Зникаюча буржуазія: що сталося з київським середнім класом під час війни?
Метью Періш
Понеділок, 9 листопада 2026 року
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, у Києві існував один із найдинамічніших та найвишуканіших професійних середніх класів у Східній Європі. До його складу входили юристи, банкіри, бухгалтери, лікарі, університетські професори, фахівці з технологій, архітектори, журналісти, підприємці та менеджери дедалі міжнароднішої комерційної економіки. Вони жили в привабливих квартирах, їздили на європейських автомобілях, часто подорожували, навчали своїх дітей у престижних школах та розважалися у зростаючій колекції модних ресторанів, коктейль-барів та культурних закладів. Вони були бенефіціарами надзвичайних соціальних та економічних перетворень, що відбулися в Україні з моменту здобуття незалежності, і особливо після Революції Гідності 2014 року.
Київська буржуазія була важливим соціальним явищем, оскільки вона уособлювала собою появу впізнавано європейського професійного суспільства в країні, яка більшу частину ХХ століття провела під радянською владою. Це були люди, які дедалі більше сподівалися заробляти на життя завдяки професійній експертизі, а не політичним зв'язкам, які розмовляли іноземними мовами, підтримували міжнародні ділові стосунки та вважали себе громадянами сучасної європейської столиці. Вони не обов'язково були багатими за мірками Лондона, Парижа чи Франкфурта, але їхній рівень життя значно перевищував рівень життя більшої частини населення України. Їхні прагнення загалом не відрізнялися від прагнень професійних класів Західної Європи.
Чотири з половиною роки потому це суспільство зазнало глибокої трансформації. Його члени не просто зникли, і не всі вони зубожіли. Деякі процвітали, інші емігрували, значна частина вступила на військову службу, а багато хто адаптував своє професійне життя до особливих вимог країни, яка бореться за своє виживання. Однак соціальна єдність довоєнного середнього класу Києва була роздроблена, їхня економічна безпека поступово підривалася, а їхнє розуміння того, що становить успішне життя, докорінно змінилося. Це явище заслуговує на увагу, оскільки майбутнє України залежатиме не лише від її солдатів і політиків, але й від виживання саме цього класу освічених, підприємливих та професійно компетентних громадян.
Перший великий розрив стався в перші дні вторгнення. Коли російські війська просувалися до Києва з півночі, сотні тисяч мешканців покинули місто, часто маючи лише валізу, автомобіль та будь-які гроші, які вони могли негайно зняти зі своїх банківських рахунків. Дехто втік до західної України, зокрема до Львова та Карпатського регіону. Інші продовжили шлях до Польщі, Німеччини, Австрії, Чехії та Великої Британії. Сім'ї різко розділилися: жінки та діти виїхали, тоді як багато чоловіків залишилися, чи то через патріотичні переконання, професійні зобов'язання, чи то через обмеження на виїзд чоловіків призовного віку з країни.
Евакуація була особливо вражаючою серед київських професійних класів, оскільки ці люди мали ресурси для виїзду. Успішний юрист міг мати друзів у Варшаві, спеціаліст з інформаційних технологій міг продовжувати працювати віддалено з Берліна, а керівник бізнесу міг уже мати друге місце проживання десь у Європейському Союзі. Міжнародний досвід, заощадження та знання іноземних мов значно полегшували еміграцію для цих сімей, ніж для бідніших українців. Однак від'їзд рідко мав на меті бути постійним. Багато хто вважав, що повернеться протягом кількох тижнів, як тільки мине безпосередня небезпека, а політична чи військова ситуація якимось чином стабілізується.
Коли російські війська вийшли з Київської області навесні 2022 року, значна кількість мешканців справді повернулася. Офіси знову відкрилися, ресторани відновили торгівлю, університети продовжили навчання, а комерційна економіка міста почала відроджуватися. Столиця знову стала центром українського політичного, інтелектуального та економічного життя. Дослідження ОЕСР, опубліковане у 2026 році, підтверджує важливість Києва як місця призначення для тих, хто повертається після переміщення, хоча повернення так і не відновило кожну сім'ю чи професійну мережу до їхнього довоєнного стану.
