волонтерством у гуманітарних справах, сперечатимуться про політику, скаржаться на погоду та проводитимуть у кафе набагато більше часу, ніж це цілком виправдовують вимоги економічної продуктивності. Навколо них, непомітно для більшості, збиратимуть інформацію, оцінюватимуть зв'язки, досліджуватимуть підозри та розроблятимуть теорії щодо значення, здавалося б, звичайних подій.

Небезпека полягає в тому, що невидимий світ шпигунства може зрештою забруднити видимий світ звичайних людських стосунків. Місто не може функціонувати, якщо кожна розмова стає потенційним допитом, кожна дружба – підозрілим вербуванням, а кожна благодійна установа – уявним інструментом іноземного впливу. Розвідувальна діяльність може бути неминучим наслідком стратегічного значення Львова, але загальна підозра не обов'язково має бути такою.

Найкращим захистом Львова від такого майбутнього є не лише компетентність його контррозвідувальних служб. Це стійкість його громадянських інституцій та рішучість його мешканців зберігати звички відкритого європейського суспільства, навіть стикаючись із надзвичайними небезпеками війни. Незважаючи на всю таємну діяльність, яка може відбуватися на його старовинних вулицях, Львів залишається містом людей, а не розвідувальних ресурсів.

Його цінність полягає в його культурі, інтелектуальному житті, щедрості та вражаючій наполегливості його мешканців у підтримці цивілізації за найскладніших обставин. Шпигуни можуть приходити та йти, імперії, які їх наймають, можуть підніматися та падати, а розвідувальні звіти зрештою будуть забуті, неправильно підшиті або розсекречені, на жаль тим, хто їх писав.

Львівські ж кав’ярні залишаться. Десь у них літній пан продовжуватиме читати свою газету, абсолютно байдужий до можливості того, що людина за сусіднім столиком працює в іноземній розвідці; він може навіть чудово знати, хто ця людина, але в нього є справи важливіші.