З Мінська в нікуди: уроки невдалих мирних ініціатив

Коли Мінські угоди були підписані у 2014 та 2015 роках, їх представили світові як прагматичні дорожні карти для припинення кровопролиття на сході України. Перший мінський договір, узгоджений у вересні 2014 року під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) за посередництва Німеччини та Франції, мав на меті негайне припинення вогню після початкового спалаху бойових дій на Донбасі. Другий мінський договір, підписаний у лютому 2015 року після розпаду попередника, мав на меті закріпити більш всеохопне врегулювання: виведення важкого озброєння, місцеві вибори за українським законодавством, конституційну децентралізацію та відновлення контролю України над міжнародним кордоном. На папері ці положення здавалися дієвим компромісом; на практиці вони стали ґрунтом для подальшої недовіри, маніпуляцій та остаточного розпаду.

Недосконалий фундамент

Першою фатальною слабкістю Мінського процесу була його неоднозначність. Угоди були розроблені швидко в моменти гострої кризи на полі бою, особливо після поразок України під Іловайськом у 2014 році та Дебальцевим у 2015 році. Формулювання було навмисно розпливчастим, щоб подолати непримиренні політичні цілі. Україна розуміла угоди як послідовність кроків, перш за все, з урахуванням безпеки: виведення російських військ, відновлення суверенітету, а потім політичні реформи. Росія та її посередники інтерпретували їх навпаки: негайні політичні поступки окупованим територіям до вжиття заходів безпеки. Дотримання кожною стороною власного тлумачення унеможливлювало компроміс.

По-друге, формат переговорів надавав Росії статус посередника, а не воюючої сторони. Цей дипломатичний трюк дозволив Москві відмовитися від прямої відповідальності за дії своїх збройних формувань у Донецьку та Луганську, водночас здійснюючи повне командування над ними. Без визнання ролі Росії як сторони конфлікту, угоди не мали важелів впливу, які випливають з міжнародної відповідальності.

Міжнародне самовдоволення

Мінський процес також виявив повторювану закономірність у європейській кризовій дипломатії: тенденцію розглядати війну як локалізовану проблему, яку слід заморозити, а не як симптом ширшого стратегічного виклику. Для Берліна та Парижа пріоритетом був не стільки міцний мир, скільки вилучення дестабілізуючої війни з європейського порядку денного. Моніторингова місія ОБСЄ мала недостатньо ресурсів і часто перешкоджала своїй діяльності сепаратистськими силами, але політична воля до ескалації дипломатичного тиску на Росію була слабкою. Лінії припинення вогню 2015 року затверділи у фактичні кордони, а основні питання територіальної окупації та суверенітету залишилися напризволяще.

У наступні роки Мінські угоди стали не стільки рамковим документом для миру, скільки риторичним засобом. Росія посилалася на них як на юридичне виправдання для вимоги конституційних змін в Україні; українські лідери дедалі більше розглядали їх як пастку, спрямовану на підрив суверенітету країни. На момент повномасштабного вторгнення 2022 року Мінський процес давно перестав функціонувати як справжній дипломатичний інструмент.

Уроки для майбутніх мирних ініціатив

Досвід Мінських переговорів пропонує кілька вагомих уроків для майбутніх зусиль з врегулювання конфлікту. По-перше, мирні угоди не можуть бути успішними, якщо вони не відповідають фундаментальним стратегічним цілям залучених сторін. Якщо метою однієї сторони є ліквідація суверенітету іншої, будь-які компромісні рамки будуть розглядатися як інструмент виснаження, а не примирення.

По-друге, чіткість та послідовність мають вирішальне значення. Неоднозначні положення можуть створювати ілюзію консенсусу, але насправді вони сіють зерна майбутніх суперечок. Життєздатний мирний процес вимагає узгодженого розуміння порядку впровадження політичних та безпекових заходів, підкріпленого надійними механізмами забезпечення дотримання.

По-третє, роль зовнішніх посередників має бути збалансована з визнанням справжніх воюючих сторін конфлікту. Надаючи Росії роль неупередженого посередника, Мінський формат позбавив Москву стимулу добросовісно виконувати угоди.

Зрештою, важливий ширший стратегічний контекст. Угода, нав'язана в тіні військової поразки, без надійних гарантій проти поновлення агресії, навряд чи витримає випробування. Тривалий мир вимагає не лише паперових зобов'язань, а й трансформації основного середовища безпеки — шляхом стримування, міжнародних гарантій та усунення умов, що сприяють поновленню насильства.

Висновок

З Мінська в нікуди: ця фраза втілює траєкторію від початкової надії до затяжного глухого кута. Угоди заморозили конфлікт, але не змогли його вирішити, і таким чином дозволили Росії зміцнити свої позиції на окупованих територіях, готуючись до більш масштабної війни. Оскільки Україна обмірковує майбутні мирні ініціативи, чи то у формі припинення вогню, демілітаризованих зон, чи угод під міжнародним наглядом, уроки Мінських угод є разючими. Мир на папері без сили для його забезпечення – це лише пауза у війні.