Однак відновлення нормального вигляду приховувало глибокі демографічні зміни. Сім'ї, які повернулися до Києва, не обов'язково були тими ж сім'ями, що виїхали, і багато домогосподарств залишилися розділеними між країнами. Діти, які пішли до польських чи німецьких шкіл у 2022 році, тепер провели роки становлення за кордоном, вивчили нові мови та завели дружні стосунки, від яких їхні батьки не можуть легко відмовитися. Матері, які спочатку очікували залишитися біженцями протягом кількох місяців, знайшли роботу, створили соціальні мережі та почали будувати постійне життя в іншому місці. Тим часом їхні чоловіки, батьки чи брати залишилися в Україні, іноді прагнучи цивільної кар'єри, а іноді служачи у збройних силах.
Результатом стала дивна транснаціональна фрагментація української родини. У Києві є чоловіки, чиї дружини та діти живуть у Мюнхені, жінки, які повернулися, бо не можуть витримати тривалої розлуки зі своїми чоловіками та дітьми, чиї стосунки з Україною дедалі більше опосередковуються літніми візитами, відеодзвінками та далекими родичами. Деяким сім'ям вдалося возз'єднатися, тоді як інші дрейфували до окремого життя. Масштаби цього соціального дислокації важко оцінити, але його наслідки триватимуть ще довго після того, як замовкне зброя.
За оцінками УВКБ ООН, у країні приблизно 5,9 мільйона українців залишаються біженцями за кордоном, а ще 3,7 мільйона є внутрішньо переміщеними особами. Ці цифри не стосуються безпосередньо середнього класу Києва, і було б оманливо розглядати їх як таких. Тим не менш, вони ілюструють величезні демографічні порушення, в умовах яких професійна спільнота столиці намагається відбудуватися.
Другою великою трансформацією стала мілітаризація професійного життя. До вторгнення київські офіси були заповнені амбітними чоловіками віком від тридцяти до сорока років, чиїми головними турботами були комерційні переговори, професійне зростання, іпотека та освіта їхніх дітей. Сьогодні багато з цих чоловіків – солдати. Деякі пішли добровольцями у лютому 2022 року, інші були мобілізовані згодом, а ще інші вступили на військову службу, вирішивши, що захист своєї країни важливіший за продовження своєї професійної кар'єри.
Наслідки були особливо значними, оскільки сучасна Україна мобілізувала людей, які мають усталені цивільні навички. Бухгалтери стали військовими адміністраторами, фахівці з технологій – операторами безпілотників, менеджери – офіцерами, а інженери – військовою логістикою чи розробкою озброєння. Нещодавнє дослідження підприємницької армії України описує, як цивільний професійний досвід та бізнес-мережі були перенесені у військові частини, що сприяло створенню надзвичайно інноваційної системи військової організації.
Це призвело до перерозподілу професійних талантів, а не до їх простого знищення. Інженер-програміст, який раніше розробляв комерційні програми, тепер може допомагати в розробці систем наведення або засобів радіоелектронної боротьби. Бізнесмен, звиклий до управління ланцюгами поставок, тепер може організовувати закупівлю військової техніки, тоді як юрист може присвятити свою експертизу військовому управлінню, міжнародним санкціям або переслідуванню російських воєнних злочинів. Їхні навички не зникли, але цілі, для яких ці навички застосовуються, кардинально змінилися.
Однак у цій трансформації є й темніший аспект. Професійна кар'єра залежить від безперервності, стосунків та поступового накопичення досвіду. Адвокат, який був відсутній у своїй практиці протягом чотирьох років, може виявити, що його клієнти зникли. Власник малого бізнесу, який служить в армії, може повернутися та виявити, що його компанія зазнала краху. Викладач університету, який пережив військову службу, може виявити, що його кафедра втратила студентів, фінансування або колег. Для тих, хто отримав поранення в бою, труднощі професійної реінтеграції можуть посилюватися інвалідністю, травмами та психологічною дистанцією між тими, хто воював, і тими, хто залишився цивільним населенням.
