Коріння та стійкість параної в українському суспільстві

Параноя — це більше, ніж швидкоплинне почуття; це соціальний стан, що виникає там, де довіра неодноразово порушується. В Україні підозра вже давно є стратегією виживання, сформованою століттями вторгнень, зрад та репресій. Однак, окрім історії козацької автономії, імперських розділів, радянського терору та корупції пострадянської епохи, стійкість параної також можна зрозуміти крізь призму психології та соціології. Ці дисципліни висвітлюють, як травма передається від одного покоління до наступного, як колективні спогади передаються через сім'ї та інституції, і чому параноя, колись корисна, може залишатися навіть тоді, коли її первісні причини зникли.

Параноя як спадщина травми

Психологи, які вивчають суспільства, що пережили голод, війну та диктатуру, часто описують явище, відоме як міжпоколіннєва травма. Батьки, які пережили епізоди зради чи стеження, навчають своїх дітей — іноді без слів — що обережність, скритність та підозрілість — це найбезпечніші шляхи. Українські сім'ї, постраждалі від Голодомору чи сталінських чисток, часто передавали мовчазні звички: не висловлюватися надто вільно публічно, приховувати думки, не довіряти чиновникам. Навіть коли безпосередня небезпека минула, моделі мислення та поведінки зберігалися.

Соціологи описують це як «залежність від шляху» соціальних норм. Після того, як спільноту навчили бути підозрілою, особи, які діють відкрито, можуть бути покарані або експлуатовані, що підтверджує обережність спільноти. З часом параноя вкорінюється не лише в особисту психологію, а й у саму структуру суспільства.

Колективна пам'ять та національна ідентичність

Теорії колективної пам'яті допомагають пояснити, чому параноя так сильно охоплює Україну. Нація пам'ятає себе не лише через письмову історію, а й через фольклор, сімейні історії, пам'ятники та мовчання. Історії про зраду — козаків, обдурених Москвою, селян, які голодують, поки інших інформують, дисидентів, на яких доносять колеги — стають частиною національного наративу. Такі спогади не обмежуються підручниками з історії; вони переживаються в сімейних розмовах, культурних символах і навіть у жартах, забарвлених іронією, про корупцію та дволичність.

Це створює те, що деякі соціологи називають «культурним сценарієм»: неписане очікування, що зрада завжди можлива, що влада приховує приховані мотиви, і що пильність має бути постійною. В Україні, де минуле часто лежить на поверхні, цей сценарій продовжує формувати щоденну взаємодію.

Радянський внесок: інституціоналізована параноя

Радянський Союз перетворив параною на систему управління. Використання інформаторів, наполягання на ідеологічному конформізмі та маніпулювання правдою розмили межу між уявою та реальністю. Громадяни почали сумніватися не лише один в одному, а й навіть у власному сприйнятті. Ганна Арендт писала, що тоталітарні режими процвітають, руйнуючи довіру, залишаючи людей ізольованими та сповненими страху. Україна, як одна з найбільш репресованих республік Радянського Союзу, успадкувала цю спадщину у гострій формі.

Коли настала незалежність, звички підозри не зникли. Натомість вони були посилені корупцією 1990-х років та маніпуляціями політикою з боку олігархів. Недовіра знову була раціональною, але межа між здоровим скептицизмом та руйнівною параноєю розмилася.

Параноя у воєнній Україні

Поточна війна зробила параною одночасно необхідною та небезпечною. Вона необхідна, тому що російське проникнення, шпигунство та саботаж реальні. Цивільне населення в окупованих містах повинно приховувати свою лояльність; посадовці в Києві повинні остерігатися колаборантів. Однак параноя також небезпечна, оскільки вона може підірвати солідарність. До переміщених осіб з окупованих територій можуть ставитися з підозрою, а не зі співчуттям. Волонтерські організації можуть звинувачувати у прихованих цілях. Культура страху ризикує підірвати саму єдність, від якої залежить оборона України.