Таким чином, війна створила розбіжності серед середнього класу Києва, яких майже не існувало до лютого 2022 року. Є професіонали, які воювали, професіонали, яким вдалося залишитися на цивільній роботі, професіонали, чий бізнес залежить від військових контрактів, та професіонали, які провели значну частину війни за кордоном. Ці групи мають спільну національну ідентичність, але дедалі більше мають дуже різний досвід жертви, економічних можливостей та особистого ризику. Немає підстав вважати, що їхні стосунки автоматично повернуться до попередньої рівноваги, коли нарешті настане мир.
Економічні наслідки були не менш складними. Київ залишається головним комерційним центром України, і є вагомі причини, чому підприємства продовжують концентруватися саме там. У столиці розташовані урядові міністерства, міжнародні організації, банки, юридичні фірми, великі корпорації та дипломатичні місії. Навіть під час війни професійні послуги залежать від фізичної близькості до осіб, які приймають рішення, клієнтів та установ. Тому економіка міста продемонструвала надзвичайну здатність до виживання, хоча виживання не слід плутати з процвітанням.
Дослідження, опубліковане Київською школою економіки в липні 2026 року, показало, що на столицю припадає приблизно 29% вакансій в Україні, а на місто Київ та навколишній регіон разом із Львівською областю – 46%. Ці цифри свідчать про те, що Київ залишається надзвичайно важливим центром концентрації економічної активності. Однак вони також приховують зростаючі труднощі з підбором працівників для наявних посад та підтримкою стабільної зайнятості в суспільстві, яке переживає мобілізацію, еміграцію та серйозні демографічні потрясіння.
Одним із найпоказовіших прикладів є галузь інформаційних технологій, яка забезпечувала значну частину довоєнного професійного добробуту Києва. До 2022 року інженери-програмісти, які заробляли кілька тисяч доларів на місяць, могли насолоджуватися надзвичайно комфортним життям за українськими мірками. Вони купували квартири, відвідували дорогі ресторани, подорожували за кордоном і формували нове покоління фінансово незалежних професіоналів, чиє багатство походило переважно з міжнародного ринку, а не з внутрішнього політичного патронажу.
Ця галузь пережила війну напрочуд добре, хоча її склад змінився. Дослідження, проведене галузевим виданням DOU у вересні 2026 року, показало, що 46% українських ІТ-фахівців, які проживають в Україні, проживають у Києві. Опитування також виявило зростаючу важливість досвідчених спеціалістів та зменшення частки молодших працівників, що свідчить про професію, в якій усталений досвід зберігає свою цінність, але можливості для новачків стали складнішими.
Наслідки є суттєвими. У Києві досі є значний клас високооплачуваних фахівців у галузі технологій, багато з яких отримують зарплати, деноміновані в іноземній валюті або фактично прив'язані до неї. Ці люди можуть продовжувати насолоджуватися комфортним способом життя, навіть коли вітчизняна економіка переживає труднощі. Проте їхня професійна безпека дедалі більше залежить від обставин, які вони не контролюють: готовність іноземних клієнтів укладати контракти з українськими компаніями, надійність мереж електропостачання та телекомунікацій, наявність колег-спеціалістів та практичні труднощі, пов'язані з військовою мобілізацією.
Інші професії зазнали більшого погіршення. Корпоративні юристи спостерігали зміни в попиті на комерційні операції, хоча виникла нова робота у сфері санкцій, спорів, реконструкції та контрактів, пов'язаних з обороною. Архітектори та забудовники нерухомості стикаються з економікою, в якій інвестиційні рішення глибоко залежать від фізичної нестабільності. Журналісти та науковці повинні впоратися зі скороченням інституційних ресурсів, перебоями у фінансуванні та труднощами продовження інтелектуальної роботи, виснажені роками війни. Власники малого бізнесу стикаються з особливо гострими проблемами, оскільки їхній особистий статок часто невіддільний від долі їхніх підприємств.
З'являються нові дані, що свідчать про накопичення цих труднощів. У жовтні 2026 року платформа працевлаштування Work.ua повідомила, що українські роботодавці публікують менше вакансій, ніж за відповідний період 2025 року, причому особливо помітне скорочення спостерігалося в маркетингу, інформаційних технологіях, роздрібній торгівлі та інших секторах, де працює значна кількість освічених міських фахівців. У Києві та його навколишньому регіоні кількість оголошень про вакансії протягом першого тижня вересня зменшилася приблизно на 19 відсотків порівняно з попереднім роком. Це не свідчить про економічний колапс, але свідчить про те, що триваюча війна все більше обмежує можливості навіть у головному комерційному центрі країни.
Однак, мабуть, найважливішим економічним розвитком стала поступова ерозія накопиченого капіталу. Київський середній клас вступив у війну з перевагами, яких не мали бідніші українці. Вони володіли квартирами, мали заощадження, мали цінну професійну кваліфікацію, а іноді тримали депозити в іноземній валюті або інвестиції за кордоном. Ці ресурси дозволили їм витримати початкову економічну катастрофу, не обов'язково відчуваючи негайного зниження видимого рівня життя.
Але чотири з половиною роки – це довгий період, протягом якого можна фінансувати дорогий спосіб життя з ресурсів, які більше не поповнюються. Дохід від професійної діяльності, можливо, знизився, тоді як витрати на житло, освіту, медичне лікування, транспорт та предмети першої необхідності зросли. Сім'ї, які утримують домогосподарства у двох країнах, стикаються з особливо значними фінансовими зобов'язаннями. Звичне припущення середнього класу про те, що заробітки поступово зростатимуть протягом трудового життя, замінилося невизначеністю щодо того, чи взагалі продовжиться робота.
Згідно з останнім моніторингом домогосподарств, проведеним Світовим банком, понад 60 відсотків українських домогосподарств вважають себе фінансово забезпеченими у гіршому стані, ніж до лютого 2022 року, тоді як приблизно 26 відсотків не мають заощаджень. Це національні дані, а не конкретне опитування київських фахівців, але вони надають важливі докази ширшого фінансового спаду, який впливає на українське суспільство. Висновки Банку також свідчать про те, що дохід від зайнятості залишається важливим захистом від зубожіння, підкреслюючи різницю між фахівцями, які зберегли свою кар'єру, та тими, чия працездатність була перервана.
Ринок нерухомості пропонує іншу перспективу. До вторгнення володіння квартирою в Києві було як підтвердженням соціального статусу, так і правдоподібною довгостроковою інвестицією. Зростало число дорогих житлових забудов, покупці яких очікували, що європейська інтеграція України неухильно збільшить вартість міської нерухомості. Ці припущення стали значно проблематичнішими в столиці, яка зазнає постійних ракетних атак та атак безпілотників.
Однак ринок житлової нерухомості Києва не зазнав краху. Економічна активність продовжує приваблювати орендарів, мешканці, що повертаються, потребують житла, а переміщені сім'ї з інших частин України оселилися в місті. У вересні 2026 року інформаційна служба нерухомості LUN повідомила про середню місячну орендну плату приблизно 18 000 гривень за однокімнатну квартиру в Києві. Навіть після щомісячного зниження на 3 відсотки, пов'язаного з посиленням російських атак, ринок залишався достатньо активним, щоб підтримувати значні ціни на оренду.