Шляхи до зцілення

Якщо параноя в Україні є спадщиною міжпоколінньої травми та культурних сценаріїв недовіри, то її подолання вимагає більше, ніж просто правових реформ. Воно вимагає глибокого культурного зцілення. Напрошуються кілька стратегій:

• Розповідь правди та історичне примирення. Травма гноїться в тиші. Відкрито визнаючи минулі зради — чи то імперське панування, голод чи радянські репресії — Україна може перетворити пам'ять на освіту, а не на параною. Музеї, література та навчальні програми повинні представляти ці травми як уроки, а не як прокляття.

  
  

• Розбудова інституцій довіри. Прозоре управління та видиме покарання за корупцію є незамінними. Громадяни не перестануть підозрювати, якщо посадовці не демонструватимуть послідовної чесності. Довіра має бути змодельована зверху, щоб вона вкоренилася внизу.

  
  

• Зцілення на рівні громади. Соціологи наголошують на важливості «соціального капіталу» — мереж довіри, які роблять можливим колективне життя. Волонтерські групи, асоціації ветеранів та сусідські ініціативи створюють простір, де громадяни можуть практикувати відкритість та співпрацю. Успіх у цих невеликих сферах може поступово змінити ширші культурні очікування.

  
  

• Психологічна підтримка. Інфраструктура психічного здоров'я в Україні була занедбана, проте війна створила нагальний попит. Програми, що надають консультації ветеранам, переміщеним особам та дітям, можуть допомогти запобігти увічненню параної як стандартного світогляду. Зцілення від травми — це не лише приватна справа, а й суспільне благо.

  
  

• Європейська інтеграція як основа. Приєднання до європейських інституцій з їхнім акцентом на прозорості, підзвітності та верховенстві права пропонує Україні не лише економічну та військову підтримку, але й культурну основу для довіри. Вбудовуючись у ширшу спільноту держав, Україна може почати замінювати підозру довірою до спільних правил.

Уроки інших посттравматичних товариств

Україна не перша країна, яка зіткнулася зі спадщиною параної. Порівняльний досвід може бути орієнтиром.

У Південній Африці після апартеїду десятиліття расового гноблення спричинили недовіру між громадами. Комісія з правди та примирення, хоча й недосконала, створила публічний форум, де визнавали злочини, а жертв чули. Цей процес допоміг замінити шепіт підозр відкритим діалогом. Україна може запозичити цю модель: структурований механізм розголошення правди про колабораціонізм, репресії та зловживання воєнного часу міг би допомогти запобігти мовчазному розмноженню параної.

У постдиктатурній Іспанії «пакт забуття» після правління Франко мав на меті придушити колективну пам'ять в ім'я стабільності. Хоча він і зберіг короткочасний мир, він залишив рани незагоєними та дозволив параної знову вирватися на поверхню десятиліттями пізніше. Для України цей приклад показує небезпеку ховати травми, а не протистояти їм. Забуття не є ліками від параної; лише визнання може перетворити травму на стійкість.

У посткомуністичній Східній Німеччині громадянам довелося зіткнутися з викриттями архівів Штазі, які викривали, як сусіди, колеги та навіть подружжя служили інформаторами. Відкриття цих записів, хоч і болісним, дозволило німецькому суспільству розпочати процес очищення. Україна може зіткнутися з подібними викликами щодо колаборантів та інформаторів з окупованих регіонів. Прозорість, якою б складною вона не була, є найнадійнішим засобом від чуток та підозр.

Ці приклади свідчать про те, що параною справді можна зменшити, але лише тоді, коли суспільства безпосередньо зіткнуться зі своєю історією, прозоро реформуватимуть свої інституції та свідомо розвиватимуть громадянську довіру.

Висновок

Параноя в Україні – це дитя історії та онук травми. Вона культивувалася століттями зради, загострювалася імперією та інституціоналізована тоталітаризмом. Але вона не обов'язково визначає майбутнє України. Визнаючи параною раціональною спадщиною виживання, а не вродженим недоліком, нація може вирішити вийти за її межі. Завдяки освіті, чесному врядуванню, культурному зціленню, порівняльним урокам та громадянській солідарності Україна може перетворити історію підозр на майбутнє довіри.

Хоча параноя колись могла рятувати окремих людей у часи небезпеки, лише довіра може зберегти націю в часи оновлення.