Це створює своєрідний розрив між володінням нерухомістю та фінансовою безпекою. Один фахівець може володіти квартирою номінальної вартості значної суми, але мати невеликий вільний дохід. Інший може володіти нерухомістю, зданою в оренду родині, яка переїхала з Харкова, поки сам живе в тісному житлі за кордоном. Деякі люди продовжують накопичувати багатство за рахунок нерухомості, тоді як інші володіють активами, продаж яких пов'язаний зі значними знижками або майбутня безпека яких залишається невизначеною. Буржуазна прихильність до нерухомості збереглася, але впевненість у тому, що власність гарантує комфортне майбутнє, серйозно підірвана.
Також спостерігається поява нового професійного класу, чиє становище фактично покращилося під час війни. Підприємці у сфері оборонних технологій, виробники військової техніки, фахівці з логістики, деякі державні підрядники та фахівці, що працюють з міжнародними організаціями допомоги, отримали можливості, яких майже не існувало до лютого 2022 року. Надзвичайне зростання вітчизняної оборонно-технологічної промисловості України призвело до появи компаній, які наймають інженерів, дизайнерів, розробників програмного забезпечення та комерційно досвідчених менеджерів. Дослідження, опубліковане Київською школою економіки у вересні 2026 року, документує швидке розширення приватних виробників оборонної продукції та труднощі, з якими вони стикаються у масштабуванні виробництва.
Було б несправедливо стверджувати, що ці люди просто наживаються на національному нещасті. Багато хто робить незамінний внесок у виживання України, часто працюючи під надзвичайним тиском і наражаючи себе на значну особисту небезпеку. Проте війна змінює моделі економічної винагороди. Навички, які раніше були цінними на цивільному ринку, набувають нового значення в оборонному виробництві, міжнародних закупівлях, плануванні реконструкції та управлінні іноземною допомогою. Виникла абсолютно нова комерційна екосистема, і Київ є одним з її головних центрів.
Результатом є те, що буржуазія столиці стає дедалі нерівнішою всередині себе. Деякі професіонали зберігають значні доходи в іноземній валюті, деякі багатіють завдяки новим галузям промисловості, деякі поступово витрачають свої заощадження, а інші зазнали різкого падіння рівня життя. Межі між цими групами не обов'язково очевидні з їхнього зовнішнього вигляду. Двоє чоловіків, які сидять в одному модному ресторані, можуть займати радикально різні фінансові становища: один комфортно живе на міжнародну зарплату, а інший витрачає гроші, які ледве може собі дозволити, щоб зберегти якісь залишки свого колишнього існування.
Трансформація особливо помітна у зміні становища жінок. Київські жінки-професіоналки вже до вторгнення були високоосвіченими та економічно активними, але війна суттєво збільшила відповідальність багатьох із них. Жінки, чиї чоловіки служать у збройних силах, тепер можуть опинитися відповідальними за все практичне управління своїми домогосподарствами, освітою своїх дітей, літніми родичами та іноді сімейним бізнесом. Інші обійняли керівні посади, звільнені чоловіками, яких було мобілізовано або переміщено.
Тут є важливий парадокс. Війна розширила професійні можливості для деяких жінок, одночасно накладаючи на них надзвичайні домашні тягарі. Жінка може стати основною годувальником у сім'ї, заснувати успішний бізнес або взяти на себе відповідальність за організацію, але все одно повинна керувати навчанням дітей під час повітряної тривоги, організовувати медичні візити та підтримувати емоційні стосунки з чоловіком, який служить за сотні кілометрів. Те, що в економічній статистиці може виглядати як покращення професійної участі жінок, в окремих домогосподарствах може являти собою виснажливе накопичення обов'язків.
Освіта дітей стала ще однією визначальною проблемою середнього класу. До 2022 року вибір відповідної школи був частиною звичної конкурентної культури міського професійного життя. Батьки обговорювали академічні стандарти, приватну освіту, викладання іноземних мов та вступ до університетів. Ці побоювання не зникли, але їх витіснило набагато елементарніше питання про те, чи можуть діти безпечно відвідувати школу та отримувати безперервну освіту.
У жовтні 2026 року київська міська влада повідомила, що приблизно 144 000 учнів відвідують школу очно, понад 66 000 навчаються у змішаному форматі та понад 22 000 навчаються виключно дистанційно. З початку вторгнення російські атаки пошкодили сотні навчальних закладів. За цими цифрами стоять сім'ї, які намагаються поєднати академічну успішність із перебоями в електропостачанні, бомбосховищами, психологічним стресом та постійною ймовірністю ще однієї ночі вибухів.
Для заможних сімей приватні школи, онлайн-навчання та періоди навчання за кордоном можуть бути частковими рішеннями. Однак для менш заможних професійних сімей подолати проблеми з освітою стає дедалі важче. Це важливо, оскільки статус середнього класу залежить не лише від поточного доходу, а й від здатності передавати переваги наступному поколінню. Батьки, які все своє життя працювали, щоб забезпечити своїм дітям освітні можливості, тепер стикаються з можливістю того, що ці можливості будуть значно нижчими за їхні власні.
Психологічна трансформація професійного суспільства Києва може зрештою виявитися ще більшою, ніж економічні зміни. До вторгнення успішна професійна кар'єра загалом розумілася як процес накопичення: збільшення доходу, покращення житла, придбання інвестицій, навчання дітей та поступова підготовка до виходу на пенсію. Майбутнє вважалося продовженням теперішнього, з додатковим багатством та безпекою. Війна зруйнувала надійність цього припущення.
Мешканці столиці звикли приймати рішення за набагато коротші періоди. Бізнес-план може залежати від наступного відключення електроенергії, сімейна відпустка – від ситуації з безпекою, а професійна зустріч – від того, чи когось мобілізували. Звичне розмежування між приватним життям та суспільною катастрофою значною мірою зникло. Політичні та військові події впливають на найзвичайніші побутові рішення, і люди, які колись думали переважно про професійне зростання, все частіше думають про виживання, обов'язки та збереження того, що вони вже мають.
Це погіршення стало особливо помітним у другій половині 2026 року. Російські атаки на Київ дедалі більше порушують денний розпорядок дня, який колись забезпечував мешканцям певний захист від психологічного впливу нічних бомбардувань. Школи, транспортні мережі, магазини та робочі місця зазнавали неодноразових перебоїв. Різниця між небезпечною ніччю та відносно звичайним робочим днем стає дедалі менш надійною, що накладає додатковий тягар на людей, які вже виснажені роками накопиченої невпевненості.
Тим не менш, Київ не втратив свого характеру вишуканої європейської столиці. Його ресторани, театри, книгарні, університети та культурні установи залишаються активними. Молодь досі прагне романтичних стосунків, професіонали зустрічаються з клієнтами за кавою, підприємці продовжують створювати компанії, а сім'ї планують майбутнє своїх дітей. Ця діяльність не є доказом того, що війна якимось чином стала стерпною. Швидше, вона відображає рішучість міського суспільства зберегти звички та інституції, які надають сенсу цивільному життю.
У цій стійкості є щось глибоко важливе. Середній клас — це не просто економічна категорія, що визначається доходом та власністю на майно. Він також є хранителем професійних стандартів, громадянських об'єднань, освітніх прагнень та неформальних конвенцій, від яких залежить функціонування ліберального суспільства. Адвокати, які продовжують практикувати, лікарі, які продовжують лікувати пацієнтів, вчителі, які продовжують навчати дітей, та підприємці, які продовжують наймати людей, зберігають інституційні основи української держави.
Однак було б сентиментально розглядати стійкість як невичерпний ресурс. Психологічна та фінансова здатність протистояти негараздам має обмеження, особливо коли люди не можуть визначити жодної надійної кінцевої точки своїх труднощів. Професійне товариство може зазнати значних жертв в очікуванні остаточного одужання, але чим довше тривають ці жертви, тим важче стає підтримувати припущення, які спочатку робили витривалість можливою.
Також спостерігаються дедалі делікатніші стосунки між професійними класами Києва та ширшим населенням України. Добре оплачуваний фахівець з технологій, який живе в комфортній квартирі, переживає війну інакше, ніж пенсіонер, який виживає на скромну державну допомогу, солдат, який повертається з фронту з незворотними травмами, або переміщена сім'я, чий дім зруйновано. Така нерівність існувала й до вторгнення, але жертви воєнного часу надають їй гострішого морального значення.
Демонстрація помітного багатства може здаватися дедалі недоречнішою в країні, де військові частини залежать від благодійних пожертв, а сім'ї ховають родичів, які загинули в бою. Дорогий ресторан, розкішний автомобіль та модний бутик, як наслідок, набули політичних та моральних конотацій, яких вони не обов'язково мали до лютого 2022 року. Для одних вони уособлюють бажане збереження нормального цивільного життя. Для інших вони здаються символом нестерпного розриву між тими, хто жертвує всім, і тими, чиї особисті обставини дозволили їм продовжувати насолоджуватися значним комфортом.
Цю напруженість не слід перебільшувати до загальної ворожості до процвітання. Українці розуміють, що успішний бізнес сплачує податки, наймає працівників і забезпечує ресурси для оборони країни. Багатство не є за своєю суттю непатріотичним, а економічний успіх залишається важливим компонентом національного виживання. Проте соціальна легітимність процвітання дедалі більше залежить від того, чи супроводжується багатство очевидною відповідальністю перед ширшою спільнотою.
Тому найцікавішим розвитком може бути поява іншого розуміння буржуазної респектабельності. До війни професійний успіх міг виражатися через власність, споживання, закордонні поїздки та матеріальну безпеку. Сьогодні тих самих людей часто оцінюють, і вони оцінюють самих себе, за їхнім внеском у національні зусилля. Успішний юрист, який організовує підтримку військового підрозділу, підприємець, який фінансує обладнання, і фахівець з технологій, який присвячує свій досвід обороні, можуть користуватися більшою соціальною повагою, ніж хтось значно багатший, чия діяльність здається відірваною від війни.
Ця трансформація не зовсім позбавлена історичних паралелей. Європейський середній клас неодноразово змінювався великими війнами, економічними депресіями та періодами політичних потрясінь. Буржуазні суспільства Британії, Франції та Німеччини зазнали глибоких змін під час двох світових воєн, коли професійний статус став підпорядкованим військовій службі, економічні ресурси були перенаправлені на національне виживання, а взаємозв'язок між громадянством та обов'язком був фундаментально переосмислений. Україна переживає подібний процес, хоча й за особливих умов сучасного технологічно розвиненого суспільства, члени якого залишаються тісно пов'язаними з міжнародними ринками.
Довгострокові наслідки значною мірою залежатимуть від того, чи повернуться зрештою українські фахівці, які влаштувалися за кордоном. Це не можна вважати само собою зрозумілим. Український архітектор, який отримав кваліфікацію для практики в Німеччині, лікар, який зробив кар'єру в Польщі, або фахівець з технологій, який отримав постійну роботу в Нідерландах, можуть зрештою виявити, що повернення до Києва тягне за собою значні економічні та особисті жертви. Їхні діти можуть бути ще менш схильні повертатися, особливо якщо вони отримали значну частину своєї освіти за кордоном.
Тим не менш, Київ має переваги, які не слід недооцінювати. Він залишається політичним та інтелектуальним центром України, природним осередком багатьох великих підприємств та важливим місцем концентрації високоосвічених людей. Він має сильну підприємницьку культуру, суттєву університетську систему та професійні мережі, здатні мобілізувати досвід і капітал. Ті ж самі риси, які робили Київ привабливим до 2022 року, залишатимуться актуальними, коли країна врешті-решт вступить у період сталої реконструкції.
Більше того, сама відбудова України створить надзвичайні вимоги до професійних навичок. Юристи знадобляться для укладання інвестиційних угод та вирішення майнових спорів, інженери для реконструкції інфраструктури, архітектори для відбудови зруйнованих районів, банкіри для фінансування комерційної експансії та фахівці з технологій для розвитку нових галузей промисловості. Професійні класи, які так сильно постраждали від війни, зрештою можуть стати одними з головних бенефіціарів успішної програми реконструкції, за умови, що країна зможе створити безпеку, передбачувані інституції та надійні економічні можливості.
Але реконструкція не відновить автоматично соціальний світ, який існував до вторгнення. Деякі сім'ї ніколи не повернуться, деякі підприємства ніколи не відкриються знову, а деякі з найталановитіших фахівців свого покоління загинули або отримали незворотні поранення. Діти, які виросли за кордоном, можуть вважати себе громадянами Європи, чиї стосунки з Україною є переважно культурними, а не житловими. Солдати, які повертаються до цивільного життя, принесуть із собою досвід, який неможливо просто включити у звичні рутини професійної діяльності.
Отже, київський середній клас не стільки зникає, скільки перерозподіляється, мілітаризується, інтернаціоналізується та поступово перетворюється на щось інше. Їхнє багатство стало більш нерівномірним, їхні сім'ї більш географічно розпорошеними, їхня професійна ідентичність тісніше пов'язана з національною боротьбою, а їхні очікування щодо майбутнього більш обережними. Комфортні певності довоєнної буржуазії були замінені суспільством, у якому професійні досягнення співіснують з невпевненістю, жертовністю та глибоким усвідомленням крихкості життя.
У всьому цьому є іронія. Вторгнення Росії мало на меті, серед іншого, підірвати становлення України як процвітаючого, незалежного європейського суспільства. Воно, безумовно, завдало величезної шкоди тим самим професійним класам, які допомагали зробити цю трансформацію можливою. Водночас воно також прискорило розвиток надзвичайно винахідливого, міжнародно пов'язаного та політично свідомого покоління українців, чия відданість незалежному національному майбутньому була зміцнена їхнім досвідом.
Чи зможе це покоління зрештою відбудувати Київ на більш процвітаючу та справедливу столицю, залишається невизначеним. Багато що залежатиме від рішень, прийнятих у найближчі роки як самими українцями, так і урядами та інституціями, від яких залежить безпека та економічне відновлення їхньої країни. Але на питання про те, що сталося з професійним середнім класом Києва, не можна відповісти, просто підрахувавши тих, хто пішов, тих, хто втратив гроші, чи тих, хто залишився на своїх посадах.
Більша трансформація відбулася в їхньому уявленні про те, що взагалі означає належати до середнього класу. У лютому 2022 року заможний київський професіонал міг би обґрунтовано уявити, що головною метою його чи її трудового життя є здобуття фінансової незалежності, створення безпечної сім'ї та забезпечення дітей можливостями, вищими за ті, що мали їхні батьки. У листопаді 2026 року ці амбіції залишаються, але вони дедалі більше підпорядковуються більш фундаментальним питанням: чи зможе чиясь сім'я залишитися разом, чи виживе чиясь країна, чи матимуть чиїсь діти мирне майбутнє та чи зможуть вижити інституції вільного суспільства.
Це не турботи зниклої буржуазії. Це турботи буржуазії, яка за найжорстокіших обставин, які тільки можна уявити, виявила, що процвітання — це не те саме, що безпека, і що виживання цивілізації іноді може вимагати жертв набагато більших, ніж ті, що розглядаються в гонитві за особистим успіхом.
Київський середній клас втратив значну частину своєї невинності, частину свого багатства та значну частину колишньої згуртованості. Залишилося лише професійне товариство, яке було змушене переглянути взаємозв'язок між матеріальним комфортом, особистими обов'язками та національним виживанням. Його остаточна реконструкція може виявитися такою ж важливою для майбутнього України, як і відбудова багатоквартирних будинків, мостів та електростанцій, які Росія прагнула зруйнувати.
